Свіжий номер

3(503)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором
Обкладинка журналу Time

Рік століття: підсумки

Журнал «Time» назвав 2020-ий найгіршим роком у історії сучасного людства (інших найгірших – світові війни, економічні депресії, голод, геноцид, пошесті та епідемії – людство не пам’ятає). Ангела Меркель, яка досвідчила немало у своїй політичній кар’єрі, визнала цей рік найскладнішим для неї на посаді канцлера Німеччини. Традиційно шукаючи «слово року», Оксфордський словник не зміг зупинитися на одному – таким незвичним, навіть для лінгвістів, став 2020 рік. Фотодобірки також малюють сумну картину року, що минув: пожежі у Австралії, Каліфорнії та Бразилії, масові протести в США, вибух у Бейруті, протести в Білорусі та, звісно ж, досвід глобальної пандемії, яка забрала життя двох мільйонів людей. Навіть якщо стерти всі темні фарби і фокусуватися винятково на позитивах, 2020-ий все ж був сповнений неочікувано складних викликів, вимагав бути гнучкими і швидко адаптуватися до нових обставин. Пересічним людям, малому бізнесу, величезним корпораціям, інституціям і державам довелося змінити свій стиль життя.

Отож Мар’яна Карапінка, розпитуючи колег-журналістів, релігієзнавців та богословів, яких об’єднує вміння уважно спостерігати, спробувала підсумувати цей безпрецедентний рік через призму релігійного життя в Україні та за кордоном.

Коронавірус – тест на витривалість

В одному з публічних виступів, проводячи аналогію з думкою, що ХХ століття почалося із Першою світовою війною, Блаженніший Святослав Шевчук зауважив, що досвід зміни, який пережило людство у 2020-ому, настільки драматичний, що, можливо, ми вважатимемо саме цей рік початком нового століття чи навіть тисячоліття. Потрясіння – невідомий вірус, строгий карантин, раптові смерті, падіння економіки, ізоляція, невідомість, які спіткали майже всіх людей на планеті більш-менш одночасно, мультипліковані через старі та нові медіа. Їхні наслідки ще не один рік досліджуватимуть історики, соціологи, соціальні психологи, психотерапевти. Ми ж можемо лише назвати якісь факти і звірити відчуття.

Раптом не через слова експертів, а на власному досвіді українці відчули глобальність світу й усвідомили Україну його частиною. Ментальний зсув від «це десь у Китаї», «в нас не так багато туристів з інших країн», «не пустимо евакуйованих із Уханя», тобто «нас не зачепить», до «від коронавірусу помер сусід, який ніколи не подорожував», «у нас теж локдаун», тобто «ми в цьому разом», був досить швидкий. Досвід інших країн і лякав, і навчав. Деякі з них були успішнішими в стримуванні поширення вірусу та комунікації зі своїми громадянами, аніж інші, проте всім довелося набити ґулі, бо посібника «Як давати собі раду з Сovid-19» не було в шухляді чи у секретному сейфі ні в кого. Схоже можна сказати і про українські Церкви, яких поширення вірусу, карантинні обмеження і заборона на зібрання застали зненацька. Кожна конфесія шукала свої способи реагувати на виклики.

По-людськи абсолютно пояснюваною стала перша реакція заперечення, так зване ковід-дисидентство. Його представники були серед різних конфесій, однак найяскравіше проявили себе клирики УПЦ (МП), які стали героями новин після того, як Почаївська і Києво-Печерська лаври виявилися осередками поширення вірусу, зазначає релігієзнавець, директор ГО «Центр релігійної безпеки» Дмитро Горєвой. У Почаєві заразилися паломники з Молдови, які стали одними з перших заражених у цій країні. Пізніше відбулося масове зараження монахів-студитів Унівської лаври (УГКЦ), проте цей випадок не спричинив суспільної агресії, а навпаки – співчуття, не в останню чергу тому, що студити не приховували наявності та кількості хворих і публічно просили про допомогу.

Значним викликом і ударом стала заборона масових зібрань, під які автоматично потрапили богослужіння, особливо з огляду на те, що перший строгий карантин припав на Песах, Пасху за обома календарями і Рамадан. Однак варто зауважити, що більшість справлялася, взявши на озброєння тактику й риторику захисту своїх вірних, особливо з огляду на те, що повідомлення про перші трагічні зараження і смерті, якими рясніли медіа, були саме серед віруючих: жінка на Житомирщині,  священник УГКЦ із Заліщиків.

«Після початкового сум’яття і поодиноких спроб єрархів заспокоїти наляканих вірян провід Церкви зайняв чітку позицію щодо заходів захисту від вірусу», – ділиться думками Наталія Карфут, ліценціатка богослов’я, яка живе у Римі, що став одним з епіцентрів італійської пандемії, та за ситуацією в Україні спостерігала здалека. «Цікаво було бачити, як християни (вірні й духовенство) відповідали на виклик пандемії: одні шукали шляхів подолання труднощів, які постали в церковному житті через вірус (спільна молитва у храмі, спільнотне життя, традиційне Причастя з ложечки), другі не були готові навіть до дезінфікування євхаристійних ложечок та не сприймали жодних змін у своєму звичному ритмі».

Впродовж того, як карантин тривав і відчуття небезпеки наростало, більшість Церков прийняли обмеження, що тривають досі: заборона цілувати і торкатися ікон та інших речей, масковий режим у храмі. Щодо Причастя, то частина прийняла практику дезінфекції ложечок чи використання відповідних одноразових, а частина відмовилася від ложечок узагалі. Майже не змінили свої богослужбові практики в УПЦ МП, зауважує Дмитро Горєвой.

Сакраментальний виклик спровокував ширші богословські дискусії щодо уділення Таїнств, розповідає редактор журналу «Скинія» отець Юрій Блажиєвський, якого карантин теж застав у Римі. «Вони стосувалися як Сповіді, особливо в ковідних відділеннях (ця душпастирська проблема відновила дискусію щодо уділення загального розгрішення), так і божественної літургії та Святого причастя. Дискусія точилася довкола традиційного способу причастя з ложиці в східній літургії та «онлайн-богослужінь». У підсумку дискусія стосувалася значення терміна «реальна присутність» самого Христа, а також служителя і учасників».

Були й сміливі експерименти. До прикладу, в травні двоє священників ПЦУ (один із них на той момент канонічно не перебував у жодній єпархії ПЦУ) провели онлайн-богослужіння, під час якого попросили вірних поставити вино і хліб для причастя перед моніторами. Після молитви освячення люди могли причаститися своїми Дарами. У православних та ширших богословських колах розгорнулася гостра дискусія, отець Дмитро Вайсбурд був «виключений зі штату клиру» Черкаської єпархії ПЦУ. Більшість із цих богословських дискусій тривають.

Богослужбові питання були серйозними, та ще складнішими виявилися душпастирські: як втримати парафії та спільноти без реальних зустрічей? Як підтримати переляканих і розпорошених людей? Як бути разом, залишаючись на відстані? «Хто швидше пристосувався, зумів налагодити трансляцію богослужінь, запровадив регулярні зустрічі для спільноти, продумав, як парафіяни можуть підтримувати храм фінансово, той і переміг», – каже директор Релігійно-інформаційної служби України Тарас Антошевський. Він зазначає, що можна бачити й переваги, які треба зберегти та розвивати, наприклад, трансляції літургій онлайн дозволили залучити молодь, яка звикла проводити час в інтернеті. На його думку, надзвичайно важливою була і залишається душпастирська діяльність, яка не зведена лише до богослужіння: реколекції, молитовні групи, вивчення Святого Письма, онлайн-прощі.

«Пандемія також показала, наскільки важливими є катехизація і передавання суті християнства», – висловлює думку Наталія Карфут. «Саме навчання обрядовості чи традиції веде до того, що віряни, а разом із ними їхній душпастир, стають заручниками ситуації, де форма важливіша за зміст. Така ситуація небезпечна як для фізичного, так і для духовного добробуту люду Божого».

Загалом виклик пандемії та карантину показав як сильні, так і слабкі сторони Церков. У кого була хороша онлайн-трансляція чи група у вайбері, чи реальні теплі контакти з парафіянами, а не режим «анонімні відвідувачі літургій», той просто змінив формат служіння. Інтернет-трансляції доклалися до усвідомлення глобального виміру душпастирського служіння: без обмежень канонічних чи просто фізичних територій всі отримали безпрецедентний доступ до душ та умів вірних, і виявилося, що значення мають не розмір чи географічне положення парафії, а те, наскільки душпастирі на різних рівнях могли відчути, чого потребують люди, і знайти способи до них промовляти. Успіх здобули не тільки яскраві проповідники, а й ті, що виявляли терпеливість і постійність.

На тлі пандемії значно підсилився соціальний вимір церковного служіння. В глобальному контексті таким голосом став Папа Франциск, який у розпал коронавірусу видав свою соціальну енцикліку «Fratelli tutti». Цю енцикліку разом із великопосним богослужінням Папи Франциска на порожній площі Святого Петра (з його проповіддю про переляканих учнів у човні з Христом і прикладами героїчної самопожертви та святості служіння мирян, священників і монахинь хворим та самотнім у часи хвороби) отець Юрій Блажиєвський називає знаком надії. В українському контексті тема соціальної справедливості та служіння ближньому все частіше звучала у проповідях і зверненнях Блаженнішого Святослава Шевчука. Він разом із Синодом оголосив всецерковну ініціативу допомоги постраждалим від паводків у Карпатах та став голосом акції «Нагодуй убогого». Про солідарність і взаємну підтримку глава УГКЦ також докладно розповів у своїй різдвяній проповіді в соборі Воскресіння Христового у Києві. Комісія УГКЦ у справах душпастирства охорони здоров’я закупила кілька кисневих концентраторів, які люди за скеруванням лікаря можуть безкоштовно орендувати. Філадельфійська архиєпархія відкрила банк продуктів «Комора доброго Самарянина» і щедро долучилася до допомоги людям, які постраждали від паводків. І це лише два з тисяч прикладів. Можна передбачати, що соціальний наголос залишатиметься, адже потреби ростуть. За розрахунками Світового банку, пандемія стала причиною збільшення кількості бідного населення Землі на 150 мільйонів. Різке зростання бідності фіксують в Україні: підвищується рівень безробіття та показник затримки зарплати, зменшується купівельна спроможність і зростають витрати на здоров’я, особливо в родинах, члени яких зіткнулися з важким перебігом коронавірусу.

Державно-церковні стосунки – поворот у ставленні Зеленського

Загалом політичне життя України було малорезультативне. Експерти говорять про те, що різні політичні гравці робили багато галасу, але важко сказати, чого саме вдалося досягти. Політичне життя звелося до боротьби за вподобайки та рейтинги. І якщо перші ще вдавалося незмінно збирати, то рейтинги влади постійно падали, наростало розчарування. Прийшовши до влади завдяки популістським обіцянкам, президент і парламент, зокрема партія «Слуга народу», втрачали популярність. За даними дослідження Центру Разумкова, 20% респондентів вважають Зеленського політиком року, але водночас 42% назвали його розчаруванням року. 67% сказали, що події в країні розвиваються у хибному напрямі (торік таких було 36%). Знизився рівень оптимізму. Варто зауважити, що коливання оптимізму-розчарування в Україні переважно пов’язані з виборами (новий президент, парламент – нові надії на краще), проте для партії та її лідерів, що роблять свою ставку на популярність і рейтинги, це величезний удар.

Саме падінням особистих рейтингів та бажанням заручитися підтримкою тих, у кого є стабільна довіра суспільства, – Церков і релігійних організацій  – Дмитро Горєвой і Тарас Антошевський пояснюють зміну в настрої Володимира Зеленського, який з огляду на виховання та особистий шлях є радикально світською людиною і досі не виявляв інтересу до релігійної тематики, що різко контрастувало з риторикою його попередника, для якого «віра» була одним із основних стовпів. Упродовж цього року Зеленський не ігнорував релігійну тему, а провів кілька важливих зустрічей, зокрема таких символічних, як із Папою Франциском та Патріархом Вартоломієм. Президент України запросив Святішого Отця відвідати Україну (до слова, таке запрошення повторюють усі президенти і чиновники), а Олена Зеленська назвала аудієнцію з Папою найбільш пам’ятною з усіх офіційних зустрічей. «В Офісі Президента, тут, зокрема, заслуга Андрія Єрмака, з’явилося розуміння, що релігійний чинник важливий як у внутрішній, так і зовнішній політиці. І ним не треба нехтувати, а треба працювати, тому протягом року ми спостерігали трансформацію, яка стала особливо помітною під час місцевих виборів», – зазначає Дмитро Горєвой.

Тарас Антошевський наголошує, що уряд Дениса Шмигаля мав свою доволі виразну політику: прем’єр-міністр, шукаючи союзників у боротьбі з поширенням коронавірусу, провів багато зустрічей із релігійними лідерами. На думку експерта, така активність голови уряду є заслугою Андрія Юраша, який після ліквідації Департаменту у справах релігій та національностей при Міністерстві культури став завідувачем відділу з питань релігій Секретаріату Кабінету міністрів. І саме він, розуміючи важливість релігійного чинника, радив прем’єрові заручитися підтримкою Церков. Проте варто зауважити, що така підтримка, навіть якщо вона й була, не стала надто помітною, бо, як уже зазначалося, Церкви більше зосереджувалися на внутрішніх викликах.

Підтримка ПЦУ, яка була надзвичайно видимою під час каденції президента Порошенка, стала менш помітною, проте тривала. Зі слів Тараса Антошевського, деякі державні ініціативи допомогли скріпити свої позиції Українській Православній Церкві Московського Патріархату, які хоча й не провадять надмірної зовнішньої діяльності, все ж через внутрішні канали мобілізують свою паству.

Політичною подією року стали місцеві вибори. З огляду на розпорошеність важко простежити всі деталі, але експерти зазначають, що релігійний чинник на місцях був надзвичайно відчутний. Незважаючи на заборону, деякі священники УГКЦ дозволяли собі агітацію. Особливе обурення спричинила підтримка кандидата від партії «Слуга народу» з боку авторитетного львівського священника. Прогнозовано деякі священники ПЦУ балотувалися до місцевих органів самоврядування від партії «Європейська солідарність», а УПЦ МП – від «Опозиційної платформи – За життя!». Цікавий випадок стався у Рівному: там крісло мера в складі «ЄС» виборов Олександр Третяк, який 10 років працював ректором Рівненської духовної семінарії та Академії християн віри євангельської. До речі, це єдине крісло мера в обласному центрі, що дісталося «ЄС». На львівських виборах майже всі кандидати у різний спосіб намагалися використовувати образ Митрополита Андрея Шептицького для того, щоби наблизитися до виборців і отримати певний кредит довіри за рахунок постаті, яка з огляду на унікальність і віддаленість у часі стала беззаперечним моральним авторитетом, до якого безпечно апелювати.

Темою на межі коронавірусу і церковно-державних відносин стало паломництво, чи то пак паломництво, яке не відбулося, хасидів до Умані. Щороку на святкування Рош га-Шани на могилі цадика Нахмана приїжджають десятки тисяч хасидів із різних країн світу. У 2020-ому Україна опинилася між Скіллою і Харібдою: з одного боку заборонити паломництво означало обмежити релігійну свободу та зіпсувати стосунки з об’єднаною і радикальною групою віруючих, з другого – порушити карантинні обмеження. Уряд вирішив «схитрувати» – закрити кордони для всіх іноземців, щоби, з одного боку, не пустити хасидів, а з другого – уникнути звинувачення в дискримінації. Та все ж таки до 3000 паломників змогли потрапити в Умань. Голосно звучали звинувачення у антисемітизмі, і Україна в певних середовищах зазнала деяких репутаційних втрат. Однак торішні події так швидко змінювали одна одну, що жодна, навіть неприємна ситуація не затримувалася. Так сталося і з хасидським паломництвом до Умані.

Тему єврейства порушували й у контексті меморіалу Голокосту в Бабиному Яру, де під час Другої світової війни, у вересні 1941 року, нацисти розстріляли понад 30 тисяч осіб, переважно євреїв. Проте не релігійний чи етнічний контекст був у центрі суспільних дискусій щодо вшанування жертв Бабиного Яру, а політичний та естетичний. Меморіальний проєкт за гроші російських олігархів реалізовує російський автор, ідея якого для багатьох виглядає суперечливою. Проте все ж таки релігійний чинник присутній і ставатиме голоснішим: у Бабиному Яру планують спорудити тимчасову поминальну синагогу, яка, як стверджують дослідники, стоятиме на території колишнього Кирилівського православного цвинтаря, що може призвести до квазіміжрелігійного конфлікту. Бо хоча й мовиться про православний цвинтар, проти його забудови виступають українські єврейські кола. «Вважаємо неможливим і неприпустимим будь-яке рішення, що передбачає будівництво на території кладовищ і місць масових поховань, це абсолютно суперечить єврейській та загальнолюдській традиції й моралі», – йдеться у їхньому зверненні. Проте їхній голос не враховують чиновники та урядовці, які ухвалюють рішення щодо меморіалізації Бабиного Яру. Наступного року Україна відзначатиме 80-ліття трагедії Бабиного Яру, тож можна не сумніватися, що ця тема та її релігійні нотки звучатимуть.

Міжнародні вітри, що впливали на українську погоду

Найближчими для України під різними оглядами виявилися протести в Білорусі проти режиму Лукашенка, який унаслідок масштабних фальсифікацій, арештів, вигнання та цькування політичних опонентів знову оголосив себе президентом країни. Початком протестів прийнято вважати мітинг, організований Сергієм Тихановським у Мінську 24 травня. Мітинги в Білорусі з різною інтенсивністю тривають досі. Найгострішими та наймасштабнішими були мітинги одразу після виборів у серпні, під час розгону яких міліція застосувала жорстоке насилля, а опісля – тортури до затриманих. Є семеро загиблих. У розпал серпневих протестів відбулася заміна очільника Білоруської Православної Церкви Митрополита Павла (Пономарьова) на Митрополита Веніаміна (Тупеко). Зміну цю пов’язують із позицією Митрополита Павла щодо протестів – спочатку він одним із перших привітав Лукашенка з перемогою, але, побачивши жорстокість силовиків щодо мітингувальників, разом із єпископами Синоду засудив жорстокість і тортури та закликав владу припинити насилля. За своє передчасне вітання під тиском вірних він вибачився. Митрополита Веніаміна вважають «тихим молільником», який не втручається у державні справи, тому вигідніший режимові Лукашенка. Кілька десятків православних священників виразно і відкрито стали на бік протестувальників.

Католицький архиєпископ-митрополит Мінсько-Могильовський Тадеуш Кондрусевич висловив підтримку протестувальникам та засудив жорстокість силових органів. За це його фактично оголосили персоною нон ґрата в Білорусі, що неможливо, адже він є громадянином цієї країни. Кілька місяців архиєпископ не міг повернутися додому. Перед Різдвом Лукашенко на прохання Папи, яке особисто передав колишній нунцій в Білорусі, а тепер папський представник у Великобританії архиєпископ Клаудіо Ґуджеротті, дозволив в’їзд до країни Тадеушу Кондрусевичу, щоб той міг відсвяткувати Різдво разом зі своїми вірними. А вже 3 січня цього року стало відомо, що Папа Франциск прийняв зречення Кондрусевича з огляду на досягнення пенсійного віку.

На додачу до ситуації з коронавірусом, яка на кілька місяців паралізувала видиму діяльність Церкви у різних країнах, зокрема в Італії, католицький світ пережив у 2020 році чимало складних моментів. «Для Папи та Ватикану це був рік, сповнений критики, – зауважує отець Юрій Блажиєвський. – Бурхливу реакцію спричинила згода з карантинними обмеженнями у храмах; вислів Папи в документальному фільмі «Франческо» (стосовно гомосексуальних партнерств, що згодом виявилися монтажем різних відеофрагментів); аргументи Ватикану щодо моральної допустимості використання вакцин проти коронавірусу, навіть якщо для їхньої розробки застосовували клітинні лінії, що походять з абортованого плоду; скандали довкола позбавлених кардинальської гідності через сексуальні злочини Хенрика Гульбиновича (колишній архиєпископ Вроцлава), Теодора МакКарріка (публікація так званого «рапорту МакКарріка») та засудженого Ватиканом за фінансові махінації ексмонсеньйора Анджело Беччу».

В православному світі експерти відзначають спроби зібрати Собор предстоятелів у Аммані. В столиці ісламської держави під патронатом короля Абдули ІІ мали обговорити питання української автокефалії. Проте із 15 предстоятелів цей    захід відвідало лише чотири: патріархи Єрусалимський, Московський, Сербський та митрополит Пряшівський. Ця зустріч відбулася на початку року, і більше питання не обговорювалося.

Дмитро Горєвой центром світового православ’я у 2020 році називає Балкани, зокрема Сербську Церкву, яка, незважаючи на те, що через ковід втратила Патріарха Іринея і лідера Церкви в Чорногорії Амфілохія, не відмовляється від претензій на лідерські позиції у регіоні. Очікується, що у 2021 році за «українським сценарієм» отримає томос про автокефалію Македонська Церква. Патріарх Вартоломій і далі претендує на не «декоративну», а реальну координувальну роль у світовому православ’ї. Через таку призму варто прочитати його лист українському інтернет-виданню Cerkvarium, в якому він зазначив, що Україна є канонічною територією ПЦУ, а єрархи УПЦ МП зберігають свої титули, але не є канонічними правлячими архиєреями.

У самому ж Стамбулі Патріарх Вартоломій цього року зазнав символічної втрати. Собор Святої Софії за сприяння президента Ердогана, який прагне сподобатися консервативним виборцям, перетворили на мечеть. Незважаючи на протести багатьох країн та різних міжнародних організацій, турецька влада скасувала указ Мустафи-Кемаля Ататюрка від 1934 року про перетворення Святої Софії на музей.

***

Наприкінці підсумкових статей часто дають прогнози. 2020 рік став ілюстрацією до відомого вислову: «Хочеш розсмішити Бога, розкажи Йому про свої плани». Тому смішити Бога не буду. Наприкінці 2019-го мало хто міг передбачити, яким стане минулий рік, тож будь-які прогнози на 2021-ий ілюзорні. Пандемія триває, і разом із радісними новинами про хід вакцинації, хоч і не в Україні, читаємо тривожні – про мутацію вірусу. Дехто з експертів узагалі говорить не про рік, а про період 2020 – 2021 як одну цілість. Ми стали свідками не просто пандемії, а радикальних змін у світовому правопорядку, принаймні того світу, який ми досі знали, і не маємо розуміння, на якому етапі ці зміни пригальмують чи зупиняться. Залишається оптимістично-фаталістичне «побачимо»…

Мар’яна Карапінка

Поділитися:

Популярні статті