Як існування українознавчих катедр на університетах є конечне для збереження правди про Україну серед наукового і політичного світу, так здорова структура наших Церков є незаступима для збереження духового життя нашого поселення по континентах. Тверді фундаменти Православної і Католицької Церков у діяспорі можуть запевнити продовження нашого духового культурного і національного існування поза межами нашої батьківщини тому, що Церкви живуть з народами і вони відповідають духові народу.
Здорова нормалізація в нутрі УКЦ може наступити у формі патріярхального устрою під проводом Блаженнішого Кир Йосифа І, що саме й твориться тепер у цей рішаючий час.
Українська громада у діяспорі поділена на троє у відношенні до патріярхату УКЦ. Найбільший сектор, це табор нечинний, або байдужий до цього руху, тут є найбільший відсоток народженої у діяспорі спільноти, старша і давня еміґрація, як також поважна частина новоприбулої. Ця найчисельніша частина нашого народу є добровільно байдужою, непоінформованою, засимільованою і відчуженою від всякого українського життя.
Другий табор — це елемент дуже активний, свідомий своїх змагань, відданий справі нашого самозбереження. Ці люди посвячують багато свойого вільного часу для уздоровлення відносин у своїй Церкві, працюють безінтересовно, та докладають поважні суми власного гроша для справи. Завдяки тим відданим одиницям рух за патріярхат прибрав поважних розмірів і зрілости, що було видно в часі другої поїздки Блаженнішого по наших поселеннях. Спонтанні виклики «Слава Патріярхові» або «Вітай Патріярше», це завершення змагань тих відданих одиниць. Для приміру можна навести громаду наших людей у Пітсбурзі, яка привітала Патріярха з подивугідним достоїнством, підготовкою і величнім піднесенням на дусі загалу, та з участю чужих спостерігачів, міської управи, преси та телевізії. Пітсбурґ перестав бути забутим і збайдужілим середовищем. А там є аж 18 наших Церков, які пропадали для українства. А наш змаг до патріярхату розбудив тих людей. Це все можна завдячувати лише відданим одиницям, які зуміли поширити цей рух між тут народженими громадянами працею, інформацією, бюлетенями, і це дало постійний ріст прихильників руху за патріярхат.
Є ще третій табор, маленький, нечисельний, скритий і фанатично ворожий до змагань за патріярхат. Він послуговується неетичними і неморальними методами, тенденційністю, односторонністю і перекручуванням справ. їх видно на сторінках «Укр. Життя» «Світла», і вони є завзяті противники руху за патріярхат, а великі прихильники Східньої Конгрегації. Їх не багато, але вони верескливі, галасливо радіють із невдач змагань за патріярхат применшуючи успіхи. Ця бранжа старається понизити, обезцінити, очорнити нашого Первоієрарха — Прометея сучасної доби, який посвятив своє життя для нашого народу і навіть перед ескадрами німецьких і большевицьких крісів не відступив від нього.
Сьогодні існують лише дві постави супроти патріярхату УКЦ. Негативну поставу очолив Ватикан, який буллею 1971 року заперечив можливість створення патріярхату для українців. Цю постанову Ватикан повторив кілька разів а останньо перед Євхаристійним Конгресом в Австралії на якому, як ми сподівалися, наша ієрархія прийме конституцію УКЦ. Цю негативну поставу до нашого патріярхату боронить усіми силами третій, галасливий елемент нашого суспільства, про якого мова була вище.
Другу поставу супроти створення патріярхату для УКЦ, позитивну, заступає сам народ, що сам ствердив своїми спонтанними визнаннями Блаженнішого Кир Йосифа як Першого Патріярха УКЦ. В свою чергу й ієрархія нашої Церкви в Австралії, Канаді і Америці звала прилюдно Кир Йосифа як Патріярха Йосифа Першого. Митрополит Сенишин заявив, що сьогоднішній титул Йосифа VII-го треба заступити титулом Патріярха Йосифа Першого, і додав, «якщо апостольська столиця зволить на створення патріярхату УКЦ».
Це є ясне, що владики УКЦ не є проти патріярхату, але вони не можуть діяти всупереч волі Ватикану навіть тоді, коли нашій Церкві й народові це конечне. Так, тоді народ повинен помогти владикам держати керму нашої Церкви у руках, і народ повинен маніфестувати нашу тверду поставу проти невдячного Ватикану, що утруднює процес внутрішнього упорядкування нашої Церкви. Ватикан своїми маневрами понизив авторитет нашої ієрархії до рівня, якого ще не було в історії. Коли наша ієрархія покликається на Ватикан, як на останній голос в справі нашого патріярхату, мовляв, другим разом, коли Кир Йосиф VII-ий приїде до нашої країни, то по згоді апостольської столиці він приїде як Патріярх Йосиф Перший,то наш народ вже визнав Кир Йосифа як Патріярха Йосифа Першого не чекаючи на Ватикан.
Рішення є не за Ватиканом, а за народом, який творить цю Церкву. Ватикан може це визнати пізніше і з тим можемо почекати. Наш нарід «пролив ріки крови і поклав гори трупів» в обороні Христової віри. Вся ієрархія УКЦ в Україні віддала своє життя за вірність своїй і Вселенській Церкві, і тим самим вона піднесла авторитет апостольської столиці в очах цілого світу на найвищий щабель пошани.
Ватикан таки має моральне зобов’язання супроти нашої Церкви і її Первоієрарха, і цього зобов’язання він не тільки що не гонорує, але навпаки — своїми легальними актами скреслює нашу церкву із списка існуючих.
Коли наші владики не можуть — то народ може! І власне тепер прийшов рішаючий час для того народу, а спеціяльно для активної зорганізованої частини: не піддатися групам своїх і чужих ненависників, а скріпити себе, морально і організаційно, зв’язатися й подати руки цій головній частині нашого церковного люду, що через час і побутові умови деактивізувались — і разом, спільно, силами більшости свідомого народу змагатися рішуче у цей рішучий час!
