>
Державний герб України – тризуб, національна валюта – гривня, Хрещення Русі-України – ось найважливіші асоціації зі святим князем Володимиром. Українці дбають про його пам’ять, не лише святкуючи окремий день у церковному календарі, а й називають його іменем нащадків та інституції, маркують простір на рівні назв населених пунктів та вулиць, споруджують пам’ятники. На історичну, релігійну та культурну роль Володимира вказує, зокрема, відзначення Дня Української Державності, що припадає на 15 липня – дату смерті Володимира, згідно з літописом1. Чому ми в такі різні способи пам’ятаємо про святого рівноапостольного великого князя Володимира, в Святому хрещенні названого Василієм? І що ми «пам’ятаємо» про когось, хто завершив свій земний шлях 1010 років тому?
Як формується наше розуміння давноминулого часу, зокрема подій та персоналій? Нам хотілось би, щоб у парі «знання – уявлення» превалювала істинна, обґрунтована й перевірена інформація, а не фрагментарна й суб’єктивна, без фактичних доказів, що часто стає основою для міфотворення. Як би там не було, найпоширенішим варіантом є комбінація обох концепцій. Джерелами інформації про давнє можуть бути, наприклад, матеріальні артефакти або документи. Водночас чимало відомостей черпаємо з мистецьких проявів, які завжди є своєрідною художньою чи словесною інтерпретацією. Так створюється цілісний образ.
Літературний образ, буває, перегукується з так званим історичним образом, зазвичай формує його, хоча потребує обережного, виваженого сприйняття, аналітичних роздумів над базовим «що», а тоді – обов’язковими: хто це сказав, за яких обставин, з якою метою і який жанр висловлення для цього обрав. Про Володимира треба було сказати багато.«Повість временних літ» – найдавніше руське літописне джерело – вперше згадує про Володимира в літо 968 року, коли «вперше прийшли на Руську землю печеніги, а Святослав був у Переяславці, і закрилася Ольга із внуками своїми – Ярополком, і Олегом, і Володимиром – у городі Києві»2. Знаково, що в наступному літописному оповіданні, тобто 969 року, мовиться про смерть Ольги, яка «першою із Русі ввійшла в Царство Небесне, її й восхваляють як начинательки сини руськії, бо й після смерті молиться Богу за Русь». Року 970-го прийшли новгородці до Святослава просити собі князя і, на пораду Добрині, хотіли Володимира, бо «був від Малуші – Ольжиної любимиці, сестри Добрині». Так сів Володимир правити у Новгороді. Через сім років, коли Ярополк убив брата Олега, Володимир «дуже злякався і втік за море».
Зауважмо, що літопис мовчить про наступні 978 і 979 роки, наче й зовсім нічого важливого не відбувалося, аж доки 980 року «повернувся Володимир у Новгород з варягами». Тоді вже хоробрий Володимир узяв собі за жінку Рогніду, яка хотіла йти за Ярополка, а не за нього, і не сильно засмутився, що для уможливлення цього так званого шлюбу треба було вбити батька і братів дружини. Володимирові, заручившись підтримкою зрадливого Блуда, таки вдалося взяти Київ і вбити старшого брата Ярополка, а тоді ще й узяти собі його жінку-грекиню. «І почав княжити Володимир у Києві один, і поставив кумирів на горі […], і жертви їм приносили, називаючи богами, і приводили до них синів своїх, і жертви приносили бісам, і оскверняли землю требами своїми. І осквернялася требами земля Руська і гора та. Але преблагий Бог не хоче смерті грішників. На тій горі стоїть церква Святого Василія, як про це пізніше скажемо». Літописець вважав за потрібне наголосити на одній із перших реформ нового київського князя і наслідках такої релігійної політики для всієї землі. Автор літописної розповіді уже знав майбутнє, тому дозволив собі перспективну інтригувальну вставку про преблагого Бога, який не хоче смерті грішників, і про церкву Святого Василія. Тут починається ще цікавіша наративна стратегія. Констатуючи, що Володимир був переможений пожадливістю до жінок (так, саме «переможений», наче то не його вибір, а він просто не мав достатньо сили протистояти), літописець перелічив князевих жінок, а тоді сотні наложниць у різних містах, зокрема в Берестовім – двісті. Наступним же реченням Володимир прирівняний до Соломона – мудрого царя в історії Ізраїля, будівничого Єрусалимського храму, автора біблійних книг і власника незчисленної кількості наложниць. Напевно, природною реакцією на негідні вчинки князя та його аморальний спосіб життя міг би бути якщо не засуд, то принаймні неприхильність слухачів або читачів, але манера викладу з відсиланням чи то до майбутнього, чи до аналогічних прикладів старозавітного минулого не дозволяє однозначно трактувати образ Володимира, оскільки оповідь натякає на постійно видимий Божий промисел.
Київський князь успішно завоював і ляхів, і в’ятичів, і ятвягів, а щоби відсвяткувати перемогу над останніми, бояри вбили варяга-християнина з сином його, «красенем на вроду і душею», бо на нього випав жереб, аби принести в жертву богам. Оповідач одразу прокоментував причину такої жорстокості: «Бо були тоді люди невігласами, поганами, і диявол радів цьому, не знаючи, як близько уже його погибель». Бо Володимир ще трохи продовжив працювати над образом завойовника і державотворця, підкоривши радимичів і болгар, а ті заговорили про християнську віру після укладення мирного договору. Представники різних релігій, переважно з сусідніх народів, презентували свою віру, але найдовша розмова зав’язалася із філософом, якого прислали греки. Кульмінацією зустрічі стало роздивляння образу Страшного суду, де грішники прямували на вічні муки, а Володимир, вочевидь, захотів ділити радість разом із праведниками, але ще вирішив почекати з рішенням. Тоді відрядив своїх довірених осіб, щоб побачили на власні очі, що проповідували болгари, німці, жиди і греки. Найяскравіші враження пов’язані з останніми: «І прийшли ми в Греки, і водили нас туди, де служать Богові своєму, і не знали, чи ми на небесах були, чи на землі: нема-бо на землі такого видовища чи краси такої, щоб зуміли порівнять із нею. Знаємо тільки, що там Бог із людьми пробуває і служба їхня лучча, аніж в усіх інших народів». Прикінцевий аргумент бояр був переконливим: «Якби поганий був закон грецький, то не прийняла б хрещення баба твоя Ольга, а була вона наймудріша із всіх людей».
Наступного, 988 року «пішов Володимир із воями на Корсунь, город грецький», який захопив з допомогою зрадника (?) Анастаса, написав цареві, щоб віддав за нього сестру-царицю, а що умовою було охрещення, то й згодився радо. За сюжетом зрозуміло, що вже наче все вирішено і всі готуються до хрещення та шлюбу, але в літописній історії є сюжет, який не давав би Володимирові простору для маневру чи зволікання. Князь осліп «із Божого допусту», а цариця порадила негайно охреститися, що Володимир і зробив, а тоді, прозрівши, визнав, що «узрів Бога істинного», «взяв царицю і Настаса, і попів корсунських, і мощі святого Климента…». Багато очевидців цього чуда і явленої слави Господньої одразу охрестилися в Корсуні, а киян закликали на Дніпро для звершення таїнства невдовзі після повернення Володимира. Згідно з версією літописця життя в Києві перемінилося, як і життя князя, який «поставив церкву Святого Василія на горі, де стояли ідоли», «і почав посилати забирать дітей у нарочитих мужів своїх і віддавати їх на навчання книжне». Подиву гідне наступне літописне речення: «А матері плакали за чадами своїми, як за померлими, бо ще не були кріпкі у вірі».
Після двох років літописного мовчання (в 991-му) оповідач констатує, що «жив Володимир у вірі християнській», «задумав збудувати кам’яну церкву святої Богородиці», «і доручив її Настасу Корсунцю». Напевне, той Анастас, який, очевидно, зрадив корсунців і допоміг Володимирові захопити місто, став Настасом – духовним радником Володимира або й високоповажним священником. І навіть якщо Анастас / Настас – це лише різні варіанти одного імені тієї самої особи (як, наприклад, Іларіон / Ларіон, що теж трапляється у «Повісті»), то в читачів може виникнути асоціація з біблійними перетвореннями під дією Божої благодаті, що супроводжувалася деколи незначною зміною імені: Аврам – Авраам, Савло – Павло. Отже, може, Настас і не зрадник зовсім, а смиренний виконувач волі Божої?
Року 996-го, знову після двох років літописного мовчання, «Володимир побачив, що церкву збудовано, і ввійшов до неї помолитися Богу, промовляючи: “Господи Боже! Поглянь з неба, і дивись, і відвідай сад свій, і збережи, що насадила правиця твоя, – людей цих нових, серця яких ти навернув до розуму, дав пізнати себе, істинного Бога”». Такими словами починається одна з поетичних молитов князя, що цікава інтертекстуальними зв’язками, адже це стихи 15–16 із псалма 79, які асоціюються з першим (на схід) архиєрейським благословенням перед початком Архиєрейської літургії.
Саме з освяченням церкви Успіння Святої Богородиці – Десятинної – літописець пов’язує Володимирову практику діл милосердя, зокрема опіку над хворими й нужденними. «І жив Володимир у страсі Божому», а Бог провадив свого вибраного й любленого князя київського. Провидіння Його виявилося навіть у передсмертній хворобі, адже Володимир 1015 року хотів іти на свого сина Ярослава, бо той не сплачував Києву податку з Новгорода. Певно, Бог мав свої несповідимі плани на Ярослава, не дозволив ще однієї війни і завершив земний шлях Володимира «в липні місяці, у п’ятнадцятий день». Констатувавши, що «помер же Володимир, великий князь, на Берестові», літописець порівняв його із Константином і підвів слухачів та читачів до авторитетного біблійного висновку за Рим. 5, 20: «Де умножався гріх, там ряснітиме благодать».
Чимало подібностей та перегуків (але й відмінностей не менше) знайдемо в іншому літературному творі, що формує наш образ великого князя. Хоча «Слово про Закон і Благодать» не є текстом тільки про Володимира, здається, що в кількарівневій риторичній побудові все обертається довкола переконувальної інтенції щодо «рівноапостольного грішника». Автором «Слова» небезпідставно вважають митрополита Іларіона, про якого у «Повісті временних літ» стверджується, що 1051 року Ярослав настановив його митрополитом Русі. Треба сказати, що подія була безпрецедентною: київського митрополита вибрали за згодою місцевих єпископів і на бажання князя, а не чемно прийнято посланого з Константинополя. Іларіон був священником у вже не раз згаданому Берестовому, а отже, міг особисто знатися з Володимиром, хай навіть і між смертю князя та створенням «Слова» могло минути щонайбільше 35 років. Бо до 1050-го Іларіонів, за оцінками істориків української літератури, шедевр був завершений.
«Слово про Закон і Благодать» – кількачастинний різножанровий твір, до слова, найбільш ранній авторський у руській, себто українській літературі. Перша частина є, власне, проповіддю про Закон і Благодать, виголошена, ймовірно, на Воскресіння Господнє. Друга значуща частина – Похвала Володимирові. Третя – Молитва руського народу до Господа Ісуса Христа про заступництво. Спочатку авторові треба пояснити своїм слухачам і читачам різницю між Законом, даним через Мойсея, і Благодаттю, якою є Ісус Христос, щоби, спираючись на старо- і новозавітну історію, довести перевагу Благодаті, тобто християнства, – релігії, яку обрав великий князь Володимир, чи краще сказати – каган Володимир, бо саме так його величає Іларіон.
Іларіон починає здалеку, а саме з історії Авраама і Сари, яку переплітає з історією втіленої Благодаті, що не просто очікувала свого часу діяти, а радила Богові: «Як не настав ще час зійти мені на землю і спасти світ, то зійди на гору Сінай і закон встанови»4.
«Воістину, чий Бог величчю зрівняється з Богом нашим? Той Богом є, хто, творячи чудеса, вчинив спасіння посеред землі, …» Невипадково Іларіон цитує Пс 76, 14–15. Риторичне запитання відсилає до літописного сюжету Володимирового вибору віри, який, за літописом, щиро старався вибрати «найвеличнішого» Бога. Наступне ж речення псалма заохочує застановитися над чудесами заради спасіння, про які хоче повідомити автор «Слова про Закон і Благодать». Чудом видається те, що благодатна віра дійшла до руського народу. Довгий перелік своєрідних «до» і «після», тобто «недоліків» язичництва і «переваг» християнства талановитий оратор підсумував так, що уважний слухач або читач неодмінно згадає про Володимира: «Хоч були ми сліпі й істинного світла не бачили, і в облудах ідольських блудили, а до того ще й глухі були до спасенного вчення, помилував нас Бог, і возсіяло й у нас світло розуму, щоб пізнали ми його». Досвідчений реципієнт, на якого орієнтувався митрополит Іларіон, пригадає сюжет осліплення і чудесного прозріння не тільки князя, а й іншого відомого грішника – апостола Павла.
«Хвалить же похвальними голосами Римська сторона Петра і Павла, бо од них увірувала в Ісуса Христа, Сина Божого; Азія, й Ефес, і Патм – Іоанна Богословця, Індія – Тому, Єгипет – Марка. Всі краї, і городи, і народи почитають і славлять кожний свого учителя, того, що навчив їх православній вірі. Похвалімо ж і ми, по силі нашій, хоч малими похвалами, того, хто велике і дивне діло сотворив, нашого вчителя і наставника, великого кагана нашої землі Володимира, онука старого Ігоря, а сина славного Святослава, про мужність і хоробрість якого в літа його володарювання слух пройшов по багатьох сторонах, а звитяги його і могутність поминаються й пам’ятаються ще й нині. Не в худорідній бо і невідомій землі володарював той, а в Руській, про яку відати і чути на всі чотири кінці землі».
Так починається Похвала Володимирові. Якщо читати цей великий шматок прози вголос, то можна відчути (і в перекладі сучасною українською мовою теж) його ритмічність, близьку до поезії. А такий вибір, «як» висловити важливе, звісно, впливав на сприйняття цієї важливої інформації. У явно богословському риторичному творі митрополит Іларіон згадав про нехристиян Ігоря і Святослава як зразкових завойовників і будівників великої руської землі, належністю до якої пишається й автор (нагадаю, перший русин на київському митрополичому престолі), і подібне почуття мало б виникнути в його аудиторії, себто слухачів. «Сей каган наш Володимир славним од славних народився, благородним од благородних». Розповідь про Володимира нагадує структуру житійного оповідання. Чи могли вже тоді (не так уже й багато часу минуло після смерті князя) сприймати його як святого?
Коли Бог захотів привести до себе руський народ, покликав Володимира, «і осяг він суєту ідольської облуди і потребу знайти єдиного Бога, який сотворив усю тварь, видиму і невидиму». Тоді, охрестившись сам, охрестив свій народ (дещо про ці події ми вже знаємо з «Повісті временних літ»). А щоби люди розуміли ліпше, що насправді трапилося, автор «Слова» вміло використовував інструменти риторики, найпліднішими серед яких є порівняння, що часом є протиставленнями, звертання й запитання.
«Як же тебе не похвалити, о чесний і славний між земних владик премужній Василію? Як твоїй доброті не почудуватися, кріпості і силі? Як тобі дяку не воздати? […] Друже правді, розмислу вмістилище, милосердя гніздо! […] Як розпізнав ти і побачив, що благий Господь? […] Твої бо щедроти і милостині і нині між людьми поминаються, а тим паче перед Богом і ангелами Його. […] Це ж тому, хто єдину людину наверне, така заплата од благого Бога. А яке ж бо спасіння знайшов ти, о Василію, розсипавши тягар гріховний? Адже не одну людину одвернув ти од облуди ідольської, не десятьох, не город, а весь край сей!» Цікаво, що ми знаємо Володимира не за його хресним іменем, яке, до слова, вибране невипадково, адже Василій – βασιλεύς – із грецької означає «цар». Митрополит Іларіон переконує, що Володимира, до якого звертається як до живого: «Подібний ти до великого Константина, рівний розумом, рівний христолюбством, рівний честю служителям його». Прирівнявши правителя Києва до візантійського імператора, шанованого Церквою як рівноапостольного святого, автор «Слова» послідовно переконує, що не тільки ці дві особи рівні, а й їхні держави рівні. Завдяки християнству і на зразок Константинополя Володимир почав розбудовувати Київ, а син його Георгій, тобто Ярослав, продовжив недокінчене: «Він храм великий святий Божій Премудрості воздвиг на святість і освячення городу твоєму і всілякою красою його прикрасив, золотом, і сріблом, і камінням дорогим, і потирами та дискосами дорогоцінними, так що церква та стала дивом і славою на всі навколишні країни, бо іншої такої не знайдеться по всій півночі земній од сходу до заходу. Він славний город твій Київ величчю, як вінцем, обклав». Митрополит Іларіон просить Володимира встати з гробу й подивитися на свого сина, на онуків та правнуків і на Київ, що «сяє величчю», бо сталося це чудо у співпраці Сотворителя і слухняного Володимира, який прислухався до Господнього голосу, що привів Русь до спасіння й до розквіту, а це добра причина радіти. «Радуйся, між владиками апостоле! […] Радуйся, учителю наш і наставниче!», – в акафістному ключі продовжив взивати митрополит Іларіон до Володимира, славні (і безчесні теж) діла якого могли пам’ятати слухачі Похвали. Тому й завдання «Слова» – переконати, що в християнстві діють закони Благодаті, а вона здатна перемінити серце грішника на серце й діяння апостола. Цілком можливо, що Іларіонові та Ярославові йшлося про будування або зміцнення культу князя Володимира як святого не тільки з релігійних мотивів, а й із державницьких, бо, зокрема, так вимірювався «успіх», а відтак і перспективи, в тогочасному християнському світі.
Митрополит Іларіон завершив Похвалу Володимирові проханням про заступництво та молитву: «На солодке лице Його досхочу надивляючись, помолися за землю свою і за людей тих, над якими благовірно владарював». А якраз після цього в списку «Слова про Закон і Благодать» уміщена Молитва, написана радше для цього жанру, порівняно з попередніми частинами.
Певно, українці більше знають про Володимира з «Повісті временних літ», принаймні зі шкільних підручників історії та літератури, ймовірно, менше знаємо про Володимира з Іларіонового «Слова». А є ще образ Володимира з візантійських, латинських джерел і скандинавських саг, де нашого князя величають королем (пам’ятаєте, літопис мовчав два роки, коли Володимир втік за допомогою до варягів?). Особливо тепер нам важливо не тільки самим знати цей образ Володимира, а й транслювати його світові. Приємно, що в науковій та популярній англомовній літературі з’явилася тенденція титулувати Володимира «King» замість «Grand Prince», бо кажуть, що не було в Х столітті різниці між функціями королів середньовічних європейських держав і правителем Русі. Вибір слова має значення і формує уявлення про початок історії нашої держави.
Уявляю, як образ такого неідеального святого Володимира мандрує із середньовічної літератури в сучасну масову, насамперед візуальну, культуру. Великий Володимир міг би дивитися на нас із муральної стіни, зі светрів підлітків, що ховаються в капюшонах, зі стильних наліпок на ноутбуках і нагадувати про давноминуле, з якого ми починалися, спрямовуючи до наслідування великих.
Ольга Чапля
- Повість врем’яних літ. – Ред.
- Тут і далі цитую переклад Василя Яременка за виданням: Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). Київ, 1990.
- Тут і далі цитую переклад Володимира Крекотня за виданням: Іларіон Київський. Слово про Закон і Благодать // Давня українська література. Хрестоматія. Київ 1992, с. 195–214.. Пояснюючи послідовне сповнення Божого плану спасіння всіх народів, митрополит продемонстрував обізнаність у біблійних та святоотцівських текстах, а також майстерність колажування цитат і алюзій (чого вартий один лиш уривок про боголюдську природу Христа!)3«Вповні людина, бо влюднився, а не привидівся, і вповні Бог по божеству, а не проста людина. Показав на землі він і Боже, і людське. Бо, як людина, утробу материну розтяв і, як Бог, вийшов, дівства не пошкодивши. Як людина, материне молоко приймав, і, як Бог, приставив ангелів з пастухами співати “Слава в вишніх Богу”. Як людина, сповився у пелюшки, і, як Бог, волхвів звіздою вів. Як людина, лежав у яслах, і, як Бог, од волхвів дари і поклоніння приймав. Як людина, тікав у Єгипет, і, як Богу, рукотворіння єгипетські поклонилися Йому. Як людина, прийшов на хрещення, і, як Бога, Йордан устрашився Його і потік назад. Як людина, роздягшись, увійшов у воду, і, як Бог, од Отця послух прийняв: “Се син мій улюблений!” (Мт 3, 17). Як людина, постився сорок днів, голод терплячи, і, як Бог, переміг спокусника. Як людина, йшов на весілля в Кану Галілейську 18, і, як Бог, воду у вино перетворив. Як людина, на кораблі спав, і, як Бог, заборонив море вітрам хвилювати, і послухали ті Його. Як людина, по Лазарю просльозився і, як Бог, воскресив його з мертвих. Як людина, на осля сів, і, як Бога, величали Його: “Благословенний той, хто гряде в ім’я Господнє!” Як людина, розп’ятий був і, як Бог, своєю владою разом із Ним розп’ятого впустив у рай. Як людина, оцет п’ючи, випустив дух і, як Бог, сонце мороком закрив і землею потряс. Як людина, в труну покладений був і, як Бог, пекло зруйнував і душі звільнив. Як людину, запечатали його в труні, і, як Бог, вийшов він із труни, печаті цілими зберігши. Як людське, намагались іудеї втаїти воскресіння Його, платячи стражникам, та, як Бога, побачили Його і пізнали у всіх кінцях землі».
