Ще один доволі таки промовистий факт, що розвінчує міф про Галичину як край глибокого католицького духа: урочистість на завершення беатифікаційного процесу сестри с. Марти Вєцкої, яка пройшла 24 травня у Парку культури ім. Богдана Хмельницького у Львові за участю 8 тисяч паломників. Якщо врахувати, що третина присутніх — це паломники з Польщі, зокрема молодь різних скаутських організацій, а кількість вірних Римо-Католицької Церкви у Львові сягає близько 10 тис. осіб (8 парохій, включно з Винниками), то й виходить, що присутність на урочистостях українців греко-католиків міста була близька до нульової відмітки. Я, греко-католик, потрапив на цю урочистість тільки завдяки тому, що моя дружина і донька римо-католички. Одна старша жінка греко-католичка, яка через високий тиск не була в церкві вже дві неділі підряд, раділа, що не почувши про цю урочистість на своїй парохії, все ж таки випадково потрапила на неї, вийшовши пройтися через парк. На жаль, я змушений був цю пані «опустити на землю», повідомивши про те, що ані цієї, ані попередньої неділі жодного оголошення про цю подію в греко-католицьких церквах Львівської архиєпархії не пролунало. В наступних днях, коли інформація про цю подію потрапила на телебачення і в друковані медіа, від багатьох моїх друзів та знайомих, переважно греко-католиків, я чув подив щодо такого «браку солідарності».
Правду кажучи, я далекий від думки, що в цій ситуації завинив виключно провід Львівської архиєпархії УГКЦ. Прецінь знаю з достовірних джерел, що сама Львівська архиєпархія не отримала завчасно офіційне запрошення від канцелярії Римо-Католицької Церкви на цю урочистість. Припускаю, що й організатори цього торжества з боку Римо-Католицької Церкви не бачили серед його учасників великого числа греко-католиків. Іншими словами, тут можна просто констатувати факт втрачений справді гарний шанс у налагодженні внутрі-католицького екуменізму, того так необхідного процесу, який зумовлює здоров’я тіла Церкви не в менші мірі, а може й у більшій, ніж екуменізм між конфесіями. Між римо-католиками та греко-католиками немає жодних суто церковних перепон для співслужіння. Якщо ми не черпаємо води з криниці, що стоїть на нашому подвір’ї, то мала ймовірність, що підемо по цю воду в далеку дорогу. У мене часом складається враження, що ми так багато говоримо про екуменізм із православними тільки тому, що він у реальних обставинах є унеможливлений суто церковними нормами, які, як показує досвід, ніхто порушувати не має наміру: ефект прив’язаного на ланцюгу пса. Є в нашому народі таке поняття, як «заговорити справу»: довго «розпинатися» про те, що і як робити, але нічого власне для цього не робити. Виглядає на те, що польська та українська Католицькі Церкви все ще не позбулися тягара історії. З українського боку це виглядає так: не виходить нам брататися з братами за Збручем, то й не будемо брататися з поляками. Але з історії Церкви знаємо, що найкращий аргумент для світу — це свідоцтво любові. Якщо її немає між католиками, то яке інше свідоцтво для нез’єдинених з боку Католицьких Церков?
Присутність на урочистостях другої після Папи особи, Держав-ного секретаря Ватикану Тарчізіо Бертоне, додає усій цій історії особливої пікантності. З прес-релізів, які з’явилися на офіційному сайті УГКЦ виходить, що високий гість під час свого дводенного візиту до Львова присвятив аж одну годину, щоб зустрітися з проводом УГКЦ на Святоюрській горі. Така увага до значно переважаючої кількісно католицької громади Львова виявилася менше-більше прямо пропорційною до кількості греко-католиків на беатифікаційних урочистостях римо-католицької монахині. Так що, на жаль, все має свою логіку, бажання переступити яку не демонструє жодна з двох помісних Католицьких Церков.
