Руська Церква, війна і політика за монгольської доби

ХІІІ століття радикально змінило хід історії Руської Церкви, яка налічувала вже понад двісті років. Завоювання хрестоносцями Константинополя 1204 року поглибило конфронтацію між католиками і православними. Уперше впритул із цим викликом Київська митрополія зіткнулася в першій третині згаданого століття, коли Галицька земля і, відповідно, територія Галицького єпископства декілька разів переходила під владу угорських (католицьких) королів.

Церква рефлексує над завоюванням

Але значно серйознішим викликом, ба навіть трагічним ударом, для Церкви стало завоювання Русі монголами. Мовилося як про загибель церковних людей, так і про знищення чи пограбування храмів та інфраструктури, зокрема під час розорення міст. Із прямих свідчень джерел знаємо, що під час проходження монгольських військ українськими землями в 1239 році напасники вбили Переяславського єпископа, а в Києві на початку грудня 1240 року була сильно пошкоджена (хоч іще не остаточно зруйнована) Десятинна церква – перший мурований храм Русі. Пам’ять про ці окремі події, що стали емблематичними, збереглася в Суздальському і Галицько-Волинському літописах відповідно. Однак реальне число жертв серед людей Церкви і обсяг шкоди, завданої церковному майну, вочевидь, були незрівнянно більшими. У першій половині 1270-х видатний руський проповідник Серапіон підводив сумний підсумок монгольської навали та декількох наступних десятиліть:

«Зруйновані божественні церкви, осквернене було начиння священне і чесні хрести і святі книги, потоптані були святі місця, святителі були поживою мечам, тіла преподобних монахів покинуті були птицям на поїдання, кров отців і братів наших, як велика вода, землю напоїла, міць воєвод наших князів щезла, лицарі наші, страхом наповнившись, побігли, багато братів і дітей наших увели в полон, городи численні знелюднилися, села наші бадиллям поросли; і велич наша змаліла, краса наша згинула, багатство наше отим на користь пішло, плоди праці нашої погані успадкували, земля наша іноплемінникам дісталася, зганьбилися перед тими, хто живе на окраїнах землі нашої, посміховиськом стали перед ворогами нашими».

Окрім демографічних і матеріальних втрат, похід Батия на Русь призвів до інституційної паузи в діяльності митрополії. У часи лихоліття (1239–1241) Руський митрополит Йосип або загинув, або виїхав з Києва – в усякому разі архипастир зник. Це призвело до тимчасового паралічу Церкви. Причому в середині 1240-х ще не було відомо, коли це лихоліття закінчиться і що буде далі. Невипадково, що саме в цей час починаються активні контакти волинсько-галицьких князів – Данила і Василька Романовичів – із Папою Інокентієм IV. Унія з Римом, що була головним предметом їхнього листування, могла б подолати дисфункцію обезголовленої Руської митрополії. «Обтяжливою обставиною» було те, що Константинополь, патріархам якого підлягала Церква Русі, був під владою католиків, які захопили місто під час Четвертого хрестового походу в 1204 році. Резиденцією патріархів, як і імператорів, тоді була Нікея в Малій Азії. У цій ситуації налагодження зв’язків зі Святим Престолом було чи не єдиним способом порятунку руської церковної системи від руйнації, а руських християн від маргіналізації і втрати архипастиря.

Характерно, що з початку 1248 року листування Романовичів із Папою різко уривається. Вочевидь, у той час в Нікеї був висвячений новий митрополит Кирило ІІ, тож потреба в унії природно відпала.

Небачена впродовж останніх 200 років перерва на митрополичій катедрі визначила те, що новим руським архиєреям довелося фактично перезавантажувати Церкву. Причому робити це в докорінно змінених умовах підкореної країни. Незнане раніше становище змушувало і світську, і духовну еліти шукати способів осмислення нових володарів та їхнього режиму.

Найбільш ранні голоси людей Церкви з відгуком на ситуацію «татарської неволі» походять уже з останньої третини ХІІІ століття – через декілька десятиліть по завоюванні.

Один із найяскравіших відгуків залишив згаданий Серапіон. Він був багаторічним ігуменом Києво-Печерського монастиря, а в останній рік свого життя (1274–1275) обіймав єпископські катедри Ростова і Володимира-Суздальського. До нас дійшло декілька проповідей Серапіона, в яких він намагався серед іншого знайти пояснення жахливому монгольському завоюванню та подальшій «татарській неволі». Зокрема, святитель писав:

«Ми ж усе одно не покаялися, аж доки не прийшов на нас народ немилостивий за попущенням Бога; і землю нашу вони спустошили, і городи наші полонили, і церкви святі розорили, отців і братів наших убили, матері наші й сестри на наругу віддані. Нині ж, браття, знаючи це, убоїмося цього страшного покарання й припадімо до Господа свого, сповідаючись, щоб не ввійти нам у ще більший гнів Господній і не навести на себе кари більшої, ніж перша. Бо ще недовго жде нашого покаяння […]».

Далі архиєрей закликає до духовного оновлення:

«Молю вас, браття й сини, змініться на краще, оновіться добрим оновленням; перестаньте чинити зло, побійтеся Бога, що створив нас, здригніться перед Його страшним судом! […] Чому ж не бачимо того, що спіткало нас, ще в цьому житті перебуваючи? Чого ми не навели на себе? Яких кар від Бога не прийняли? Хіба не була загарбана земля наша? Хіба не були взяті городи наші? Хіба не скоро впали отці й брати наші трупами на землі? Хіба не були відведені в полон жінки й діти наші? Хіба не були ми, що зосталися, поневолені гіркою цією неволею від іноплемінників? Ось уже до сорока літ наближаються страждання й мука, і тяжкі данини, на нас накладені, не перестають,  голоди і мори забирають життя наші, і з насолодою хліба свого ми з’їсти не можемо, і зітхання наше та печаль висушують кості наші. Хто ж нас довів до цього? Наше беззаконня і наші гріхи, наша неслухняність, наше непокаяння. Молю вас, браття, кожного з вас: увійдіть у помисли свої, уздріть очима серця діла ваші, зненавидьте їх і відкиньте, до покаяння прийдіть. Гнів Божий перестане […]

З нашим народом чого тільки не бувало? Війни, голоди, моровиці й землетруси; а насамкінець були ми віддані іноплемінникам не лише на смерть і на полон, а й на гірку неволю. Усе це від Бога буває, і через це Він творить нам спасіння. Нині же, молю вас, за попереднє безумство покайтеся».

Основна думка цих звернень до пастви: підкорення Русі «немилостивим народом» є Господньою карою за гріхи людей, які, будучи формально хрещеними, далекі від стандартів християнського життя і повсякчас гнівлять Бога.

«Свої» язичники

Руські хроніки ХІІІ століття, зокрема Володимирська (Галицько-Волинський літопис), Новгородська і Суздальська, так само з жалем оповідають про монгольське завоювання, називаючи нападників «окаянними», «безбожними», «беззаконними». Відраза до поневолювачів є виразною в подальших повідомленнях кожного з цих історичних творів, що описували каральні походи татар, фіскальні заходи ординської адміністрації та інші форми гноблення. Втім, у руських хроніках немає чітких ідей визвольної боротьби. Лише нарікання на тяжке становище і спроби з’ясування внутрішніх, зокрема духовних, причин «зовнішньополітичної» трагедії. Незалежно від наявності таких ідей у світських еліт чи інших суспільних верств Церква, судячи з усього, займала більш помірну позицію.

З огляду на це варто перечитати агіографічну оповідь про вбивство чернігівського князя Михайла у ставці Батия на початку осені 1246 року. Цей твір ХІІІ століття мав прославити новомученика, який відмовився виконувати язичницькі ритуали. Водночас, згідно з текстом, Михайло цілком визнавав владу хана: «тобі, цісарю, кланяюся, адже тобі Бог доручив царство світу цього». Невідомо, що саме говорив Михайло і чи було релігійне питання головною причиною вбивства князя (а не лише приводом), але в тексті, як видається, радше трансльована позиція Церкви.

Також цікаво, що руські автори другої половини ХІІІ століття, хоч і згадували про поганство монголів, не робили на цьому такого акценту, як це було в попередні століття, скажімо, щодо половців. Монголи (татари) не були просто войовничими сусідами-нападниками, які залишалися частиною «зовнішнього світу». Вони стали володарями Русі, яка так само стала частиною створеного ними політичного порядку. Хай яким брутальним не був цей порядок, він видавався тоді непорушним, тож Церква мусила прийняти нові реалії та максимально вигідно для себе  переоцінити їх. У цих реаліях християнська Русь була підвладна язичникам. Та оскільки вони вимушено ставали більш «своїми», то наголошувати на їхньому поганстві, окрім найбільш одіозних випадків, було недоречно. Автори текстів другої половини ХІІІ століття легко знайшли інших «зручних» язичників, війну з якими Церква могла безболісно підтримати. Для українських земель, особливо для Волині, такими стали балтійські народи: ятвяги, литва, жмудь та інші. Показово, що переважна більшість згадок слова «погани» в Галицько-Волинському літописі за цей час стосується їх, а не татар. 

Спроба навернути поган та діалог з ханами

Після першого шоку від кривавої зустрічі з монголами руська церковна еліта зрозуміла: якщо владу поган не скинути, їх можна спробувати навернути у християнство. Така позиція була суголосна політиці Римської Церкви, яка від середини 1240-х почала з’ясовувати можливості, а навіть планувати місії з навернення монголів. Знаковою подією стало перенесення резиденції Переяславського єпископа з розореного руського міста до ставки золотоординських ханів – міста Сарай-Бату на Нижній Волзі в 1261 році. Так виникла Сарайська єпархія – перша за межами традиційної території Руської митрополії. Показово, що це сталося в рік відновлення Візантійської імперії у Константинополі. Сарайські (або переяславсько-сарайські) єпископи мали відігравати важливу представницьку роль Руської Церкви, а також опосередковано Константинопольського патріархату загалом, в Орді, сприяючи справі навернення татар. Відкриття нової єпархії вказувало на взаємне визнання Церкви з боку Орди і ханської влади з боку Церкви.

Легітимація нового порядку мала й цілком матеріальне підґрунтя. В середині 1240-х років монголи провели перший в історії українських земель загальний перепис населення. У другій половині 1250-х аналогічні заходи торкнулися Волго-Окщини (Суздальська і Рязанська землі) та Ільменщини (Новгородська земля). Невдовзі після цього автори руських текстів почали називати монгольського володаря цісарем. Спершу це стосувалося степового титулу правителя Великої Монгольської імперії – «ка’ан» (великий хан). З кінця 1260-х, коли імперія розпалася, «цісар» став відповідником титулу правителів Улусу Джучі (Золотої Орди) – «хан». Перепис населення знадобився для розгортання податкової системи на підкорених землях Русі, а отже, глибшої інституалізації ординського панування.

Обклавши даниною та/або іншими повинностями більшість населення, монголи звільнили від податків Церкву. Раніше її матеріальна потужність суттєво залежала від князівської скарбниці та сприяння світської еліти. Тепер як неочікуваний наслідок монгольського завоювання Руська Церква стала більш самостійною економічно. Її правовий статус із 1260-х почали визначати ханські акти – «ярлики». Окрім звільнення від податків, вони гарантували недоторканність церковного майна і книг, натомість очікували молитви та благословення для влади завойовників. Суголосно цим зовнішнім змінам  у своєму внутрішньому житті Церква відтоді стала більше спиратися на документи, аніж на ритуал і звичай. З останньої третини ХІІІ століття походять найдавніші свідчення систематичного використання і поширення рукописів так званих Кормчих книг – збірників канонічного права. Вони мали візантійську основу (в церковнослов’янському перекладі), але були доповнені місцевими руськими статтями.

1273 року був скликаний церковний Собор на чолі з митрополитом, який, скориставшись свободами, наданими монголами, проголосив автономію єрархії від світської влади, яка раніше втручалася у вибір кандидатів у священники та єпископи. В постановах Собору панування чужоплемінників було визнане Божим гнівом, відповіддю на який мала стати боротьба з внутрішніми вадами: корупцією, порушенням обрядів, елементами язичництва в суспільстві.

Доба «мандрівних» митрополитів і монгольська політика

Монгольська доба для Руської Церкви стала часом «мандрівних» митрополитів. Зокрема, таким був уже Кирило ІІ. Невдовзі після призначення він вирушив до Володимира-Суздальського. Впродовж свого архипастирства, що тривало майже 35 років до його смерті наприкінці 1280 року, Кирило ІІ більшість часу провів у «дуже довгих відрядженнях» – переважно в Суздальській землі. Проте катедра, офіційна резиденція митрополита, залишалась у Києві. Однією з причин такого мандрівництва став страшний розгром Києва та Наддніпрянщини, вчинений степовиками. Але інша і, можливо, важливіша причина полягала в монгольській політиці. Щойно утвердившись на Нижній Волзі, вони призначили «старшим» серед усіх руських князів суздальського князя Ярослава Всеволодовича і передали йому Київ. По смерті Ярослава «старшинство» і Київ передали його синові Олександру (відомому як Невський). Але жоден з них у Київ не їхав. Зокрема, Олександр, будучи з 1252 року князем володимиро-суздальським і номінально київським, резидував у Володимирі. У завойованій країні монголи штучно творили політичний порядок, у межах якого статусно найвищий з їхнього погляду руський князь був головним у Суздальській землі.

І позаяк у східнохристиянській (власне візантійській) традиції церковні структури мали бути ізоморфні структурам політичним, митрополит Русі швидко зреагував на нові обставини. Вже наступного року після призначення Олександра київським князем (1250 рік) нещодавно поставлений митрополит Кирило ІІ приїхав на Суздальську землю і пробув там близько 10 років. Це стало фатальним прецедентом.

Наступник Кирила митрополит Максим, прибувши на Русь 1283 року, одразу подався в Сарай, а відтак у Володимир-Суздальський. Протягом наступних 16 років він надовго не залишався на одному місці. І от після чергового перебування у Києві 1299 року Максим «втік від насилля татарського» (як сказано в одній із хронік) у тому-таки північно-східному напрямку. Цього разу це було не «відрядження», а переїзд кафедри з усією адміністрацією.

Контекст цієї події був цілком ординським. У 1290-х в Улусі Джучі було двовладдя: на сході, на Волзі, правив офіційний хан Тохта, а на заході, у Надчорномор’ї – воєначальник і неформальний лідер держави Ногай. У юрисдикції Ногая перебував і Київ. Але 1299/1300 року Тохта розбив Ногая, і той невдовзі помер. Єдність Золотої Орди була відновлена, а центр влади цілковито зосередився на Нижній Волзі. Давнім ставлеником Тохти був тогочасний володимиро-суздальський князь Андрій (син Олександра Невського). Він і його князівство статусно виграли завдяки успіху свого патрона. Саме в той час митрополит Максим переїхав до Володимира.

Далекосяжні наслідки переїзду митрополита до Володимира

Для церковного життя на українських землях це означало епохальні зміни. Вперше за 300 років архипастир покинув їх. Найболісніше це відчувалося на Волині й Галичині. Втрата контактів із митрополитом знову загрожувала паралічем розташованих тут єпископій. Відповідь не забарилася. У 1303 році Константинопольський патріарх Атанасій видав грамоту на створення окремої Галицької митрополії, що мала охоплювати володіння династії Романовичів. Першим її очільником став Нифонт. Новостворена митрополія в офіційній документації патріаршої канцелярії отримала назву «Мала Русь» (Μικρά Ῥωσία). Вона справді була територіально невеликою і охоплювала меншу кількість єпархій, ніж інша митрополія – «Велика Русь» (Μεγάλη Ῥωσία). Це була вся решта старої Київської митрополії, фактичний адміністративний центр якої тепер був у Володимирі-Суздальському. За два роки перший Галицький митрополит помер, і до Константинополя відправився уродженець Волині Петро, щоб стати його наступником. Однак Патріарх у 1308 році висвятив його не митрополитом Галицьким, а «Київським і всієї Русі», возз’єднавши таким чином щойно розділені митрополії. Ритуально заїхавши на рік до Києва, Петро подався на Суздальщину, продовживши політку Максима. Ба більше, незадовго до своєї смерті в 1325 році Петро переніс митрополичу резиденцію з Володимира до Москви. На десятиліття склалася парадоксальна ситуація, коли митрополити були київськими за титулом, але фактично московськими.

Після 1299 року Київ надовго втратив значення реального церковного осередку, яким був упродовж 300 років. Наступник Петра – митрополит-грек Феогност – як відомо, навіть не заїжджав до Києва. Маючи титул Київського, фактично був Московським. У 1330–1331 роках він  здійснив пастирську поїздку на Волинь. Така тимчасова присутність – «відрядження» – митрополита мала стати «компенсацією» за відсутність окремої Галицької митрополії: патріархи просто не призначали її очільників. Це було зроблено тільки в 1340-х роках, та невдовзі митрополію взагалі ліквідували. Така «миготливість» чинності Галицької митрополії, а також подальші об’єднання й розділення митрополії Київської та, врешті, остаточне відокремлення Московської митрополії від Києва у середині XV століття були далекими, але прямими наслідками монгольської політики ХІІІ століття.

Місцеві контексти

Ставлення митрополитів та їхньої адміністрації до політичних реалій монгольської доби дещо (а часом і суттєво) відрізнялося від позиції єпископату, священства і чернецтва. Знову ж таки залежно від регіону. Зокрема, цінними, хоч і фрагментарними, є свідчення із західноукраїнського регіону, збережені в тексті Галицько-Волинського літопису,  який укладали, безсумнівно, клирики. Приймаючи панування ординців як кару Божу за гріхи (певною мірою справедливе чи радше виправдане), автори цієї хроніки дуже критично ставилися до ініціатив співпраці світської еліти з татарами. Тобто нормальним вважалося чесно «віддати кесарю кесареве», якщо вимагали, і не боятися завойовників. А загалом бажано було уникати взаємодії з ними. Саме таку поведінку – виконання необхідних повинностей, але уникання співпраці – демонстрував володимирський князь Володимир Василькович. Він отримує схвальні відгуки в тексті (варто думати, не тільки тому, що хроніку складали в його місті у патронованому ним скрипторії). Натомість князь Лев Данилович піддається осуду за те, що ініціював і заохочував походи татар через руські землі на Польщу та Литву. Проходження ординського війська, яке займалося грабунком, здирництвом та вбивствами, завдавало серйозної шкоди руському населенню. Зокрема, внаслідок перебування татарського війська на землях Лева, в Галичині, у 1287/1288 році було вбито та взято в полон 12,5 тисячі осіб.

Загалом без перебільшення можна ствердити, що за монгольської доби (з 1240-х до 1360-х) і внаслідок безпрецедентної воєнної катастрофи Руська митрополія стикнулася з небаченим світоглядним викликом та інституційною кризою – початком розпаду. Особливі випробування торкнулися українських єпархій, зокрема західних. Непрості стосунки з митрополитами, що могли надовго втрачати з ними контакт, зіткнення з язичниками – ординцями і балтами, а також постійний вплив і навіть тиск з боку західних католицьких сусідів – усе це ставило духовенство перед не одним екзистенційним вибором. Церква мусила ставати сильнішою, щоб адаптуватися до зовнішніх обставин. Щоб не загинути, вона мала змінюватися.

Вадим Арістов

Поділитися: