Свіжий номер

3(503)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Щоб були покликання…

«Немо дат, квод нон габет — Не дамо того, чого самі не маємо» — Схолястична філософська засада.

Ми дивуємося, чому так мало сьогодні є священиків та монахів, монахинь й загалом інших «духовних осіб». Не раз шукаємо і причини, а вона, здається, є у вищенаведеній цитаті-твердженні.

Правда, дехто скаже, що сам Христос посилає покликання, але люди його доповнюють своїм, як, наприклад, Марія: «це я раба Господня, хай мені буде по слову Твойому».

На жаль, не завжди маємо покликання Христа, бо він, як вчора, так і нині й завжди однаковий, проте кандидати не завжди дістають задовільну відповідь. А щоб Христос покликав до духовного життя, то ще треба певної передумови. Адже кличе Христос в Євангелії молодця, бо він дав Йому до цього підставу, причину: змалку зберігав заповіді Божі, був праведний святий… Тому його полюбив Христос і закликав іти за ним. Молодець уже мав християнську святість — праведність. Це була передумова покликання.

Подібно й Натанаїл пішов за Христом, а вже наперед Ісус сказав про нього, що це ізраїльтянин, в якому нема лесті. Цей відповів на поклик тоді, коли ж попередній, багатий юнак пожалів більше своїх достатків, як своєї душі та її спасення…

Умова покликання — святість

Святий Йосафат став взірцевим монахом і священиком та архипастирем. Але він мав вже попередню праведність — святість. Її придбав змолоду і вирощував дальше в домі купця Поповича в Вільні. А приніс її до манастиря Святої Тройці, де поселився в опущеній келії.

Цю святість виплекала в малого Івася його рідна свята мати. Вона мусіла мати великі містичні дарування, що вміла так до сина промовити, що його серце розпалила любов’ю і співчутливістю, а тоді Христос заклав у серце дитини незгоряючу іскру.

Нема нині покликань, бо нема святих родин. Навіть духовні особи нерідко аж надто підкреслюють потребу подружжя, коли намагаються переконати, що не обов’язково подружжя існує для народження і виховання дітей, але більше на пригашення пристрастей. Тому годі сподіватися чуда. Адже святий Павло твердить, що жінки знаходять спасіння в народженні дітей і, ясно, в християнському їх вихованні. Тільки тоді можна сподіватися рясних і тривалих покликань. Тільки справді святі праведні родини можуть дати святі покликання, які підуть радо за Христом на службу і видержать аж до вершка Голготи.

Отже, якщо хочемо мати численні покликання, то мусимо звертати насамперед увагу на святі родини, де були б батьки святі і діти праведні, як це було в родинах Василія Великого, Дон Боска, Йосафата чи й американської святої італійського роду — Францески Кабріні. Її мати щоранку молилася годину вдома і потім ішла на Службу Божу, а увечері — знову ця мати цілу годину проводила на молитві.

Зі святих родин до святіших духовних родин

Та ще є одна справа, куди важливіша, а саме: зі святих родин святі покликання мають перейти до ще праведніших святіших установ. Ці духовні родини — чини, згромадження, обителі тощо мають бути святішими від звичайних мирянських родин.

Що дає така духовна родина кандидатові, який вступає до цієї родини? Вона дає життєве забезпечення, більшу вигоду, як на світі, дає можливість вчитися і професійно усамостійнюватися, дає значні матеріальні можливості, земську радість і вдоволення, а також свободу, що на неї ледве чи світські порядні люди можуть собі дозволити. Маю на думці так званий «невинний поцілунок», що його так різностатеві посвятні між собою практикують і так його боронять.

Часто кандидат чи кандидатка розчаровані. Вони сподівалися в духовнім стані знайти носіїв Христа, геройські душі, духовних подвижників, людей жертви, молитви і посвяти, а тут бачуть легкодухів, кар’єристів, любителів і звеличників світських мод.

Коли людина з природи вибирає між двома лихами менше лихо, то між двома добрами-благами все розумний вибере краще й ліпше. Так поступає кожна розумна, второпна і послідовно думаюча особа. Даймо тоді нагоду цим розумним дівам з Євангелії і з життя, щоб вони могли обіруч вхопити вищу святість, яка вже має зв’язки в їхніх родинах і в них самих!

Забагато вини скидається на батьків і родини під духовним та українським аспектами. Треба справу відповідальности розділити порівну. Відповідальність за долю нашої Церкви і покликань тяжить однаково і на духовних, і на звичайних родинах.

Мусимо знати, що відповідальність за Церкву буде більше спочивати на священиках та монашестві, як на світських родинах, бо вони є вищої ієрархії, вони пастирі, вони сіль і світло землі, християнської громади.

Раз твердиться, і то непомильно, що священики, чи, краще, єпископи ведуть і, боронь Боже, щось у цьому напрямі критичного можуть сказати, але відповідальність чомусь спадає на родини, на батьків. Не гарно випадає воно навіть між світськими, щоб собі загарбувати гонор і честь та владу, а другим лишати чи й накидати труд і важку працю та й найважчі завдання.

Провідник у світському житті має щонайменше 90% відповідальности за цілість чи це у громаді, підприємстві чи у війську, тільки чому в Церкві мало б бути інакше? Тому, шукаючи причини браку покликань, шукаймо причину там, де вона справді захована, не шукаймо виправдань і не обманюймо самих себе. Тільки святі-праведні родини дають святі покликання і тільки визначна святість духовних родин може перехопити ці покликання!

Д. Печигора

Поділитися:

Популярні статті