Мирянське питання стало в нас пекучим. На просту мову воно звучить так: яка участь мирян у многогранній праці Церкви в світі, в поодиноких країнах? Над цим питанням в нас дискутується, створено цілий ряд навіть гострих полемік, виник конфлікт між ієрархією і мирянством, у нашім українськім Божім Люді повно непорозумінь, оскаржень, взаємного недовір’я. Найближчий Собор нашої Церкви в серпні буде присвячений цьому питанню. Воно справді стало в нас наболілим. Труднощі у цьому питанні мають свої коріння від початків існування Церкви по Христовім Вознесенню. Перешкодами для розв’язки були не все добре відома наука про Церкву, а потім всякі добрі й не добрі традиції чи історії тієї участи мирян в праці Церкви. Ми українці могли б теж написати історію цього питання в нас, з його добрими сторінками в історії, але й сумними, які принесли довгі конфлікти, а навіть чвари. Найчастіше це питання ставлять миряни в повній своїй добрій волі в такій формі: що нам в Церкві робити, яка наша праця в Церкві, щоб не бути в Церкві безробітними. Щоб самі вони собі тієї праці не шукали, треба на цю працю їм вказати і це є завдання нас священиків і єпископів. Відповідь на поставлене питання вгорі вимагає виховання, катехизи. В нас такого виховання не було, в цілій Церкві часто переважала думка, що всяка праця в Церкві спочиває тільки на особах, які є покликані до цього й отримали священний чин, творять так званий «клир» і монаші чини. То не добре поставлене питання з відповіддю, бо здорова думка скаже, що воно може деколи стати не під силу тій частині Божого Люду, яка має цей привілей праці в Церкві. А що, коли їх є за мало, або праці дуже багато? Та й треба б подумати про роди тієї праці, відповідальностей і обов’язків. Всі вони не є однакові для всіх. І ось ми при ядрі питання.
З розвалом Совєтського Союзу чимало людей, немов птиці з клітки кинулись у вільний світ шукати праці й заробітку, або й, щоб цей вільний світ побачити, щось в нього навчитись чи скористати. На самому початку до такої праці попросили італійці наших Сестер-монахинь. Це зробила цікава організація, яка існує ще з часів середньовіччя, має вже біля 700 років своєї діяльности і зветься «Мізерікордія». Тому, що ця організація занимається головно хворими, стариками, інвалідами, дає їм в першу чергу медичну опіку, при тій праці остались в Італії тільки наші Сестри з України, які звуться Згромадженням св. Вінкентія і українки служать в ньому вже від тридцятих років у Бельгії. В тих роках виїхало їх багато, пару десяток, осталось з них може ще з двадцять і вони вже старенькі й немічні бабусі на пенсії. Але в Україні сьогодні найшлись нові покликання і з тих саме кількох опинились в Італії, де і працюють при цій «Мізерікордії» (що означає з латинська «Милосердя»). Живуть вони в центрі цієї організації, в місті Віяреджо над Тиренським морем, триста тридцять кілометрів на північ від Риму, недалеко воєнного італійського порту Ліворно. Очевидно, не подбали вони про свою духовну опіку на цім віддаленім від Риму місці й лиш час-до-часу «хтось» зі священиків з Риму туди до них їздив. Я майже нічого про те не знав і мене чомусь (може тому, що я хорував!) післали аж по двох роках їхньої праці там. Так я познайомився з тією дивною організацією і хотів би про неї написати, бо то чудова річ для праці наших мирян. Сподіюсь, що ці Сестри св. Вінкентія все те побачать і внедовзі, коли повернуться в Україну таку «Мізерікордію» в нас зорганізують. Мені йдеться про те, щоб вказати, яку знамениту працю можуть зробити миряни в Церкві при помочі такої мирянської організації. В Італії ця організація мирян зібрала біля десять тисяч клітин того товариства з двома мільйонами добровольців і роблять велике діло!
Як постало це Товариство добровольців, які в тім своїм гурті працюють безплатно й роблять велику непомітну справу в своїм суспільстві. Почалось це ще біля 1244 року, коли в Европі й, очевидно, в Італії була біда, війни, пошесті та багато людей жили без помочі й опіки, без їжі, помешкання, лікування, а навіть, коли помер якийсь бідолаха, то й не було кому занятись його похоронами. Почалось від похоронів. Група добровольців посвятились тому ділу: допильнувати безпомічних, знайти їм поживу, лікування, бодай найпримітивніше (принести йому напитись води…) і похоронити, коли такий сердега скінчив свою життєву боротьбу. Ці люди навіть пошили собі відповідні одяги (траурні з кубеняками, якими закривали голови) і вживають їх досі. Вони оформили себе, зладили відповідні статути, до своєї праці додали молитву і побожні практики, не жили в ніяких манастирях, а були сімейними людьми, працювали нормально на прожиток і свій вільний час жертвували без ніякої винагороди-платні, для тих нещасних. Такими остались вони по сьогодні. Очевидно змодернізувались. Італійська велика фабрика автомобілів «Fiat» подарувала їм та іншим їхнім клітинам санітарні авта і коли Ви з ними там пробудете пару днів, то легко звикнете до частих алярмових гудків тих машин. То їде «Мізерікордія», бо десь, хтось нагло захворів, або ще частіше, на великому шляху, що зветься «Шляхом сонця» — шоса з сильним автомобільним рухом і частими нещасними випадками, «Мізерікордія» шукає жертв людського поспіху чи несправних машин і водіїв…
Все те роблять добровольці тієї мирянської організації. І Ви не повірите! Держава йде на великі уступки і помагає, бо це для держави корисне діло. Коли хто з молодих людей не хоче йти до війська, служба у ці «Мізерікордії» його звільняє від рекрутської і дальшої військової служби. Але мусить повнити обов’язки чи водія санітарного авта, чи санітара, чи іншого робітника для тих хворих, що розсипані по різних закутках міста. І діло йде! Мають свою церковцю і коли там служиться св. Літургія чи інші Богослуження і співають знаменито миряни з різних частин міста, у вільний час до цього теж вишколені, тоді з інших парафій люди йдуть юрбами на такі Служби і парохи інших парафіяльних церков не дивляться на «Мізерікордію» ласкавим оком. І з єпископами в історії бували конфлікти, але «Мізерікордія» не провинялась ніколи нічим. Її миряни безкорисно, без будь-яких амбіцій, без будь-якої слави для себе чи для свого товариства працювали для потребуючих, лікарі приходили також їм на поміч безплатно, фармацевтичні заводи дарували їм ліки, ніхто тим не спекулював, не крав, всі могли цю дивну, але шляхотну працю бачити, до неї голоситись. Ось велике діло мирян у харитативній діяльності Церкви, і в опіці Церкви над хворими, стариками і безпомічними, для всіх тих, що про них Христос сказав: що ви зробили одному з тих потребуючих, ви мені зробили…
Не є моєю ціллю описувати історію, чи всіх подробиць життя тієї організації. Вона поширилась до великого числа тих добровольців і діє. Очевидно, не бракує їй труднощів, клопотів і тягарів. Наші Сестри там працюють, бо італійці теж мають кризу покликань і монахинь їм бракує. Треба вірити, що ті Сестри св. Вінкентія принесуть ту ідею в Україну й наше мирянство може найти подібну велику працю в своїй Церкві й Державі. Ми таку річ дещо пробували робити на еміграції. При деяких наших громадських організаціях все на загальних зборах вибирали «референта суспільної опіки». То був чоловік, що повинен був відвідувати хворих, інвалідів, заниматись людськими клопотами. Деякі це робили інші не знали як. Повинен би був таким ділом зайнятись священик, але й він не все міг мати на те час. Такий мирянин тут може більше зробити чим священик, а зорганізований в такій добровільній службі, може зробити і «чуда»! Можу про це сказати і з моєї священичої практики, але тут воно не було б на місці.
Чому з такою сміливістю про це пишу? Тому, що цей новий мирянський апостолят (чи новий?!) сьогодні набрав великого розміру й має навіть вже свою назву від італійського слова (в усіх мовах!) «волюнтаріят», по нашому — добровільна служба для потребуючих в нашім довкіллю. На еміграції це було потрібно і є потрібно. Скільки між нами було самітних людей, старших, калік-інвалідів. Те саме є між тими громадянами, в державах яких ми живемо. І між ними є такі, що й помруть та пару днів ніхто про те не знає, хіба молочар чи сусіди спостерігають, що фляшки з молоком чомусь стоять і мешканець їх не бере… Не треба за лихом далеко шукати, біда не перенеслась в космос. Суспільні обезпечення держави є гарною річчю, але чи все вони можуть зробити? А тут появляються особи, що хотять це зробити, бо так казав робити Христос, цього вимагає Він від своєї Церкви. Держава має для цих проблем своїх платних робітників-урядовців і ця соціяльна служба коштує державу великі гроші, й в додатку державний урядовець робить це по-«урядовому». а не як братові. Модерні часи змінили навіть характер медичної професії і лікар став державним урядовцем, а не сторожем здоров’я своїх співбратів, про що говорила навіть його медична присяга Гіпократа… То не вина лікарів, а часів. Як наш нарід на еміграції щиро безплатно працював біля своєї церкви, щоб її зремонтувати, перебудувати, як так само трудився біля своїх домівок, які служили йому для громадської і культурно-виховної діяльності на чужині. І як старанно і безкорисно це робили ті віддані своїм справам люди — робив як собі! Сьогодні молодим людям скажете чи попросите щось зробити для якогось громадського добра й почуєте відповідь: «заплатиш мені, то зроблю»… Це майже дико звучить для шляхотного національного чи церковного вуха. Тому державні уряди так заохочують до того «волюнтаріяту», до такої братньої служби для потребуючих. Церква є першою, що такі речі вміє і повинна організувати і своїх вірних, мирян, молодь в такім дусі виховувати. То є практичний спосіб, як виховувати чесноту патріотизму, як боротися з модерним самолюбством-егоїзмом, який є великим ворогом всякої досконалости людини. Великі користі може принести цей волюнтаріят — добровільна служба. Жиди так здобували для своєї держави землю зараз по Першій світовій війні, її загосподаровували і працювали невсипущо, не дивлячись на те, чи буде за те яка платня.
Поставив я на початку питання про участь мирян в праці Церкви. Ось вона — в прикладі тієї італійської «Мізерікордії. Миряни! Огляньмося біля себе. Погляньмо в нашу Україну. Скільки там треба праці й то не такої, що тільки дає добрі заробітки. До Ізраїля їхали навіть чужинецькі студенти на літо (найважчий час праці в Палестині!!!), щоб помогти в розбудові держави. А ми будуватимем собі, для наших нащадків. Гітлер, коли прийшов до влади кинув гасло для такої добровільної праці над відбудовою держави, хоч використав ту віддану і щиру працю свого народу для того, щоб піти здобувати для себе рабів і чужі землі і занапастив мільйони людей своїм «волюнтаріятом». Сталін порадив собі ще інакше: арештував скільки попало («а стаття найдеться!») і мав безліч безплатних робітників, які гинули в тій каторжній праці для будови соціялізму… Треба вміти пізнати духа християнського волюнтаріяту, в якому працюємо для братів в Христі. То завдання у вихованні мирян, то їхнє завдання і місце їхньої праці в Церкві.
Зближається Собор нашої Церкви присвячений виключно одному питанню — Мирянам. Є ще час глибоко подумати над цим питанням волюнтаріяту. Воно є релігійним питанням! Як будуть його стосувати такі «ідеологи» як Гітлер чи Сталін, матимемо найбільшу деградацію людини. Коли будемо стосувати його за словами Христа, матимем сім’ю, родину, в якій кожна людина, для якої схочемо щось зробити, буде нашим братом. Цікаво тут відмітити, що ідея волюнтаріяту є в релігіях — християнській, єврейській і музулманській. Чи не дивно? Християнський є чи не найплідніший. Слово «мізерікордія» походить від латинського — «мізеріс кор даре», що означає — «дати нещасним серце». Тим християнство є релігією любови. Покликав нас, вчив нас, формує нас постійно у своїй Церкві Христос, який об’явив нам, що Бог є любов! То велика практична правда нашої віри.
У цьому ділі-службі Мізерікордії поставлена справа так, що про гроші зовсім не йдеться. Про те все хтось подбає. Ідеться потребуючим жертвувати свій час, а то є дорожча річ від гроша. Скільки молоді люди сьогодні марнують часу на дурниці, на непотрібні розваги (нічні забави, діско… і скільки вже згинуло при тому, бо все десь вибухає вогонь чи інша якась аварія стається). Годі вичисляти всі можливості добра, яке можемо зробити самими відвідинами самітних старих людей. Можемо і їм заграти і заспівати щось, а не тільки собі самим в якімсь дикім клюбі серед мерехтливих світел, які приносять хіба тільки якесь шалене забуття себе самого й вартостей свого життя.
Хочу ще наголосити, що той християнський волюнтаріят, та давня непомітна активність мирян в Церкві, походить з духовного джерела і має сильний духовний характер (не як у Гітлера!). Папа Іван-Павло II так визначив зміст і цілі організацій «Мізерікордія»: культ, доброчинність, покаяння, — в трьох словах. Чи коментуючи ці слова: прослава Бога, бо то перша ціль людини (і кожного сотворіння!), тому Богослуження членів того Товариства такі притягаючі і є справжньою прославою Бога Отця, Спаса Господа Ісуса Христа, Його Матері й Святого Духа, що постійно оживляє і провадить нас. Доброчинність і майже якась постійна безконечна діяльність. Чи модерна технологія усунула біду й нужду? Чи в Америці нема бідаків? Де їх нема? Чи одного дня зникне всяка нужда? Вистане пригадати скромну монахиню Тересу з Калькути, її похорон. Вміла оцінити її велике діло праці для найбідніших з бідних в Індії ця великанська держава числом, але не християнська, справила їй похорон, який дасться тільки великим державним мужам. Покаяння — то велика праця переміни душі в божій благодаті і її ушляхотнювання для членів тієї організації, щоб вони своїм прикладом життя, не словом, проповідували і були світлом перед людьми, щоб люди, бачивши тії добрі вчинки прославляли не їх (!), а Отця, шо на небі, який до такої доброчинности їх привів і кожний з нас тому, бачивши це, може сказати, коли Бог з ними таке вчинив і такими шляхотними їх вчинив у їхніх ділах, то й мене таким вчинити може. Проста наука.
А почалось — подбати про похорон для того, над яким і заплакати не було кому. А вони, молоді мужчини у придуманих мундурах, помили тіло померлого, зодягли, подбали про молитву над ним і відпровадили його на вічний спочинок. Навіть з парадою. То може зробити кожний гурт мирян, викресавши в собі бажання: мізеріс кор даре — дати нещасним серце…
Всі отримуємо від Бога якісь дари, які звемо богословським терміном благодаті або ласки. Безчисленні вони (між ними є час, наші здібнощі, сили) Богом, Його волею нам дані й постійно уділювані.
І велику кількість їх ми марнуємо. Лячно робиться думати, що треба в якійсь формі ставити за них нашу відповідальність або, як кажемо, здавати перед Богом рахунок. Св. Петро, що не тільки ловив рибу, але й продавав її і адміністрував це добро враз з гуртом рибалок в Капернаумі, каже такі практичні слова у своїм листі: «Служіть один одному, кожен тим даром, що прийняв, як добрі управителі (домоуправителі, адміністратори) різноманітної Божої благодаті» (1 Пт 4, 10). Чи не є ми в якійсь мірі управителями багатьох Божих дарів, які Він нам дарує, дає? Уживаймо як миряни в нашому житті в Церкві, у своїй державі, громаді тих дарів як управителі їхні, щоб ніколи їх не марнувати, не вживати самолюбно, а якнайбільше зужити їх для добра тих, що таких дібр не мають, втратили їх (напр. здоров’я), або не можуть мати в своїй суспільній чи життєвій ситуації. Поділімся з ними тими дарами, які ми отримали від Бога, — іншими словами. Так «адмініструючи» Божими дарами, так управляючи ними будемо активними і справді творчими мирянами нашої Церкви і ніколи безробітними в ній!
о. І. Музичка