Шлях досконалості: духовні орієнтири для наслідування Христа

У прагненні до повноцінного духовного життя кожен християнин шукає шлях до досконалості. Це не мета, якої можна досягти миттєво, а безперервна подорож, сповнена викликів і благословень. У її серці лежить наслідування Христа – взірця любові, смирення й жертовності. Але як саме нам іти цим шляхом у сучасному світі, переповненому спокусами та швидкими темпами життя?

Цей шлях починається з усвідомлення. Кожен із нас щодня стоїть перед вибором: піддатися тіні гріха, що віддаляє нас від Церкви, від Бога, або ж плекати чесноти, які є справжніми маяками на нашому шляху до духовної зрілості й уподібнення нашому Спасителю. Чесноти – це не просто добрі вчинки, а глибоко вкорінені риси характеру, що відображають Божу благодать в людині. Вони будують, зцілюють і наближають нас до Істини. В Катехизмі Католицької Церкви є визначення гріха: «Гріх є провиною проти правди, розуму, чистого сумління, він є нестачею любові до Бога і до ближнього через шкідливу прив’язаність до деяких благ. Він ранить людську природу і посягає на людську солідарність».

Щоб успішно йти праведним шляхом, нам потрібні чіткі духовні орієнтири. Ці орієнтири не є сакральними знаннями, а радше перевіреними століттями принципами, які знаходимо в Святому Письмі, вченнях отців Церкви та Житіях святих. Це настанови, що допомагають нам не лише пізнати волю Божу, а й втілити її у повсякденному житті. Мовиться про смирення, яке протистоїть гордині; про любов, яка перемагає ненависть; про милосердя, яке зцілює нелюдськість; про чистоту серця, яка розганяє темряву пожадливості. В умовах війни, коли зло здається всеосяжним, а людські страждання – нестерпними, особливого значення набувають такі чесноти, як стійкість духу, співчуття, прощення та непохитна віра в перемогу добра.

Кожен крок на цьому шляху – це крок віри. Це рішення жити не за законами світу цього, а за Божими заповідями. Це щоденна праця над собою, боротьба зі своїми слабкостями й недоліками, але водночас радість від усвідомлення того, що ми не самотні в цьому світі. Тому «живу вже не я, а живе Христос в мені. А що живу тепер у тілі, то живу вірою в Божого Сина, який полюбив мене й видав себе за мене» (Гал. 2:20). В умовах, коли доводиться стикатися з жорстокістю і втратами, ця віра дає нам силу триматися надії та свідчити про Божу присутність навіть у найтемніші часи.

Наслідування Христа – це не лише зовнішня відповідність певним правилам, а глибока внутрішня духовна трансформація. Це зміна мислення, пріоритетів і цінностей. Це відкриття серця для Божої благодаті, яка перетворює нас, роблячи здатними до більшої любові, мудрості та святості. Проте людина не лише просить у Бога прощення гріхів, а й благає про силу жити по-новому, про священну снагу чинити добро. У ці буремні часи, коли зовнішній світ роздирають конфлікти, внутрішній спокій і непохитна віра стають особливо цінними. Крок за кроком, день за днем ми наближаємося до тієї досконалості, до якої покликаний кожен віруючий, стаючи живим відображенням Божого образу в світі.

Ціннісний досвід у пошуку духовного зростання

Як пише німецький християнський філософ Йоганнес Гессен: «Пізнаючи цінності життя, пізнаємо його сенс. У процесі етичного й естетичного, а передовсім релігійного осягнення нами цінності сенс життя переходить у внутрішнє явище, спалахує яскравим світлом. Річ у тому, що існує тісний взаємозв’язок між тим, що ми називаємо «сенсом», і тим, що називаємо “цінністю”. Щось має сенс тоді, коли це «щось» стосується цінностей, служить їхній реалізації. Отже, життя має сенс тоді, коли воно містить цінності»¹. У Євангелії від Павла знаходимо слово «покликання», звернене до всіх, хто приймає його звістку. Цей поклик є Божою вимогою до кожної людини, яка, будучи почутою, не лише відновлює спілкування з Богом, а й об’єднує людей у спільноту братів і сестер у Христі. Непосереднім результатом проповіданого та прийнятого покликання стають спільність, взаємодопомога й турбота.

Ті, що прийняли цей поклик, стають живою частиною нового творіння. Завдяки цьому вони будують стосунки одне з одним на новому рівні й у новий спосіб, що вже не обмежується соціальними моделями та цінностями цього світу. Сам святий Павло особисто пережив подібне покликання, коли Христос «з’явивсь і мені» (1 Кор. 15:8; Гал. 1:16). Як пише отець Микола (Петро) Лучок, ОР: «Християнство – це взаємини, це перебування в стосунках з Ісусом, Який нам відкриває правду про Отця свого та нашого Отця Небесного (через таїнство хрещення) і Духа Святого, Який провадить нас цією дорогою стосунків. І тому всі наші духовні практики ведуть нас до стосунку з Ісусом, вони є стосунком із Ним»². Наше духовне зростання нерозривно пов’язане з підтримкою цих взаємин. Перші християни були здивовані, відкривши присутність Святого Духа там, де найменше цього очікували.

У часи апостола Павла громади віруючих регулярно збиралися в домашніх церквах. У невеликих містах, імовірно, існувала лиш одна така церква. Однак у величезному Римі, очевидно, діяло декілька християнських спільнот, принаймні ті, про які знав Павло (Рим. 16:3-16). Ці домашні церкви були справжньою соціологічною аномалією в римському світі. Вони руйнували звичні соціальні кордони, об’єднуючи віруючих рабів, заможні верстви населення та людей різного соціального статусу. Таким чином духовне зростання еволюціонувало від простих форм до глибоких філософсько-теологічних концепцій, що вказують нам шлях до справжньої досконалості.

Усі ці подвижники віри як єдине тіло Христове свідчили про те, що апостол Павло вважав найціннішим у житті з Богом. Подібно до самого Христа, Чий неперевершений приклад смирення й служіння оспіваний у гімні Послання до Филип’ян (2:1-11), вони не шукали власної вигоди чи слави. Натомість їхні серця були сповнені щирої турботи про добро інших. Вони були справді занепокоєні та співчутливі до потреб братів і сестер у вірі, ставлячи проповідь Євангелія та життя за його заповідями понад усе, навіть понад власне земне існування. Їхня екзистенція стала живим утіленням Христової любові. Тож Павло закликає филип’ян: «Усе, що лиш правдиве, що чесне, що справедливе, що чисте, що любе, що шанобливе, коли якась чеснота чи будь-що похвальне, – про те думайте» (Флп. 4:8).

Святий Яків закликає християн відкинути «всякий бруд та останок злоби» і прийняти «з покірністю посаджене слово», і бути вірними «виконавцями слова, а не лише слухачами» (Як. 1:21-22). Його слова, що линуть крізь століття, не є просто порадою, а Божим велінням: відкинути всі прояви ресентименту. Це звільнення від найменших тіней гріха, що може затьмарити наше єство. Мов досвідчений садівник, Яків спонукає нас виполоти бур’яни зла, що проростають у нашому серці, щоби звільнити місце для життєдайного насіння.

Адже після духовної редукції душа має прийняти «з покірністю посаджене слово». Це Слово – не просто людські настанови, а зерно божественної істини, засіяне в глибинах нашого буття. Щоб воно проросло і дало плід, потрібна особлива чеснота – покірність. Лише смиренне серце, відкрите для Божої благодаті, здатне прийняти це Слово без спротиву, дозволивши йому перетворити й освятити всю нашу екзистенцію. Але й цього замало, бо віра без дії мертва. Святий Яків нагадує нам бути «виконавцями слова, а не лише слухачами». Це серцевина християнського життя. Недостатньо лише слухати проповіді, читати Святе Писання чи знати заповіді. Справжня віра проявляється в дії, у повсякденному втіленні Божих істин. Кожен наш вчинок, кожне слово, кожна думка має стати віддзеркаленням прийнятого Слова. Бо лише той, хто живе за Словом, а не лише слухає його, будує свій дім на життєвій скелі, і жодні буденні справи не зможуть його зруйнувати.

Ціннісний досвід, що міститься в заклику святого Якова до християн, полягає в прагматичному підході до духовного життя, який виходить за межі простої релігійності. Він, як і Павло, пропонує дієвий шлях до справжньої трансформації людської особистості. Це не те, що відбувається само собою, а результат свідомих зусиль і постійної співпраці з Богом. Отже, на сьогоднішній день, як вважав Бенедикт XVI, становище в основному характеризується тим самим напруженням між двома протилежними тенденціями, які проходять крізь усю історію: внутрішня відкритість людської душі Богові з одного боку і переважна сила безпосередніх потреб та досвідів з другого. 

Людина розривається між ними. Вона не звільняється від Бога, але й не має сили вирушити до Нього. Власними силами їй не прокласти міст, який перетвориться у конкретний зв’язок із Богом. Тож разом із «Томою Аквінським ми завжди можемо сказати, що невіра є неприродною річчю, але слушно також і те, що людина не може повністю розвіяти цю дивну імлу над питаннями про Вічне. Бог мусить прийти до неї, промовити, якщо має налагодитися реальний зв’язок із Ним»³. Святий Тома розрізняв два види блаженства, або щастя. Перше – природне блаженство людина може осягнути тільки власними силами. Це блаженство виникає в процесі становлення та розвитку особистості, відображаючи певний рівень духовного зростання, доступний через розум і волю.

Натомість надприродне блаженство реалізується у вічному житті й досягається лише за допомогою Божої благодаті. Аквінат визнає, що певне щастя можуть осягнути й ті, що не отримали дару благодаті та спасіння, проте в цьому випадку мовитиметься обов’язково про «недосконале» блаженство. Воно не може дати повноти ціннісного досвіду єднання з Богом, який є суттю справжнього, повного щастя. Отже, лише «досконале щастя людини полягає у баченні божественної суті. Так, бачити Бога в Його сутності перевершує природу не тільки людини, а й будь-якого творіння»⁴.

Герменевтика гріха та чеснот: феноменологія духовного досвіду

У цьому нескінченному прагненні до досконалості християнин постійно стикається з вічною боротьбою між світлом і темрявою, між гріхом і чеснотою. Розуміння цієї боротьби вимагає не лише знання догм, а й особистісного осмислення. Якщо зануритися в світ герменевтики гріха й чеснот, це дозволить нам тлумачити їхню природу та вплив на наше життя. Таке осмислення допомагає розкрити приховані значення та наслідки гріховних вчинків, а також глибинну сутність і силу чеснот. Воно дає інструменти для усвідомлення того, як ці поняття формують наш моральний і духовний вибір.

Як гріх і чеснота проявляється в наших особистих переживаннях? Це не лише аналіз зовнішніх проявів, а й занурення у внутрішній світ, щоб усвідомити їхній вплив на наше буття. Через особистий досвід ми розуміємо, як гріх переживається на рівні совісті, сумління, внутрішньої боротьби, а чеснота – як внутрішній світ, радість, воля до добра та відчуття єднання з Богом, наповнюючи наше життя сенсом і гармонією. Ці внутрішні стани є ключовими для розуміння нашої духовної подорожі. І саме «християнство змушене сповіщати людям діагноз, щоб добитися від них згоди на лікування»⁵.

Саме в цих переживаннях розкривається справжня природа нашого я. Коли ми піддаємося гріху, відчуваємо його тягар і порожнечу, це спонукає нас до самоаналізу й пошуку виходу. І навпаки, коли ми обираємо шлях чеснот, то відчуваємо легкість, наповненість і свободу, що лише підтверджує правильність нашого екзистенційного вибору. Цей внутрішній діалог, який постійно відбувається всередині нас, формує нашу особистість, визначає наші цінності та впливає на всі аспекти нашого життя. Клайв Стейплз Люїс писав, що «Бог не просто самовільно створив нас такими, щоби бути нашим єдиним добром. Радше Бог є єдиним добром для всіх істот: і кожен з необхідності мусить знайти своє добро в Ньому, у тому вигляді та ступені, який відповідає його природі»⁶.

Наші вчинки, продиктовані гріхом чи чеснотою, неминуче відображаються на наших стосунках з іншими та на нашому світосприйнятті. Гріх часто веде до ізоляції, недовіри та почуття провини, що руйнує мости між людьми. Натомість чеснота вибудовує довіру, емпатію і внутрішній спокій, створюючи міцніші та здоровіші зв’язки. Усвідомлення цього внутрішнього впливу дозволяє нам краще зрозуміти себе, свої мотиви та наслідки своїх дій, а також вчитися на помилках і прагнути до постійного духовного зростання. Це безперервний процес самопізнання й самовдосконалення, який формує нашу справжню сутність.

Людина не є «чистим аркушем», як вважав британський філософ Джон Лок. Натомість ми постійно актуалізуємо трансцендентальні моделі поведінки та сприйняття, часто не усвідомлюючи цього. Саме тому наш повсякденний досвід залишається дорефлексивним. Ці трансцендентальні моделі, що лежать в основі повсякденного досвіду, є трансмутабельними. Це означає, що вони можуть змінювати зміст нашого досвіду, але не його сутність. Отже, феноменологія досвіду розкриває, що повсякденний досвід людей є універсальним у тому сенсі, що виникає з одних і тих самих трансцендентальних елементів. Проте він також глибоко індивідуальний, оскільки ці елементи забезпечують переживання одних і тих самих повсякденних подій абсолютно по-різному.

У цьому контексті екзистенція чеснот відіграє ключову роль. Чесноти не є просто зовнішніми правилами, вони вкорінені в цих трансцендентальних моделях. Вони формують наш спосіб сприйняття світу, впливають на нашу інтерпретацію подій та спрямовують нашу поведінку. Коли ми вчиняємо чесно, благородно, ми не просто слідуємо моральному імперативу, а й активуємо певні внутрішні конструкти, які збагачують наш досвід миром, радістю та відчуттям єдності. Це підкреслює, що чесноти є невід’ємною частиною нашої внутрішньої сутності, визначаючи не лише наші дії, а й сам спосіб, яким ми переживаємо буття-в-світі.

Як пише німецький католицький філософ Дітріх фон Гільдебранд: «В Богові усі цінності є чимось одним. Розглядаючи будь-яке суще у світлі Божого творіння, ми одразу ж помічаємо, що, окрім своїх онтологічних чи якісних цінностей, воно володіє також і цінністю Божого творіння, творіння Безмежного Добра та Святості, а не лише загальною цінністю буття»⁷. Усі наші чесноти є цінностями. Вони є відображенням певного аспекту Божої досконалості. Коли ми діємо чесно, то не тільки покращуємо себе і світ навколо, а й актуалізуємо в собі цей божественний потенціал, який був закладений у нас як Божих творіннях. Це надає чеснотам не лише морального, а й глибокого духовного виміру.

У моральному богослов’ї гріх бере початок з гріхопадіння Адама та Єви, що принесло в світ не лише смерть, а й спадкову схильність до зла в кожній людині. Це означає, що ми не тільки грішимо, але й народжуємося з певною «пошкодженою» природою, схильною до гріха. Гріх – це не просто моральна помилка чи соціальне відхилення, це свідоме або несвідоме порушення Божої волі, акт непослуху Творцеві. Це віддалення від Бога і розрив стосунків із Ним. Християнський «рецепт» від гріха не є просто набором правил, а шляхом духовної трансформації, що можливий лише через Божу благодать. Тому наша метаноя триває все життя. Через покаяння відкривається наше серце для Божого прощення. 

Нова реальність: від гріховності до святості

Сучасний український богослов Андрій Яцишин у своєму герменевтичному аналізі Послання до Галатів стверджує, що «радикальна» зміна життя Павла є прямим наслідком об’явлення Христа. Він акцентує на тому, що Євангелія від Павла та його апостольство мають пряме божественне джерело. Дослідник зазначає, що в Гал. 1:15-17 апостол розповідає про своє навернення й покликання: «Павло використовує дієслова у формі аористу, які вказують на початок нової реальності – Божого вибору: вибрав; покликав; зволив об’явити»⁸. Поняття «нової реальності», яку Андрій Яцишин виділяє в Посланні, є серцевиною апостольського послання Павла та ключовим для розуміння християнської антропології та сотеріології. Ця «нова реальність» є особистим переживанням Божого втручання в життя людини, що докорінно змінює її буття.

До цієї «нової реальності» людина перебуває в «старій реальності» гріха, закону й відчуження. Це світ, де особисті зусилля та виконання правил не здатні привести до справжнього виправдання чи єднання з Богом. Людина занурена у свої власні гріховні схильності та обмеження, що призводить до внутрішнього розладу та неможливості досягти досконалості. В цій «старій реальності» панують розпач, страх перед Божим судом та безсилля перед обличчям власних вад.

«Нова реальність» є прямим актом Божої ініціативи. Це не людина обирає Бога в першу чергу, а Бог обирає, кличе та відкриває Себе людині. Ця дія є цілком особистісною, що вказує на її трансцендентний характер і божественне джерело. Вона перериває безперервний ланцюг людських зусиль і недосконалості, вносячи абсолютно нову несподівану якість у життя. Це означає не просто зміну поведінки, а глибинну зміну сутності. Це перехід від життя «у плоті» до життя «у Дусі», до істинної свободи в Христі. Людина отримує нові налаштування серця, розуму і нову волю, здатну прагнути до добра.

Саме Христос запропонував «нове бачення» любові до Бога та любов до ближнього, як це яскраво описав Папа Бенедикт XVI у своїй першій енцикліці: «Любов полягає в тому, що я через любов до Бога люблю і того співгромадянина, якого спершу зовсім недолюблював або навіть і не знав. Це стає можливим лише завдяки внутрішній зустрічі з Богом, яка перетворилась у добровільну спільноту і задіює глибокі почуття. Тоді я вчуся дивитися на цю людину вже не просто моїми очима через власні почуття, а очима Ісуса Христа»⁹.

Христос вимагає від Своїх вірян любові, яка не знає меж. Вона поширюється на всіх людей без винятку незалежно від їхньої віри чи переконань. Понад те, той, хто постійно виявляє цю любов до ближнього, не лише виконує Христову заповідь, а й зустрічає в іншій людині Самого Христа, навіть якщо ця людина ніколи не чула Його імені. На думку католицького богослова Ансельма Ґрюна, етична вимога Христа слугує підтвердженням тієї «нової реальності», що ввійшла у світ через Воплочення. Коли Бог в особі Христа став Людиною, кожна людина отримала божественну гідність. Воплочення Бога торкнулося кожного, наповнивши його божественним життям. Тому в кожній людині ми бачимо лик Христа, що сяє Його відбитком. І все, що ми робимо іншій людині, ми робимо Христу¹⁰.

Олів’є Клеман, видатний православний французький богослов, зазначає: «Час від часу духовна людина, звільнившись у Христі від обмежень часу і простору, породжених гріхопадінням і поділами, ступає на шляхи Божі, які здаються незбагненними»¹¹. Воплочення, розп’яття та воскресіння Христа дарують людині можливість звільнитися від ланцюгів гріховності. Духовна людина, перебуваючи в Христі, починає переживати реальність, яка виходить за межі звичного. Через віру в Христа та Його спасенну жертву вона отримує благодать, яка преображає її внутрішній світ, даруючи мир, надію та любов. Ця нова реальність відкриває шлях до єднання з Богом, де людина, очищена від гріха, може зростати в святості, наслідуючи Христа в своєму житті. Таким чином людина стає учасником Божого Царства, живучи в цьому світі, у світлі вічності.

Людина відкриває перед собою нову форму буття, що стає ідеалом її самостановлення, втіленим не лише через самовдосконалення, а й у темпоральному вимірі. Це нова якість людського буття, пронизана божественною свободою та абсолютною повнотою. Про можливість такого осягнення сповіщає блага звістка про явлення Спасителя. Бог виявляє Свою дію в історії, трансформуючи історію страждань в історію спасіння. Біблійні історії допомагають нам зрозуміти власний життєвий шлях. Водночас у процесі їхнього слухання та осмислення ми вплетені в тканину цих історій, де знаходимо вирішення своїх складних питань та зцілення душевних ран. Тому «сьогодні постає потреба нового розуміння зцілюючої сили біблійних історій, які дозволяють нам споглядати власні життєві шляхи в новому світлі».

Андрій Кулик, філософ

Список літератури

1. Бенедикт XVI. Споглядати Христа. – Львів: Добра книжка, 2017. – 87 с.
2. Гессен Й. Сенс життя. – Київ: Пульсари, 2009. – 134 с.
3. Гільдебранд фон Д. Етика. – Львів: Видавництво УКУ, 2002. – 444 с.
4. Клеман О. Джерела ранньохристиянської містики: тексти і коментарі. – Львів: Видавництво УКУ, 2020. – 402 с.
5. Лучок П. М. ОР. У пошуках людини. – Київ: Кайрос, 2019. – 121 с.
6. Люїс К. С. Проблема страждання. – Львів: Свічадо, 2023. – 134 с.
7. Яцишин А. Послання до Галатів. – Львів: Видавництво УКУ, 2021. – 159 с.
8. Grün A. Der Glaube der Christen. – Münsterschwarzach Abbey: Vier Tuerme, 2006. – 206 s.

1. Гессен Й. Сенс життя. Київ: Пульсари, 2009, с. 16.
2. Лучок М.П. ОР. У пошуках людини. Київ: Кайрос, 2019, с. 78.
3. Бенедикт XVI. Споглядати Христа. Львів: Добра книжка, 2017, с. 22.
4.  S. Tommaso D`Aquino. Summa Theologiae, I-I.
5. Люїс К. С. Проблема страждання. Львів: Свічадо, 2023, с. 47.
6. Люїс К. С. Проблема страждання. Львів: Свічадо, 2023, с. 47.
7. Гільдебранд фон Д. Етика. Львів: Видавництво УКУ, 2002, с. 145.
8. Яцишин А. Послання до Галатів. Львів: Видавництво УКУ, 2021, с. 43.
9. Бенедикт XVI. Споглядати Христа. Львів: Добра книжка, 2017, с. 26.
10. Grün A. Der Glaube der Christen. Münsterschwarzach Abbey: Vier Tuerme, 2006, s. 98.
11. Клеман О. Джерела ранньохристиянської містики: тексти і коментарі. Львів: Видавництво УКУ, 2020, с. 153.

Поділитися: