Солідаризм, дистрибутизм і католицька економічна мораль

У 2026-му мине 100 років після відходу до вічності отця Гайнріха Пеша з Товариства Ісуса. Хоча його ім’я й не широковідоме, отець Пеш напевно є найвизначнішим католицьким економістом, який коли-небудь жив. Цей чоловік у серії великих наукових томів своїх праць виклав суть економічної системи, ґрунтованої на вченні Католицької Церкви, якій він дав назву «солідаризм» і до використання якої зверталися наступні Папи, зокрема Пій ХІ у своїй енцикліці Quadragesimo Anno та Іван Павло ІІ у низці соціальних енциклік.

Загальновідомим є те, що починаючи від енцикліки Rerum Novarum Папи Лева ХІІІ з 1891 року римські понтифіки звертали щораз більше уваги на економічну ситуацію, котра швидкими темпами змінювалася в Європі та по всьому світу. Хоча і святий Тома Аквінський, і багато інших авторів минулих часів зверталися до питань моралі в економічній сфері, економічні устрої їхніх історичних періодів були дуже відмінними від індустріального капіталізму, який ширився Європою впродовж ХІХ століття. Отже, самі історичні умови актуалізували потребу приділити оновлену увагу численним етичним питанням.

Гайнріх Пеш та опрацювання основ солідаризму

Гайнріх Пеш як молодий семінарист провів 1885–1888 роки біля Ліверпуля (Англія), оскільки Бісмаркова Kulturkampf виштовхала релігійні чини і згромадження з Німеччини. В Англії Пеш став свідком експлуатації й занепаду робітничого стану в умовах індустріального капіталізму, що спонукало його присвятити своє священницьке життя соціальному апостоляту. Пізніше він вивчав економіку в Берлінському університеті, його головною роботою на тему економіки та соціального питання став монументальний «Підручник з національної економіки» (Lehrbuch der Nationalökonomie), який заклав основи солідаризму, вийшовши друком у п’яти томах між 1905 та 1923 роками.

Соціально-економічна ситуація, з якою взаємодіяв отець Пеш, була унікальним історичним явищем з огляду на те, що класичний лібералізм, стоячи за лаштунками капіталізму, розумів економічний лад як щось вихоплене з єрархії цінностей, прийнятих у вигляді організаційного принципу соціального життя загалом.

Економічне життя, а отже, жадобу наживи, не поєднану з якимись внутрішніми потребами, через це сприймали як законну й непідвладну будь-яким, навіть базовим етичним обмеженням. Вузько витлумачені заборони на примус та обман були чи не єдиними проступками, що їх визнавали апологети цього нового порядку.

З іншого боку, солідаризм, будучи заснованим на католицькому соціальному вченні, став на позиції, що економіка мусить служити людству як цілості, а економічна активність є природною частиною в єрархії людських дібр – не незалежною чи вилученою з решти соціального життя, не чимось, що керується тільки бажаннями та вміннями кожного індивідуального діяча економіки, якого мотивує лише бажання безперешкодного заробітку. Пеш задекларував цей принцип як початкову точку свого «Підручника», коли написав: «Людина завжди і всюди – це мета економіки»¹. І продовжив:

«Солідаризм є соціальною системою; він використовує соціально-правовий принцип для організації народного господарства на основі принципу солідарності. Ні індивідуалістично роздроблене, ні колективістськи об’єднане суспільство не може йому відповідати. Натомість він вимагає такого виду спільноти та єдності, в яких реалізуються об’єктивні вимоги соціальної солідарності. Він прагне не загальної економічної кооперації, а соціальної системи, що відповідає природному соціальному призначенню державної спільноти, об’єднаних приватних господарств зі збереженням усієї виправданої, сумісної із загальним благом незалежності, із багатим розвитком суспільного життя, зміцненого почуттям спільності. Спільне благо для нього є не просто продуктом механізму, а метою, до якої всі зобов’язані прагнути, кожен по-своєму: влада безпосередньо, громадяни насамперед через підпорядкування та включення своїх приватних прагнень у спільне благо з урахуванням його мети. Відповідно до вимог спільного блага регулюються відносини та розподіл між приватною і державною сферами, обмеження або надання обґрунтованої свободи, збалансування інтересів різних груп і станів тощо. Зрештою, солідаризм – це не що інше, як морально-органічне уявлення про державне суспільне життя в систематичному застосуванні до народного господарства, щоб забезпечити йому організацію, котра відповідає його природним цілям (добробуту народу)»².

Отже, Пеш не сприймав суспільство як щось споріднене з машиною чи живим організмом, а як моральний організм: 

«Фізично-органічне уявлення, однак, розглядає індивідів як “органи, що служать життю соціального організму, подібно до кінцівок у житті фізичного тіла”. Натомість у морально-органічному розумінні приймається лише аналогія між фізичним тілом і соціальними утвореннями, так що члени соціальних утворень як людські індивіди залишаються самоціллю, і не лише з огляду на потойбіччя, де земні соціальні утворення взагалі не знаходять місця, а саме для соціальних утворень і всередині них»³.

Як члени сім’ї прагнуть природним чином співпрацювати між собою, а також як члени однієї громади тяжітимуть до створення інституцій та підприємницьких ініціатив заради взаємної підтримки, так само й ті, що працюють на одному підприємстві чи в одній галузі, мають спільні інтереси і природним чином розділяють спільне завдання щодо забезпечення суспільства певним економічним продуктом або послугою. Тому, за Пешем, вони творять природну основу для формального встановлення професійних груп чи гільдій, які будуть залучені до встановлення цін, зарплат, спостереження за якістю продукту та багатьох інших видів економічного регулювання, – все це тепер також, якщо не винятково, безпосередньо виконує уряд. Далі ці утворення мали б співпрацювати у справі вирішення проблем, внутрішніх для промисловості, як-от загальноекономічні колективні трудові угоди, стандарти безпеки, перемовини щодо угод з постачальниками сировини, а також, як це тепер робить торгова асоціація, мали б упорядковувати взаємини між урядом і загалом, співпрацюючи разом заради свого легітимного процвітання й для спільного добра. З цього стають зрозумілими мої слова про те, що Пеш і система солідаризму наполягають на ролі етики в економіці. Зокрема, він писав:

«Хоча економіка й має свій власний формальний об’єкт – забезпечувати людські потреби обмеженими ресурсами, її матеріальний об’єкт, тобто людина, є спільним, зокрема, з етикою (sic!). Економісти більше не можуть ігнорувати етичні принципи заради економічного бачення людини, позаяк це може стати ігноруванням принципів фізіології»⁴.

«Власність не є самоціллю»

Розглянувши загальні риси системи солідаризму в економіці, погляньмо тепер на деякі його специфічні риси. У стосунку до важливого питання власності Пеш писав: «Найвищу важливість, утім, має потреба позбутися індивідуалістичного розуміння приватної власності та вдосконалення інституту приватної власності через упровадження соціальної перспективи». Тому «Власність не є самоціллю, не є правом права, пануванням заради панування і насолоди, а лише засобом для забезпечення людства в упорядкований спосіб, що відповідає добробуту окремої людини, сім’ї, державного суспільства. Ця мета власності встановлює відповідні межі для її набуття, розширення й використання»⁵.

Пеш бачить корені приватної власності в людській «раціональній культурі … [яка] знайшла спосіб упорядкування, найгармонійніший з природою людини та потребами соціального ладу і культурного розвитку. Проте це право на власність обов’язково підпорядковане вимогам солідаристської єдності. Воно сформоване правовими, історичними і культурними чинниками, особливо «привносить з цим моральні та соціальні зобов’язання», а тому мусить бути «підпорядковане служінню всім людям». Це якраз те, чого навчав святий Тома. Пеш зазначає, що Папа Лев ХІІІ цитував Аквіната в тому ключі, що: «Людина має розглядати зовнішні речі не як належні їй, але як спільне добро, яким вона володіє разом з іншими, оскільки має бути готова ділитися з тими, хто потребує». І веде далі: це не просто якісь особи в потребі мають право на чиюсь власність, «використання власності має бути пристосоване до вимог спільного блага політичної спільноти … Ось чому вільне підприємницьке розуміння абсолютної приватної власності не працює»⁶. Як зазначив Іван Павло ІІ у Centesimus Annus, посилаючись на Rerum Novarum Папи Лева ХІІI, другий «цілковито усвідомлює, що приватна власність не має абсолютної цінності, тому не забуває нагадати про необхідність принципів, які доповнюють право на приватну власність, – таких, скажімо, як загальне призначення земних благ»⁷.

Одним із найцікавіших оригінальних внесків отця Пеша в економічну науку є його аналіз питання справедливої платні як «економічно коректної платні». Він пише: «Сила праці є природним надбанням людини, призначеним природою чи Творцем природи, і тому також здатна підтримувати життя працівника»⁸. Тому людська праця «має не тільки природне призначення, щоб саме забезпечувати працівника засобами до існування шляхом використання його працездатності, тобто шляхом фактичної праці, а й природну здатність до цього». Іншими словами, звичайний дорослий робітник з доступом до відповідної сировини і знарядь або машин спроможний забезпечити собі засоби для існування, ба більше – засоби для існування своєї сім’ї. Тоді чиєю виною є те, що робітники, зайняті іншими, неспроможні виготовити стільки продуктів і заробити стільки засобів, щоб забезпечити відповідний рівень життя? І що є рішенням у цьому випадку?

«Підприємець, який через невміння і таке інше використовує її (робочу силу. – Ред.) для непотрібної праці, де природні здібності робочої сили не можуть бути реалізовані, все одно повинен платити заробітну плату, що відповідає природному призначенню. Але якщо природні здібності дійсно реалізуються, а підприємець платить заробітну плату, недостатню на прожиття, то він порушує iustitia commutativa»⁹. Зрештою, промисловість, яка навіть за нормальних умов узагалі не в змозі виплачувати заробітну плату, що відповідає природному призначенню робочої сили, не має економічного обґрунтування. У ній відсутня достатня потреба споживачів, тому така промисловість не може задовольняти потреби населення¹⁰.

В останньому випадку працедавці спроможні продавати їхні товари чи послуги лише шляхом вирахування потрібної для окупності частки зі своїх робітників. І от такий роботодавець, хоча й ніколи не мав наміру обдурити своїх постачальників або орендодавця, не бачить нічого поганого в тому, щоб дурити своїх робітників. Немає ні етичного, ні економічного аргументу для виправдання такого явища. Працівники є найважливішими вкладниками в успіх підприємства, і якщо власник неспроможний платити їм те, на що вони заслуговують, тоді як з морального, так і з економічного погляду він не має права продовжувати свій бізнес. Адже продаж кінцевого продукту має забезпечити справедливу компенсацію всім, що доклалися до його створення.

Солідаризм і дистрибутизм у порівнянні

Солідаризм є випрацюваним і складним підходом до економіки, який тепер малознаний навіть серед людей, котрі цікавляться соціальним вченням Церкви. Водночас є ще одна економічна система, багато в чому подібна до солідаризму, яка за останні кілька десятиліть привернула до себе певну увагу як у Північній Америці, так і в Європі. Це дистрибутизм, найкраше знаний завдяки працям двох його відомих оригінальних представників: Гілера Беллока (Hilaire Belloc, 1870–1953) та Ґілберта Кіта Честертона (Gilbert Keith Chesterton, 1874–1936).

Хоча обидва були публічними інтелектуалами і їхні твори читали в різних сферах, хоча Беллок і був випускником програми історії Оксфордського університету, на відміну від Пеша, ні Честертон, ні Беллок не були фаховими економістами, а також не створили нічого, що можна було б порівняти з економічними дослідженнями Пеша. На додачу до великої кількості статей думки Честертона з поля соціального вчення вміщені переважно у трьох його книгах: «Що недобре з цим світом» – What’s Wrong With the World (1910) і «Утопія лихварів та інші нариси» – Utopia of Usurers and Other Essays (1917), які були написані перед прийняттям Честертоном католицтва. А також «Обрис здорового глузду» – The Outline of Sanity (1926). Свій головний внесок у дистрибутизм Беллок зробив завдяки працям «Держава рабів» – The Servile State (1913), «Економіка для Гелен» – Economics for Helen (1924) та «Відновлення власності» – The Restoration of Property (1936). Остання є начерком того, в який спосіб може бути встановлена дистрибутивна економіка.

Поборники дистрибутизму широко висвітлювали питання приватної власності, але якщо комусь спало б на думку порівняти солідаризм із дистрибутизмом, він виявив би багато подібностей і з’ясував, що відмінності між обома течіями думки часто є лише результатом певних акцентів. По суті, обидві вони засвідчують той факт, що всі серйозні спроби застосувати католицьке соціальне вчення неодмінним чином будуть між собою більше подібними, аніж відмінними. Як солідаризм, так і дистрибутизм знаходять свої засадничі ідеї в енцикліці Лева ХІІІ Rerum Novarum. Солідаризм – у вислові «капітал не може працювати без праці, а праця – без капіталу» (§19), а дистрибутизм – у вислові «Таким чином законодавство має сприяти власності, а його спрямування має спонукати якнайбільшу кількість людей стати власниками» (§46). І так само, як не було суперечності в думці Лева ХІІІ, який написав обидва наведені твердження, так мало суперечності й між фундаментальною думкою Пеша, з одного боку, і Беллока та Честертона, з другого. Насправді є чіткий збіг щодо того, як обидві системи розглядають важливі економічні пункти, як-от власність, зайнятість і платня. Якщо порівняти ці системи за кількома головними критеріями, то побачимо, що так воно і є.

Хоча спочатку дистрибутисти робили значний наголос на великому поширенні приватної власності та свободі, яку власність надає сім’ям, дистрибутистське розуміння власності є засадничо таким самим, як у Пеша. Межі приватної власності заради турботи про спільне благо, які відстоювали Беллок, Честертон, а також нинішні дистрибутисти, передбачають, що власність на майно є правочинною тільки тоді, коли вона сумісна зі спільним благом. Власність має мету – підтримка й забезпечення життя сімей та осіб, а опосередковано – всього суспільства. Це не якесь відособлене вільне право набувати щонайбільше дібр безвідносно до спільного блага. З огляду на розуміння цього, дистрибутисти запропонували набір засобів для ліквідації великого зосередження власності, як-от пропозицію Беллока застосовувати прогресивне оподаткування з метою примусу до поділу великої власності⁶. Звісно, що така пропозиція справді чужа для думки Пеша. Водночас є його твердження, які могли б вийти й від Беллока або Честертона:

«Якщо соціалізм вимагає скасування приватної власності на засоби виробництва, то гасло солідаризму звучить так: збільшення кількості власників!»¹¹

Іншою вирішальною точкою, де обидві системи можуть бути порівняні, є питання зайнятості та платні. Тут Пеш вважає, що більша частина взаємин працедавця й робітника продовжиться навіть у справедливій економіці. Він переймався тим, як зробити так, щоб працівники отримували справедливу платню, а власники та працівники були поєднані солідарністю як у дусі, так і конкретними інституціями, наприклад професійними групами чи гільдіями, що втілювали б дух справедливості й милосердя. Натомість Беллок і Честертон часто говорили так, наче думають, що кожен робітник мав би стати власником, а тому взаємини «власник – робітник» мали б зникнути. Як ми вже побачили, Пеш міг піти так далеко, щоб сказати «гасло солідаризму звучить так: збільшення кількості власників!» З іншого боку, Честертон і Беллок усвідомлювали, що повністю неможливо усунути великі підприємства, які потребують великої кількості працівників і великих капіталовкладень. В «Обрисі здорового глузду» Честертон, пишучи про можливі засоби досягнення дистрибутистської економіки, передбачив: «поступове розширення розподілу прибутку [або] управління кожним бізнесом … гільдією або групою …»¹² Ні Честертон, ні Беллок не були абсолютистами, які наполягали, що кожна особа чи сім’я мусять володіти своєю фермою або підприємством.

Центральне місце таких професійних груп чи гільдій у соціальній думці понтифіків та солідаризмі добре відомі. Однак менш відомим є те, що Беллок і Честертон розглядали їх як важливі частини власної програми. На додачу до сказаного просто зацитую слова Беллока:

«Захист небагатьох одиниць саджанців для лісовідновлення, делікатних експериментів з відновлення власності має здійснюватися у формі гільдії: не незахищеної гільдії, що виникає спонтанно (адже її швидко знищить хижацький капіталізм, що її оточує), а заснованої і встановленої позитивним правом»¹³.

Окрім того, як передумову для створення офіційних професійних груп Беллок обговорює питання «заснування … торгових об’єднань», тобто надання їм офіційних повноважень «регулювати платню, розглядати можливості працевлаштування, запобігати своєму надмірному навантаженню через значне членство в них, а також загалом замінити хаотичну конкуренцію на статус і порядок»¹⁴. Читач може побачити, що не тільки існування, а й функції таких організацій, як вважали Пеш і Беллок, подібні і ніхто не може звинуватити дистрибутистів у тому, що вони ворожі до принципу гільдій.

Висновки

Дві головні спроби втілити засадничі принципи католицької соціальної думки, що містяться в папських соціальних енцикліках, мали своїми наслідками появу дуже подібних систем: солідаризму й дистрибутизму. Кожна спроба вибудувати систему, яка серйозно враховує католицьке соціальне вчення, необхідним чином покаже набагато більше подібностей з аналогічною спробою, аніж відмінностей. Отже, соціальне вчення має солідний зміст, який передається в справжній світ економічних інституцій і політик.

Католицьке соціальне вчення не є периферійним явищем загального вчення Церкви. Бо якщо католицька думка має стосуватися чогось, що виходить за межі індивідуальної та особистої моралі, то мусить зіткнутися з проблемами і труднощами, притаманними соціальній природі людини, а також спільнотами і суспільствами, які постають на цьому ґрунті. Та, на щастя, Церква дійсно має витончений набір рекомендацій для цієї сфери людського життя. Нам не потрібно винаходити чи відкривати щось заново, треба лише засвоїти ці вчення і працювати, наскільки це можливо, щоб утілити їх.

Переклав Володимир Мороз

Томас Сторк

1. Pesch. Lehrbuch, vol. 2, book 1, p. 264.
2. Pesch. Lehrbuch, vol. 2, book 1, p. 264.
3. Pesch. Lehrbuch, vol. 2, book 1, p. 264.
4. Pesch. Lehrbuch, vol. 2, book 1, p. 264.
5. Pesch. Lehrbuch, vol. 2, book 1, p. 264.
6. Die Arbeitskraft des Menschen hat aber nicht bloß die natürliche Bestimmung, dem Arbeiter durch Betätigung seiner Arbeitskraft, also durch aktuelle Arbeit, den Lebensunterhalt zu erwerben, sie besitzt auch die natürliche Befähigung dazu. – Pesch. Lehrbuch, Band 5, Buch 2, s. 628–629. В англійському виданні 2022 р. – p. 90.
7. Die Arbeitskraft des Menschen hat aber nicht bloß die natürliche Bestimmung, dem Arbeiter durch Betätigung seiner Arbeitskraft, also durch aktuelle Arbeit, den Lebensunterhalt zu erwerben, sie besitzt auch die natürliche Befähigung dazu. – Pesch. Lehrbuch, Band 5, Buch 2, s. 628–629. В англійському виданні 2022 р. – p. 90.
8. Die Arbeitskraft des Menschen hat aber nicht bloß die natürliche Bestimmung, dem Arbeiter durch Betätigung seiner Arbeitskraft, also durch aktuelle Arbeit, den Lebensunterhalt zu erwerben, sie besitzt auch die natürliche Befähigung dazu. – Pesch. Lehrbuch, Band 5, Buch 2, s. 628–629. В англійському виданні 2022 р. – p. 90.
9. Справедливість обміну полягає в рівноцінності внеску робітника, який вкладає у створення продукту чи послуги свою працю і вміння, і працедавця, який вкладає у нього капітал: як засоби виробництва, так і фінанси для платні робітника та створення умов праці. – Ред
10. Der Unternehmer, der sie durch Ungeschicklichkeit usw. zu unnützen Arbeiten verwendet, bei denen die natürliche Befähigung der Arbeitskraft nicht zur Geltung käme, müßte dennoch einen der natürlichen Bestimmung entsprechenden Lohn zahlen. Kommt aber die natürliche Befähigung zur tatsächlichen Geltung und zahlt der Unternehmer einen zum Lebensunterhalt nicht ausreichenden Lohn, so verfehlt er sich gegen die „iustitia commutativa“. Eine Industrie endlich, die, auch unter normalen Bedingungen, überhaupt nicht imstande ist, der natürlichen Bestimmung der Arbeitskraft entsprechende Löhne zu zahlen, entbehrt der volkswirtschaftlichen Berechtigung. Da fehlt eben das ausreichende Bedürfnis der Konsumenten, und darum kommt auch eine solche Industrie für die Bedarfsdeckung des Volkes nicht in Betracht. – Pesch. Lehrbuch, Band 5, Buch 2, s. 629. В англійському виданні 2002 р. – p. 90.
11. Fordert der Sozialismus Beseitigung des Privateigentums an den Produktionsmitteln, so lautet die Parole des Solidarismus: Vermehrung der Zahl der Eigentümer! – Pesch. Lehrbuch, Band 4, Buch 2, s. 707. В англійському виданні 2002 р. – p. 299.
12. The Collected Works of G. K. Chesterton, vol. 5. Ignatius Press, 1987, p. 97; в Белока у «The Restoration of Property» є подібні пропозиції – p. 88.
13. Belloc. The Restoration of Property, p. 139–140.
14. Belloc. The Restoration of Property, p. 139–140.

Поділитися: