Втрати і жертви пролетарської революції є далеко більші, як те, що зареєстровано в мемуарній літературі. Існує небезпека, що історія горя і біди сімдесятирічного комуністичного експерименту піде в забуття.
Були моменти, коли жертви того нещасного періоду — вчені, письменники, клір, прості робітники, жінки і діти чудом виривались з того пекла. Виглядало, що є якісь закони правосуддя в країні деспотії! І хоч випадки звільнення були краплиною в океані пролетарського божевілля, то нікому не приходило на думку, що це було перфідно аранжоване.
Дехто пригадує, що дитина родини Крушельницьких завдяки інтервенції самої Крупської вийшла на волю і переїхала на Захід. Відомими широко стали звільнення кардинала Мідсенті, митрополита Сліпого і т.д.
А де ж тисячі чи радше мільйони арештованих, вивезених радянською владою? Здається, український письменник Микола Руденко сказав, що за час більшовицької влади Україна втратила майже 50 мільйонів людей!
Час до часу появляються короткі газетні статті, спомини втікачів, що поповнюють мемуаристику людовбивства в Радянському Союзі новими фактами, новими іменами, неймовірними злочинами червоної потуги.
Оце несподівано появились друком спогади о. прелата Леонтія Куницького, пароха архикатедри св. Юра у Львові. Книга мала об’ємом (119 стор.), але пребагата змістом. Галицьке суспільство між двома світовими війнами пам’ятає діяльність того визначного церковного і громадського діяча. Він пережив Листопадові події у Львові, відновлення змагань за свою державність, польську окупацію Галичини, війну Гітлера і німецької армії із Сталіним та Червоною армією з комуністичними політруками, врешті арешт, тюрма і заслання радянським судом його, 70-річного греко-католицького ієрея.
Це широка панорама подій і переживань цієї скромної, інтелігентної, спостережливої і надзвичайно зрівноваженої людини.
Родина Куницьких, старого козацького походження (чим гордився о. Леонтій) видала працьовитих служителів Греко-католицької Церкви і українського народу. Сам о. Леонтій закінчив студії теології у Львові і в Інсбруку. Деякий час сповняв душпастирську працю на Поділлі, де і його батько був парохом.
По десяти роках знущань у тюрмах і в інвалідських домах повернувся до села Мостиська, коло Перемишля, до рідні. Там на 85 році життя помер.
В споминах є розділи відношення більшовицької політичної влади до духовенства. Включено розділ праці і співпраці греко-католицьких і католицьких Церков.
Годиться відійти від теми спогадів і дати деяке історичне пояснення.
На початку окупації польським урядом Галичини греко-католицьке духовенство почувало перевагу над католицьким. Може тому, що латинників на провінції було мало. А головно тому, що греко-католицьке духовенство було освічене. Та й громадянство було національно усвідомлене.
Урядові статистики того часу подають, що українців було понад 5 мільйонів. З того 60% становили греко-католики, 39% православні, а 1% — інші, включно з латинниками.
Проте характеристичною прикметою релігійного і громадського населення була уміркованість. В цьому відношенні греко-католицька віра відіграла більшу ролю, як про це пишеться.
Це давало моральну перевагу греко-католицького духовенства над шовінізмом уряду та польського духовенства.
Переслідування польського уряду церковного життя українців православного і в меншій мірі греко-католицького віросповідання є актом безсилля дискримінаційної політики супроти опору українського населення.
У львівській архидієцезії було 933 парафії. У Станиславівській — 419, а в Перемишльській —759. Для порівняння годиться пригадати, що латинська львівська архидієцезія нараховувала 383 парафії. Це були малі гнізда латинників, тоді коли греко-католицькі парафії обслуговували два-три села.
Освіта і численність наповняли греко-католицький клир самопочуттям сили і гідности.
Спогади о. Куницького є короткими вимовними штрихами, ілюструють зустріч і співпрацю греко-католицького і католицького духовенства на Поділлі і дружню співпрацю. Це кінчилось, коли приходили до голосу шовіністичні урядові чинники.
Це все для обидвох сторін зазнало важкого удару з окупацією радянського режиму. 1944 р. Червона Армія зайняла Львів. 1945 р. в квітні наступив арешт о. прелата. Не маючи доказів вини, комісія «особового совєщанія» вліпила о. Куницькому 5 літ табору з конфіскатою його майна особистого без позбавлення горожанських прав.
Опис допитів, характеристика слідчих передана автором безсторонньо, можна сказати, поблажливо, з елементом доброзичливости.
Побут у тюрмі, в таборі, а відтак у домі інвалідів дав можливість о. Куницькому приглянутись різним людям різних професій, різних вдач, між іншим, і «жулікам», що почували себе найкраще.
У споминах автора змальовані співв’язні з їх характерами добрими і злими. Манера опису погідна, без злоби і пересади, радше сповнена вирозуміння, але вимовна.
Перехід з тюрми в дім інвалідів сповнений враженями чудової природи України. «Ой степи, степи України, які ви прегарні й родючі, були для мене більш важкі, ніж побут в лагері!» — пише автор.
Персонажі, що з ними автор зустрічався на шляху тюремного поневіряння, представлені без етнічної ворожнечі. Приємними рисами накреслені і росіяни, і грузини, і другі.
Автор зауважив, що процес русифікації прибирав скорозростаючий ріст, що йому було боляче і незрозуміле.
«Якби так росіяни не накидалися нам зі своєю любов’ю, то ми би їх направду любили».
Крізь спогади автора прориваються роздуми про вартість віри, про етнічну солідарність людей, інтелігенції, про вартість науки соціялізму про вплив етнічного походження людини на його погляди і поведінку.
Ці короткі мазки думок порівнянь вказують на допитливий сенс інтелігентної людини, що все розглядає довкруги себе з цікавістю і зрозумінням і з вірою в доцільність Божих законів.
Богдан Коваль