Свіжий номер

4(504)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Срібна ікона

Присвячую страждальним матерям і дітям у 50-ліття голодомору,
зорганізованого злочинною Москвою у нескореній Україні,
в наслідок якого загинуло понад сім мільйонів жертв у роках 1932-1933.

Клячала перед образами святих, що були уставлені рядом на головній стіні аж до покуття, де давніше висіла засвічена лямпада перед предківською іконою Богоматері з дитятком на руках, убрана в ризи зі старого срібла. В них гралися відблиски місячного сяйва, що вкрадалися через вікна сільської хати. Пречиста Діва з візантійським обличчям гляділа великими очима на скорбну матір Галину, що простягала руки в німому благанні про допомогу, хоч би найменшу, хоч би тільки на короткий час: малим дітям трохи молока й кілька картоплин, а для себе більше сили, щоб піти на друге село випросити поживи голодуючим дітям. Зложила руки й спаленими гарячкою, дрижачими устами прошепотіла з гнітючим болем у серці:

— Матінко Божа Срібної Ікони, прости мені, що не свічу лямпади перед Тобою, але Ти знаєш… Тепер благаю, нехай хоч повернеться додому мій Петро, наш тато, який пішов роздобути хліба, і вже чотири дні його немає.

У глибокій вірі дивилася на ікону, немов очікуючи чуда… А очі Богоматері дивилися зажурено, бо впродовж віків бачили не одне в тій селянській хаті. В часі лихоліття війн, криваві сльози в нещастях — трагедіях матерей і золоті, щасливі дні радощів. Бачили народини немовлят і смерть стареньких, але такого лиха, такої грози, як голодової смерти малих дітей біля безпомічної матері на найбільше родючій землі України, ще не бачили… По гнітючій хвилині Галина примкнула очі, і тоді вона почула холодний подув, немов би відкрилися двері до сіней. Оглянулася, а поза нею стояв він, її Петро, з крейдяно-білим обличчям, а з очей пробивалася німа розпука. Тоді побачила на чолі в нього рану, мов від пострілу. Піднялася з трудом на ноги і припала Петрові до грудей, а він показав рукою на маленьку Надійку і пошепки вимовив:

— Бери срібну ікону, маленьку доню й утікай з хати!

Галина оглянулася, а її Надійка сіла на краю ліжка і, вдивлена у відкриті до сіней двері, запитала:

— Чи це прийшов наш татко?

Галині перебіг мороз поза спиною.

— Ні, донечко. Тобі таке приснилося…

— Татко, мабуть, принесли хлібця і молочка. Мамочко, я така голодна, і животик мені болить. А, може, принесли? Я чомусь не можу спати. Я так хочу хлібця і молока… Хоч раз вкусити, хоч раз…

Галина оглянулася — Петра біля неї вже не було, тільки двері до сіней стояли відкриті. Вона перехрестилася і присіла на ліжку, обняла Надійку, гладила маленькі кіски, що закрутилися вгору, а сині стяжечки на кінцях ясніли, мов дитячі оченята. Надійка пригорнулася до матері, і її тепло заспокоїло трохи малу дівчинку, вона поклала голівку на мамині груди й заснула.

Галині пригадалося, як кілька днів тому пішла у місячну ніч на вже вижате поле, що його недавно ще засівав Петро пшеницею, і збирала загублені колоски. Вже мала пів торбини, було б на кашу для дітей, але нічний сторож-комсомолець вистрілив у неї зі сторожевої вежі, і Галина впала. Не була поранена, але впала з голодового знесилення, не могла вже піднестися і втекти. Коли приїхали колгоспним возом, який збирав померлих, пізнала того, що нахилився над нею, свого стриєчного брата, сказала:

— Іване, я не забита, але вези мене звідси на цвинтар з іншими трупами, скинь там, де всіх, а звідти я може дістануся до дітей. То недалеко, і нікому не кажи!

Іван закусив губи, підняв її та поклав поверх інших неживих і повіз. Як нікого не було на цвинтарі, добилася до дітей, але цей спомин ходив за нею жахливим привидом. Очі мертвих на возі дивилися на неї, немов питали:

— За що нас Господь покарав таким нещастям? Чи ми не молилися Богові, чи не вчили наших дітей, як по правді жити у світі, як Бога славити?

І трупи, немов сміялися вишкіреними зубами, сміялися зі щастя «трудящих у комуністичному раю»…

Галина поклала доню легенько на середину постелі, де колись були подушки, але їх нещодавно виміняла за примерзлу бараболю для дітей. Сама хотіла прилягти біля дитини, але, накриваючи її веретою, зісунула її нижче, де в ногах спали трирічні двійнята — Максим і Тарас. Але задрижали Галинині руки, коли доторкнулася до їхніх тіл, бо були зовсім холодні, а хлопчики, обнявшись, знеможені голодом, заснули вічним сном. Застогнала, немов ножем пробив хто її материнське серце.

— Горенько моє, мої соколики, побратими маленькі, що терпіли, не нарікали, не надокучали мені, а я думала, що вони сильніші, видержать… Не діждались свого батенька, а його, певно, немає вже в живих, і ви пішли за Петром. Він приходив і дивився на вас, а я його бачила, немов у сні. Ви обоє були в мене завзяті козаки, побратимами себе називали і завжди говорили: «Мамочко, кладіть завжди наші шабельки біля нас, якщо б ми заспали і не взяли їх зі собою. Добре?»

Мати поклала руки на дві шабельки, якими так завзято рубалися за вказівками батька, та гірко сплакнула правдивими слізьми, що їх вже давно не було. Текли перлини материнського горя по схудлому обличчі й скапували на маленькі личка, що лежали поруч із затисненими зубками, обнявшись ручками. Маленькі братчики — побратими…

Коли Галина дещо заспокоїлася, глянула на маленьку Надійку, що, здавалось, спала спокійним сном. Злякалась, що розбудить дитину. Взяла тоді хлопчиків легенько, поклала на вишивану скатертину, побіч нові шабельки, а зверху — хреста, прибраного зіллям, покропила свяченою водою і попрощала материнським поцілунком їхні головки, пригладжуючи розбурхані чуприни. Тоді винесла за поріг і безрадно пристанула. Хвилинку подумала і рішилася. Промовляла до них, немов до живих:

— Не дам вас, мої соколики, забрати на цвинтар та скидати на купу, немов на смітник. Я там була і бачила ту жахливу картину, як комуна злочинно довела нарід до голоду і як дбає про неповинних малих дітей… А ви, Максимку і Тарасику, стійте там у небі біля Архистратига Михаїла і святого Юрія, стійте зі шабельками та просіть Всевишнього, щоб дозволив тим, що прийдуть по нас, покарати всіх, що несуть нам смерть і неволю. Нехай їхня зброя гніву й справедливости принесе перемогу, а українському народові — волю. Так ЇМ ГОСПОДИ ДОПОМОЖИ!

Тоді віднесла обох і поклала біля червоної калини, великого куща, що ріс перед їхнім колишнім садом. Вернулася до хати по рискаль, викопала яму і, схлипуючи, покрила хлопчиків листям і легенько землею, відкидаючи камінці, щоб не давили на них. У головах встромила хреста з перев’язаних двох галузей. Клякнула і шептала молитви, які неслися гірким болем полями аж до лісу, що шумів тривожно, немов перед буревієм, що його несла смерть українськими землями.

Коли почало світати, припала до сирої землі на могилі. Так хотіла залишитися разом з дітьми тут, в могилі. Але пригадала собі Надійку, що, може, прокинулася. Кинулася до хати, а маленька дівчинка знову сиділа на краю ліжка і зажурено запитала:

— Мамочко, а де наші хлопчики — побратими? Чи, може, забрав їх татко? І шабельок нема…

— Так, доню, забрав. Покликав їх із собою…

— То, може, й ми обидві ходім, будемо разом…

І тоді Галині прийшла думка. Глянула на Срібну Ікону, що сріблила світляні промені світанку на склах святих на стіні, але щось немов затримувало їх в рідній хаті, але Петро казав… А Надійка, вдивлена у відкриті двері сіней, спитала:

— Чи це знову прийшов наш татко?

Галині стало моторошно, а в серці похололо. Може, Петрові щось сталось?

Ні, донечко, це був тільки сон…

— Татко лишили хлібця і молочка?

— Ні, Надійко, татко вже не міг принести. Але ми підемо до нашої тіточки і там дістанемо.

Сама не вірила в те, що говорить. Велике горе давило її, чула біль біля серця, скоро одягнула доню у вишивану сорочечку, накинула на неї теплу хустину, а сама в грубій вереті зняла срібну ікону зі стіни, а Надійку взяла на праву руку. Перед старою печею затрималася, хотіла її обняти, але не було як. Тоді низенько поклонилася, бо була вона для неї та її дітей завжди ласкава-тепла, мов друга мати. На порозі, коли його переступала, мало що не впала з безсилля, поцілувала обидва одвірки і в думках прощала стареньку рідну хату, немов востаннє. Ще оглянулася і поклонилася святим образам:

— Прощайте і ви, святі ікони, залишаю і вас, але ви будете завжди у моєму серці. Така Божа воля, а порятунку немає, і немає виходу з того пекла.

Ішла попри червону калину, що її багряні, мов кров, ягідки нависли низько над могилкою з Максимом і Тараском, але видалось їй, що обидва дивляться на неї крізь землю синіми оченятами. Перейшла місце, де колись стояла брама, і вийшла на вулицю. Недалеко була стара церковця, яку недавно спалили, а біля входу була на високому п’єдесталі Пречиста Діва, яку завжди прибирали квітами. Та її скинули і розбили. Колись, ще недавно, виводила Галина гагілки з дівчатами довкруги церковці, а тепер було тихо, по-мертвецькому тихо… Був ясний — сонячний день. На хвилину пристанула біля поваленої фігури, але знічев’я відізвалася Надійка:

— Куди йдемо, мамочко? Відкрий мені очка, а також устонька, бо я нічого не бачу і чомусь не можу дихати…

Галина хотіла б допомогти дитині з усієї душі. Вона знала, що сліпота приходить з голоду, а в неї не було сил іти далі, шукати порятунку. Приходив кінець. Присіла біля п’єдесталу, обперлася плечима об камінь і майже тратила свідомість.

— Мамо, я чую тепле сонечко, але чому так темно?

Уста дитини жадібно ловили повітря і хлипали, мов у зловленої рибки. Вона тулилася до матері, що цілувала доню безтямно, а великі очі без сліз шукали порятунку, як смертельно поранена лань…

— Матінко Божа! Не дай дитині смерти. Вона ще не розуміє нашого нещастя. Рятуй її, а як така Божа воля, то нехай я йду з нею перед трон Всевишнього, як свідок того лиха, яке зготовив нам ворог. Не розлучай нас.

Галина ледве піднеслася, поклала срібну ікону на п’єдестал і почула, що підноситься з дитиною на руках вище і вище аж понад хмари, а в ясній синяві небес простягнулися до них руки Пречистої Діви із Срібної Ікони…

Поділитися:

Популярні статті