Свіжий номер

4(504)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Св. Архист. Михаїл і його значення сьогодні

Промова, що була надрукована у «Парафіяльних Вістях» УКЦеркви у Філядельфії за грудень 1977 р. Висловлені думки актуальні також сьогодні, тому передруковуємо. Редакція.

У св. Літурґії в храмове свято св. архистратига Михаїла в Тропарі просимо: «От бід ізбавте нас як чиноначальники вишніх сил!». Є це звернення до св. архистратига Михаїла з горячими молитвами, щоб він під покровом крил духовної слави охоронив нас від бід як начальник безтілесних вищих сил.

Крім видимого світу Бог сотворив також і невидимих духів, тобто ангелів. Всі вони були добрими, та на жаль не всі вони такими залишилися. Проти цих злих духів виступили добрі духи — тобто ангели і в тій боротьбі перемогли добрі на чолі з архангелом архистратигом Михаїлом.

Цього небесного оборонця правди над неправдою ми вибрали собі як покровителя нашої Парафії, щоб він і нас охоронив від усіх тих бід, які перед нами зависли, бо він є покровителем цілого українського народу. А біда наша в тому, що могутні цього світу вирішили зліквідувати нашу Українську Католицьку Церкву, а нас, вірних призначили на злиття та асиміляцію з латинськими церквами, на поселеннях, а на Рідних Землях накинули чуже нам «московське православ’я».

Коли ми залишали нашу батьківщину в «вогні окрадену», ми не могли взяти зі собою наших вікових надбань, наших ікон, наших бібліотек, наших мистецьких скарбів та інших свідків нашої минувшини, але одно ми зі собою взяли і тут на місця нашого поселення привезли, а саме нашого духа, нашу тисячолітню обрядовість, наші звичаї, наші традиції. Цього ворог не міг нам вирвати з нашої душі.

Але ми живемо на американській вільній землі, де є свобода реліґії. Ми хочемо молитися такою мовою, якою молилися наші батьки й прадіди і так будемо навчати наших дітей, внуків і правнуків. Ми хочемо зберігати в незіпсутій формі і дальше продовжувати наші вікові релігійні традиції, наш чудовий обряд, наш календар і так дальше. Тому ми кріпко стоїмо за приналежністю нашої парафії до Української Католицької Помісної Церкви з її Патріярхом Блаженнішим Йосифом і Синодом наших владик на чолі. Ми обстоюємо права Помісної Української Католицької Церкви, гарантовані договорами Апостольської Столиці. Хоч Римокатолицька Церква виросла на римській культурі, Східня Конґреґація вважає, що її стара римська засада «Пакта серванда сунд» відносно Української Церкви не зобов’язує.

В самозбереженні і в самообороні перший крок є зроблений. Але це є тільки перший крок. Нам треба постійности й витривалости на стійці. Нам треба довготерпеливої та важкої праці, щоб ми сповнили свій обов’язок і щоб цей духовий скарб, який ворог не міг вирвати з наших грудей, в повноті і красі передали нашим грядучим поколінням, а дороговказом та звіздою, яка поведе нас цим шляхом, є для нас Блаженніший ПАТРІЯРХ ЙОСИФ.

Наша парафія — як я згадав — зробила лиш перші кроки, бо ми ще не маємо ані величавого храму, ані парафіяльної залі. Перед нами велике майбутнє, а заразом і відповідальність, щоб колись не зроблено нам закиду, що в нас не було рішучости та єдности, тому не могли дійти до наміченої ціли. Ми не сміємо в половині дороги зупинятись.

Ми є свідками завмираючих наших парафій таки тут у Філядельфії, які мають великі церкви, церковні забудування, урядження, але не мають вірних а цілковито не мають молоді. Чому воно так? Відповідь проста: Американізація і латинізація. Ті, що не могли з тим станом погодитися, з тих церков відійшли, а чи перейшли вони до іншої української церкви — то питання? Другі, віком старші, відійшли у вічність, а молодь вихована вже в американському дусі й англійській мові, не має вже жодного духового зв’язку з нашою Церквою. Залишилася тільки горстка замериканізованих парафіян, але вони не мають нічого спільного з нашим обрядом, з нашою духовістю.

Прикро вражає, коли на такі англійські Богослуження заходять деякі наші іміґранти, що навіть занимають високі пости в наших суспільних організаціях, — вони заявляють, що все одно в якій мові молитись, щоб лиш Богу помолитися. Для українського християнина така думка не є правильна. Нам треба всім вперто іти під кличем Блаженнішого Патріярха «ЗА ВІРНІСТЬ СВОЇЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЦЕРКВІ!»

Кожна громада, кожна парафія має вигляди на майбутнє тільки тоді, коли в ній гуртується здорова духом молодь. Де молоді нема, там неминуче завмирання. В нашій парафії молодь є, лиш треба особливої опіки і підходу, щоб її і на майбутнє при парафії задержати. Нераз чув я нарікання з уст наших людей мовляв — «посилав дітей до католицької школи, хотів, щоб вони були добрими християнами, а вони тепер відійшли від нашої церкви?!». Відійшли від церкви, бо їх навчили не в нашій мові молитися, виростали не в нашій українській духовості отже все, що українське — для них чуже. Коли юнак чи юначка прийде до англійської церкви і почує мову, в якій його в дитинстві вчили в школі молитися, а тим самим це є більше для них сприятливе.

Українська Церква, рідна школа на чужині це «КЛАПТИК РІДНОЇ ЗЕМИ», де діти починають дихати всім тим, що вчить любити свою церкву, свій обряд, свій нарід, свою пісню і свою мову.

Кожний з нас знає, що в наших католицьких парафіяльних школах українських дітей є малий відсоток, а більшість — це не українці. В багатьох наших парафіяльних школах виховують дітей лиш на католиків, але не виховується їх на українців-католиків і тим створюється вже перший конфлікт між батьками і школою, між батьками і дітьми. Викривлену раз душу дитини нелегко спрямувати на правильний шлях.

У запитниках, які школи одержують від Шкільної Ради УККА до виповнення, нема рубрики про національну приналежність дітей. Подається там загальне число дітей, кількість в кожній клясі, їх вік, пол, скільки учителів і т.д. Але такого запитника скільки в школі є українців, а скільки чужинців — нема. Я ті запитники виповнював, коли був секретарем «Рідної Школи» в Філядельфії.

Але який тут самообман! Бо непоінформований читач, переглядаючи ті статистики шкільної дітвори, свято переконаний, що це українські діти а в дійсності – це тільки частина дітей українських батьків, а решта дітей інших національностей.

Оце виховання нашої молоді в дусі виключно універсального католицизму, навчання релігії і молитов в англійській мові — це наявні докази латинізації, американізації та асиміляції нашої церкви.

Наша молодь в парафіяльних українських школах повинна бути вихована на українців-католиків, а не на американських католиків.

Поділитися:

Популярні статті