Святий Тома про духовне здоров’я, стійкість і щастя

о. Петро Балог, домініканець

Про наше життя дбаємо передусім. І про його здоров’я також. Звичайно, хтось у цьому плані перебільшує і занадто про себе дбає, хтось, натомість, занедбує своє здоров’я і життя. У моменти загроз і небезпек, навіть якщо залишаємося, слава Богу, загалом неушкоджені, стрес, страх, песимізм, біль тощо впливають на нашу психіку. Погані новини, безнадія, втома, розчарування, злість і гнів чи навіть ненависть дають про себе знати передусім нашій психіці, нашій внутрішній рівновазі, але теж нашому серцю і душі. Часом ці душевні проблеми переростають у хворобу, у духовне знесилення, у духовний відчай або теж апатію. Як дати цьому раду? Серед багатьох порадників, духовних керівників дуже непоганим провідником на цьому шляху може бути святий Тома Аквінський, домініканський богослов з ХІІІ століття.

Про проблематику загалом

У святого Томи Аквінського якогось окремого трактату під назвою «Про духовне здоров’я і стійкість» немає, але ця тематика широко присутня в його богословських і моральних працях. Передусім у «Сумі теології» чи теж у «Сумі проти язичників», у коментарях до Святого Письма він розглядає питання духовного здоров’я (лат. sanitas animae) чи теж питання внутрішньої рівноваги та стійкості (лат. constantia, fortitudo, perseverantia).

У трактаті про почуття і про людські пристрасті (STh І-ІІ qq. 22-48) Тома розглядає такі питання, як ненависть, радість і приємність, причини болю і смутку, ліки від смутку і болю, про надію і розпач, про страх і його причини, про відвагу, про гнів і його причини або наслідки. Також про тему духовного здоров’я мовиться у черговому трактаті «Суми теології», а саме про чесноти (STh І-ІІ qq. 55-67) чи теж, коли пише про благодать (STh І-ІІ qq. 109-114). У наступній частині «Суми» Тома вже конкретно розглядає чесноти, які стосуються витривалості та духовної стійкості, а саме й передусім мужність (лат. fortitudo) та підпорядковані їй інші чесноти: терпеливість (patientia), витривалість чи наполегливість (лат. perseverantia), стійкість (лат. constantia). У коментарях до Святого Письма, передусім до Послання до римлян, чи до Послання до євреїв, як теж до Псалмів, Тома Аквінський часто пише про витривалість у вірі, надію, страждання та духовне очищення.

Терміном, який часом зустрічається у цих всіх наведених текстах і який стосується нашої теми, є «здоров’я душі» (лат. sanitas animae). Передусім душу, на думку Аквіната, оздоровлюють чесноти. Чесноти, якщо в двох словах, це «стабільні навички людини чинити добро». Інші ключові поняття у Томи, пов’язані з «духовним здоров’ям», це: порядок розуму (лат. ordo rationis), стан чесноти чи володіння чеснотою (лат. habitus virtutis), духовна мужність (лат. fortitudo), витривалість (лат. perseverantia), благодать, що зцілює (лат. gratia sanans).

Коли Тома Аквінський аналізує причини духовної немочі, то найперше сягає кореня проблеми, говорячи, що «гріх є певною хворобою (чи: неміччю) душі» (лат. peccatum est quaedam infirmitas animae), тобто прямо використовує медичну аналогію (див. STh I–II, q. 88, a. 1). Відповідно ліками на цю хворобу душі є чеснота, яка є «здоров’ям» (лат. sanitas) душі, тобто правильний стан внутрішнього порядку. Чеснота, натомість, це досконалість сили душі, досконалість, яка робить її здатною діяти добре (див. STh I–II, q. 55, a. 1). Ба більше, зранена ще первородним гріхом людська природа потребує бути зціленою благодаттю (див. STh I–II, q. 109, a. 3). Як видно, Тома Аквінський прямо використовує медичну аналогію: гріх – це «хвороба» душі, чеснота – її «здоров’я».

На перше враження тут мовиться не про антропологію, а про моральність. Проте Тома Аквінський мислить моральність у категоріях онтологічного порядку. Здоров’я душі (sanitas animae) – це не емоційний комфорт, а правильний стан внутрішньої структури людини. Натомість гріх Тома описує як власне неміч душі, як брак впорядкованості, як брак любові (див. STh I–II, q. 71). Щоб відновити духовне здоров’я, по суті, належить відновити «розумний порядок» (ordo rationis), тобто гармонію між: розумом, волею, пристрастями і теж кінцевою метою, тобто Богом.

Про страх, боязнь і біль

Тома Аквінський підходить до страху чи боязні з погляду християнської моралі як пастир, а не просто як лікар чи психолог. Тому таке щось, як «страх» чи «боязнь», а властиво то «боягузтво», Тома кваліфікує як ваду, що протиставна чесноті «мужності» і, відповідно, є одним з гріхів людини. Але тільки тоді, коли цей страх, тобто боягузтво, йде проти розуму, котрий показує, що є добро, а що є зло, і що з них належить вибрати. Тобто Тома розглядає боягузтво не просто як емоційність, як відчуття, а ширше – як свідомий і добровільний вибір. Боягузтво під примусом – це геть інша категорія, це просто людський страх без вибору, і не про нього тут мова. Саме тому Тома відрізняє добровільний страх, тобто боягузтво, від емоційного (чи теж вродженого) або того, що настає незалежно від людини. Загалом лиш те боягузтво протиставне чесноті мужності, яке настає у тих самих обставинах: а саме при небезпеці смерті (див. STh IІ–II, q. 125, aа. 1-3). До речі, Тома Аквінський також протиставляє зухвалість (надмірний героїзм) і мужність: зухвалість також, як і добровільний страх, є гріхом. Також належить відрізнити зарозумілість від великодушності.

Від мужності належить відрізнити брак страху чи «надмірну, безрозсудну безстрашність». Це, згідно з Томою, так само є вадою, гріхом, як і боягузтво. Причинами такої надмірної безстрашності Тома називає або брак любові, або гординю, або дурість (див. STh IІ–II, q. 126, a. 1). Коли безстрашність веде до добра, тоді вона споріднена з мужністю і є чеснотою. Натомість, коли відводить від добра і приводить до зла, саме тоді і є «надмірною» чи «безрозсудною», є вадою та гріхом. Ну і також джерелом нещастя.

Якщо мовиться про біль чи терпіння в житті людини, то причиною цього відчуття є поєднання з якимось злом (не обов’язково добровільне) і усвідомлення цієї єдності. Це протиставне до відчуття радості і щастя, причиною якого є поєднання людини з якимось добром і усвідомлення цього. А добро чи зло є предметом нашого людського прагнення чи бажання. Тому біль і терпіння можуть мати місце там, де й наші бажання: або в розумі, або у відчуттях. Натомість сум, який, у принципі, є теж болем і терпінням, перебуває лише на внутрішньому, тобто розумовому рівні, а не на рівні чуттів. Звичайно, мається на увазі той сум, який тотожний з болем, бо можна, наприклад, сумувати і радіти одночасно: сумувати, що хтось грішить, радіти, що хтось, однак, навертається. Тим більше коли замість добра прагнення приведе нас до зла і воно ввійде у наше життя, поєднається з нами.

Отже, причиною страждання і смутку є не так втрачене добро, як долучене зло. Також причиною (хоч і непрямою) страждань є наше прагнення, а передусім любов. Вона тягне людину до добра, і коли є навіть перешкоди на шляху цього потягу, то це спричиняє страждання і біль. Крім того, звичайно, причиною страждань може бути сила, якій не можна протистояти, тобто якесь фізичне або психічне насилля (див. STh I–II, q. 36, a. 4).

Також Тома проаналізував наслідки, які спричиняє людині біль, страждання чи смуток. Передусім людина втрачає здібність вчитися, бо тоді саме вона зосереджується на стражданні, а не на навчанні. Також біль і страждання спричиняють важкість на дусі, особливо коли зло настільки велике, що втрачається надія подолати його. Взагалі смуток і біль ослаблюють людину в її діях, а навіть якщо щось робимо, то зроблене з сумом є набагато гіршим, ніж зроблене з радістю. Врешті-решт, смуток шкодить нашому тілу більше ніж інші негативні почуття, тому що стоїть на перешкоді самому життю людини: людина наче завмирає, сповільнюється, а це неприродно для людини, яка має бути постійно в русі, живою, навіть відпочиваючи (див. STh I–II, q. 37).

Тома Аквінський вважає, що людині більше належить дбати про те, щоб шукати щастя і радості, ніж щоб уникати терпіння і смутку. Тобто наша постава має бути не дефенсивна (оборонна, пасивна), а офенсивна (наступальна, активна). Зрештою, прагнення добра в людини є сильнішим відчуттям, ніж уникання зла. Крім того, радість і щастя можуть бути в житті людини у всій своїй повноті та цілковито, нещастя, натомість, завжди в житті людини лише часткові (див. STh I–II, q. 35, a. 6).

Як вийти з духовної недуги

Людина має в собі певні призвичаєння. Інколи їх можна назвати здібностями. Тома Аквінський, ідучи за Арістотелем, називає їх habitus. Habitus – це тривале наставлення до добра або зла у своєму діянні чи взагалі у своєму існуванні. Habitus – це певна якість людини, це те, що людина ніби «має», це те, чим вона володіє (лат. habitus походить від дієслова: habere – мати). Звичайно, це розуміється в широкому сенсі. Наприклад, мати добру думку про людей чи мати віру в когось, чи мати любов до когось або тримати на когось зло. У всякому разі добрі призвичаєння чи здібності належить розвивати, а поганих позбуватися (див. STh І–II, qq. 49-54).

Якщо говорити конкретно, то добрі нахили чи призвичаєння людини називаються чеснотами (лат. virtus), а погані, відповідно, вадами (лат. vitium). Завдяки чеснотам людина стає щасливою, а з приводу своїх вад – нещасною. Одне і друге може не так сильно проявлятися в нормальних обставинах, проте в надзвичайних чи екстремальних дає про себе знати. Такі чесноти, як мужність, справедливість чи розсудливість тощо, проявляють себе з особливою силою, коли треба конче проявити відвагу, коли панує несправедливість, коли бракує мудрого рішення. І тому брак цих та інших чеснот у таких екстремальних ситуаціях викликає в людині пригнічення, призводить до стресу, до депресії. Натомість наявність вад, таких як боягузтво, несправедливість чи непоміркованість тощо, ще підсилює те пригнічення, але вже у більш духовному вимірі, бо часом люди з вадами навіть назовні пишаються ними або використовують їх у злих вчинках. Проте це абсолютно не дає повного щастя чи почуття людського сповнення.

Тома Аквінський визначає духовне здоров’я як порядок і гармонію душі, а конкретніше – розуму і волі. Це духовне здоров’я має своє джерело в милосерді, любові та благодаті, які спрямовані на єднання з Богом і теж з ближніми. Стійкість і, відповідно, стабільність досягаються шляхом культивування чеснот, які узгоджують душу, передусім людські розум і волю, з Божою волею і з Божественним розумом. Всілякі випробування можуть бути використані для зміцнення віри та опори передусім на Таїнства, особливо на Євхаристію, для запобігання духовному занепаду.

Якщо говорити конкретно, то ключовими аспектами томістичної концепції духовного здоров’я (sanitas animae) і стійкості (constantia) є наступні елементи. Передусім милосердя як основа духовного життя, оскільки воно скеровує людину до її кінцевої мети в Бозі. Без любові жодні інші духовні дари не дорівнюють здоров’ю. Егоїзм і себелюбство нищать передусім нас самих, наше духовне здоров’я. Натомість милосердя його лікує. Любов до ближнього є проявом духовної досконалості – це не лише щось особисте, а й суспільне, що реалізується через милосердя до інших.

Далі важливим елементами є порядок і гармонія, оскільки духовне здоров’я складається з гармонійного функціонування людських здібностей, тобто розуму, волі та пристрастей, і то завжди під керівництвом Божественної істини. Негармонійне функціонування цих наших здібностей, коли вони використовуються не для блага, а для зла, призводить до трагедій, зокрема й власних.

Матір’ю всіх «відважних і сильних» чеснот є чеснота мужності (лат. fortitudo). Вона стосується не так тіла, не так фізичної справності, як духа, тобто чогось внутрішнього. Тома пише, що «мужність має своїм предметом страх і сміливість» (лат. fortitudo est circa timores et audacias). Тобто, згідно з Аквінатом, чеснота мужності впорядковує людину щодо страху перед небезпекою та сміливого пориву йти їй назустріч. Мужність, каже Тома, більше полягає у витримці (лат. sustinere), ніж у нападі. Мужність – це передусім духовна стійкість, це здатність витримувати зло, зберігаючи внутрішню рівновагу. Найбільше перевіряється мужність на війні: коли є загроза смерті, наявність цієї чесноти (або її відсутність) проявляється у цілій поставі воїна.

Щоправда, Тома додає, що це стосується справедливої війни, тобто оборонної, а не агресії, яка нівелює всі чесноти нападників. Метою кожного справедливого захисту є добро, а оскільки кожна чеснота скеровує людину до добра, то смерть, яка загрожує воїнові на полі бою, була спричинена його прагненням добра – захищати Батьківщину. Крім того, наявність справедливого гніву під час прояву мужності ніяк їй не суперечить. Головне, щоб людина контролювала свій гнів за допомогою свого розуму (див. STh IІ–II, q. 123, аа. 4-6. 10).

Щоб осягнути духовне здоров’я і стійкість, важливу роль відіграє терпеливість (patientia або tolerantia). Вона дуже допомагає, до речі, в боротьбі зі смутком. Смуток найперше знищує добро розуму, не даючи йому нормально функціонувати. Тому чеснота терпеливості підтримує розум у такі моменти, коли людину огортає смуток. Завдяки терпеливості переносимо рівномірно всяке зло, яке і є причиною смутку, не піддаємося розладам, не даємо смутку зламати нас психічно. Терпеливість також дає людині певну втіху під час смутку. Оскільки джерелом чесноти терпеливості є любов (саме чесноти, а не терпеливості чи терпіння взагалі), то вона потребує підтримки Божої, тобто благодаті (див. STh IІ–II, q. 136).

Для духовного здоров’я важливою теж є духовна стабільність чи стійкість (constantia). Чеснота стійкості допомагає не відступати і не здаватися з приводу зовнішніх труднощів або тиску. Вона досягається, на думку Томи Аквінського, за допомогою поступового розвивання в собі добрих звичок. Такі добрі звички стають потім у пригоді, коли настають «нестабільні часи», як хоча б небезпека, війна, хвороба, загроза життю і тому подібне. Стабільність підтримується шляхом набуття чеснот, які діють як «здоров’я» для душі, зміцнюючи її проти спокуси. Крім того, стійкість загартовується через випробування. Аквінат стверджує, що спокуси, дозволені Богом, є інструментами для перевірки та зміцнення рішучості людини, сприяючи духовній стійкості. Для Томи людина є стійкою тоді, коли її любов (лат. caritas) впорядкована до найвищого добра.

Дуже важливим моментом є той, що, на думку Томи, духовної стійкості не вдасться людині осягнути самотужки, лише за допомогою благодаті Божої, подібно як у випадку чесноти терпеливості. Зрештою, про це ще Августин у своєму творі «Про витривалість» писав: «Ми переконані, що витривалість, завдяки якій ми триваємо у Христі аж до кінця, є Божим даром». Іншими словами, хоча людські зусилля і мають значення, справжнє духовне здоров’я неможливе без божественної благодаті, яка доповнює природну силу (див. STh IІ–II, q. 137).

Взагалі, навіть перебуваючи у благодаті освячуючій, тобто після Сповіді, без важкого гріха, після Причастя, людина все одно потребує благодаті та Божої допомоги для підтримки її чеснот витривалості, терпеливості, стійкості чи загалом чесноти мужності. Навіть щоб витривати в благодаті, треба мати благодать витривання. Багато людей, як твердить Тома, саме тому втрачають благодать освячуючу, бо не просять Бога ще про благодать витривання в благодаті. Подібно і в інших справах, де потрібна мужність і протистояння духовним немочам та страху, належить подбати про цю благодать, просячи Бога про витривалість (див. STh I–II, q. 109, a. 10).

Якщо говорити про чесноту витривалості (лат. perseverantia), то її завданням є, щоб людина непорушно тривала в доброму, не дивлячись на будь-які труднощі. Тома пише: «Витривалість – це твердість у добрі аж до кінця» (лат. perseverantia est firmitas in bono usque ad finem). Можна б сказати, що це вже безпосереднє визначення духовної стійкості. Головне для Томи – будь-що і будь-як залишатися в добрі, не відступити від нього ні на крок. Загалом духовна стійкість, згідно з Томою, має три виміри: онтологічний – для відновлення порядку, моральний – для формування чеснот, есхатологічний – для спрямування людини до остаточної мети (див. STh IІ–II, q. 137).

Належить, однак, також пам’ятати, що подібно як благодать освячуючу можна втратити, так само можна втратити – з приводу нашої гріховної людської природи і змінності волі – благодать витривання. І тоді знову повертаються гріх і «духовна хвороба», якщо була втрата благодаті, або теж смуток, розчарування, депресія, якщо втрачені були інші чесноти, пов’язані з мужністю. Тому належить теж благати Бога – парадоксально – щоб дав благодать витривати в благодаті витривання (див. STh I–II, q. 114, a. 9).

Тобто різні духовні практики, на думку Аквіната, сприяють духовному оздоровленню, щоби в кінці осягнути духовне здоров’я і стійкість. Передусім це Свята Євхаристія, яка служить для захисту душі від майбутнього гріха та внутрішнього розпаду і яка є «духовною їжею» (а в певному сенсі «духовними ліками») для духовного життя. Також піст служить людині для приборкання пристрастей, дозволяючи духу возноситися до Бога. Крім того, піст є зовнішнім проявом чи теж актом чесноти віри й побожності. Стабільне життя передбачає також «тишу та увагу» до Бога, де розум перебуває у спокої в божественній істині, залишаючись залученим до повсякденного життя. Тобто мовиться про споглядання (contemplatio), яке сприяє духовному оздоровленню.

Тут варто додати, що християнське споглядання і всілякі «далекосхідні медитації» – це різні речі. Християнська контемпляція базується на Слові Божому, на християнській молитві, навіть у тиші, на роздумах про Христа і Його місію заради нашого спасіння, на роздумах про любов Божу тощо. Загалом споглядання – це не лише про духовне. Для святого Томи Аквінського духовне, психічне та тілесне здоров’я взаємопов’язані, оскільки «душа є формою тіла», як писав ще Арістотель, а Тома цю думку від нього перейняв. Проте духовне здоров’я, яке полягає на єднанні з Богом, є головною метою.

Говорячи про благодать (лат. gratia), Тома наголошує, що природа людини поранена первородним гріхом, але не знищена. Його відомий принцип – «Благодать не знищує природу, а вдосконалює її» (лат. Gratia non tollit naturam, sed perficit) (STh I, q. 1, a. 8, ad 2). Іншими словами, благодать Божа не ліквідує людську психіку, а лікує і довершує її. У Томи немає протиставлення психологічного і духовного – благодать працює через структуру людської природи. Отже, духовне лікування чи терапія – це відновлення розуму, зміцнення волі, очищення емоцій і пристрастей (афектів).

Знаменитими є поради Томи Аквінського, які саме натуральні «ліки» (крім тих надприродних) заживати людині, коли вона відчуває страждання і смуток. Передусім у стані смутку варто собі зробити якусь приємність, і вона в певній мірі його, тобто смуток, злагодить. Також можна поплакати – це теж допомагає. Тома пише, що разом зі сльозами, які ллються назовні, увага сумної людини відводиться з внутрішнього, тобто з думок, на зовнішнє, тобто на якісь речі чи людей, і це облегшує роздуми, які накрив смуток. Співчуття друзів та їхня присутність також є непоганою розрадою на смуток і біль. Смуток – це як тягар, і самій людині його важко носити. Натомість коли хтось інший, а ще й близький, розділяє тягар, то стає, без сумніву, легше. Ну і теж у сумної людини співчуття друзів викликає переконання, що її люблять, і це відчуття приємне, а кожна приємність, як було сказано раніше, лагодить смуток. Зрештою, сон і ванна зменшують смуток і біль. А це тому, що додають енергії тілу, яку смуток відібрав, і людина знову стає хоча б дещо живішою та енергійнішою (див. STh I–II, q. 38).

Також важливим моментом у Томи є наголошування на тому, що навіть смуток, біль і терпіння можуть мати свою моральну вартість. Передусім, як уже мовилося, є різні типи смутку, і смуток з приводу зла, тобто того, що воно взагалі існує та діє, є позитивним відчуттям. Також з цього приводу людина може зрости духовно, маючи внутрішню огиду до зла, яке її засмучує. Крім того, смуток і біль, які загрожують свідомій цього людині, можуть викликати реакцію втечі від зла та гріха чи теж від спокус, щоб уникнути цих відчуттів і цього прикрого стану (див. STh I–II, q. 39).

Дуже важливим наставленням (habitus) людини є для Томи Аквінського теологічна чеснота надії. Вона особливо протиставляється такій ваді, як розпач. Предметом надії є якесь вище благо, щось важкодоступне, тому це не звичайне прагнення чогось, а довірливе і з вірою уповання, це вище прагнення, і не так на рівні відчуттів, як розуму і волі. Це вище добро, щоб його прагнути, належить принаймні знати і розуміти, що його, хоч і важко, однак можливо осягнути. Розпач, натомість, є станом, коли важкодоступне добро здається абсолютно недосяжним. Надія – це можливість, це коли людина з досвіду і певних знань має переконання, що щось навіть важке таки можна досягти. Для цього, з одного боку, потрібна Божа допомога, благодать, як і при кожній чесноті, а з другого – мої зусилля, моє «ніколи не здавайся». Надія без зусилля не працює. І, нарешті, надія сильніша тоді, коли є причиною любові. З приводу любові до когось чи до якогось вищого блага зміцнюється й активується надія. Вона сама зроджується з віри, а з неї вже потім зроджується любов (див. STh I–II, q. 40).

Призначення людини – бути щасливою

Щастя є ідеалом, до якого людина постійно прагне дотягнутися. Свідомі цього були майже всі античні грецькі мислителі, такі як Сократ, Платон чи Арістотель. Пізніше епікурейці вважали, що щастя досягається завдяки приємностям, стоїки, натомість, твердили, що людина стає щасливою завдяки практикуванню чеснот. Августин у молодості писав, що щастя полягає на пізнанні істини, якою є Бог (див. Августин, De vita beata, 10-11). У християнстві в принципі погодилися з такою думкою, особливо коли Істину почали ототожнювати чи то з Пресвятою Трійцею загалом, чи то конкретно з Ісусом Христом. Тома Аквінський вважав щастя основою людського життя, а також фундаментом моральності людини. Він пише про це у своєму трактаті про щастя, який є частиною «Суми теології» (STh I–II, qq. 1-5).

Тома говорив про щастя, яке є остаточним і найвищим призначенням людини, багато разів у різних трактатах. Воно є призначенням не лише в майбутньому, в небі, але й за можливості, хоча й частково, вже тут, на землі. Тут воно ніколи не буде досконалим, але людина, беручи частково участь у досконалому щасті, прямує у напрямку його сповнення (див. STh I-ІІ, q. 5, а. 3). На початку «Суми теології», в трактаті про «Єдиного Бога», Тома пише, що найвище щастя передусім стосується самого Бога, і визначає його як «досконале благо розумної природи» (див. STh I, q. 26, а. 1). І потім він пише, що саме Бог є щастям кожної щасливої людини. У трактаті «Про ангелів» Ангельський Доктор визначає щастя як «найвищу досконалість розумної чи інтелігентної природи» (див. STh I, q. 62, а. 1). У «Коментарі до Сентенцій Петра Ломбардського» Тома пише, що «блаженство або щастя полягає в найдосконалішій дії того, хто наділений розумом або інтелектом» (II Sent. d. 4, q. 1, a. 1). Як видно зі всіх цих дефініцій щастя, воно пов’язане з досконалістю, з розумом і з дією. Воно не пов’язане прямо з волею людини (хотіти не означає мати), але пов’язане саме з інтелектом людини. З волею щастя пов’язане лише потім: коли вже людина його отримує, тоді радіє цьому. Щастя передусім має споглядальний, контемпляційний характер і лише на другому плані – вольовий чи чуттєвий.

Щастя, згідно з Томою, може бути «природне», і це людина здібна осягнути власними силами, а може бути «надприродне», і його можна досягти лише за допомогою Божої благодаті (див. STh I-ІІ, q. 5, а. 5). Перше, земне щастя – недосконале, друге – досконале. Воно теж перевищує природні людські можливості бути повністю отриманим, тому Бог дає людині сили, щоб його «освоїти». Ці «сили» – ніщо інше, як богословські чесноти: віра, надія і любов. Завдяки цим чеснотам людина має можливість брати участь у Божій природі, тобто мати спільність з найвищим щастям (див. STh I-ІІ, q. 62, а. 1).

У чому ж конкретно полягає найвище щастя людини? Тома Аквінський слідує тут, у принципі, за Арістотелем, який писав про це в «Нікомаховій етиці», тобто в трактаті, присвяченому пошуку найвищого блага для людини, яким є щастя (грец. eudemonia) через доброчесне життя. Тим щастям не є ані багатство, ані почесті, ані слава, ані влада, ані здоров’я, ані приємність, ані щось глибинно людське, ані будь-що з творіння (див. STh I-ІІ, q. 2, аа. 1-8). Натомість найвище щастя полягає у спогляданні Бога: тут, на землі, через віру, надію і любов, а в небі – «лицем в лице» і теж через любов. Отже, підсумовує Тома, «лише у самому Бозі лежить найвище щастя людини».

Підсумок: не до смутку і болю ми призначені!

Смуток, біль, страждання – це все наслідки гріха, які тяжіють над людським родом. Нам їх не уникнути, як бачимо чи то з власного досвіду, чи то з історії людства. Проте вони не є остаточною Божою волею для людини – Бог призначив людину до щастя, яке є в Ньому самому. Ми покликані до щастя, до радості, до миру і до гармонії. Напевно, це все сповниться у вічності для тих, що живуть надією, що, попри всі негаразди тут, на землі, не відвертаються від Бога і не перестають Йому довіряти.

Щастя вічне. Однак це не єдина мета Божої волі для людини. Незважаючи на нашу слабкість і гріховність, на величезні перешкоди для щастя у нашому повсякденному житті, які це життя нам приносить, Бог уже тут, у цьому житті прагне нашої радості і щастя. Саме для цього дарує нам невпинно свої дари і свою благодать, які маємо поступово трансформувати в чесноти, чи то в кардинальні, чи особливо в богословські. Віра, надія і любов – це ті рушійні сили, які підносять людину зі смутку, додають потіхи, лагодять біль, підсилюють нашу внутрішню енергію і жагу до життя у повноті. Чеснота мужності не дозволяє нам зневіритися, здатися, опустити руки навіть у моменти екстремальні і загрозливі для нас чи особливо перед лицем смерті. Бог нас ніколи не залишає і прагне, щоб ми були теж звернені постійно всім своїм серцем до Нього.

«Чи ти ж не знаєш, чи ти не чував? Господь – Бог вічний, творець кінців землі: Він не втомлюється, не знемагається, розум Його недослідимий. Він дає змореному силу, Він знеможеному додає міць. Навіть і молодь утомлюється, знемагає, і юнаки-вояки підупадають, – ті ж, що на Господа вповають, відновлюють сили, немов орел, здіймають крила, біжать, не знають утоми, ідуть уперед, не знемагають» (Іс 40, 28-31).

Поділитися: