Свіжий номер

3(503)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Священник-військовослужбовець: потреба й обґрунтування

Закінчення. Початок у попередньому числі

– Отче Андрію, капелан у війську працює з пучком дуже різних людей з усієї країни, на відміну від того, як це є в парафіяльному житті. Поліконфесійність, полікультурність, відбиток радянського панування – в чому тут труднощі, а в чому збагачення?

– Збройні сили України та інші силові структури і військові формування в інституційний спосіб віддзеркалюють ситуацію в українському суспільстві. Упродовж перших років російської агресії проти нашої держави на фронті можна було зустріти справді представників усіх суспільних верств: трударів, учителів, підприємців, акторів, віруючих і атеїстів, мобілізованих і добровольців, представників усіх можливих національних і релігійних спільнот. Станом на сьогодні у нас функціонує професійна армія, а це означає, що перелік соціальних категорій у війську значно скоротився. На додачу до особистої та колективної специфіки у військовому колективі взаємини вибудовуються на засадах певної військової культури. Отже, тут, звичайно, своя специфіка, особлива культура взаємин. Капеланові необхідно інтегруватися в цю культуру, «втілитися», стати її невід’ємною складовою, залишаючись, попри те, носієм особливої – священничої – ідентичності. Від цього, зрештою, й залежить успіх його місії. На цьому тлі вимальовуються загрози двох крайностей: капелан, який залишається парафіяльним священником у війську та намагається навіть власний підрозділ перетворити на свою парафію, та капелан, який настільки інтегрувався у військову культуру, що втрачає довіру особового складу до себе як до душпастиря.

Військовий підрозділ власне тим і відрізняється від звичайної парафіяльної спільноти, що тут перебувають люди різних світоглядів і переконань, представники різних поколінь і регіонів, і не всі вони однієї конфесії, не всі віруючі. А в кожного капелана та сама місія – задоволення духовно-релігійних потреб військовослужбовців і членів їхніх сімей, служіння найглибшим запитам людини у військовому однострої. Військове капеланство – це не тільки про війну, а перш за все про воїна і військовий підрозділ, про забезпечення особистої цілісності та духовної стійкості, про пошук глибшого сенсу в усьому, що включає у себе військова служба. У нашій традиції ідентичність військового капелана складається з двох вимірів: мудрий порадник і вірний побратим. З одного боку, капелан має глибоко втілитися у повсякденну дійсність свого підрозділу, з другого – має допомогти своїм побратимам не загубитися в шаленій динаміці військової служби, звертаючи їхню увагу на глибинні смисли та ціннісні орієнтири.

У такому різноманітному середовищі стосовно капелана можуть виникати різні питання, сподівання, очікування. На всі неможливо відповісти якісно. У сучасному українському суспільстві релігія, на жаль, для багатьох все ще асоціюється зі свого роду священною магією: незрозумілі багатьом слова традиційних ритуалів із магічною силою впливу на інших людей та на природні явища. Саме таке ставлення легко зауважити і у військових підрозділах: капелана просять прочитати молитву за зцілення від алкоголізму, окропити свяченою водою бойову машину, щоб не поламалася в дорозі, та забезпечити якісні погодні умови для тренувальних стрибків із парашутом. І капелани інколи легко стають заручниками такої логіки мислення, бо ж тоді легше відчути себе потрібним, відповідаючи на культурно сформовані очікування, легше здобути авторитет, необхідний для інтеграції у військове середовище. Інша пастка виникає там, де від капелана очікують сліпої легітимації, виправдання будь-яких дій командування чи особового складу. Тоді він ризикує стати ідеологічним рупором, що турбується не про цілісність людської особи у військовому однострої та про єдність підрозділу, а про власний авторитет. Капелан має проголошувати Божу істину у специфічному культурному середовищі у відповідний спосіб, не забуваючи про своє покликання та власну місію. Християнство – це не про магію і не про політичну ідеологію. Євангеліє Христове – про ціннісні орієнтири, про «переображення» особистості, про глибинну трансформацію особи та суспільства, про зцілення від ран, спричинених злом у будь-яких формах і масштабах.

За таких умов необхідною стає якісно сформована система організації праці: продуманий розпорядок дня і тижня, регулярні відвідини окремих підрозділів у частині, спланована програма просвітницької роботи, постійне (формальне і неформальне) спілкування з військовими. За відсутності системного підходу до організації власного служіння капелан може легко стати заручником такої ситуації. Вигорання, перевтома, втрата творчої ініціативи в служінні тощо можуть обернутися трагічними наслідками. Тому таким необхідним для професійного капелана стає спілкування з «братами по зброї», з іншими військовими душпастирями, що базується на довірі та взаєморозумінні. Воно дозволяє скористатися і досвідом інших, і їхньою братерською підтримкою за умов постійних культурних і соціальних викликів капеланського служіння. Адже місія капелана – бути джерелом духовної снаги в підрозділі за будь-якої погоди.

Релігійність західних суспільств після Другої світової війни (чомусь захотілося простежити саме цей період) дотепер змінювалася, як і капеланське служіння у них. Ви часто спілкуєтеся із зарубіжними партнерами. Що знаєте про трансформації їхнього служіння?

У другій половині ХХ століття в економічно розвинених демократіях почали змінюватися базові цінності, що лежали в основі тогочасної архітектури суспільних відносин. На заміну так званим «цінностям виживання», за Рональдом Інґельхардтом, приходять «цінності самовираження». Зміна глобальної економічної парадигми, розвиток інформаційних технологій, підвищення купівельної спроможності населення та демократизація суспільств творять більш автономного індивіда та дозволяють йому змінити фокус власної уваги з необхідності боротися за виживання на можливість жити відповідно до власних уподобань. Інституційні релігії за таких умов здають свої позиції неінституціоналізованій духовності, поширюваній великою кількістю харизматичних духовних рухів. Потреба духовного на Заході насправді не зникла, зменшилася кількість вірян традиційних Церков. Схожі тенденції легко простежити і серед сучасної української молоді. Пошук глибокого, справжнього, автентичного залишається актуальним, щоправда, він не завжди асоціюється із нашими традиційними українськими Церквами. Такі тренди легко зауважити і в рядах військової молоді. Українським Церквам сьогодні слід дещо попрацювати над власним словником, аби доступно звіщати універсальну абсолютну Істину у фрагментованому сучасному світі.

Військове капеланство у наших партнерів по НАТО впродовж десятиліть присутнє як ефективний функціональний військовий інститут. Мовиться про інституційно організоване служіння Церков і релігійних організацій у лавах силових структур задля забезпечення духовної підтримки військовослужбовців і членів їхніх сімей. В Україні військове душпастирство все ще залишається на харизматичному рівні. І це один із серйозних викликів сьогодення для нас. Де харизма, там свобода, творчість, інноваційність, гнучкість, але разом із тим ситуативність і короткотривалість. Інституційне капеланство, характерне для наших колег, забезпечує духовно-релігійні потреби в системний спосіб, гарантуючи тривалість і послідовність. Однак інституціям властиво обмежувати творчий порив та індивідуальну свободу. Відтак багатьом українським капеланам буде важко звикнути до нового формату служіння. Це потребує зміни мислення. Професіоналізація капеланського служіння означає фахову підготовку, вишкіл. І тут, звичайно, велика надія на нові покоління наших священнослужителів, які знайдуть у собі достатньо відваги присвятити певний період власного життя захопливій пригоді служіння людям у військових одностроях. А це, як я вже зазначав, вимагає певної культурної синхронізації із сучасним військовим середовищем.

Військова служба – це не просто робота, фах, а такий вид професійної діяльності, який вимагає формування нової ідентичності. Саме на цьому рівні капелан може допомогти нашим воїнам озброїтися цінностями, що за необхідності ухвалення нагальних рішень і в умовах етичних сумнівів допоможуть йому діяти, зберігаючи непошкодженою цілісність власної особистості. Честь, відвага, відданість мають стати для воїна чимось значно більшим, аніж просто красивими словами. Вони мають стати для нього критеріями ухвалення особистих рішень, орієнтирами у його особистій поведінці та при виконанні свого військового обов’язку. Цінності, які ми сповідуємо, стають фундаментом розбудови особистої ідентичності. Вони дозволяють послабити наслідки стресу та запобігають розвиткові і сприяють подоланню ПТСР (посттравматичний стресовий розладРед.). Ціннісна формація, артикуляція етичного виміру військового обов’язку, духовний супровід – усе це важливі складові шляхетної місії професійного військового капелана, здатного ефективно послужити своїм побратимам і на полі бою, і у пункті постійної дислокації. Саме це дозволяє нашим колегам у військах НАТО якісно здійснювати свої обов’язки в умовах викликів сучасності. Такі ж виклики очікують і нас. Тож варто готуватися вже сьогодні. І робити це сумлінно.

– Отче, що дає капеланові військо в значенні особистісного зростання, зміни?

– Понад усе військо – це школа життя. Тут формується особистість, кристалізується характер. Воно має залишатися не лише важливим оборонним, а й дисциплінарним інститутом у тілі держави. Йому притаманна певна культура, власні смисли, мова, практики, традиції. Усі ці механізми, звісно ж, впливають на людину, на її особистість. Капелани допомагають військовим озброїтися духовно, захистити свій найдорожчий скарб – саму людяність. І саме її слід найбільше цінувати під час служби у війську. Не лише цінувати, а й берегти. Бо ж загроз чимало. Для капелана теж. Служба у війську в особливий спосіб навчає духовну особу смирення. Не уявного, не абстрактного, а реального, дійсного. Інакше можна не прорватися, не здобути поваги, не стати корисним. На це здатне тільки смирення, творче смирення, а не особиста зарозумілість і самовпевненість.

У війську ти стаєш ближче до людини і до Бога. Тут усе справжнє. На рівні міжособистісних стосунків. І сповнене суворих викликів та випробувань на рівні інституційної організації. Подолання викликів вимагає творчої щедрості. А найперше любові до власної місії та до тих, кому служиш. Мені видається, що у військового капелана є надзвичайні можливості пірнути в саме таїнство Відкуплення людства, довершене раз і назавжди нашим Спасителем. Тут ти ніби знову і вкотре стаєш живим учасником невпинного руху: смерті та народження, втрати та віднайдення. Ти часто бачиш усі радикальні виміри людського існування в його інколи найпотворніших і найшляхетніших виявах. І як капелан ти перебуваєш поруч. Твоє завдання – бути поруч. А це вимагає чимало. Тому такими важливими для діючого капелана залишаються постійна духовна формація і професійний вишкіл.

У військових капеланів нашої Церкви чітко визначені засадничі цінності: віра, відвага, відданість. Усе в цій духовній мандрівці капеланського служіння розпочинається саме з віри. Живий зв’язок із Богом, якому служиш, надає смислу самій службі та всім пов’язаним із нею викликам, допомагає долати неабиякі перешкоди. Коли ти розумієш «навіщо», як говорили класики, то обов’язково знайдеш відповідь на питання «як». Саме в нашій вірі знаходимо джерело відваги та відданості в служінні. Першою цінністю кожного воїна є відвага. Для капелана також. Саме рішення священнослужителя стати військовим капеланом вимагає чимало відваги – залишити звичне і комфортне, вирушити назустріч незнайомому і непередбачуваному, повірити у власну місію і в те, що можеш бути корисним не лише у вихорі воєнних буревіїв, але й у викликах буденної військової рутини під час перебування в пункті постійного розташування. Військовому колективу притаманна нестримна динаміка, рух. І так важливо у цій буденній маячні не втратити з поля зору найважливішого, найсуттєвішого, того, що здатне зробити нас кращими людьми. Однак самої лише відваги недостатньо, потрібна також відданість – у служінні, у взаєминах в підрозділі, щодо власної місії. А відданість означає діяльну любов. Мені здається, що служіння військового капелана – це можливість прорватися крізь самого себе у напрямку кращої версії власної особистості. Бо тут – якісна школа життя.

– Буквально за минулі п’ять років українське військо пройшло дуже динамічні процеси змін на різних площинах свого існування. Як на ваше бачення, наскільки якісними є зміни і що заважає сьогодні й далі формувати якість війська?

– Це правда, що за кілька останніх років Збройні сили України зазнали надзвичайних змін. Важко оцінити масштаб інституційної трансформації і на рівні бюджетної підтримки, і на рівні всіх видів забезпечення. Найперше і найважливіше – змінилося ставлення до військових на рівні нашої культури, з’явився образ героя, який ціною власного життя захищає рідну землю. З’явилася пам’ять – болюча, але родюча з точки зору можливості формування наступних поколінь українських захисників. Однак дбати про фінансове та нормативне забезпечення українського війська недостатньо. Справжні трансформації вимагають понад усе зміни свідомості. Або радше формування покоління нової якості. Сьогодні дуже важливий етап у нашій історії, і його в цьому сенсі не можна втрачати. А тому необхідно виплекати тих, що завтра стануть на захист України, маючи на кого опертися, та зможуть повести за собою не лише військо, а й державу.

Нещодавно у Збройних силах України з’явилася «Доктрина розвитку військового лідерства». Як на мене, один із найважливіших документів періоду динамічних національних реформ. Адже формування лідерської компетентності – одне з найважливіших завдань служби в армії. Якісна та ефективна оборона держави потребує якісно вишколених, ціннісно сформованих воїнів-лідерів, які б могли і вправно виконувати поставлені завдання, і згодом, коли спливе термін військової служби, залишатися цілеспрямованими та самодостатніми громадянами України, з відчуттям діяльної відповідальності за спільне благо, за наше майбутнє. Саме у військових вишах сьогодні мало б гартуватися майбутнє нашої держави і давноочікуваний ментальний прорив крізь радянську військову культуру мислення. Лідер не чекає, коли йому згори спустять наказ якісно жити, він відчуває власну відповідальність за життя свого народу, він добре розуміє, що його життя в його руках і життя його країни теж. Українське військо має стати ефективним механізмом трансформації цілого суспільства. А завершальний етап реформування Збройних сил – трансформація їхніх формаційних спроможностей, надання армії можливості стати справді якісною школою життя. І одну з вирішальних ролей на шляху до такої мети можуть відіграти саме професійні військові капелани.

розмовляла Лідія Мідик

Поділитися:

Популярні статті