В українській історіографії знайдеться небагато праць, у яких тему взаємодії між націоналізмом та Церквою було б висвітлено безпристрасно, не вдаючись до спрощень, використання старих або творення нових міфів і стереотипів. Особливо «болісною» є проблема аналізу взаємодії між Греко-Католицькою Церквою (далі – ГКЦ) та націоналістичним рухом у Галичині між двома світовими війнами. Українська спільнота окупованого Польщею регіону хоча й зазнавала перманентного тиску державної адміністрації, але таки перебувала в кращих умовах, аніж українство в СРСР. Лідером суспільної довіри, якщо висловлюватися сучасною термінологією, серед галицьких українців була ГКЦ. Політичне життя краю характеризувала наявність численних партій: від лівих до правих. Утім суспільні реалії Галичини, якій польська влада відмовляла в праві бути собою навіть за назвою, нав’язуючи новотвір «Східна Малопольща», породжували значний запит на спротив іншого роду – радикальний аж до нелегальності. У тому нібито вже далекому від нас світі, коли за статистикою українців у краї все меншало, а поляків і rusinów більшало; коли кожну посаду – навіть старшого двірника – мав займати поляк; коли найталановитішу українську молодь звільняли з гімназій на останніх курсах, а ті, що доучувалися, могли претендувати на високі посади через зміну мови та віри; коли, зрештою, над усім цим нависав червоний колос зі сходу, а на заході рівними рядами крокували «здорові» національні сили і палили на площах українське комуністичні книжки, українське суспільство ніби скипало. ГКЦ опинялася між владним молотом, який намагався розбити ковадло загалом уже загартованого попередньою боротьбою народу. «Співдіяти не можна воювати» – приблизно такою була Дилема Церкви в 1920-1930 роках у Галичині щодо декількох суспільних сил. Рецепти того, де поставити кому в цьому реченні: перед «не» чи після «можна», призводили навіть до вбивств…
«Націоналізм і релігія: Греко-Католицька Церква та український націоналістичний рух у Галичині (1920-1930-ті роки)» – таку назву має книга істориків Олександра Зайцева, Олега Бегена та Василя Стефаніва, яка з часу видання у 2011-ому здобула авторитет серед дослідників і яку завдяки легкому стилю та чіткості викладу можна радити широкому загалу. Видання, огляду якого присвячені наступні рядки, спрямоване на те, щоб дати відповіді на численні питання як з нашої історії, так і з сучасності. Чи може християнин бути націоналістом? Чи повинна Церква служити нації? Коли Церква схвалює націоналізм, а коли однозначно засуджує його? Такі запитання важливі й тепер. Тож ця ніби виключно історична монографія здатна допомогти в пошуку відповідей на них.
«Отже, темою нашого дослідження є стосунки Греко-Католицької Церкви в Галичині 1920-1930-их рр. з радикальним напрямком українського націоналістичного руху на тлі аналогічних процесів у інших регіонах Європи» – йдеться у вступі до книги (с. 15).
В цій фразі передана особливість авторського підходу до теми – взаємини Церкви та націоналізму розглянуто в порівнянні з аналогічними процесами у Західній та Східній Європі. Якщо коротко, то кожен націоналізм подає себе і свою спільноту як виняткове, унікальне явище. Певною мірою так воно і є. Але ця унікальність не тотальна, бо численні європейські націоналізми 1920-1930 років можна з більшою чи меншою мірою умовності об’єднати в загальніші групи. Автори «Націоналізму і релігії…» виявляють такі спільності, але водночас на численних прикладах показують особливі риси як українського націоналізму в заявлений період, так і специфіку його взаємин із ГКЦ (та взаємин ГКЦ з ним, що важливо). Інтенції кожної сторони історики прагнуть проаналізувати у координатах природно поширених у Церкві поглядів на її універсальний і водночас національний характер, а також із огляду на поняття політична релігія (с. 35-38). Відкидаючи одновимірні «чорно-білі» моделі сприйняття/несприйняття Церквою націоналізму, троє учених поставили за мету не обмежувати дослідження вивченням лише конфліктів між двома впливовими силами в українському суспільстві Галичини. Серед відзначених уже на початку їхньої праці моментів вирізню один, який потребує, на мою думку, подальшої прискіпливої уваги і вивчення. Він полягає у тому, що якщо відкинути пропагандистську риторику, позиції націоналістичних і радянських істориків збігаються в тому, що вони замовчують конфлікти між Церквою й націоналізмом (с. 10-11). А конфлікти ці були, і не хто інший, як Митрополит Андрей Шептицький, засудив «злочинну роботу українських терористів» (с. 5, 296).
Усвідомлюючи багатовимірний характер дійсності, науковці відзначають: «з одного боку, християнство як універсальне вчення протистояло націоналізмові, а з іншого – забез- печувало модель для його розвитку» (с. 7). Важливим у «Націоналізмі і релігії…» є те, що наведене твердження, як і багато інших (пріоритет вишукувати їх свідомо залишаю потенційним читачам видання), не залишається голослівним теоретизуванням на «модних західних» інтелектуалів штибу Петера Альтера, Джона Армстронґа, Карлтона Гейза, Адріана Гастінгса, Еміліо Джентіле, Ентоні Сміта… Адже цитат в українській історіографії не бракує. Часто бракує розуміння того, що цитоване. Натомість у представленій книзі читач зустрічає не тільки розуміння цитати, а й 1) прагнення пояснити сказане і 2) витлумачення важливості цих слів саме для теми дослідження: взаємин Церкви і націоналістичного руху в Галичині у 1920-1930 роках. Виявляючи структурну природу радикального націоналізму галицьких українців міжвоєнного періоду, автори вписують його у широкий контекст суспільних відносин. «Нарощування м’язів», аргументаційної бази, відбувається шляхом багатого використання архівних матеріалів, документів Церкви, праць ідеологів націоналізму і католицьких авторів, публіцистики і, що особливо актуально, широкого використання матеріалів преси: часто кривого, але таки дзеркала тогочасної дійсності.
Своє дослідження Олександр Зайцев, Олег Беген та Василь Стефанів спрямували на висвітлення та осмислення трьох логічних блоків: 1) Вивчення становлення і розвитку інтегрального українського націоналіз- му, його ставлення до релігії і Церкви. 2) З’ясування ставлення Церкви до українського націоналістичного руху. 3) Безпосередній аналіз взаємин Церкви та націоналістичного табору. Своєю чергою, книга поділена на чотири розділи, з яких перший і другий присвячені розгляду відповідно першого і другого блоків, а третій і четвертий – третього блоку.
Методологічну основу праці склав принцип, за яким:
«…будь- який ідеологічний рух не- можливо ґрунтовно дослідити, ана- лізуючи лише тексти, які постали в його межах; необхідно брати до уваги всю мережу інтелектуально- го дискурсу, в полі якого існував цей рух, його взаємодію з конкурентни- ми дискурсами, а також суспільний і політичний контекст, причому не тільки національний» (с. 15 – 16)
Розгортаючи дискурс свого дослідження, історики-автори приймають визначення націоналізму, запропоноване його авторитетним дослідником Ентоні Смітом:
«. . . ідеологічний рух, за здобуття і збереження самоврядування, єдності та ідентичності населення, представники якого вважають, що воно становить реальну або потенційну «націю» (с. 8).
Іншими ключовими поняттями, використаними в цій науковій роботі, є інтегральний націоналізм, фашизм, тоталітаризм. Їх визначення подані у виданні на с. 31-32. Все це вигідно вирізняє книгу з-поміж багатьох інших публікацій, творці яких беруться аналізувати, схвалювати або засуджувати те чи інше явище суспільного буття, не пояснивши читачеві, про що йдеться. І націоналізмом в Україні таки зловживають.
Важливим моментом «Націоналізму і релігії…» є те, що автори дозволяють читачу порівняти український радикальний націоналізм 1920-1930-их років із французьким інтегральним націоналізмом (с. 41-50), італійським фашизмом (с. 51-60), німецьким націонал-соціалізмом (с. 60-70), польською національною демократією/ендекією, закладеною Романом Дмовським (с. 70-80), румунським легіонерським рухом (81-90), хорватськими усташами (с. 91-96). З огляду на близькість і приреченістьна спільне сусідське майбутнє українців та поляків, зважаючи на вже традиційні щорічні «геноцидні» істерії в роковини Волинської трагедії, зрештою, враховуючи часті намагання глорифікувати Дмовського за одночасної демонізації Бандери в Польщі, особливо пізнавальною як для українського, так і для польського читача буде погляд українських дослідників на польський міжвоєнний радикальний націоналізм.
«Новий польський націоналізм над усе ставив справу відбудови державності; вимагав солідарності всіх верств суспільства й підпорядкування соціальних інтересів національним; оголошував ворогами всі нації, які «перешкоджали» здобуттю незалежності – німців, росіян, євреїв, українців, білорусів, литовців; пропагував цивілізаційну вищість поляків над іншими народами. Дмовський твердив, що національний інтерес в ієрархії людських цінностей має стояти на першому місці, відсуваючи на другий план норми моралі» (с. 71).
Коли читаєш ці рядки, мимоволі виринають заяви ідеолога польської правої політсили «Право і справедливість» Ярослава Качинського, що Україна не зможе потрапити до Європи, не засудивши ОУН. Якщо знати, що в Польщі не засудили ідеологію ендеків і Дмовського, це твердження виглядає, м’яко кажучи, дивним. Антисемітизм Дмовського осібне питання. Його у виданні також зачепили. До слова, автори книги звертають увагу на те, що у 1920-их роках саме польські ендеки ініціювали витіснення термінів українець та український і нав’язували архаїчні терміни русин та русинський, аби уникнути консолідації українців Галичини з Великою Україною (с. 74). Всі ці аспекти проаналізовані в першому розділі книги: «Інтегральний націоналізм і релігія: європейський досвід».
Другий розділ праці «Греко-Католицька Церква в українському суспільному та політичному житті в реаліях Другої Речі Посполитої» присвячений аналізу місця Церкви в тогочасному суспільному житті галицьких українців та Польської держави взаємодії Церкви з політичними силами різного спрямування та форм вияву і стану українського католицького руху. Останній пункт є особли- во актуальним, і «Націоналізм і релігія…», вважаю, активно спонукає до подальшого вивчення цієї теми:
«Протистояння між католицьким і націоналістичним таборами в 30-их рр. ХХ ст. засвідчило неабияку здатність української молоді активно й послідовно обстоювати свої позиції, домагатися поставлених цілей, навіть якщо це викликало осуд чи протест з іншого, «ворожого», табору. Молоді католицькі лідери у той важкий для галицької спільноти час демонстрували подиву гідну активність. Те, що згодом стали називати громадянським суспільством, над побудовою якого у наш час працюють численні громадські організації, уже в 1920-30-ті рр. формувалося на теренах Галичини, зокрема під проводом єпископату ГКЦ» (с. 149).
Третій розділ видання має назву «Сакралізація нації: Дмитро Донцов і ОУН». Його присвячено дослідженню чинного націоналізму, організованого націоналізму, а також ідеології та пропаганди ОУН. Автор цієї частини книги Олександр Зайцев не тільки критично осмислює основні засади ідеологів і діячів націоналістичного руху Дмитра Донцова (про його відомі шість принципів ідеться на с. 164-170), Євгена Коновальця, Миколи Сціборського, Степана Ленкавського, Володимира Мартинця та інших. Дослідник ще й фіксує еволюцію їхніх поглядів, відмінності між ними. З огляду на вже згадане ставлення польського націоналізму до єврейства справедливим буде згадати, що у книзі простежено й поширену в середовищі ОУН концепцію ворожих націй, яка не схвалювала мішаних шлюбів українців з їх представниками: «Коли член ПУН [Проводу Українських Націоналістів – В. М.] М. Сціборський знехтував цим принципом, одружившись із єврейкою, він наразився на різкий осуд своїх товаришів… Утім Сцібор- ський був не єдиним порушником: крім нього, дружин-єврейок мали ще члени ПУН Ріко Ярий і Микола Капустянський, що свідчило про те, що проголошувані принципи не завжди суворо застосовувано на практиці» (с. 209).
Власне, це єврейська мати подарувала і виховала українській культурі визначну діячку Мілену Рудницьку, яка мала тісні зв’язки з націоналістичним рухом (с. 206-207). Уже від себе додам, що Мілена Рудницька водночас була активною християнкою, і ця її позиція дозволила зробити надзвичайно багато для своєї спільноти як у Галичині, так і за її межами, особливо доносячи правду про Голодомор 1932-1933 років до жителів європейських держав.
«Більшість націоналістів були глибоко віруючими людьми й шанували авторитет Церкви, своєю чергою, багато представників духовенства співчували націоналістичному рухові, а деякі брали в ньому активну участь. Певний час священик навіть стояв на чолі Крайової екзекутиви ОУН у Галичині» (с. 5).
Таким чином, автори «Націоналізму і релігії…» не уникають складних питань, а намагаються дати на них відповідь. Особливо важливим у цьому плані є четвертий розділ: «Стосунки ГКЦ з українським націоналістичним рухом». Він найбільший у книзі і присвячений дослідженню питань підтримки духовенством ГКЦ українського визвольного руху, місцю Церкви і релігії в ідеології ОУН, розгортанню католицького руху і перших конфліктів з націоналістами, католицькій критиці націоналізму та пропозиції католицького світогляду і християнського націоналізму як альтернативи інтегральному націоналізмові.
Олександр Зайцев, Олег Беген та Василь Стефанів називають чотири безпосередні причини конфлікту між Церквою і націоналістичним рухом у 1920-1930 роках, аналіз яких також залишаю для безпосередніх читачів книги (с. 344). Тут же тільки частково відхилю завісу до тез, викладених у Висновках праці. Дослідники підсумовують, що ГКЦ частково впоралася зі своїм завданням, виступаючи проти інтегрального націоналізму, який абсолютизував націю та інструменталізував релігію і Церкву. Один із доказів того – зміна ставлення ОУН до Церкви на більш помірковане.
«Та все-таки католицький суспільний рух не зміг стати справді ефективною альтернативою інтегральному націоналізмові, оскільки й сам не був вільний від інтегралістських, тотальних підходів, грунтованих на тогочасному розумінні «справжньої католицькості. Тому він недооцінив головної небезпеки, яку ніс інтегральний націоналізм» – небезпеки тоталітаризму, протиотрутою від якої могла бути не інша інтегральна ідеологія, а лише принциповий ідейний плюралізм» (с. 346).
Тут ми знову виходимо на міст від історії 1920 – 1930 років до сучасності. Справді, як зазначив Тарас Добко у передмові до книги Юзефа Жицінського «Бог постмодерністів», християнство в різні періоди піддавалося спокусі ототожнення з ідеологією, котра не залишає місця на новий досвід, а намагається підігнати життя у вузький і обмежений погляд на дійсність (Передмова: Людина постмодерну перед питанням Бога // Юзеф Жицінський. Бог постмодерністів. Львів 2004, с. xiv).
«Наше християнство одразу ж перетворюється на ідеологію, як тільки нові запитання, що їх непе- рервно ставить перед вірою людини її життя, вона перестає сприймати як заклик до пошуку в її особистому духовному житті такого досвіду, з глибини і з середини якого вона могла б дати особисту відповідь на ці питання» (Там само, с. xv).
Прочитання книги «Націоналізм і релігія: Греко-Католицька Церква та український націоналістичний рух у Галичині (1920-1930-ті роки)» дозволяє побачити цінний досвід наших попередників. Імовірно, частина його актуальна й тепер. Котра саме – вирішувати кожному читачеві самостійно, бо жодна рецензія, жоден огляд не замінить прочитання самого твору.
Володимир Мороз, науковий співробітник Інституту історії Церкви УКУ
