Свіжий номер

3(503)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Церква і націоналізм: дилема УГКЦ

Шануй твого батька і матір твою, щоб довголітній був ти на землі, що Господь, Бог твій, дасть тобі (Bux. 20, 12)

Націоналізм узагалі – це просто втеча ледачого історика від тяжкого завдання пояснити вплив тієї або тієї націоналістичної ідеї, того або того аргументу чи почуття в його вкрай специфічному контексті (Ентоні Сміт)

Безоглядні звинувачення в націоналізмі і така ж безоглядна гордість ним – екстреми, що читають на кожне суспільство. Вбачати у представниках сусіднього народу спершу націоналістів, а вже потім людей, стало традицією у Східній Європі. Будучи спадкоємцями націоналізмів бездержавних націй XIX – початку ХХ століття, поляки, словаки, українці та й угорці, хоча у них існувала автономія в дуалістичній імперії Габсбургів, досі ностальгують за «польським Львовом», «словацьким Мішкольцом», «угорським Мукачевим», «українським Перемишлем»…

Контекст: сусіди, яких не обирають

Найпослідовнішими та найамбітнішими щодо претензій до сусідів виявилися росіяни. Про їхній націоналізм часто пишуть, аналізуючи їхній імперіалізм. Їхні ідеологи дійшли до намірів «визволити» від власної ідентичності не тільки всі народи по периметру, а й, наприклад, Константинополь/Стамбул чи Рим. Через те, що десятиліттями як релігію в соцтаборі нав’язували ко- мунізм, про релігійні аспекти націоналізму, а тим паче російського, на східноєвропейських теренах зазвичай не говорили. Публікували, звісно, опуси на кшталт «3 хрестом чи ножем» або «Свастики на сутанах», де таврували зв’язок «уніятської» Церкви з обов’язково «буржуазним» українським націоналізмом. Байдуже, що міцного прошарку буржуазії галицькі українці до «совітів» майже не мали, а після й поготів. Це було таємницею, і пояснити, що й до чого, допитливим у цій сфері могли під час співбесіди в КГБ. Особливо цікавим давали відповіді у віддалених районах 1/6 суходолу. Не розтлумачували й того, чому відповідати російською мовою на звернення українською інтернаціоналізм, а відповідати українською мовою на звернення російською – націоналізм. Про це воліли мовчати, хоча всі знали від- повідь. Її можна коротко передати діалогом з оповідання Марії Підгірянки «Малий Василько»:

– Бо москаль напасний, хапчивий, хоче забрати наші любі, рідні хати, наші садки зелені, цілу нашу землю таку красну, хоче заказати нашу мову.

– Щоби ми були німі, тату?

– Ще гірше, синочку: щоби ми говорили чужою мовою москалевою, щоби з таких хлопчиків, як ти, виростали москалі, кацапи…

Це одна з українських реакцій на питання про апетити сусідів. Подібні можна знайти і в інших народів – тут годі претендувати на унікальність. За Союзу люди обурювалися на кухні. Ситуація кардинально змінилася, коли тоталітаризм почав тріщати в середині 1980-их років. За «перестройки» і «гласності» до авангардів суспільного дискурсу ввійшли націоналізм і релігія. З-під репресій у публічне життя виходила Церква, але водночас легітимності шукали й нові еліти. У кожній східноєвропейській нації, яка «вирушала в плавання без «старшого брата», тривали пошуки ідентичності. Ці процеси випустили з пляшок джинів, яких тоталітарна машина утримувала на догоду своєму власному духові.

«Расколы, униаты, националисты – это элементы «пояса» нестабильности и русофобии, который США и Запад затягивали вокруг России…»

«…nacjonalistom tym przewodzi w bardzo dużym stopniu, czyli ma wpływ na nich i ich urabia w nacjonalistyczno-faszystowskim i antypolskim duchu ukraińska Cerkiew grekokatolicka…»

Достатньо подати ці твердження мовою оригіналів, щоб викликати в українського читача асоціативний ряд, який заповнять події від княжих часів до теперішньої війни на сході України та плюндрування українських могил Закерзонні. Дійсно, в суспільствах двох наших найбільших сусідів, Росії та Польщі, є тенденції (їх популярність в конкретний історичний період окреме питання) до пов’язування УГКЦ з українським націоналізмом. Воно б нічого, якби ретранслятори таких думок не змовчували, що вони об’єднують Церкву і політичну ідеологію не так через дійсний зв’язок, як чинники, що перешкоджають їхнім намірам щодо України. Та це ми, українці, ведемо мову про «Україну». Прихильники наведених тез воліють kresy і «русский мир».

Якщо за допомоги Google Ngram viewer простежити кореляцію між вжитком термінів «русский мир», «униаты» і «украинские националисты», то вона виявиться прямо пропорційною. На графіці, яку виводить сервіс, є дві точки, коли перший і другий терміни помінялися місцями. В 1986-ому «униаты» стали популярнішими за «русский мир», а в 2001-ому – навпаки. Надалі частота вживання усіх трьох термінів у російському мовному полі тільки зростала. На жаль, Google Ngram viewer поки дозволяє простежити подібні речі лише до 2009 року. Та нема сумніву, що підсумком саме радикалізації поглядів стала російська агресія в Україні, яку Московський патріарх Кирил намагався в 2014-ому подати предстоятелям Православних Церков як громадянську війну на релігійному підґрунті:

«Униаты и примкнувшие к ним раскольники стараются одержать верх над каноническим православием на Украине» – стверджував предстоятель РПЦ.

УГКЦ в цій версії відведено роль «закваски», але не Царства Небесного, як у Мт. 13, 33, а конфлікту. І тут доречно зафіксувати пастки, в які ризикують потрапити ті, що слухають такі твердження. По-перше, вони ніколи не пояснюють, що таке націоналізм. По-друге, коли придивитися до характеристики місць протистояння, де нібито безчинствують релігійно вмотивовані націоналісти, то виявляємо, що це не реально історичний, а міфічний топос, якась Аркадія. По-третє, всі ці історії не говорять, ані звідки і як у тих місцях взялися нібито мирні осадники-цивілізатори, ані звідки взялися націоналісти. Вони мовчать, що перші були колонізаторами, а другі місцевими, «аборигенами». Ось, наприклад, вислів «украинские националисты убили больше русских, чем ИГИЛ», що з’явився у інтернеті в лютому 2017 року. Його авторам навіть не цікаво, що українці захищаються в своїй країні від «русских», які вторглися сюди, заохочені не в останню чергу їхнім релігійно забарвленим націоналізмом. Не цікаво їм і те, що, наприклад, бойовики ІДІЛ під час відступу в Мосулі масово позалишали там свої російські паспорти, а відтак ще питання, чому вони не надто сильно зачіпають «русских». У подібних повідомлень своя маніпулятивна логіка. З огляду на тісне переплетення політичних мотивів РФ, РПЦ, УПЦ (МП) та багатьох інших політичних гравців та псевдогравців в Україні заручником усіх цих недитячих ігор стає УГКЦ (стала ним ще y ХѴІІІ столітті як унійна Київська митрополія). В уяві ретрансляторів такого роду ідеологем роль УГКЦ настільки значна, що саме «униаты» стоять першими, тоді як «схизматики» до них долучилися…

Із нашими сусідами-поляками ситуація, хочеться вірити, інша. Адже попри рецидиви непорозумінь (див. статтю «Рік 2016-ий: турботи Церкви в Україні» у «Па- тріярхаті», число 6, 2016 р. – Авт.) діалог таки існує. Якщо український історик Ярослав Грицак написав книгу «Страсті за націоналізмом», то й польська Polityka.pl видала збірник «Kresy Rzeczpospolitej. Wielki mit Polaków». Звісно, що звинувачення в націоналізмі цілої Церкви і намагання шукати порозуміння здійснюють різні особи і групи. А все ж у таких випадках слід цінувати кожен крок назустріч хоча 6 для того, аби трагедії минулого не повторилися. Однак водночас слід пам’ятати пояснення-застереження Блаженнішого Любомира Гузара:

«Ті люди чи народи, які оскаржують інших, закидають їм різні «націоналістичні» огріхи, самі є рябими націоналістами».

Велика плутанина і позиція Церкви

Якщо врахувати історичний внесок ГКЦ/УГКЦ у становлення української нації в XIX-XX століттях і проаналізувати документи УГКЦ часів незалежності, то мала кількість згадок про націоналізм може декого здивувати. Але насправді цьому є пояснення: Церква залишається католицькою доти, доки не розчиняється в нації. У протилежному випадку вона набуває ознак етнонаціонального клубу, нехай і дуже дієвого як творця й ретранслятора «національного міфу». Набагато частіше, аніж про націоналізм, пастирські послання, листи, звернення єрархів УГКЦ ведуть мову про патріотизм або християнський патріотизм. Утім насправді цей термінологічний різнобій не свідчить про неактуальність теми. Він лише показує, що України стосується загальна в Центральній та Східній Європі тенденція до уникання слова «націоналізм», позаяк останній у міжвоєнний період, а ще більше після Другої світової війни, неодмінно пов’язували з його крайніми проявами расизмом, нацизмом та фашизмом. Про це писали, наприклад, Петер Альтер та Едвард Шилз.

Українські дебати довкола націоналізму в міжвоєнний період детально описані в книзі Олександра Зайцева, Олега Бегена та Василя Стефаніва «Націоналізм і релігія: Греко-Католицька Церква та український націоналістичний рух у Галичині (1920 – 1930-ті роки)» (див. огляд на с. 27-29 цього числа «Патріярхату». – Авт.). Тодішні напружені пошуки призвели до ви- никнення терміна «християнський патріотизм», який зустрічаємо в сучасних документах УГКЦ.

Справді, виходячи з підпілля з деяким випередженням до проце-су відродження незалежної України, УГКЦ не могла не підтримати молоду державу, в якій здобувала шанс для вільного розвитку. Єрархи УГКЦ закликали українців підтримати незалежність на грудневому референдумі 1991 року. Згодом вони ж неодноразово виступали із закликами до єдності, коли країна потрапляла в скрутне становище.

УГКЦ чітко ідентифікує себе з Україною і національними прагненнями українців. Для авторів висловів-звинувачень у бік УГКЦ, наведених у першій частині статті, позиція Церкви вірна ознака українського націоналізму. Але що таке націоналізм? Відомий дослідник націоналізму Ентоні Сміт дає наступне визначення:

«…ідеологічний рух за здобуття й збереження автономії, єдності та ідентичності населення, представники якого вважають, що вони становлять реальну або потенційну «націю».

То що ж тут засуджувати? Ну, росіяни прагнуть розбудовувати свою націю, українці свою. Але так є тільки в ідеалі. І після вторгнення у 2014-ому це зрозуміла абсолютна більшість тих, що не могли раніше. Нації, за плечима яких багатовікова традиція намагань поглинути сусіда, засуджують спротив вже просто за його наявність. Понад те, нагромадження націоналізмів у Центральній та Східній Європі настільки комплікувало ситуацію, що сам термін набув негативного значення.

З огляду на потребу аксіологічно нейтрального поняття на означення ідеологій, які підтримують національний зв’язок, національну тотожність і національну державу, в українській традиції почали використовувати поняття «патріотизм». Але це половинчасте рішення, бо патріотизм, як любов до своєї земліі або спільноти, також не застрахований від ненависті до інших. Приміром, угорські «патріоти» залишили по собі не надто добрі згадки на українському Закарпатті та в сусідній Словаччині. З іншого боку, якщо в українському контексті «патріотизм» ще зрозумілий, то в англомовній літературі ані українських, ані якихось інших націоналістів ніколи не переставали називати саме націоналістами. Ті, що намагаються звинуватити УГКЦ в націоналізмі як у гріху, неодноразово користали з термінологічної плутанини задля власних цілей. Проте вони або забували, або свідомо ігнорували обставину, що націоналізм в англосаксонській традиції — нейтральне поняття. Не зневажливе, і не похвальне. А тому їхні нібито й прицільні постріли проти «українських буржуазних націоналістів» не влучали в ціль, і українські націоналістичні організації у західному світі могли вільно існувати.

Різнобій у підходах до націоналізму відзначив ще Іван Лисяк-Рудницький у 1960-их роках:

«Слово «націоналізм» має дещо інше значення в окремих системах. Наприклад, в СРСР поняття «буржуазний націоналізм» уживають для того, щоб плямувати національний опір неросійських народів централізмові Москви… А в англо-американській термінології розуміння націоналізму дуже широке: воно охоплює національну свідомість, принцип національної державності і національно-визвольний рух», писав учений в «Енциклопе- дії українознавства».

Якщо врахувати всі ці моменти, то намагання переконувати когось у тому, що ми не «націоналісти», а «патріоти», виглядає як марнування часу та енергії. Набагато важливі- шим є пояснити конкретну ситуацію в конкретному місці, бо націоналізм узагалі це втеча ледачого історика від пояснення. Ці слова Ентоні Сміта потрібно пам’ятати завжди.

«Критики користуються терміном «націоналізм» досить нерозбірливо, називаючи ним такі різні речі, як расизм, вірність своєму народові, шовінізм, національну свідомість, територіальний аспект, самовизначення, етноцентричну теорію нації-держави, федералістську активність, колективізм, індивідуалізм, травмовану або невтолену національну гордість, умоглядні побудови й політичну діяльність, захисну і наступальну настанови, ксенофобію і патріотизм», пише професор Бухарестського університету Богдан Стефанеску.

Отож, звинувачення УГКЦ в націоналізмі це передусім зброя проти тих, які вірять, що націоналізм є злом. Тут зайве пояснювати, що таким він був не завжди.

«Націоналізм – це не шовінізм. Шовінізм, це коли ви любите тільки своє, а ненавидите чуже. Бути патріотом означає любити свій народ, але також шанувати інших, інші національності. Тому справжні патріоти, які себе вважають націоналістами, це ті, що вміють любити своє, не ненавидячи чужого, боронити свої права, не посягаючи на права інших» промовляв Блаженніший Любомир Гузар у 2011-ому.

Глава УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук зазначив, що патріот це той, хто любить свою Батьківщину, народ, землю, яка його годує, культуру.

«Якщо ми не любимо тих, що нас люблять, то як ми будемо любити наших ворогів?» риторично запитував він ще у 2012 році.

Очевидно, що українське суспільство загалом схвально сприйняло подібні твердження. Принаймні відшукати обурення ними в інтернеті автору цієї статті не вдалося. Набагато більше дебатів викликали слова Блаженнішого Любомира Гузара про націоналізм, сказані в листопаді 2013-го:

«Великою спокусою для осіб, які люблять свій народ, є ставитися з погордою до представників інших народів, відмовляти їм у тому, чого самі бажають, поневолювати інші народи, накидати своєму і чужим народам власне вузьке розуміння людських прав».

Як поняття, що зберігало б те, що добре в націоналізмі, але відхиляло зловживання, Верховний Архиєпископ-емерит запропонував «патріотизм». Реакція націоналістів була миттєвою і знайшла вираз, зокрема, у статті Ігоря Загребельного «Націоналізм і кардинал Гузар: кілька термінологічних зауважень». Автор доводить, що владика неправильно тлумачить націоналізм і його риси та часом плутає термінологію.

«Слово «націоналізм» повинно бути для кожного українця, кожного українського християнина святим, адже воно було щедро окроплене кров’ю тисяч борців-революціонерів, які не пошкодували віддати своє життя «за друзів своїх», тих героїв, яких кардинал Гузар назвав «нашим національним скарбом» зазначає Ігор Загребельний. – Водночас його вживання у хибному сенсі є не лише профанацією, але й передумовою для подальших перекручувань».

У чому ж річ і хто правий у цих дебатах? Очевидно, Блаженніший Любомир, говорячи про націоналізм, щоразу вів мову не про «націоналізм загалом», а висловлював позицію Церкви щодо поточних подій. Слова єрарха не наукове дослідження і не повинні ним бути. Це звернення до вірних і всіх людей доброї волі. Очевидно, шукати в подібних текстах оцінки Церквою «націоналізму загалом», у тому числі українського, є хибним шляхом, який веде до безплідних і виснажливих суперечок довкола того, хто і що мав на увазі. УГКЦ однозначно підтримує українців у їхньому прагненні збудувати успішну державу і саме за це отримує численні «компліменти» від тих, що цю державу та все українство прагнуть дестабілізувати. Вимагати однозначного ставлення Церкви до націоналізму помилка. Для націоналістів нація і держава є центральними цінностями. Для Церкви такими є Божі заповіді. Далі кожна мисляча людина зрозуміє сама. Бо не тільки від під- тримки Церкви, але й від її застережень та критики виграє той націоналізм, який любить своє, шануючи чиєсь; який вбачає у кожній людині не гвинтик, а образ і подобу Божу. Четверта Божа заповідь закликає шанувати батьків, і єрархи УГКЦ не раз наголошували, що через неї Всевишній закликає людей і до любові всього свого народу, представни- ками якого ті батьки є. Але не слід забувати й про першу заповідь: «Нехай не буде в тебе інших богів, крім Мене» (Вих. 20, 3). Коли порушують хоч одну із десяти заповідей, Церква мовчати не може! Не мовчала вона і тоді, коли божком робили «партію» або «націю». Усі спільноти існують для того, щоб полегшувати шлях людей до спасіння. Усі вони ви- правдані, бо не буває абстрактних християн, а є ті, що живуть у своїй культурі, поміж свого народу. Але… «Не падатимеш перед ними ниць і не служитимеш їм, бо я Господь, Бог твій, Бог ревнивий…» (Вих. 20, 5).

Володимир Мороз, науковий співробітник Інституту історії Церкви УКУ

Поділитися:

Популярні статті