Як стати для українського глядача першовідкривачем творів світової слави, яких досі в Україні не ставили? Яку місію виконує театр? Як дотримуватися кредо, що театр має «провести людину через темні коридори, куди вона боїться зазирнути, і вивести до світла» – до преображення? Зрештою, як віднаходити в драмах геніального Евріпіда не просто «дух Евріпіда», а Святий Дух і завдяки цьому порушувати Евріпідовою трагедією «Троянки» болючі теми сучасної війни, втрати, полону? Говоримо про це з уже знайомим читачам «Патріярхату» режисером шкільного театру УКУ «На Симонових стовпах» Євгеном Худзиком.
– «Троянки» Евріпіда – текст, який не лежить на поверхні для нашого культурного контексту, хоч у європейсько-американському театральному середовищі його регулярно ставлять. Навіть на YouTube я знайшов кілька постановок, зокрема й дипломних. Чому саме цей твір привернув вашу увагу?
– У цьому випадку рушійним був пошук відповіді на питання, що має робити театр, мистецтво в наш час на нашій землі. Це питання завжди важливе. Але зараз, у часі війни, коли ми постійно ховаємо близьких, воно стає питанням буття. Іншими словами, чи мають музи замовкнути, коли говорять гармати? Яким має бути Мистецтво, щоб мати не просто право на існування, а бути необхідністю. Відповідь, на мою думку, має зростати на цьому ґрунті. А отже, з цього болю, з того що є, з рани, що болить, з прірв, які постають. Відповідь повинна трансформувати біль у щось світле, підіймати людину, окрилювати її. Мистецтво постійно має доводити теорему з актуальних даних, що сила вознесіння більша за силу тяжіння. Театр має цим займатися. Від часів античності, яка сформулювала феномен катарсису, до сьогодні – це те, до чого я прагнув би.
Відома також інша візія театру як способу відсторонитися від реальності, розслабитися, забутися. Це категорично не мій шлях. Мистецтво, на мою думку, не роз/важає, а окрилює, допомагає нести вагу, робить тягарі посильними. Воно окрилює в той спосіб, що нагадує про наявність в людини крил і що без крил людина не є повноцінною. В цьому велика місія мистецтва. Якщо ми використовуємо його інакше, то відходимо від цієї місії.
Власне тому ми звернулися через текст «Троянки» до теми, яка болить і маргіналізується зараз чи не найбільше, – до теми полону. Це один із найстрашніших аспектів війни, особливо з таким ворогом, як наш. Воїни часом обирають смерть, щоб не потрапити в полон. Безпосередні зустрічі з людьми, які пережили полон, як-от покійний Ігор Козловський чи Юрко Яценко, їхні свідчення, а також трагедія «Азову» і багатьох інших наших захисників і захисниць підкреслюють, наскільки це невимовне больове пограниччя. Ми бачимо матерів «Азову», які виходять на вулиці і волають своїм стоїчним мовчанням. Ця тема страшна для всіх. І для тих, хто занурений у неї горем втрати, і для тих, хто, за Марією Матіос, «переходить на інший бік вулиці». Як про це говорити?
Із текстом «Троянок» мене ознайомила Уляна Головач, великої душі й проникливого розуму людина. Вона сказала: «Є такий прекрасний текст, поставмо його». Я довіряю її смаку, але пропозиція – це лише початок. Потрібно зрозуміти, як реалізувати текст, особливо такий складний. Він лежав на полиці близько двох років, бо я не бачив, як це реалізувати.
І ось торішнього літа мені запропонували викладати на магістратурі для студентів акторського мистецтва в ЛНУ. З половиною групи магістрів я вже працював у «ШТУКУ» як з педагогами та акторами театру. Я відчув, що ми можемо підняти цей текст. Важливо також, що в Україні «Троянок» ще не ставили, тож випала нагода дістати з мушлі цю перлину світової драматургії.
Для мене і честь, і насолода, і випробування працювати з такими видатними текстами, будучи першовідкривачем на українській сцені, для українського глядача. Маю вже такий досвід із текстами Томаса Еліота («Вбивство в соборі»), Григорія Сковороди («Убогий Жайворонок»), Романа Солодкоспівця (кондак «Марія і волхви»), які не звучали українською зі сцени.
Це категорично важливо для культури, щоб такі тексти проростали, преображались із літературного виміру в драматичний, набували повноти закладених автором жанрових сенсів.
Крім того, плекаю таку наївну думку: якби текст «Троянок» Евріпіда звучав на всіх майданчиках світу і був почутий, то війн було б менше.
– Є припущення, що Евріпід написав «Троянок» як реакцію на знищення Мелоса – трагічну подію його часу, коли афіняни вирізали всіх чоловіків, а жінок забрали в полон. Отже, трагедія постає як осуд жорстокості власних співвітчизників. У західній театральній традиції цей твір часто інтерпретують як антивоєнний. Але чи справді мовиться лише про засудження війни?
– Він не так антивоєнний, як антиімперський. Евріпід із надзвичайною відвагою десакралізує імперські міфологеми Греції. Він не просто пропонує припинити воювати, як це часом лунає в сучасних політичних гаслах, а розвінчує героїку і пафос загарбання Трої. Він занурює свідомість тогочасного грека, поранену імперськими наративами, в жахи наслідків їхніх «благих» завойовницьких дій. Евріпід вустами богів застерігає: «Ви будете спокутувати це століттями». Це не минеться безслідно. Тому «Троянки» – не так антивоєнний текст, як драматична критика імперської риторики. Постановка такого тексту – відважна громадянська позиція, адже відбувається в час жорстокої військової кампанії греків, до яких належить сам Евріпід.
Думаю, він також дає глядачеві надію на справедливість, яку проголошує з самого початку п’єси, з діалогу Афіни й Посейдона – богів, які вирішують долю греків. Вони кажуть: «Ми знищимо їх, щойно вони відпливуть від берега». Усе вирішене з самого початку, і ми, глядачі, чекаємо, коли ця кара за злочини настане. Греки, попри свою фактичну перемогу, вже приречені. Ми знаємо, що їх очікує загибель. І ось між їхнім тріумфом і загибеллю відбувається дія п’єси: розподіл троянок за жеребом між переможцями – вбивцями їхніх батьків, братів, дітей, чоловіків.
Якщо темою постановки є полон, то ідея – як зберегти гідність, як вистояти в полоні, зберегти себе.
– Вистояти? Троянки справді живуть, попри безкінечні втрати. Вбивають малолітнього сина Андромахи, онука Гекаби, на якого ще недавно покладали надії, мовляв, стане відрадою у вигнанні та полоні. Палає їхня Троя. Вони втрачають усе, та все ж таки живуть далі. Але чи це життя з надією?
– На мою думку, в цьому й полягає ідея написання «Троянок»: прослава Гідності. Але вповні це відкривається у виставі. Як вистояти в полоні, як знайти опору, коли її немає. Бо текст п’єси – це не так слова, як простір для дії, що лежить крізь/між/всупереч слів.
Ось Андромаха. Греки зі страху скинули з вежі її маленького сина, але хто втратив людську гідність – вона чи вбивці? Вона не може врятувати сина, але на весіллі, на яке її примушують іти, буде живим нагадуванням боягузтва греків, їхньої ницості. Це нагадує спогади Ігоря Козловського про полон: після безрезультатних катувань його змусили підписати певні наклепи на себе, погрожуючи розправою над сином, який був знерухомлений хворобою. Але цим підписом його не зламали. Він вийшов як людина, з якої струменить любов, притому сам називав себе боржником любові, боржником тих, що молилися за нього, тих, що боролися за нього. Мені здається, це важливо для всіх нас: шукати опору в гідності, проходячи випробування. Про це вистава.
– У виставі є Гекаба, яка хоче кинутися у вогонь, але не робить цього лише тому, що їй не дають. То яка ж там опора, яка гідність?
– Гекаба каже: «У пломінь кинусь – Разом із вітчизною в огні загину: в цьому порятунок мій». Разом із вітчизною – порятунок! Розумієте? Я пропоную читати цей текст не як текст про самознищення, а про віру в спасіння через вогонь і вірність. Про те, щоб не покинути свою землю у вогні, щоб зостатися, тривати в тому. Саме в цьому порятунок. Це суголосно християнській візії: в поразці, як у розп’ятті Христа, криється перемога.
– Це християнське прочитання. Воно у вас виражене і в останніх хвилинах вистави. Там є надія не в тексті, а в сценографії.
– Драматичний текст – це те, що вміщається в просторі написаного слова. І воно проявляється в різний спосіб: через пісню, мізансцени, сценографію, етюди. Варто пам’ятати, що п’єса написана для театру, для дійства, а не для читання. І проявлення залежать від того, як це зіграти. А зіграти – від того, що почути.
Звісно, можна сказати просто: «Все пропало, я кинусь у вогонь» – кінець. Але Евріпід так не закінчує. Для мене це про прийняття життя, про християнську здатність прийняти те, що посилає доля. І я вірю: це християнське прочитання не суперечить Евріпідові, воно його розкриває.
Подивімося на тему долі й покарання греків. Ми ж із цього починали. Посейдон каже афінянам: «Якщо ви думаєте, що можете загарбувати й радіти, то не уникнете загибелі». Це не просто погроза, це прояв Божого закону, який Евріпід доносить через своїх персонажів. Він показує, що справедливість – це не обов’язково негайна кара, але вона для греків неминуча.
– На сцені фактично діють всього двоє греків: окличник, який передає волю інших, і Менелай, чоловік Єлени, через яку нібито сталися всі жахіття. Поговорімо спочатку про окличника. У багатьох західних постановках він постає як жертва обставин – «маленька людина» з сумним обличчям, змушена оголошувати жорстокі накази, іноді навіть ніби співчуває полонянкам. Але у вашій виставі він зовсім інший: одягнений по-сучасному, тоді як троянки – в античному вбранні.
– Знову ж таки є речі, які живуть поміж рядками і залежать від прочитання. Окличник Талфібій у нас уособлює універсального окупанта. Чоботи, підтяжки, хакі – це знакові елементи одягу, не прив’язані до конкретної епохи. Він той, через кого лунають усі ці накази. В динаміці розвитку твору він не просто вісник, а рушій сюжету.
Вісник постійно комунікує через Гекабу. Як на мене, напрошується припущення, що існують не тільки декларативні причини візитів. Є ймовірність особистої користі. Бажання оволодіти царицею Гекабою. Драма цього персонажа полягає в тому, що заволодіти іншим можливо, але примусити любити – ні.
Навіть Гекаба, якби хотіла змусити себе полюбити, щоб урятувати онука чи доньку, навіть радила таке невістці, не здатна на це. Бо, як каже Шевченко: «Любов – Господня благодать».
– Ще одна пара персонажів – Єлена та Менелай. Єлена окремо від інших троянок, це все горе нібито сталося через неї. Яке її місце в цій історії?
–У п’єсі її проклинають, звинувачують у всіх бідах, вважають причиною війни. Здавалося б, висвітлена вона як корінь зла. Але Евріпід – не примітивний автор, образ Єлени складніший. Вона в своєму монолозі розгортає тему вразливості та безправ’я жінки. Питання, чи вона взагалі щось вирішувала. Сюжетно – ні: в домі Менелая вона була трофеєм. За грецькою міфологією вона жертва обставин, адже Афродіта віддає її Парісу за яблуко. Після загибелі Паріса інший чоловік – Деїфоб – привласнює її силою, заявивши: «Тепер ти моя дружина». Її безправ’я очевидне, але чомусь її всі звинувачують, ніби це вона, а не Менелай зруйнувала Трою.
– Найслабшого найлегше звинуватити в усьому.
– Так, Евріпід одним із перших у світовій літературі порушує жіночі теми. Згадаймо його трагедії: Гекаба, Кассандра, Андромаха, Єлена, Алкеста, Медея, Електра та інші.
Але Гекаба в своєму фінальному звинуваченні Єлени розкриває потворність дуже людської риси: «випадку, а не чесноті ти служила». В поведінці Єлени причиною вчинків були не слідування чеснотам, а «сприятливим обставинам» –випадку. Але ми теж часто пояснюємо свої вчинки обставинами або вигодою. Це неймовірно страшна річ нашого часу і того – 2 500 років тому. Часто ми слугуємо випадку, а не чеснотам. Одиниці, яко Василь Стус, не служили випадку, тому були знищені. Його ж питали, чого ти хочеш. Писати українською? Пиши, видавайся, але ось обставини зараз такі, не йди проти всіх, не роби того, не роби іншого. І переконливо, підставово про все це говорили. Але він не ламається, не служить «випадку». Диво, що його вірші взагалі дійшли до нас! Усупереч знищенню його текстів він стає одним із найвидатніших поетів народу. Він долає обставини, які видаються нездоланними!
Ось Єлена визнає: «Моя краса не пальму принесла мені – Гірку неволю». Вона правдива в цьому, але її служіння випадку – це те, що є зерном гріха. Це ницість, яка є в кожному з нас, коли ми виправдовуємо свої дії обставинами, і Евріпід помічає цей жах, і витягує під лупу сцени.
– Закінчуючи розмову про «Троянок» та їхні інтерпретації, звернімося до менш очевидного, але не менш важливого персонажа – рідної землі. У вашій постановці акцент зроблений на темі полону, тоді як, скажімо, в одній із нових британських інтерпретацій «Троянки» прочитуються крізь призму досвіду біженства. Ролі там виконують сирійські жінки, які вплітають у текст Евріпіда власні історії втечі та втрати дому. І саме через них звучить мотив надії. Полон і біженство – наче різні теми, але вони збігаються в одному. Маю на увазі втрату власної землі. Як у вашій постановці розкривається ця тема?
– Хотів би почати не з землі, а з викорчовування з рідної землі. Троянки – не просто біженки. Тут є спроба вирвати народ із його землі: чи троянок, чи українців, чи кримських татар. Це вигнання, знищення коренів. Назва «вигнанки» чи «викорінені» тут, мабуть, навіть точніша. Евріпід проникливо описав, що відчуває людина під час такого викорінення. Але чи це тільки про Трою? Вступна репліка Гекаби: «Трої нема, ні володарів Трої нема» –Трої нема! Ці буквальні слова Гекаби можна почути не сюжетно, а в значенні, що вистава не про Трою, а про нас. І ще: «Де сиджу я? Край намету царя Агамемнона». А ми де? Хіба ми не край намету царя Путіна? Нам у Львові це дуже важливо пам’ятати. Пам’ятати слова Стуса: «…і поблизу радянський сад». Він дуже близько.
– Це там, де фронт, той радянський сад?
– Так, на відстані «Орєшніка» й не тільки. Хіба в нас мало всередині цього радянського саду досі, цих метастазів? Хіба він не тут – у серці? Хіба частина нас не прагне притулитися до цього намету, яко культури, мови, чобота царя, який усе вирішить? «Троянки» – це про нас. І є небезпека, що ми можемо не відчувати цього. Як сказано, «ще мить, і втратиш ім’я своє», ще мить, і може не бути України. Ми мусимо ясно проживати цей вимір, у Львові теж! Може повторитися в інакших варіаціях те, що було раніше: домовимось, відкриємо Батурин, зустрінемося посередині…
Тему землі для нас критично важливо розкрити. Тому вся долішня сценографія вистави – це Троя з піску. В кінці вистави цю землю вивозять у тачці, як вивозили чорнозем у ХХ столітті або прагнуть вивозити рідкісноземельні метали в ХХІ. А потім приходять туристи, щоб відвідати руїни Трої чи Маріуполя, неважливо, вдягнуть вишиванку, заспівають «Ой ти місяцю»… Це не любов до землі, культури, не служіння, а використання. Це зовсім інше, ніж Гекабине «у цьому порятунок мій».
– Ви згадали пісні. Якщо британці актуалізують і наближають текст до сучасності через документалістику, особисті історії сирійок, то у вашій виставі дуже багато пісень, як і в Евріпіда. Але в нього грецьких, а у ваших «Троянках» українських – давніх і сучасних!
– Ми намагалися не просто орнаментувати чи підсилювали емоційні зони співом. Ми прагнули проявити саме народження пісні. І текст «Троянки» Евріпіда видався відповідним, добрим ґрунтом для цього. Ми спробували відтворити чудо народження пісень. Але вони ж часто з болю народжені! Навіть такі ритмічні весільні, як «Ой ти Галю, Галю молодая … прив’язали Галю до сосни косами». Ми хотіли показати, як пісні народжуються на ґрунті цього болю, проявити сенс пісні як механізму, який преображає, дозволяє людині це горе пройти, преобразити навіть.
І спирались у цьому дослідженні знову ж таки на текст Евріпіда, дослівно: «Видно, муза своя і в знедолених є – вони з болю того Наболілу висновують пісню». Це певною мірою відповідь і на природу появи нашого епосу, і відповідь на питання, чи мають музи мовчати, коли говорять гармати. Пісня дозволяє пережити горе. Як і наша вистава загалом. Глядачі ділилися, що, попри сльози й важкі моменти, виходили з відчуттям полегшення, очищення. Це і є мета театру – провести людину через темні коридори, куди вона боїться зазирнути, і вивести до світла. Театр дозволяє пропрацювати травматичні досвіди, відкрити зачинені двері, прийняти те, чого в житті ми уникаємо. Це не просто занурення в біль, а шлях до його преображення. У цьому я вбачаю терапевтичну силу мистецтва, закладену в тексті Евріпіда, яку також бачать у британській постановці в контексті сирійських біженців. Бачимо ми по-різному, але, зауважте, відчуття цієї надії спільне.
– Важко уявити, як узагалі вдалося працювати зі складним античним текстом, маючи настільки обмежені ресурси. Адже в Британії, де антична культура інтегрована в освітній процес і сприймається по-особливому, лише «Іліада», для прикладу, була перекладена понад 40 разів у ХХ–ХХІ століттях. У нас же є тільки один опублікований переклад «Іліади», справді добрий, але все одно лиш один. То як студенти могли повноцінно працювати з цим текстом?
– Наша спільна праця над п’єсою з молодими акторами, магістрами була для всіх нас викликом. У театральній педагогіці є традиція пропонувати античність як сценічний матеріал для першого курсу, щоб пропрацювати артикуляцію, ритміку слова, зрозуміти умовність мистецького простору. Вирішуємо багато базових акторських завдань. Але ж теми, які порушують греки, не тільки і не стільки для віку першого курсу! Я мріяв би, щоб і актори бачили себе не колонками чи емоційними підсилювачами, які транслюють звук з флешки власної пам’яті, а творцями, які провадять людей на глибокі сенси. Для цього потрібен час на дозрівання. Насправді це велика насолода – працювати над текстами, до яких треба доростати і в них зростати. Античні трагедії – саме такий матеріал.
По-перше, стереотип, що античність – це архаїчний, закритий, недосяжний матеріал, ускладнював роботу. Доводилося знаходити аргументи, щоби повірити в текст. Ми зійшлися на темі, на тому, що тема полону важлива для кожного з нас. По-друге, кожен актор мав простір для акторського розкриття через потужні монологи і жодна роль не була прохідною. Тут спрацювала щедрість драматургічного генія Евріпіда. По-третє, включення в основу хору українських пісень.
Я вдячний акторам, їхній самовіддачі. Вони ж усі працюють на роботах. Але ми знаходили час для спільної глибокої праці. Варто зазначити, що дві акторки таки пішли після першого семестру. Це були наші втрати. Вони не відкрили для себе потенціал матеріалу, таку можливість реалізації, таку можливість преображення.
Повертаючись до місії театру, до преображення чи катарсису під силою Святого Духа (це важливо, що не духа Евріпіда!), символічним став збіг дати прем’єрних показів «Троянок» зі святом Зіслання Святого Духа.
– Добре, а коли й де буде найближча постановка?
– Найближча постановка планується в Zenyk Art Gallery 20 липня. Буде продаж квитків, але вистава відбудеться в контексті великої розмови про полон. Постановка – лише частина цієї розмови. Запрошуємо!
Розмовляв Едуард Бердник
Перше інтерв’ю «Патріярхату» з Євгеном Худзиком читайте за посиланням «Мені важливо проживати богослов’я».
