Нові надії на об’єднання
Традиційно переговори про об’єднання відбувалися між Українською Православною Церквою Київського Патріархату, в якій перебуває близько 3 тисяч парафій, та Українською Автокефальною Православною Церквою, яка налічує близько тисячі громад. Кожен раз діалог між цими двома юрисдикціями заходив у глухий кут через небажання патріарха Філарета відійти від керівництва. Після провалу чергової спроби порозумітися керівництво УАПЦ вирішило спробувати нетрадиційний шлях нормалізації власного канонічного статусу. В 2005 році єпископат УАПЦ звернувся до керівництва Української Православної Церкви Московського Патріархату, що налічує 10 тисяч громад, із пропозицією розпочати діалог щодо можливостей об’єднання. Після нетривалого періоду неофіційних консультацій обидві Церкви заснували спеціальні комісії, що стали майданчиками для ведення офіційного діалогу. Саме із поглибленням цього діалогу пов’язані останні події 2007 року, які вселили у спостерігачів нові надії на краще майбутнє для українського православ’я. 21 грудня 2007 року відбувся Архиєрейський Собор УПЦ МП, на якому фактично було презентовано нове обличчя цієї Церкви.
Для того щоб зрозуміти радикальність зміни самоусвідомлення УПЦ МП, порівняємо нову риторику її Предстоятеля із заявами Ювілейного року двохтисячоліття християнства. Якщо раніше керівництво УПЦ МП заявляло про 35 мільйонів власної пастви на Україні, то в 2007 році визнає як очевидний факт глибокої секуляризації українського суспільства. Керівництво УПЦ МП усвідомило досить просту річ: якщо найбільша православна Церква не провадить успішної євангелізації в Україні, то це зроблять протестанти. Напевно, саме ця загроза стати церквою меншості призвела до оголошення курсу на покращення підготовки священнослужителів, на розгортання широкої місії через ЗМІ. Таким чином, від претензій на особливий статус головної традиційної Церкви Української держави УПЦ МП фактично відмовилась. Якщо на початку десятиліття УПЦ МП шукала надійних союзників серед політичних сил України, то в 2007 році ця юрисдикція усвідомила переваги політичного нейтралітету і встановлення правових відносин між Церквою й державою.
Але найбільша зміна відбулася у ставленні до так званих «православних братств» (особливо — «Союзу православних громадян України»). Ці суспільні організації раніше широко використовували для політичної мобілізації вірних УПЦ МП. Але в останні роки керівництво УПЦ МП помітило, що лідери цих братств уже виступають і в якості суддів щодо церковних і суспільно значимих дій єпископату. Замість того, щоб бути інструментом єрархії, братства намагалися впливати на рішення єпископату УПЦ МП. Від висловлення недовіри окремим єпископам братства перейшли до відкритої проповіді непокори керівництву Церкви. Така позиція колишніх комсомольських активістів та професійних авантюристів не могла не викликати засудження з боку єпископату.
Крім проблеми дисциплінарної, братства створювали умови для ідеологічного протистояння в Церкві. Адже справжніми православними, згідно з вченням багатьох братчиків та «православних громадян», є лишень російські шовіністи. Така ідеологія підривала авторитет всієї УПЦ МП в очах українського суспільства, сприяла відтоку українських патріотів у інші православні юрисдикції та УГКЦ.
Оскільки УПЦ МП не бажає розвиватися як Церква російської меншості в Україні, засудження ідеології братчиків давно стало нагальним завданням для єпископату. Крім того, дистанціювання від братств, які пропагують російський шовінізм, об’єктивно уможливлює зближення з УАПЦ та УПЦ КП. Засудження пропаганди російського шовінізму було сформульоване в документах Собору як заперечення «політичного православ’я». Під останнім треба розуміти не лише російський шовінізм, а й будь-яку націоналістичну ідеологію, яка вимагає від Православної Церкви зречення від християнського універсалізму. «Політичне православ’я» є хворобою не лише російських патріотів. Часто українські церковні й політичні діячі вважають, що Церква повинна підкорити власну проповідь і діяльність потребам нації, а не йти за Євангелієм.
Повернення до церковного універсалізму в останні роки намітилося й у офіційних рішеннях УАПЦ. Пріоритет християнського над національним, відмова від політичної ідеології на користь церковної свідомости — все це створює платформу для об’єднання українського православ’я та нормалізації його канонічного статусу.
Звертає на себе увагу зміна риторики УПЦ МП з питання розколу православ’я в Україні. На початку десятиліття УПЦ КП та УАПЦ розцінювали як маргинальні розкольницькі угрупування. Прес-служба УПЦ МП називала їх малочисленними «сектами», які виживають лише завдяки політичній підтримці з боку держави та партій українського патріотичного спрямування.
На Соборі 2007 року предстоятель УПЦ МП називає розколглобальною проблемою України, «Трагедія розколу українського Православ’я стоїть в одному ряді з іншими величезними трагедіями, які наш народ пережив впродовж останнього століття: це й громадянська війна, політичні репресії, Голодомор, події Другої світової війни, в результаті яких загинули мільйони наших співвітчизників, а також люті гоніння на віру, які за своїми масштабами можуть зрівнятися хіба що з переслідуваннями Церкви імператорами-язичниками у ранньохристиянську добу». Такого роду зізнання приводить до визнання нагальної необхідності об’єднання. Якщо раніше єдиним шляхом подолання розколу називалося повернення вірних УПЦ КП і УАПЦ до канонічної Церкви, то в 2007 році керівництво УПЦ МП вперше визнало необхідність зустрічних кроків зі свого боку. Зрозуміло, що від різних юрисдикцій процес об’єднання вимагатиме різноманітних слів та діянь. Вперше визначення процедур об’єднання стало предметом діялогу УПЦ МП з УАПЦ та УПЦ КП.
Архиєрейський собор УПЦ МП розблокував реальні можливості для об’єднання православ’я в Україні. Слід наголосити, що рішення цього Собору та нова риторика керівництва УПЦ МП є результатом внутрішньої еволюції цієї юрисдикції, усвідомлення власної церковної ідентичности всього народу України. Предстоятель УПЦ МП наголосив у своєму виступі на Соборі: «Українська Православна Церква не чужа ні для кого з громадян нашої держави. У своєму людському вимірі вона є плоть від плоті народу України. У божественому ж вимірі вона є істинне Тіло Христове, яке є джерелом вічного спасіння для кожного, хто до нього приєднується. Ми закликаємо всіх до такого возз’єднання».
Підкреслимо, що УПЦ МП не змінює власної ідентичности, не «оновлюється», а лише ясніше усвідомлює, чим вона завжди є як Церква Христова. І саме останнє накладає на неї особливий обов’язок ініціювати реальний процес об’єднання православ’я в Україні та особливу відповідальність за результати цього процесу. Особливо слід підкреслити, що новий курс керівництва УПЦ МП не був результатом політичного тиску з боку Президента України і не був вимушеною відповіддю на заклики УПЦ КП до об’єднання, що пролунали за тиждень до Собору. Те, що сталося — плід дії Духу Святого та торжество церковної свідомости.
Але чи справдяться ці нові надії на об’єднання православ’я в Україні, які породив 2007 рік? Невідомо, але реальні можливості для цього з’явилися. Сама зміна в самосвідомості найбільшої Православної Церкви України є подією визначною, торжеством християнства над політикою. І можна погодитися з думкою Предстоятеля УПЦ МП, що така праця передбачає торжество дієвої любови над «егоїзмом деяких лідерів». Чи вдасться любові перемогти егоїзм y 2008 році, який проголошено Ювілейним на честь 1020-ліття хрещення Руси, залишається невідомим. Але така надія є
Юрій Чорноморець
********
Архиєрейський Собор УПЦ МП, який відбувся 21 грудня у Свято-Успенській Києво-Печерській Лаврі, підтвердив незмінність статусу цієї Церкви. Необхідність змін до Статуту УПЦ МП, прийнятого ще 1990 року, обґрунтували у своїх доповідях єпископ Бориспільський Антоній (Паканич), голова канонічної та богословської комісії, ректор КДАіС, який очолює робочу групу щодо підготовки змін до Статуту. Собор прийняв рішення надати можливість єпископам внести свої пропозиції. Саме з урахуванням цих пропозицій Нову редакцію Статуту подадуть для реєстрації в органи державної влади. Водночас учасники Собору неодноразово наголошували, що зміни не стосуються статусу УПЦ МП «як автономної складової історичної Російської Православної Церкви». Також собор ухвалив «Звернення Собору єпископів Української Православної Церкви до її вірних чад», у якому йдеться про те, що «розкол в українському Православ’ї був значною мірою спричинений втручанням політичних сил» та що «політична доцільність інколи керує й тими, хто перебуває в межах Української Православної Церкви й навіть намагається виступати від її імени». У зв’язку з цим єрархи УПЦ МП, звертаючись до мирян, наголошують: «Закликаємо всіх чад нашої Церкви до церковности та застерігаємо від політиканства. На гіркому досвіді останніх років ми мали можливість переконатись, що політика нас розділяє, а Христос Спаситель та Його Свята Церква — об’єднує. Наголошуємо, що українська Православна Церква — поза політикою. Наша Церква надає можливість усім своїм чадам дотримуватись різних політичних поглядів, але при цьому не може допустити, щоб політичні гасла вносили в церковне середовище».
