Думаю, що попри всю складність ситуації на сході і півдні всередині України відбувається протистояння набагато складніше. Але його природа не географічна, не політична, не економічна. Лінія протистояння не пролягає через уламки історичної пам’яті, як у цьому нас намагалися переконати історики й публіцисти. Справжня боротьба триває у сфері світоглядного, але не між світоглядами сходу і заходу, а між homo sovieticus і тими, хто ними не є. Причому йдеться не про поколіннєві різниці, а про цінності.
Я спілкувалася з 90-літніми бабусями з Рівного і з 30-літніми харківськими соціологами, які живуть у смисловій матриці СРСР. На Майдані, який був за визначенням анти-«совковим», поруч мене стояли дідусі: прокурор з Ялти, колишні радянські офіцери з Херсона і Красноперекопська, «піарщики» комуністів з Донецька, які все життя служили системі, а в час, коли почався Майдан, були вже на пенсії. Знаєте, де я найбільше зустріла таких? На перших барикадах на Грушевського, де вони стояли «на смерть».
Вже на самому початку, ще в листопаді, я фізично відчула, що в країні, яка у режимі теперішнього часу прожила 20 років, а доти завжди функціонувала «в минулому» (ми й досі – на рівні дискурсів – більше вшановуємо, оплакуємо, згадуємо, ніж творимо нове), розпочалася спроба реваншу привидів. Те, що вважалося мертвим на рівні суспільних практик – ось цей типовий совєтський номенклатурний «гон» – оболонка мертвої УРСР, яка проявилася в риториці та практиках азарова-януковича, раптом ожила і стала реальністю, і почала душити своєю кістлявою рукою.
День за днем, і вододіл між тими, хто боровся за можливість гідного життя, і тими, хто боявся боротися («лишь бы не было войны» – ця совєтська «скоромовка» виражає дуже багато прихованого несвідомого), ставав щораз ширшим і зараз явний для багатьох.
На щастя, до зовнішньої агресії Путіна ми встигли прожити кілька холодних місяців на Майдані, і там ночами, особливо ночами, поруч лю‑ дей наші погляди і свідомість яснішали, навколо нас ставало щораз більше світла, ми впізнавали одне одного з такою тугою, на яку лиш здатна людська душа.
Сьогодні найоригінальніші зовнішні геополітичні пояснення і прогнози видаються мені досить умоглядними: прогнозування без урахування «тектонічних зсувів», що відбуваються всередині країни і у свідомості мільйонів її громадян, є просто схематичними конструкціями. Але до внутрішнього треба мати доступ. І на щастя, це лише наша територія сьогодні. Внутрішній ріст – не для сторонніх очей.
Але ось тут, у міркуваннях про «совковість», на нас може чекати пастка: надто вже активно впродовж двох століть нам нав’язували концепт «двох Україн», і за звичкою ми знову можемо впасти в думку, що «совкова» ментальність притаманна російськомовним бабусям у Одесі, але аж ніяк не галицьким патріотам, які щонеділі надягають вишиванку. Проте наш західноукраїнський «совок» проявляється в нас самих не меншою мірою – скажімо, виправдовування корупції. Не просто її практикування, а створення словесних формул, які її легітимізують. Чому це «совковий» прояв? Тому що він віддзеркалює чимало прихованих совєтських установок і моделей поведінки – наприклад, про «рівних» і «ще рівніших» (платимо лікарю і вчителю, бо вони тяжко працюють, а зарплата маленька), про важливість зв’язків (дружба з «правильними» людьми)… Не дай Боже, щоб нам здалося, що внутрішні перетворення країни – це «доростання» сходу і півдня до Галичини. Але цю небезпеку, я впевнена, ми оминемо.
«Слава Україні, друзі!» – так з українцями зараз вітаються багато поляків і литовців, тобто «втаємничених» народів. А інші просто захоплено усміхаються. Їм подобається наша протестність і небайдужість, але вони й гадки не мають, про що насправді нам тут ідеться. У мене є дуже дивне, може, надто оптимістичне, але явне відчуття того, що нам буде чого їх навчити і про що розка‑ зати через кілька років.
Світлана Одинець, журналіст, соціальний антрополог