В квітні ц. р. минуло 30 літ поневолення ПУКЦеркви Москвою, що його започаткувало ув’язнення усіх українських єпископів, закриття церковних установ, товариств і шкіл. Натиск на вірних, погрози і шантаж священиків, це лиш частина трагедії українських християн на Рідних Землях. Під тиском терору Москва підготовила «львівський собор», що мав назовні свідчити про «добровільний» перехід українців католиків на московське православ’я. Ліквідація Берестейської Унії і підчинення УКЦеркви Російській Православній Церкві, за плянами архітектів цього діла, мали відібрати від українського народу його духову опору — Церкву, і зробити Її знаряддям обмосковлювання України.
Російська Православна Церква, за директивами атеїстичного режиму Москви поширила свої впливи на наївних екуменістів християнського Заходу, в тому і на деяких ватиканських достойників. їхня торгівля правдою «ради спокою»стала загрозою для християнства взагалі, а для існування нашої Церкви в Україні і в діяспорі зокрема. Це підтвердили виступи митрополита Філярета з Києва підчас його побуту в ЗСА в березні 1975 р. Він одурював американців, мовляв, «український нарід не хоче своєї окремої Церкви».
Події в тих трагічних 30 роках спонукують нас пам’ятати геройську поставу тих, що в дійсності московського терору боролися за Божі і людські права, з нараженням втрати не лише свободи, але і власного життя. В цьому тяжкому положенні треба дякувати передусім Богові за збереження для нас Києво-Галицького Митрополита і Патріярха Кир Йосифа 1-го. Його терпіння за нарід і Христову Церкву впродовж 18 років ув’язнення немає рівної у сьогоднішньому світі, а Його піддержка для вірних Української Церкви посланнями, що колись продіставалися через колючі дроти таборів смерти, а нині через кордони держав світу, свідчать, що Він був і є добрим пастирем свого стада, і то в найтяжчих обставинах.
Ми також клонимо наші голови перед усіми владиками нашої Церкви, що померли в тюрмах і на засланні. Повторяється історія перших християн. Вселенська Церква збагатилася новими мучениками, що їх на жертівнику за Христову Віру зложила Українська Католицька Церква. Треба нам пом’янути і тих триста священиків Галицької Митрополії, що підписали протестне письмо до В’ячеслава Молотова із домаганням свободи для УКЦеркви та звільнення невинно ув’язнених єпископів. Ми собі уявляємо наслідки цього їхнього відважного вчинку у совєтській дійсності. І врешті, треба нам звеличати тисячі віруючих християн в Україні, які в новітніх катакомбах дальше славлять Бога згідно з прадідним обрядом свого народу.
За останніх 30 років виросло в Україні нове покоління, яке відважно обороняє Божі і людські права і є запорукою відродження нашої Церкви і народу. А для нас, у вільному світі, залишається молитва і праця. Жертва мучеництва не сміє піти в забуття ради наших вигод і збайдужіння. Нашим обов’язком є інформувати світ про трагедію Української Церкви.
Три роки тому Крайова Управа Т-ва за Патр. Устрій УКЦеркви влаштувала в Нью-Йорку семінар на тему «Архиєпископська і патріярхальна автономія». Філія УКУ в Чікаґо зорганізувала минулого року симпозій присвячений десятиліттю ІІ-го Ватиканського Собору і Декретові про Східні Католицькі Церкви. Виконуючи свої завдання, Крайова Управа Т-ва за П.У. УКЦ, разом з УКУ вдруге влаштувала симпозій на тему «Українська Католицька Церква 1945 — 1975», 19 квітня ц.р. в Ля Саль Каледжі у Філядельфії. Координатором симпозію був д-р Леонід Рудницький, професор Українського Католицького Університету і Ля Саль Каледжу. Молитву провів о. Моват з Фатіми, а президент Каледжу Даніель Бирк привітав присутніх, вказуючи на важливу ролю Української Католицької Церкви як лучника між Сходом і Заходом. Програма симпозію складалася з трьох частин:
І. Совєтський уряд і Українська Католицька Церква.
Модератомром був о. монс. Віктор Поспішіль
(Мангеттен Каледж), який подав історичний перегляд, від 15-го ст., постійного намагання окупантів України перемінити Українську Церкву в знаряддя своїх державних потреб. Це яскраво виявилося після ІІ-гої світ, війни насильною ліквідацією УКЦ в ССР і в сателітних державах. Модератор вірить, що геройська постава Мовчазної Церкви в Україні буде дальше кріпити українців в діяспорі.
а. «Українські баптисти — студія совєтського переслідування і опору».
Доповідач о. Роджер Гайдн (Студійний центр релігії і комунізму, Кестон Каледж, Кестон, Англія).
З’ясовуючи коротко історію баптистів в Україні від 1871 р., доповідач ствердив, що друге масове переслідування їх, почалося в 60-тих роках 20-того стол. О. Гайдн зокрема затримався над переслідуванням Георгія Вінса, провідника київських баптистів, який був арештований 1966 р., потім звільнений, поновно ув’язнений 1974 р. і засуджений на 10 років важких робіт і заслання.
б. «Українська Православна Церква».
О. Юрій Шумовський (Професор Лонґ Айленд Університету, Нью-Йорк) представив варварське нищення Української Православної Церкви і релігії в Україні взагалі. Промовляючи по-українськи, о. Шумовський ствердив, що теперішній екзарх України, митр. Філярет, є лише знаряддям в руках Москви, а доказом цього були його виступи-заяви підчас його цьогорічної поїздки по ЗСА.
в. «Українська Католицька Церква».
Проф. Василь Маркусь (Льойоля Унів., Чікаґо, і УКУ) підкреслив, що причиною офіційної ліквідації УКЦеркви в Україні був атеїзм Кремля, а ще більше роля УКЦеркви, як культурно-духового чинника збереження ідентичности українського народу. Зірвання контакту УКЦеркви зі Заходом та підчинення її російському православ’ю посилили впливи Москви в Україні. Помічною в переведені намічених плянів була т. зв. «ініціятивна група», зокрема о. Костельник. їх, на думку доповідача, згодом зліквідував КҐБ, як небажаних свідків злочину. В 60-тих роках були деякі полегші, та не на довго. Митрополит Філярет звернувся до уряду СССР, щоб він цілковито зліквідував «Мовчазну Церкву» в Україні. Але це Москві не вдалося.
ІІ. Ватикан і Українська Католицька Церква.
Цею частиною проводив проф. Мирослав Лабунька (Ля Саль Каледж, Філядельфія). Він сказав, що справа відносин між Ватиканом і УКЦерквою є скомплікована. Українці очікували від Ватикану помочі і справедливої розв’язки, але її не дістали.
а. «Українська Католицька Церква і екуменічний рух».
О. Євген Фіцсімонс (Дієцезальний центр Кемден, Н. Дж.) представив еволюцію постави Католицької Церкви до екуменізму, пригадуючи давніше упередження католиків до вчення інших християн. Зміни наступили після ІІ-го Ватиканського Собору. На думку о. Фіцсімонса, Східні Церкви, а зокрема тепер, повинні сповнити основну ролю в об’єднанні всіх християн. Беручи до уваги цю місію, та опираючися на існуючім римськім праві, Ватикан в 1972 р. тимчасово не поставився прихильно до справи українського патріярхату. Доповідач дивувався, що Українські Церкви відносно мало цікавляться діялогом.
б. «Ватикан і мовчазна Церква».
О. Іван Моват (Візантійський центр, Фатіма, Португалія) говорив з глибини серця, що боліє над кривдою заподіяною Українській Католицькій Церкві. Під покришкою гарних кличів, Російська Православна Церква виконала завдання, якого не могла доконати сама комуністична пропаганда. Дивно лише, що Ватикан, задивлений в міраж коекзистенції з Москвою, ігнорує стремління українців до завершення УКЦеркви патріярхатом. На думку доповідача, слід звернутися до Понтифікальної Комісії Права і Миру з оскарженням відповідальних за цю справу ватиканських чинників. Дивним є, що Ватикан шукає приязні з гнобителями ПУКЦеркви, яка страждала і дальше страждає за вірність Апостольському Престолові. Приміром цеї вірності є Блаженніший Патріярх Кир Йосиф І-ший. Він за Християнську єдність терпів 18 років у московській неволі, а тепер мусить змагатися з ватиканськими «екуменістами» за існування своєї Церкви. Про це Він виразно говорив на Папських Синодах. На думку о. Мовата, обнова і об’єднання повинні початися внутрі Церкви і щойно опісля стане можливим справжній екуменізм. Святий Рік повинен скріпити українських провідників у вірі, додати їм сили твердо обстоювати права своєї Церкви в діяспорі і Мовчазної Церкви в Україні, та бути її речником у вільному світі.
в. «Український католицький мирянський рух».
Проф. Петро Біланюк (Каледж св. Михайла, Торонто, Канада) говорив, що український мирянський рух основується на питоменностях вдачі українців, яка вагається між песимізмом і геройською традицією. Це відзеркалюється в праці мирянських організацій, які по невдачах розсварюються. Аналіза минулого і постійність дії у плянах мирян на майбутнє є конечні.
Українська Католицька Церква і східня духовість.
Цею сесією проводив о. Юрій Малоні (Фордгем Університет, Нью-Йорк). Він вказав на різницю між західньою і східньою духовістю, зокрема відносно поняття Бога.
Головний доповідач, Ярослав Пелікан (декан і професор історії і теології Єйлського Університету, Нью Гейвен, Конн.), з великим знанням і розумінням української історії і традиції перевів докладну аналізу східньої і західньої духовости. Він сказав: «Коли Схід не розуміє містерії Бога, вона стає неясною, коли Захід не розуміє цього, це є ясним». На його думку, прийняття християнства в Україні вплинуло на оформлення нації (письмо, книга законів). На Заході ідея і організація — тотожні. У східньому понятті літургія має головне значення, людина це подобіє Боже, у західньому мисленні людина є далека від Бога. Коли східні християни емігрують, вони несуть із собою духовість своєї Церкви, яка є рівночасно духовістю їхнього народу. Для західніх християн зміна країни є рівнозначна з переходом до одної чи другої церковної одиниці.
Доповіді американських і європейських науковців внесли важний вклад у висвітлення проблем і причин тяжкого положення Української Церкви після другої світової війни. Це причинок до кращого розуміння стремлінь українців католиків серед впливових кругів чужого світу. Ці доповіді будуть опубліковані Т-вом за П.У. УКЦеркви і, можливо, дійдуть до наших братів на Рідних Землях. Тоді вони впевняться, що Мовчазна Церква має своїх речників у вільному світі, та що також серед чужинців є люди, які доцінюють їхні жертви і вірять у слушність їхніх змагань, бо «Український Патріярхат — це Божа справа».
[Учасники прийняли симпозій із замітним вдоволенням, а єпископ Василь Лостин подякував і висловив признання його організаторам і доповідачам, та попросив присутніх виявити це оплесками. — Ред.]
