Свіжий номер

3(503)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором
Радянська агітаційна порцеляна. Державний порцеляновий завод РРФСР. Таріль, 1922 р. Художник Сергій Чехонін. Із колекції Всеросійського музею декоративно-прикладного і народного мистецтва, Москва. Джерело: https://bellezza-storia.livejournal.com/371468.html.

«Ваш ґород Ґлупов невідступно з вами…»: російські ідентичності у дзеркалі сучасної українсько-російської війни

Закінчення. Початок і попередні частини в №6 (2022), №1-2 (2023), №3 (2023)

Відновлення активної інструменталізації релігії та Церкви у зовнішній і внутрішній політиці Москви припадає на час розпаду СРСР. На Стокгольмській сесії ОБРЄ у 1992 році російський міністр закордонних справ Андрій Козирєв від імені свого керівництва заявив: «Терени колишнього СРСР не можуть розглядатися як зона повного застосування норм ОБРЄ. Це, по суті, постімперський простір, де Росії доведеться боротися за свої інтереси із застосуванням усіх можливих засобів, у тому числі військових та економічних. Ми будемо суворо наполягати, щоб колишні республіки СРСР, не гаючи часу, увійшли до нової федерації чи конфедерації». Тому давні архетипи «Третього Риму» у вигляді православного націоналізму, євразійства, російської ідеї та інших схожих концепцій поступово актуалізувалися в суспільній свідомості й політичній практиці та досить органічно посіли місце збанкрутілої комуністичної ідеології.Тоді мало хто з політиків чи істориків на пострадянському просторі зміг усвідомити, що цивілізація підроблених Завітів переживала в Росії не «кінець історії», а регенерацію тоталітаризму, його третє видання в РФ. Можливо, міжнародне фахове середовище занадто довіряло оцінкам ситуації там, успадкованим від колишньої «совєтології», або різноманітним іміджевим науковим чи церковним проєктам презентації за кордоном безпосередньо від СРСР чи, наприклад, від діячів закордонної РПЦ. Так, архимандрит Константин Зайцев у 1962 році – за кілька років після ХХ з’їзду КПРС (!) – писав: «Те духовне розкладання, про яке ми говорили як про «клімат» вільного світу – не зачепило Росії… Масив російського народу духовно не розкладений більшовиками. Росія живе під ними, а не з ними». Хоча те, наскільки Росія зжилася з більшовиками, відверто показала література соцреалізму. Російський соціолог Лев Гудков у 2011 році назвав це «зворотним тоталітаризмом», українці в 2014 році – рашизмом.

Уже з 1993 року на шпальтах популярних літературно-публіцистичних видань, наукової періодики та газет з’являються концептуальні моделі російської ідеї, висловлені практично всіма силами політичного спектра, які хоч і варіюють між релігійною та секулярно-цивілізаційною моделями, але дотримуються месіанської традиції попередників і погоджуються з «переважаючою роллю Росії в ареалі її відповідальності». Так, для прикладу, Сергій Левицький зазначав, що «російський націоналізм… буде релігійним націоналізмом, а конкретніше – націоналізмом православним. Втілення братерства передбачає, що один певний народ бере на себе роль збирати і згуртовувати ту цілісність, що називається Росією. Цю [] роль може відігравати тільки російський народ. У майбутньому він відіграватиме провідну роль в російській співдружності». Володимир Кутирьов у своїй секулярно-цивілізаційній моделі роль Москви визначив так: «Ми – середина, в центрі світу не географічно, а цивілізаційно. […] Росія […] може взяти на себе відповідальність як країна-лідер […]». Нарешті політик Володимир Жириновський у своїх виступах та публіцистиці послідовно «прогнозував» розпад країн пострадянського простору і Варшавського договору, утворення спільного російсько-німецького кордону, озвучував плани приєднання до імперії в статусі провінцій Туреччини, Ірану, Афганістану, Пакистану. Подібно до початків формування ідеологеми «Москва – Третій Рим» у пострадянській концепції «відновлення євразійської унітарної держави» особливе місце відводили Україні. Сергій Фомін зазначав: «Якщо Україна та Білорусія не ввійдуть до складу майбутньої Євразійської держави, становище росіян в Євразії безнадійне… вони розчиняться у тюрксько-мусульманському морі».

Творення підґрунтя для керованих конфліктів

РПЦ до середини 1990-х років зосереджувалася переважно на проблемах реституції церковної власності, відновлення інфраструктури, клиру. Однак традиційно принагідно підтримувала інтеграційну політику російської держави. Розглядаючи «Шляхи подальшої інтеграції в СНД та інтереси Росії» на літньому засіданні ради із зовнішньої політики Росії в 1994 році, міністр закордонних справ Андрій Козирєв висловив готовність влади негайно створити робочу групу для об’єднання колишніх радянських республік хоч у конфедерацію, хоч у Євразійський Союз. Він відверто вказав на дієвий інструмент впливу на лідерів інших країн, насамперед пострадянських: «Російський народ став провідним серед народів, що мають свої діаспори. 25 мільйонів росіян опинилися поза межами Росії. Органічно це вже не діаспора, це, перепрошую, зовсім інше поняття та інша реальність. [] 25 мільйонів росіян перебувають поза межами Росії – це вже частина національного потенціалу, частина держави». На цьому ж засіданні він чи не вперше офіційно озвучив і готовність Росії зброєю захищати «інтереси своєї діаспори як частини держави» в сусідніх країнах.

Позицію міністра підтримав нинішній предстоятель РПЦ, а тоді голова відділу зовнішніх церковних зв’язків Московської патріархії, митрополит Смоленський і Калінінградський Кіріл Гундяєв, застосувавши термін «российский мир»: «…вочевидь, у цьому і є певна історична місія, в доброму сенсі, російського народу, що через жертовність і самовіддачу був створений цей російський світ, російська ойкумена, російський всесвіт, якщо хочете. [] Ці карикатурні кордони (між республіками колишнього Радянського Союзу.Авт.) проведені по живому і ніколи не зможуть розділити наш народ [] Наш народ заплатив у минулому велику ціну за цю єдність. І завдяки цьому була створена ця унікальна історична спільнота».

Тут варто зауважити, що в річищі прагнення до збереження України якщо не у складі Росії, то бодай в її орбіті РПЦ спромоглася захистити і свої власні інтереси відновлюваної імперії на її теренах, коли наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років виник рух за реабілітацію та відродження Української Автокефальної Православної Церкви формації 1921 року. Події в Україні тоді розгорталися швидко: станом на кінець 1989 року громади УАПЦ утворилися в майже всіх обласних центрах УРСР. У червні 1990 року відбувся Православний церковний собор УАПЦ, на якому делегати проголосили Український (Київський) патріархат, обрали патріархом Київським і всієї України митрополита Мстислава Скрипника – першоєрарха УАПЦ в діаспорі та затвердили Статут УАПЦ. 2 жовтня 1990 року його зареєструвала Рада в справах релігій при Раді Міністрів УРСР. У жовтні 1990 року український єпископат обрав екзарха України митрополита Філарета Денисенка предстоятелем Української Православної Церкви, який на Архиєрейському соборі УПЦ 6 – 7 вересня 1991 року та на Соборі УПЦ 1 – 3 листопада 1991 року виступив одним із ініціаторів обговорення питання про звернення до Московського патріарха з проханням надати УПЦ повну канонічну самостійність – автокефалію. Архиєрейський собор РПЦ 31 березня – 4 квітня 1992 року відмовив у цьому проханні. 6 і 7 травня 1992 року Синод РПЦ засудив діяльність митрополита Філарета і 11 червня усунув його від керівництва. За те, що, дотримуючись приписів церковних канонів, зокрема 34 правил Святих апостолів, Філарет офіційно висунув клопотання про автокефалію, Архиєрейський собор РПЦ постановив позбавити українського митрополита «сущого сану, усіх ступенів священства і всіх прав, пов’язаних із перебуванням у клирі».

А поміж зазначеними подіями під тиском Москви (в церковному середовищі існувала думка про шантаж певними компрометувальними матеріалами) частина українського єпископату, порушуючи канонічні приписи, скликала у Харкові Архиєрейський собор УПЦ 27 травня 1992 року. Метою цієї події було внесення затверджених Архиєрейським собором РПЦ 25 – 27 жовтня 1990 року змін до Статуту УПЦ, які вимагали «благословення» обраного українським єпископатом предстоятеля УПЦ Московським патріархом; звільнення митрополита Філарета з посади предстоятеля УПЦ; переобрання Синоду УПЦ та виборів нового предстоятеля. Ним став українець із походження митрополит Ростовський та Новочеркаський Володимир Сабодан, який, до речі, до єрархії УПЦ навіть не належав. Отже, керівництво РПЦ вдалося до порушення приписів канонічного права і Статуту УПЦ, зареєстрованого відповідно до чинного законодавства України. Зробило це, розуміючи, що без України та її Церкви (українські парафіяни становлять 50% від загальної чисельності пастви РПЦ) неможливі підтримка російського міфу, відродження імперії та подальша експансія в традиціях «Третього Риму». Таким чином, хоч Архиєрейський собор РПЦ і назвав митрополита Філарета «розкольником», фактичним творцем розколу Українського екзархату РПЦ на проукраїнськи й проросійськи орієнтовані конфесії була Московська патріархія. Тобто, не маючи у той час ефективних важелів у економічній, політичній чи військовій сфері для постійного впливу на Україну, Росія скористалася тактикою «поділяй і владарюй», і через Церкву створила підґрунтя для керованих конфліктів та чвар на довгі роки не лише в конфесійному середовищі.

Невизначеність – простір для політичних спекуляцій

В Україні, з одного боку, рішень архиєрейських соборів та Синоду РПЦ і Харківського собору УПЦ не визнав Філарет і решта українського єпископату: на Всеукраїнському православному соборі 25 – 26 червня 1992 року УАПЦ та УПЦ об’єдналися в УПЦ Київського патріархату, обрали предстоятелем митрополита Мстислава, а його заступником – митрополита Філарета. Останній з 1995 року став Патріархом Київським і всієї України. З другого боку, Президія Верховної Ради України, задекларувавши в офіційній заяві від 15 червня 1992 року невтручання держави в справи Церкви, відмовилася дозволяти будь-якій релігійній організації діяти всупереч її статуту, зареєстрованому відповідно до чинного законодавства України. На основі вивчення Радою у справах релігій при Раді Міністрів України правомірності проведення Харківського собору, Президія ВРУ констатувала, що він відбувся з порушеннями Статуту УПЦ й відмовила у визнанні його рішень.

Протягом 1992 – 2018 років дві найбільші православні конфесії України – УПЦ КП та УПЦ (МП) діяли як громадські спілки на підставі статутів, зареєстрованих Державним департаментом у справах національностей та релігій Міністерства культури України. Відповідно до Конституції України, вони й належні до них віряни набули рівноправного статусу в державі та зобов’язані були в своїй діяльності керуватися законодавством України. Але жодна конфесія не набула чіткого визнання канонічного статусу Православним світом. УПЦ КП, очолювана Патріархом Філаретом Денисенком, перебувала в такому становищі через небажання Московської патріархії визнати її автокефалію та/або винести проблему на розгляд Вселенського православ’я. А УПЦ (МП), очолювана на той час Митрополитом Володимиром Сабоданом, – через небажання Москви чітко вказати її юрисдикційний статус у своїй структурі: як автономії чи екзархату РПЦ. Архиєрейський собор РПЦ у жовтні 1990 року надав УПЦ «самостійність в управлінні», але відповідний томос патріарха Алексія ІІ від 28 жовтня 1990 року не містить терміна «автономія». Натомість наголошує на зв’язку УПЦ з Єдиною Соборною Апостольською Православною Церквою через РПЦ. Після звернення до Патріарха Алексія ІІ президента України Леоніда Кучми з проханням надати УПЦ канонічну самостійність Архиєрейський собор РПЦ в серпні 2000 року зберіг її статус кво, визначений томосом 1990 року.

Невизначеність канонічного статусу всіх православних конфесій України у поєднанні з необізнаністю з особливостями церковної історії та канонічного права не тільки серед вірян, а й серед багатьох дослідників історії православ’я, релігієзнавців, політиків, громадських діячів, як і варто було сподіватися, створили простір для політичних спекуляцій. Із прямої подачі російських політиків і клиру РПЦ серед українців було переконання щодо «канонічності» УПЦ (МП) й «неканонічності» інших православних конфесій. Тобто досвід ХХ століття засвідчив, що на найглибшому, богословському, рівні росіяни виявили нездатність жити без України самодостатнім життям: проблема «канонічності» наших православних конфесій та легітимність української державності для Росії були і залишаються основою процесу осмислення національної ідентичності та реставрації тоталітарної імперії. І в цьому сенсі вона стала зручним засобом спочатку для розв’язання Росією гібридної війни проти України у 2014-му, а 24 лютого 2022 року – для повномасштабної війни. На жаль, рік активної боротьби за томос про автокефалію ПЦУ в державному, церковному, науковому, суспільному сегментах та його отримання в січні 2019 року остаточно не подолали інерцію цього кількасотлітнього досвіду.

«Русскій мір», «Русская доктрина» і «Вічне царство»

Наприкінці 1990-х – на початку 2000-х років частина клиру РПЦ, зокрема очільник Відділу зовнішніх церковних зв’язків митрополит Кіріл Гундяєв із прихильниками, порозумілися з націоналістичними колами, і визнання православ’я національною ідеєю Росії зазвучало в пресі, на тематичних конференціях, круглих столах і так далі. У 1993 році з його ініціативи створили «Всесвітній російський народний собор» (ВРНС) для об’єднання під егідою РПЦ російських релігійних та культурних діячів, науковців та представників діаспори, а головне представників влади, силових структур та правоохоронних органів РФ. У 2009 році Алексія Рідігера замінив на чолі ВРНС новообраний патріарх Кіріл Гундяєв. У роботі організації почали брати участь голова Державної думи Федеральних зборів РФ, перший заступник голови уряду РФ, керівництво Ради федерації, Адміністрації президента РФ, ФСБ та МВС РФ, лідери основних політичних партій, глави суб’єктів федерації, громадських та релігійних об’єднань РФ.

У 2001 році на «Конгресі співвітчизників, які проживають за кордоном» цю ідею, спосіб політичної інструменталізації в інтересах Кремля російської діаспори та всіх російськомовних жителів пострадянських країн, котрі вважають себе православними, офіційно озвучив президент Росії Володимир Путін. Презентуючи концепцію «русского міра», він запропонував розуміти його як транснаціональну культурну мережу. В її основу покладене добровільне прагнення до об’єднання людей, які проживають за кордоном, але відчувають себе частиною російської культури, виявляють інтерес до національних традицій, історії, до самоорганізації та налагодження тісних культурних зв’язків із Росією. Путін закликав частіше вживати це словосполучення та активізувати роботу з консолідації «русского міра».

Протягом 2005 – 2007 років експерти ВРНС розробили програму «Русская доктрина». Її мета – «створення на місці зруйнованого «радянського світу» єрархічно-мережевої соціальної тканини, мережевої імперії на основі кращих традицій Святої Русі, старої Російської імперії, […] досягнень «радянського народу», тобто того, що й завжди, – понаднаціональної російської нації». Основними акцентами тексту на кілька сотень сторінок традиційно є дві теми: «Вічне Царство» (Катехон) та національна воєнна доктрина. Для власної інтерпретації Катехону (грецьк. ὁ κατέχων – «той, що утримує») автори «Доктрины» переклали «середньовічні теологічні формули на соціально-політичні терміни». Отже, Катехон – це успадковане Росією від націй-батьків Риму та Греції синтетичне Вічне царство, вона є Римом у третьому ступені. Як багатоконфесійна держава вона є захисницею цивілізації від варварства, а як православне царство забезпечує християнам умови для спасіння душі. У воєнному сенсі Росія як «правильна імперія» має виконувати подвійну місію: «зовнішня сторона місії – стримування інших держав (варварів) у їхніх прагненнях до світового панування; внутрішня місія – стримування традицій та укладів від «змішування». Мета російської місії – не допустити уніполярного світу (американської чи китайської гегемонії), захистити сфери своїх «життєвих інтересів» як мінімум у кордонах СРСР, вести справу до відновлення імперії. Далі передбачалося «запобігти агресію противника будь-якого типу», тобто США, блоку НАТО, Китаю, Туреччини, Японії, ісламських екстремістів, міжнародних злочинно-комерційних груп, транснаціональних корпорацій, сепаратистів всередині РФ та деяких пострадянських «країн» – України, Грузії. Для цього «Росія майбутнього потребуватиме збройних сил для нових воєн [] у фізичному (матеріальному, економічному), ментальному (інформаційному, політичному, психологічному), духовному просторі». Серед засобів та методів перелічене все, з чим ми в Україні стикаємося з 2014 року, від тотальної інформаційної війни, фінансування «п’ятої колони» в Церкві та поза Церквою до приватних воєнних компаній на кшталт «Вагнера». У 2006 році рецензенти Московської духовної академії РПЦ визнали «Русскую доктрину» такою, що «не суперечить духу і вченню православ’я». У 2007 році митрополит Кіріл Гундяєв особисто лобіював її прийняття за основу ідеології ВРНС під егідою РПЦ та презентував її остаточну редакцію на Всеросійському з’їзді руху «Росія молода». Тоді ж термін «русскій мір» активно ввійшов до вжитку серед російського суспільства.

«Православ’я має поширитися нитками «Газпрому»

Після інтронізації в 2009 році Патріарх Кіріл, дотримуючись традиційної православної концепції «симфонії» держави і Церкви, користуючись статусом РПЦ як головної конфесії РФ, активно долучився до розбудови «русского міра» в конфесійному середовищі. Виступаючи на ІІІ Асамблеї фонду «Русский мир» того ж року, він переконував аудиторію, що «сьогодні глобалізація кидає виклик насамперед концепціям культурно-національної ідентичності. Тож усім разом необхідно зберегти «русскій мір», розсіяний по різних куточках планети, щоб не втратити цінностей і способу життя, яким дорожили предки і, орієнтуючись на які, створювали в тому числі й велику Росію». За визначенням Патріарха «русскій мір» – це співдружність народів, що утворюють загальноцивілізаційний простір, не маючи спільних політичних інститутів, однак він може забезпечити собі роль важливого гравця на світовій арені. Спосіб, у який апологети планували її забезпечити, описав православний публіцист Кирило Фролов: «Коли ми говоримо про те, що так само, як у IV столітті, християнство поширилося з допомогою доріг Римської імперії, у ХХІ столітті Православ’я має поширитися нитками «Газпрому», ми маємо на увазі той очевидний факт, що будь-яка держава, яка думає про майбутнє, здійснюватиме не лише економічну, але й ціннісну експансію. Там, де проходять російські трубопроводи, мають з’явитися православні храми, богословські місіонерські школи, православні книги, перекладені мовами народів світу».

Україну традиційно вважали основою «русского міра». До Революції Гідності експансія розвивалася в інформаційному просторі, супроводжуючись популяризацією в медіа планів приєднання нашої території (без Галичини і Волині) до РФ на правах «Юго-Западного федерального округа» через референдум. У 2014 році експансія перейшла у воєнну фазу. Анексію Криму, створення так званих народних республік на території Донецької та Луганської областей Москва здійснила в супроводі гасел про «захист російськомовного населення та канонічного православ’я». Нам, українцям, довелося одночасно вирішувати дві проблеми: збройно підтвердити Акт проголошення незалежності й отримати томос про автокефалію Церкви – ПЦУ. Натомість Москва робила все, щоби повторити сценарій 1992 року, щоправда, тепер на всеправославному рівні. А також організувала символічне урочисте святкування «1000-ліття російського монашества на Афоні», видала силами Російської академії наук фундаментальний 25-томний корпус джерел з історії Православної Церкви. Президент Володимир Путін улітку 2016 року взяв участь у богослужінні на Афоні з посіданням «місця» візантійських імператорів, ритуально оприявивши в такий спосіб книжні теорії успадкування Росією «Вічного царства». Тоді ж РПЦ зі своїми п’ятьма сателітами бойкотувала Всеправославний собор, на якому планували розглянути питання автокефалії української Церкви. Зусилля виявилися марними, Україна в 2019 році отримала томос про автокефалію ПЦУ. Відтак Кремль міг сподіватися лише на силовий варіант, чим і скористався.

Із 24 лютого 2022 року всю нашу історичну спадщину та всю конвенційну зброю, вироблену в СРСР для війни проти НАТО, Кремль використовує для «остаточного вирішення українського питання» за підтримки Патріарха РПЦ . Вже 23 лютого 2022 року Кіріл, звернувся з особливим закликом і благословенням до армії РФ «бути готовими дати відсіч ворогу на рубежах нашого Отєчєства». Вписуючи Україну останньою в переліку ймовірних супротивників «Русской доктрины», «за ймовірністю нападу та за здатністю воювати», вочевидь, ні «імператор» Путін, ні Патріарх Кіріл не очікували поразки від Збройних сил України. Не допомогли їм ні урочисті молебні, ні благословення очільника Росгвардії іконою. За час війни їм довелося кілька разів офіційно змінювати обґрунтування та цілі тої «спецоперації»: від «денацифікації» України (Путін 24 лютого 2022 р.) до «десатанізації» (помічник секретаря Ради безпеки РФ Павлов 25 жовтня 2022 р.) та захисту від «трансгендерів».

Тетяна Євсеєва

 

 

 

Поділитися:

Популярні статті