Для авторів багатьох публікацій та дописувачів нашого журналу святкування 1020-ї річниці Хрещення України-Русі залишається великим невідомим у державно-церковних взаєминах в Україні. Нижче подаємо цитати і довші витяги з опублікованих в українській пресі, а також із надісланих до редакції статей.
Рожеві окуляри Патріархові Варфоломею
Також наша влада під час візиту допустилася прикрої моральної помилки. Саме в ці дні західні області України накрила катастрофічна повінь. Державні мужі, на відміну від простих громадян, володіли оперативною інформацією, знали про справжні масштаби лиха та кількість людських жертв. Але, діючи в найгірших радянських традиціях, відгородили Патріарха від цієї інформації, щоби не псувати помпезно-єлейного сценарію візиту. Українська еліта показала повне нерозуміння ролі Патріарха й тієї великої нагоди, якою була його присутність саме в ці дні. Що могло бути природнішим та більш об’єднавчим для українського суспільства, ніж спільна молитва під проводом Вселенського Патріарха про загнуздання стихії, допомогу постраждалим і спасіння душ загиблих? Після повернення з України Варфоломей І, напевно, довідався про трагедію, що сталася під час його перебування. І, мабуть, щиро подивувався поведінці української влади, яка продемонструвала таку духовну черствість і незрілість.
Богдан Панкевич. Надія на патріархат. Львівська газета, 30 вересня 2008 року
Про що пише Патріарх Варфоломей Блаженнішому Володимирові?
Цього тижня на офіційному сайті Української Православної Церкви був опублікований подячний лист від Вселенського Патріарха Варфоломія на ім’я Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира, який надійшов ще місяць тому. У вишукані фрази грецького красномовства, яке деколи складно адекватно передати в перекладі українською мовою, вплетені деякі важливі ідеї, на яких хотілось би акцентувати увагу.
Насамперед, Патріарх Варфоломей вважає київські урочистості історичними. Ця історичність, на його думку, полягає не лише в даті — 1020-ліття хрещення «київських русичів» (саме на цій назві наголошує Патріарх), ще й у тому факті, що під час святкувань відбулася спільна молитва та співслужіння між Константинопольским та Московським Патріархами, незважаючи на проблеми, які існують у взаєминах між двома Патріархатами, найголовнішою з яких на сьогодні є так звана «естонська» проблема.
У своєму листі Глава Константинопольскої Церкви ставить єдність держави в залежність від єдності Церкви. «Все те, що стається в країні, яка вирізняється релігійною однорідністю, без сумніву, може відбиватися на єдності всієї її соціальної структури з непередбаченими трагічними наслідками», вважає Патріарх Варфоломей.
Вселенський Патріарх назвав Україну «релігійно однорідною», що є, мабуть, певним перебільшенням. Хоча більшість українських громадян вважають себе християнами тієї чи іншої конфесії, але не можна не брати до уваги помітну частку мусульманського населення у Кримській Автономії, а також і певні кола атеїстично чи агностично налаштованих мешканців нашої держави. І серед християн навряд чи є «однорідність». Сукупне число протестантів усіх деномінацій в Україні вже кілька років перебільшує кількість активних православних вірних усіх конфесій. До того ж, впливовим «гравцем» на українському релігійному полі є Греко-Католицька Церква.
Патріарх уважає, що «всі ми без виключення зобов’язані вивчити та зробити все канонічно необхідне… щоб усі в Україні чада Святої Церкви якнайшвидше увійшли до одного двору, до єдиного стада, об’єдналися навколо одного Престолу, навколо однієї і тієї самої Чащі Життя, для того, щоб була велика радість на небесах і для осоромлення отця розділень та розколів».
Патріарх Варфоломей підкреслює той факт, що Православні Церкви як України, так і Росії є Церквами
дочками Церкви Константинопольської. «Вселенський Патріархат Мати-Церква, яка заснувала як Митрополію Київську, так і Галицьку та Московську».
Українська Церква наразі має двох «матерів», принаймні два Патріархати вважають себе материнською Церквою щодо УПЦ: Константинополь із причини історичної, а Москва — з факту нинішнього підпорядкування УПЦ Руській Православній Церкві, що також має понад 300-річну історію. Але якщо взяти до уваги поняття про першість у місцевій Церкві та в православному світі (що випливає з православного вчення про природу Церкви), то українські вірні є, по-перше, чадами свого Предстоятеля — Блаженнішого Митрополита Володимира, а вже потім — Патріарха Московського як Предстоятеля Патріархату, до складу якого входить УПЦ, та Патріарха Вселенського як того, хто має першість в усьому православному світі. Таким чином, як Церква-Мати Константинополь вважає себе спроможнім брати активну участь в українській церковній політиці. Принаймні, у форматі переговорів з Московським Патріархатом (який він також вважає своєю «донькою») та можливим винесенням «українського питання» на розгляд усіх помісних Православних Церков.
Цікаво зазначити, що Патріарх Варфоломей, визнавши те, що в Україні існують «розколи», намагається не вживати цього слова стосовно УПЦ КП та УАПЦ, коли про них іде мова, і замінює словосполучення «розкольницькі угруповання» на «незгодні угруповання» або «незгодні церковні утворення».
Патріарх Варфоломей висловлює вдячність Патріархові Московському Алексієві за «позитивну та конструктивну позицію» в питанні вирішення розколу в українському православ’ї та робить реверанс у бік «незгодних угруповань», відзначаю- чи те, що «розсудливе та тактичне терпіння незгодних церковних утворень» підтримує надію Константинопольського Патріархату на подолання розколу.
Нарешті, Патріарх Варфоломей запросив Митрополита Володимира відвідати Константинополь. Чи прийме Його Блаженство запрошення Його Всесвятості? На офіційному сайті УПЦ це поки що ніяк не прокоментували. Але будемо сподіватися, що як би там не сталося, взаємини між Москвою і Константинополем поліпшуватимуться. І ключову роль поліпшуватимуться. І ключову роль у цьому миротворстві й надалі відіграватиме Київська Церква.
Священик Андрій Дудченко (УПЦ), «Православіє в Україні», 12 вересня 2008 року
Чи потрібен ще один вихідний із державно-християнським акцентом?
Якщо нація справді хоче святкувати річниці Хрещення свого народу, це можна тільки вітати. Однак хотілося б уточнити, як саме святкувати. Для багатьох голів одразу постає образ вихідного дня як ще одного, хоча й малого, проміжку неробства. Взагалі, свят у такому ракурсі нам, м’яко кажучи, треба поменше. Ну скажіть, який, наприклад, сенс робити вихідний день на річниці прийняття нашої Конституції?..
Тепер щодо річниць Хрещення України. Якщо не працювати, то що ж робити? В ідеалі християни цього дня повинні йти до церкви, призадуматися над своїм покликанням, яке отримали в Таїнстві Хрещення, переосмислити його та зробити висновки щодо свого особистого життя. Але ж нація, на загал, до цього ще цілком не дозріла. Скажете: «То нехай дозріває!» Нехай. Але чи справді оцей вихідний сприятиме такому дозріванню? Чесно кажучи, маю поважні сумніви. Краще вже, скажімо, в неділю після річниці Хрещення відслужити Богослужіння із закликом до покаяння, до поглиблення своєї християнської віри. Це може бути (і як він потрібен!) день такого собі етичного аналізу кожного з нас, а влади й поготів. У ньому й потрібно зіставляти своє життя й принципи, за якими живе наша держава з християнством. А робити ще один вихідний в таку економічну кризу сенсу нема.
Мене взагалі, чесно кажучи, дивує, що влада подарувала раптом нродові свято, та ще й християнське. Це більше схоже на забалакування суті справи. А вона невтішна: безробіття, низькі зарплати бюджетників, незадовільний стан наших міст і сіл. Цей список, на жаль, можна продовжити. Як на мене, краще би влада зробила висновки зі свого правління та намагалася усунути хабарництво, лукавство й інші вади, які так чільно осіли в її ешелонах. Тим би вона наблизилася до християнського ідеалу та потроху повертала собі авторитет у простого люду. Тоді не потрібно би було перед черговими виборами викидати мільярди на рекламу, бо все ж, гадаю, народ ще не втратив остаточно відчуття добра й зла. Про це мали б думати наші лідери. А то, виглядає, вони просто заробляють собі якісь політичні дивіденди, спекулюючи святими речами.
Священик УГКЦ Степан Угрин (Астана, Казахстан), спеціально для журналу «Патріярхат»
