УМОВИ СПРАВЕДЛИВОЇ ВІЙНИ
Шкода, завдана агресором, є тривалою, важкою і безперечною.
Усі інші засоби для покладення цьому краю
виявилися неможливими або безуспішними.
Обґрунтовані можливості успіху.
Щоб використання зброї не спричинило лиха і безладдя,
важчих, ніж лихо, яке слід усунути.
(Катехизм Католицької Церкви)
Війна… Це коротке і страшне слово зненацька увійшло в життя мільйонів наших громадян. Війна змінила реалії так раптово і болісно, що й на державному рівні військові дії на сході України назвали цілком по-іншому – антитерористичною операцією (АТО). А втім підміну понять можна зрозуміти і пояснити психологічною неготовністю загалу та його керівництва до адекватного сприйняття дійсності.
Криза паралельної реальності
Мільйони громадян зрозуміли, що були заколисані багаторічними «оксамитовими» маніпуляціями їхньою свідомістю з боку східного сусіда через ЗМІ та численних місцевих політиків-маріонеток. Обмануті люди гадали, що Україні нічого не загрожує. Понад те, семимільйонний Донбас справді ввірував, що годує всю державу і що всі йому винні…
Війна на Сході… Держава була до неї не готова. Факт, що протягом понад 20 років у концепцію національної безпеки так і не заклали можливість нападу Росії – вона ж бо братній народ! Застереження про загрозу з цього напрямку, які десятиліттями лунали з вуст представників Західної України, значна частина соціуму трактувала як «бандерівщину». Трактувала, навіть не дізнавшись, хто такий Бандера, що таке ОУН, чому УПА люблять там, де вона була, і недолюблюють там, де не діяла. Історична пам’ять значної частини українства на батьківській землі засвідчила свою слабкість, а суспільна свідомість – неспроможність зрозуміти агресію братів слов’ян. Отож, замість слова «війна» ми отримали абревіатуру АТО. Замість того, щоб адекватно оцінити ситуацію і розпочати її змінювати діями, буденна свідомість вирішила адаптувати її словесно. Очікувано, що зробити це не вдалося. Україна, а саме та її частина, яка ще вірила в «добру Росію», переживає етап пробудження. І тут просто дзвенять у вухах пророчі слова Тараса Шевченка: «Присплять лукаві і в огні її окраденую збудять…»
Ми воюємо. Уже й Президент України Петро Порошенко, який вперто говорив про АТО, 24 серпня, у День Незалежності, оголосив, що це війна, яка увійде в історію України як Вітчизняна. Сказав він і про те, що Україна нарешті перестане святкувати День захисника Вітчизни за російським календарем – 23 лютого. Це ще питання, чи потрібно Україні переймати в північного сусіда практику найменування тих чи тих воєн вітчизняними? Адже хіба нам потрібна Україна як просто «не Росія», але аналогічна за ментальним укладом?
Напевно, що не за це боремося. Проте наразі головне вистояти! І наші шанси зросли в стократ у тому, що чи не в кожному звільненому місті Донбасу українських вояків зустрічають місцеві жителі із синьо-жовтими прапорами. Принаймні частина тих українців, які жили у паралельній реальності російських серіалів про добрих ментів і кагебешників, усвідомила цінність вільної України. На жаль, до цього усвідомлення людям довелося пройти шляхом несусвітніх втрат, крові й поневірянь.
Смертні гріхи напасника
Ще в далекому 1995 році батько і глава УГКЦ Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський пояснював, що «держава – це Богом благословенна людська громада напевній території і границях. Тому кожен її громадянин, а тим більше вояк, незалежно від віровизнання, походження і стану покликаний у совісті перед Богом до творення ве‑ ликого морального і матеріального добра та для збудування і захисту її цілості».
Через майже 20 років після того, як пролунали ці слова, частина громадян України взяла до рук зброю і розпочала боротьбу проти власної держави, уклавши підступну спілку з сусідом. Гинуть люди, палають міста, розстрілюють мирних біженців, а «покровителі» колони КамАЗів, що приїхала грабувати українські підприємства на окупованій території та вивозити все «в глубінку», цинічно називають її «гуманітарним конвоєм», наголошуючи міжнародному співтовариству, що така «допомога» є затребуваною і акція повториться. Називають чорне білим…
Ворог прагне посіяти в українцях зневіру й невпевненість, відновити колоніальний контроль над нашою землею. Успішна Україна – це політична смерть для вже давно фізично мертвої примари Союзу. Тому на недопущення її розбудови придумані витончені методи маніпуляцій і кинуті збройні сили. Бо тільки перших, як засвідчив Майдан 2013/2014, виявилося недостатньо. Україна прокинулася, хоча й окраденою. Але ж війна – це не Майдан, може зауважити хтось. Принаймні до того масово не гинули люди? І тут варто заперечити: люди гинули у СІЗО, міліційних відділках, тюрмах, під колесами автівок «мажорів», на вулицях і тротуарах, від рук мисливців-нардепів, від задавнених і неправильно діагностованих хвороб, які мала б лікувати безплатна за Конституцією медицина… Гинули навіть від голоду та недоїдання, незважаючи на те, що надворі ХХІ століття. Миру в Україні вже давно не було…
«Мир – це дар Божий. Це не тільки відсутність війни; миру не‑ можливо досягти без захисту добра людей, вільного спілкування з ними, пошани до гідності людини і наро‑ дів, постійної підтримки братерства. Мир є ділом справедливості й пло‑ дом любові», – читаємо у Катехизмі УГКЦ «Христос – наша Пасха».
У Катехизмі Католицької Церкви йдеться, що мир, як наголошував святий Августин, є «спокоєм порядку». Хіба протягом більш ніж 22 років незалежності під керівництвом старих, хоча й перефарбованих, номенклатурних діячів ми були свідками дотримання ви‑ щевказаних умов? Хіба мали спокій і порядок? Усе вищезазначене українське суспільство могло отримати завдяки Майдану, Революції Гідності. Одначе коли наш соціум спромігся скинути з себе внутрішнє ярмо тиранії, а сам тиран утік, на сцену вийшли його покровителі і не злякалися свого останнього аргументу – війни. Пояснення логіки їх дій дає Катехизм УГКЦ:
«Мир є важливою цінністю, необхідною для розвитку не лише людини, а й цілих народів і держав. Як цінність, мир ґрунтується на принципі пошани до людської особи, до її життя та гідності».
Уже притчею во язицех стало те, що російська демократія завершується там, де починається українське питання. Дуже могутні сили в Росії прагнуть відродити імперію і за будь-яку ціну втягнути Україну до неї. Ними керує гнів, адже українці наважилися бути господарями на своїй Батьківщині. Офіційні речники агресора, одягнувши зручні костюми і вдаючи із себе великих інтелектуалів, просто забувають тривіальність власних мотивів. Вони прикриваються гаслами і псевдоцінностями навіть у той час, коли Церква на весь світ викриває: загрозами для миру, а отже, причинами війни є несправедливість, заздрість, підозрілість та гордість, які панують між людьми і народами. Проте кожна медаль має два боки, і власним гнівом ворог сам готує собі пастку: «Якщо гнів доходить до свідомого прагнення вбити ближнього чи важко його поранити, то він тяжко суперечить любові, він є смертним гріхом», – декларує Катехизм.
Війну в Україні нападник сприймає як нагоду для сліпої й безоглядної помсти, забуваючи, що «всілякі воєнні дії, спрямовані, без ніякої різниці, на знищення цілих міст та великих регіонів з їхніми жителями, є злочином проти Бога і самої людини, злочином, який повинен бути суворо і без вагань засуджений».
Винищення народу, нації чи етнічної меншості Католицька Церква однозначно засуджує як смертний гріх. І ворог України сам іде на нього, сіючи смерть тілесну і духовну. Україна в небезпеці, якої давно не зазнавала, – небезпеці фізичного знищення. Адже що може зробити з вільнолюбними громадянами той тиран, який навіть біженців, котрі йому довірилися, насильно переміщує в Сибір і Заполяр’я?!
Дії ворога настільки компрометують його слова, що пропаганду до поширення ідеології «русского міра» мислячі люди вже почали порівнювати з пропагандою поширення СНІДу!
Запорука нашої перемоги
Україна воює. Вона, як і кожна інша країна в подібному становищі, просто зобов’язана протистояти агресії. Справді, Церква наголошує, що війна не є способом вирішення конфліктних питань. Для цього існують інструменти, що не порушують гідність людини: міжнародне право, чесний діалог, солідарність між державами, дипломатія. А все ж ворог України обрав війну – «батько брехні і темряви» боїться світла.
Усім, хто засуджує війну, варто пам’ятати й те, що Церква визнає право жертви на захист. У випадку України є підстави говорити, що триває вже не просто війна, а те, що католицьке богослов’я називає «справедливою війною».
Законний захист за допомоги військової сили Католицька Церква узалежнює від чотирьох умов (див. Умови справедливої війни). І застереження всіх їх в українському конфлікті уже враховані.
«Війна сама по собі є дуже погана річ, жорстока річ. Бажання, яке хочемо осягнути, здійснити при допомозі війни, може й повинно бути спрямоване тільки на дуже високі й чисті цілі – не для нападу, а для звільнення, задля забезпечення рівних людських прав для всіх», – ці слова Любомир Гузар виголосив ще восени 1998 року. Як до, так і після цього Україна не нападала ні на кого.
Тепер же в державі триває мобілізація. Можна спостерігати вимушене обмеження громадянських прав, пов’язане з військовим періодом. Серед суспільно важливих тем – підтримка армії, обговорення переведення економіки на військові рейки, якість керівництва країною та бойовими діями… Зусібіч можна почути критику, яка подеколи переростає в критиканство. Дехто опускає руки, а дехто, навпаки, раптово відчуває такий приплив енергії, що здатний здійснювати проекти, яких від себе не сподівався. Тисячі українців йдуть добровольцями до війська і без перебільшення мільйони збирають та жертвують гроші на їхнє забезпечення. Війна є викликом, що дозволяє побачити справжнє обличчя кожного, його чи її «внутрішню людину», як писав Григорій Сковорода.
Звісно, воювати спроможний далеко не кожен, але на кожного, незалежно від відстані до лінії фронту, події накладають особливі обов’язки.
«Кожен покликаний до того, щоб зробити свій внесок у зміцнення та реалізацію миру через конкретні жести миру в сім’ях, на робочих місцях, у спільнотах, у громадянському житті, у національних і міждержавних організаціях. Шляхом до зміцнення миру є невтомна молитва за мир, а також співпраця християн із тими, хто щиро прагне зберегти мир», – подає Катехизм УГКЦ.
Відповідно недопустимою є байдужість, коли рідна країна захищається від агресора. Адже часnочка кожного в справі захисту Батьківщини є необхідною для виконання Божої заповіді – «шануй батька і матір своїх».
Особлива увага українського суспільства зараз прикута до війська – як до Збройних сил України, так і до підрозділів Міністерства внутрішніх справ.
«Є це даром Божим, що маємо своє військо…» – наголошував у середині 1990-их Мирослав-Іван кардинал Любачівський.
УГКЦ не раз декларувала, що дбати про армію потрібно постійно, а не тільки під час конфліктів. Власне Церква і робить це шляхом благодійності й капеланства. Греко-католицькі священики, серед яких і колишні афганці, забезпечують духовні потреби солдат на передовій.
«Служіння у війську потребує не лише певної технології чи певної поведінки, а й певної військової моралі. Ми знаємо з історії чимало прикладів, коли численні війська були переможені значно меншим противником, який, одначе, мав високий бойовий дух, справжнє відчуття, що один залежить від другого, що сила всіх полягає у тому, наскільки кожен до кінця витримає у своєму середовищі. Мораль війська майже в кожній ситуації є ключем до перемоги. Не технологія, не кількість, не засоби, а бажання здобути перемогу задля якогось справді високого ідеалу, задля служіння спільноті, заради оборони прав. Може, це єдиний засіб, який гарантує перемогу, довготривалу перемогу», – зазначав Блаженніший Любомир.
Але мораль війська буде такою, якою є мораль і підтримка його народу. Зарадити тут у наших можливостях.
Володимир Мороз, історик, журналіст
