На моїй батьківщині, у Волинській губернії, також колись були уніяти. В моїй пам’яті залишилась лише напіврозвалена уніятська церковка в місті Рівному, котру мені прийшлось якось описувати в одному із своїх оповідань, та ще дві-три постаті.
Перша з них, яка досі стоїть виразно в моїй пам’яті, це старий-престарий уніят-священик. […] Мій батько, який був тоді судовим слідчим, сказав, що це до нього приходив уніят, над яким ведеться якась карна справа. Ми звикли, що «карні справи» ведуться над злодіями й шахраями. Але тут справа була, із слів батька, особлива. Уніят приходив кілька разів і, останній раз прощаючись, плакав і низько поклонився батькові, доторкнувшись рукою підлоги. При цьому русі батько трохи захвилювався, підвів зігнутого старика і в свою чергу поклонився з видимою повагою.
— Що Бог дасть, що Бог дасть… — говорив старик, — а від віри відступати не можна.
Батько цього дня був замислений і, за постійною звичкою до загальних міркувань, говорив:
— Один Бог знає, яка віра права. — А нам, темним людям, приходиться держатись тієї віри, яку ми дістали при хрещенні. І відступати від неї через страх чи задля користи — гріх. Цей старий — людина добра і служить тому самому Богові.
Батько був людиною простодушною і малоосвіченою, але тяжко в кількох словах схопити так влучно психологічну суть того, що для величезної більшости людей творить релігію, що люди люблять, за що часто страждають і помирають, чому залишаються вірними… і від чого не відрікаються без болізного надлому сумління. «Віра батьків» — те, на що вперше відізвались сердечні струни розчуленням, благоговінням, страхом, відчуттям вищої тайни. І ті особливості, які ми сприйняли від єдиновіруючих разом з суттю цього настрою, назавжди зростаються з людською душею, стають несвідомо-відчутними значеннями «віри батьків». Вони йдуть з покоління в покоління, встановлюють зв’язки між тими, що відходять із світу, й тими, що приходять на світ, і утворюють те глибоке, сердечне, інтимне, святе, при простій згадці якого навіть у душі, що згубила наївну віру, затремтить щось зворушливе, незабутнє, дороге хоч би тільки як спомин…
Якщо подивитись з цієї точки зору на наше уніятство, то доля цієї «релігії» покажеться парадоксальною і дивною. Ця віра історично недавня, але все ж таки в ній уже вспіли народитися й умерти покоління. Виникнувши з тиску й компромісу однієї віри батьків, вона вспіла зцементуватись у нову щільну масу релігійних почуттів, в леґенду й культ, які у свою чергу вимагали відданости, самопожертви, готовости на страждання й на смерть. І коли на цю віру, яка створилась під впливом гоніння в Польщі, виникло в 60-х роках гоніння від Росії, то звичайно, для істориків Церкви це було лише примусовим поверненням «відщепенців» до тієї Церкви, від якої вони були відірвані хитрістю, силою, взагалі світською політикою. Але простодушні мешканці, наприклад, бідолашної Холмської єпархії, сприймали все це не як історичний процес; це було питанням сумління й віри даного покоління, байдужого до історії. Для них ця віра в свою чергу стала вже «вірою батьків». У ній уже народжувалися, з нею жили, з нею відходили в землю. У вухах цих людей з дитинства звучав особливим голосом дзвін убогої уніятської опальної церковці. Спочатку вона була лицемірно заохочувана польською політикою, як крок до повного зречення. Але її зразу ж стали пригнічувати самі поляки, і над нею безкарно розігрувалося шляхетсько-магнатське свавілля… І вона стала дорогою своїм ісповідникам саме як убога віра убогих батьків…
З цього погляду відомий епізод «воз’єднання руських уніятів» у минулому столітті є, без сумніву, історією гоніння за віру й насильство над сумлінням віруючих інакше, як ми, але щиро й сильно. Тепер ми вже знаємо точно, яких страшних зусиль і насильства вимагало це добровільне нібито воз’єднання. Здавалося, одначе, яким би то не було шляхом, все ж нашим російським уніятством було покінчено раз і назавжди. Породжена політикою й утиском унія так і зникла від політики й тиску. Історично, з пташиного лету в цьому проявилась неначе свого роду справедливість: гоніння за гоніння; насильство за насильство. Віра тільки відплатила цим другій вірі. На віковічних чашах історії вони квит.
Але питання віри вирішуються не на холодних висотах історичних процесів, а в окремих віруючих і страждаючих людських душах. Об’єкт застосування віри — окреме «переконання»… Під різними оболонками догм б’ється одне живе й страждаюче: простодушна «віра батьків».
І скільки вона на цей раз виявила живучости й сили — ця уніятська «віра батьків», — це видно з вражаючого факту, що відбувся на наших очах.
Унія зникла. Після «добровільного воз’єднання» релігійне життя цілого краю пішло кудись у глибину, подібно до ріки, що скрилась під землею. Майже півстоліття офіційно уніятства в нас не було. Не було уніятської ієрархії: ні єпископів, ні священиків, ні церков, ні парафіян.
Але дивним чином я зустрічав у Сибірі уніятів-засланців. Заслання дає своєрідне право свобідного віросповідання кожній вірі. Не можна ж людину карати вічно за одне й те саме. Через це в Сибірі були здавна явні соціял-демократи й явні республіканці. Були й явні уніяти.
За що ж вони засилались? Вони відповідали ясно: — За віру! — За яку? — За уніятську!
Я не знаю, як формулювався статтями закону цей «релігійний злочин», але знаю в декількох випадках, в чому він полягав. Офіційно православні, люди відмовлялися хрестити дітей у православних священиків, ховати своїх мерців на православних кладовищах. Оскільки їх гнали туди насильно, то вони воліли радше католицьких священиків, католицькі могили. Років з 20–30 тому в газетах виринула одна така справа. Випадок був простий і зворушливий: батьки, офіційно воз’єднані, втратили любиму дитину. Вони не могли погодитися з думкою, що вона буде лежати на «чужому» кладовищі… Уніятської церкви й кладовища не було. Але вже ряд рідних мерців лежав у землі, скроплений католицьким кропилом, оскільки католики допускали «сослужіння» з уніятами. І ось батьки «незаконно» похоронили любиму дитину рядом з дідом і бабусею. Про це довідався причт православної церкви, і законність була відновлена при допомозі поліції: тіло дитини викопали й закопали в землю «по приналежності» до парафії. Тоді вночі з ліхтарем і лопатою батько прийшов на кладовище, відкопав дитину й переніс на попереднє місце. І повторив цей злочин декілька разів…
Так, крім догм, є ще щось від віри, важливе й цінне, й істинна віра часто буває там, де є хоч би й темне страждання за неї, а не там, де тільки догма та… переслідування.
Я не пам’ятаю тепер, чим закінчилася ця своєрідна віросповідна драма, але знаю, що таких випадків було багато… На моїй батьківщині у Волинській губернії, в місті, де я вчився, був (здається, в кінці 80-х років) випадок, який потрапив у російські й навіть іноземні газети. Померла одна з княгинь Любомирських, володарів міста Рівного. Померла нібито без сповіді. Коли рідня приготувала парадні похорони з католицьким духовенством, то «на порозі вічності» стався своєрідний спір: з’явилася поліція, й при її співучасті православний причт заявив свої права на душу й тіло покійної княгині, оскільки в казенних списках вона рахувалася православною. Душа, звичайно, вже вислизнула від будь-якого впливу. Княгиня все своє життя відвідувала католицький храм, і говорили на місці про таємне напуття перед смертю від католицького священика. Але тіло підлягало «оселенню згідно з місцем приписки» на православному кладовищі. Сталося замішання й спокусливий спір…
Я не знаю також, чим у кінці-кінців завершився цей спір та чи був у даному випадку суд. Князі Любомирські — люди впливові, не те, що бідний і простий міщанин, який уперто викопував тіло своєї дитини. Зрештою, суди в останнє десятиліття досить поблажливо дивилися на справи цього роду, але все ж засланці губерній Європейської Росії й Сибіру бачили й себе, й «уніятів», і католицьких священиків, засланих за віру й за «спокушення воз’єднаних». Явище пояснювалося просто: уніятські священики в свій час могли служити в католицьких храмах. У православний храм уніят міг проникнути, тільки відрікшись від «віри батьків». Інакше він, ось так, як сьогодні граф Шептицький, уважався сугубо «розголошеним».
Тепер, з проголошенням у Росії свободи віри й свободи переходу на інші віри, ґрунт для цих драм і для цих процесів зник. І разом з цим виявилося цікаве явище, яке ніби наглядно підвело підсумки примусового місіонерства. Виявилося, що цілі місцевості зразу відколювалися від православ’я. Так було в Казанській губернії, де «відвічні православні» татари зразу віднайшли себе відвічними мусульманами. Так було й з нашими піввіку назад «возз’єднаними» уніятами.
Після введення закону про віротерпимість я був у Німеччині в одному з німецьких курортів. Мене відвідали там два галичани. Один був учителем. Другий, своєю манерою носити звичайний цивільний одяг, нагадував духовного. І дійсно, це виявився уніятський духовний — ректор уніятської семінарії. Австрійські піддані, вони всією душею були слов’яни-українці. Це були закордонні слов’янські інтелігенти особливого типу, який у нас давно зник. У них була жива чисто політична струнка поруч із значними віросповідними й догматичними інтересами. В себе, на батьківщині, вони боролися за мову й за віру демократичної маси, яку так тяжко було боронити й оборонити врешті-решт від чужоплемінного й чужомовного тиску.
— Яка це страшна помилка, — з хвилюванням говорив ректор з приводу нашого закону про віротерпимість.
— Помилка, проголошення свободи віри? — здивувався я.
— Неповне проголошення свободи віри. Ви, ось, і не завважуєте величезної прогалини, яка нам, вашим одноплемінникам в Австрії, різко кидається у вічі… У вас тепер є всі ієрархії, свобідний перехід у будь-яку віру. Лютерани, мусульмани, жиди… (він так і говорив по-своєму: жиди). Але уніятської ієрархії нема… Чому ж це? Чому православний може тепер зовсім законно оголосити себе жидом і дістати можливість відправляти цей культ, а уніят — не може?
— Але в нас фактично нема унії…
— У вас фактично вона є. А знаєте, що з цього вийде? Ми, уніяти, відстоюємо в себе в Австрії наш русинський народ від денаціоналізації — німецької або польської, а ви, в Росії, віддаєте полякам цілу область… Чому російська інтелігенція не бореться з цим?
— Те, що ви мені говорите, — пояснив я, — має, звичайно, велике відношення до свободи віри… Але в російської інтелігенції не знайдеться спільної мови з людьми, погляд яких має рішальне значення в цьому питанні. А ось ви, галичани, хіба ви не пробували вказати на цю сторону питання впливовим людям серед нашого духовенства? Або членам слов’янських товариств… Ця мова, можливо, була б їм зрозумілою.
Він сумно махнув рукою. Не пам’ятаю добре, що він відповів. Якщо не помиляюся, вказав на деякі кроки та особи, увагу яких зверталося на цю сторону нашої віросповідної справи.
— Тепер уже, мабуть, і пізно, — сказав він на закінчення.
І, дійсно, життя пішло саме тим шляхом, який передбачив цей «русин». У Холмщині вже ставалося те, що мало статись. Довге єднання зблизило «бувших» уніятів з католиками. Уніятська ієрархія не дістала признання в новому законі, для неї не було місця в російській віротерпимості. І населення Холмщини масами переходило в католицтво. Заговорили, звичайно, про єзуїтські інтриги польського духовенства, прийнялись нашвидку «виділяти» Холмську єпархію, перекроювали й перешивали віросповідну географію, як поли розлізаючого по швах каптана. Граф Бобринський здійснював побідоносні екскурсії в «споконвічну православну землю». А релігійне життя цієї землі — або скривалось знову, як підземна ріка, щоб іти невидимими шляхами, або відкрито вливалось у римсько-католицьке русло.
І все це не внаслідок якихось пекельних інтриг, а внаслідок того, що «віра батьків», хоч би й така історично недовговічна, як уніятська, частіше горнеться до сторони переслідуваних, аніж до сторони, куди заганяють поліційними засобами.
17 вересня 1916 р.
В. Короленко
Подано зі скороченнями, зі збереженням правопису автора
