Понад півстоліття, наприкінці грудня до українських дітей з англійського міста Манчестер приходить Святий Миколай. Він не перестає здійснювати найпотаємніші мрії малечі, описані в листах. Діти, які першими отримали подарунки від Святителя в манчестерській школі українознавства імені Тараса Шевченка, зараз приводять на святкові миколаївські імпрези своїх онуків. Не тьмяніє таємничість святмиколаєвської ночі, і, як десятки років тому, іскряться радістю дитячі оченята, вселяється в їхні душі віра у добро.
Цю віру підтримує у маленьких серденьках чоловік, який і сам ніколи не сумнівається у всеперемагаючій силі добра. Саме тому щороку, 19 грудня, він одягає костюм Святого Миколая, бере мішок з подарунками і йде до дітей. Звати цього чоловіка Василь Шаблінський.
Така віра у пана Василя зродилася в далеких тридцятих роках, коли маленьким він захоплено розпаковував знайдені під подушкою подарунки. Тоді вважав себе найщасливішою людиною у світі й не знав, що мама, яка стоїть поруч і тихо усміхається, є набагато щасливішою. Те, що більшим є щастя давати, ніж отримувати, він зрозумів пізніше, пройшовши сувору школу життя.
Маленький Василь брав активну участь в художній самодіяльності у рідному селі Великій Березовиці на Тернопільщині. Одного разу наставниця, готуючи виставу до Дня святого Миколая, запросила його зіграти роль хлопчика у якого померла мама. За сценарієм, на прохання дитини, святий Миколай влаштовує йому зустріч з матір’ю, яка уже на небесах. На сцені Василь так глибоко пережив трагедію сироти і так перейнявся цією зустріччю, що після виступу він нашвидкуруч віддав гімназисту-одноліткові позичений жакет, прибіг додому і ліг у ліжко. Хлопець тиждень пролежав з гарячкою. Та це не стало на заваді його подальшій участі у виставах. Народний Дім був йому близьким і рідним. І не тільки тому, що жив поруч і допомагав носити цеглу на його будівництво, а й тому, що дуже милим серцю було усе, що відбувалося на сцені. Здавалося ніщо не може стати перешкодою для такої близькості. Однак світ писав свою історію, незалежну від уподобань пересічних селян.
Малим Василь був свідком того, як польська влада ставилася до українських вистав і виступів патріотів. Акторів і лекторів переслідували. Рятувалися тим, що польський жандарм по завершенні заходів мусів стояти струнко, позаяк усі присутні співали державний гімн. За час виконання гімну, ті хто виступав, устигали втекти. Вже тоді, у сутичках з малими хлопчаками-поляками, Василь виражав свою національну приналежність. Одного разу навіть розсік шаблею-різкою із вербової лози новеньку рогатку «неприятеля», щоби «знав хто в домі господар».
Через кілька років, якось навесні, на розі Народного Дому з’явилися двоє військових у коротких чорних шкірянках. Один роздавав перехожим гроші, інший – «Вільне життя» – нову газету нової влади. Василева мама тоді ще за ті гроші купила собі кожушок (не знала жінка, що це награбовані банківські збереження). Та це лише окремий випадок «радості», ані багатшими, ані вільнішими, з приходом так званих москалів, люди не стали. Далі лихоліття війни. Після першого наступу на Тернопіль з Березовиці покликали людей хоронити загиблих. Василеві довелося копати яму для чоловіка, що був одягнений у цивільний одяг, але мав військові шинель і шапку. Із записки, яку витягнув з-за холяви його чобота довідався, що призвали цього солдата до армії три дні тому. «Хіба можна людину за три дні навчити військовій справі?» – подумав Василь і рішуче постановив, що за владу, яка так нехтує життям людини воювати не буде, тому піде на Захід, у вільний світ. Згодом так і сталося 21 березня 1944 року 18-річним юнаком він залишив рідне село. Донині вдячний Богові за те, що не довелося воювати проти братів.
Разом з іншими біженцями Василь подався на Захід. Сльози осиротілих матерів вилилися у проливні дощі. Чоботи хлопця щоразу глибоко вгрузали у непрохідні болота грунтових доріг – рідні поля не відпускали. Плакала й Василева мати. Довгі десятки літ вона не знала що з її сином, охороняла його своєю молитвою і надіялася на Боже Провидіння. Вже у дев’яностих, приїхавши до села, в розмові з односельчанами, пан Василь показав білі ненатруджені руки і з гордістю промовив: «Це – молитви моєї мами». Бог беріг його у важких терпіннях і випробуваннях. 18-річним хлопчаком, селюком, як каже нині пан Василь, був вояком і брав участь в боях у Нормандії. Під час висадки Американських та Англійських військ, коли там були задіяні 4 тисячі військових кораблів, 5 тижнів перебував в оточенні ворогів. 19 серпня 1944 року, на Преображення Господнє, Василь, разом з невеликою групою українців, потрапив до американського полону. Кілька місяців жили у дуже важких умовах. Не раз доводилося їсти юшку з капусти з хробаками. Восени, на Дмитра, їх перевезли до Англії. Свят Вечір 1945 року Василь святкував у Швеції. Напередодні Покрови, 13 жовтня 1946 року, його переправили до Німеччини. А Великдень 47 року святкував уже на волі. В серпні того ж року зустрів односельчан: кілька родин з Березовиці готувалися до переїзду в Америку та Австралію. У листопаді Василь теж покинув Німеччину та з іншими співвітчизниками виїхав до Англії.
Багато емігрантів з України поселялися в Манчестері. Василь теж поїхав туди, але там не знайшлося доброї роботи – подався до Валії, а коли повернувся до Манчестера, то всі новоприбулі українські дівчата уже вийшли заміж. Довелося вибирати суджену серед місцевих дівчат. Припала до серця Естель молода учасниця українського танцювального гурту. Дівчина серцем перейняла звичаї і традиції Василевого народу. Говорити українською так і не навчилася, але коли батько зараз щось тлумачить синові рідною мовою і той ніяк не може зрозуміти, то мама втручається в розмову і англійською пояснює синові те, що тато хотів сказати українською. В юності син пана Василя Марко вступив до українського танцювального колективу «Орлик»; мати сама злагодила йому для виступів п’ять вишиванок. А щодо борщу і вареників, то, як каже пан Василь, Естель готує не гірше українських господинь. Маючи такий надійний тил, з молодих літ він повністю віддався праці на заводі та громадській діяльності Української Спільноти.
З перших днів еміграції був активним членом Союзу Українців, Спілки Української Молоді, Об’єднання Бувших Вояків Українців, Українського Товариського клубу «Дніпро», Англо-Українського Товариства, 11 років був інструктором спорту, 29 років – Референтом суспільної опіки і от уже 56 років допомагає угодникові Божому Миколаєві. Святий ніколи не залишається в боргу і щедро віддячує за допомогу. Хоч нині панові Василеві уже за вісімдесят, він повний сил та енергії. Жодного разу не пропускає організованих ним зустрічей пенсіонерів, які відбуваються щосереди; досі підтримує дружні стосунки з приятелями з різних куточків України з якими довгі роки співпрацював у різних гуртках, товариствах, установах, організаціях; залюбки опікується онуками, яких в родини Шаблінських уже троє і щиро сподівається, що Господь дасть йому шанс ще не один рік потішити українську малечу щедрими подарунками від святого Миколая.
P.S. Одного разу на вулиці я зустріла знайомого, керівника фольклорного гурту з Тернополя. Він захоплено ділився враженнями від творчого турне Туманним Альбіоном і якось, між іншим, сказав: «В Манчестері живе наш земляк, такий добрий чоловік – всім допомагає, якби ти часом намірилася їхати туди, то кажи, дам адресу. Його прізвище Шаблінський». Я лише усміхнулася. Приємно було таке почути. Знаю пана Шаблінського з початку дев’яностих. Якось я вела концерт у Народному Домі в рідній Березовиці. Посеред святкового дійства до зали увійшов статечний сивий чоловік у супроводі молодої жінки. Він по-особливому, сяючими очима споглядав те, що відбувалося на сцені. По завершенні концерту пан Василь з племінницею Марією увійшли за лаштунки. Там ми і познайомилися. «Ви знаєте, – захоплено розповідав він, – у дитинстві я грав на цій сцені, я і досі граю святого Миколая, але в Манчестері, в Англії». А трохи згодом – оповів мені історію свого життя.
