Вітер змін: роздуми над твердженнями нейробіолога про свободу волі

«Свобода волі – ілюзія!» – цим гучним заголовком ось уже кілька років рясніють шпальти популярних медіа. Нейронаука, запевняють автори, нібито остаточно поставила крапку в багатовікових суперечках філософів. Саме з добірки таких цитат і починає свою статтю «Свобода волі та нейронаука» (2013 р.) американський філософ Альфред Меле, звертаючи увагу: ці публікації – не випадкові поодинокі вибрики журналістів, а частина ширшої тенденції тлумачити наукові дані так, щоб вони спростовували саму ідею свободи волі. І ця хвиля дедалі потужніше накриває масову свідомість.

До українського інформаційного простору хвиля заперечення свободи волі докотилася нещодавно. У 2023-му на YouTube з’явилися перші дубльовані українською лекції Роберта Сапольського. Вони швидко зібрали по 100–200 тисяч переглядів і, ймовірно, стали найпопулярнішим україномовним відеоконтентом про філософію взагалі. Популярність Сапольського зростає. У 2024 році вийшов переклад його книги 2017 року «Біологія поведінки», а вже цього року український читач отримає переклад найновішої книжки Сапольського «Визначено наперед. Життя без свободи волі», яка в оригіналі з’явилася 2023 року.

У цій статті я проаналізую обидві книжки Сапольського, в яких він дискутує питання свободи волі на межі філософії та нейробіології. Спершу зосереджуся на поглядах цього автора, який став найпомітнішим популяризатором ідеї заперечення свободи волі в українському просторі; розгляну, як він аргументує свою позицію, на які дані нейронауки спирається та чому його підхід викликає суперечки. Далі перейду до ширшої картини: окреслю філософські підходи до проблеми свободи волі та покажу, як вони співвідносяться з аргументами нейронауки.

Чарівний світ

Отже, про що пише Сапольський. Уявіть собі, що ваша близька людина, наприклад дружина, потрапила в автокатастрофу. Їй терміново потрібна дорога операція, але грошей на неї у вас немає. Ваш світ перевернувся догори дриґом, ви у відчаї. Телефонуєте своєму другові та просите його позичити вам гроші, обіцяючи повернути з відсотками. Ви готові закласти все, що у вас є, аби зберегти життя та здоров’я дружини. Ви не впевнені, чи ваш друг зможе вам допомогти, але на ваше здивування він не лише позичає вам необхідну суму, а й запевняє, що жодних коштів повертати не потрібно. Він кидає всі свої справи та їде до вас у лікарню, щоб підтримати й побути біля операційної, доки не дізнається, що життю вашої дружини нічого не загрожує.

Як ви на це відреагуєте? Впевнений, що в такій ситуації це буде цілий спектр емоцій. Ви відчуєте неймовірне полегшення та радість, ви можете дивуватися з моральних якостей вашого друга, який у найскладніший момент проявив себе зразково. І вже точно відчуватимете глибоку вдячність за такий вчинок.

Проте Сапольський ствердить, що у ваших реакціях нема жодного сенсу. Ваш друг настільки не несе відповідальності за свою поведінку, як і машина вашої дружини, у якої відмовили гальма. І як безглуздо звинувачувати й соромити несправну машину, так само безглуздо відчувати вдячність і шанувати друга за його вчинки. Вся річ у тому, що низка факторів ще з дитинства, ще з Великого вибуху, обумовила всю його поведінку. Він не був вільний, коли її здійснював, і не несе за неї моральної відповідальності.

Відомий біолог пропонує нам оселитися в світі, де Путін не заслуговує на засудження, а герой, який віддав життя за свою державу і людей, не потребує вдячності та визнання. Адже всі ми є біологічними механізмами, а наша поведінка – результатом взаємодії різних обумовлюючих факторів: дитячого досвіду, генів, епігенетичних факторів, гормонів, зовнішніх і внутрішніх стимулів тощо.

Сапольський так підсумовує свою позицію: «Оскільки світ детермінований, свободи волі в ньому бути не може, тому покладати на людей моральну відповідальність за їхні вчинки – неправильно» (с. 12). Позиція цього автора йде врозріз із нашим базовим досвідом та переконаннями, тож аби ми її прийняли, він має подати справді переконливі аргументи.

Спробуємо докладно розібратись, як саме Сапольський обґрунтовує ці тези в обох книгах. Варто зазначити, що він активно використовує терміни з філософського словника, такі як «компатибілізм», «інкомпатибілізм», «лібертаріанський дуалізм». При цьому жодного разу не дає визначення поняттю «свобода волі». Отже, щоб не загубитися в цьому світі філософії, погляньмо спочатку, як філософи розглядають свободу волі, а відтак, як ці філософські категорії використовує Сапольський і поєднує з нейронаукою, щоб заперечити свободу волі та відповідальність за вчинки.

Кілька слів про свободу волі

У повсякденному уявленні свобода волі – це здатність людини по-справжньому контролювати свої вчинки. Ми відчуваємо, що здатні самі вирішувати, як чинити і бути авторами власного життя. Це уявлення пов’язане з ідеєю моральної відповідальності та людської гідності: якщо наші дії цілковито визначені зовнішніми силами, то чи можемо ми відповідати за них?

У філософії це питання зводиться до проблеми співвідношення свободи волі й детермінізму – погляду, що всі події у світі, разом із людськими вчинками, визначені попереднім станом речей і законами природи. Тут є два головні табори.

Інкомпатибілісти-лібертаріанці (не плутати з політичною течією) вважають, що справжня свобода волі вимагає абсолютної здатності діяти по-іншому. У їхньому баченні, навіть якщо минуле та закони природи залишаються незмінними, перед людиною завжди є кілька реальних варіантів дій. Вони посилаються на наш особистий досвід вибору: коли ми зважуємо різні можливості, нам здається, що ми можемо обрати будь-яку з них. А коли шкодуємо про минуле, то віримо, що, повернувшись у той момент, могли б реально вчинити інакше. Через це лібертаріанці заперечують детермінізм і припускають, що в світі існують події, не зумовлені повністю попереднім ланцюгом причин і наслідків.

Компатибілісти, навпаки, вважають, що свобода волі цілком сумісна з детермінізмом. Дехто з них говорить про так звану кондиційну здатність діяти інакше: ми могли б зробити інший вибір, якби змінилися важливі умови (наші бажання або знання). Інші ж стверджують, що сама можливість обрати інше є необов’язковою. Для свободи достатньо, щоб наші дії були результатом наших власних мотивів і роздумів, а не примусу чи випадковості. Всі дії можуть бути детерміновані, але важливо, як вони детерміновані.

Компатибілісти погоджуються, що всі події, зокрема й наші дії, мають причини. Але, на їхню думку, це необов’язково заперечує свободу волі – головне, який саме ланцюжок причин призвів до вчинку. Тут погляди розходяться.

Деякі філософи наголошують: вільна дія – це та, що узгоджена з нашою «внутрішньою сутністю», тобто з глибинними переконаннями, цінностями та бажаннями «вищого порядку» (тими, що ми схвалюємо після роздумів). Інші вважають, що важлива не так відповідність якимось цінностям, як сам процес ухвалення рішення: він має бути чутливим до раціональних підстав. Іншими словами, коли ми розмірковуємо над причинами за і проти та діємо, спираючись на найкращі з них, то діємо вільно.

Найпростіше це пояснити на прикладі раннього компатибілізму. Томас Гоббс – один із перших мислителів цього напряму – вважав, що ми вільні тоді, коли діємо відповідно до свого найсильнішого бажання і нам ніхто не заважає. Якщо вас випадково штовхнули на кухні і ви поранили друга ножем, свободи тут немає: дія не виходила з вашої волі, це була випадковість. Але якщо грабіжник свідомо вдарив ножем перехожого, щоб відібрати гаманець, то це його вибір, він мав контроль над вчинком, отже, діяв вільно й несе відповідальність.

Для Гоббса не мало значення, звідки з’явилося бажання. Він вважав, що воно, як і все інше, має свої причини в минулому. Але для його теорії це не проблема: свобода полягає не в тому, щоб могти діяти інакше, а в тому, щоб діяти згідно зі своїм бажанням без зовнішнього примусу. Саме тому його підхід узгоджується з детермінізмом.

Сьогодні філософи рідко дотримуються настільки спрощеної позиції. Сучасний компатибілізм враховує, що не всі бажання однаково «нашi» і що свобода передбачає здатність переглядати мотиви й реагувати на вагоміші підстави, якщо вони з’являться. Але принцип залишається: свобода – це контроль, який ми здійснюємо над своїми діями, навіть якщо цей контроль зумовлений певним ланцюжком причин¹.

А що ж Сапольський, який відкидає моральну відповідальність за вчинки? Як і з ким він дискутує?

Перша кампанія проти свободи волі

Почнімо з книги Роберта Сапольського «Біологія поведінки», де шістнадцятий розділ присвячено питанню свободи волі. Видання 2017 року показує, що, попри рішучість і впевненість у своїх поглядах, Сапольський не пропонує міцного теоретичного підґрунтя для своїх тверджень. Він навіть не дає чіткого визначення, що таке свобода волі, хоч саме це мало б стати першим кроком у серйозному аналізі теми.

Замість визначення поняття «свобода волі», він лише зазначає, що існують два головні підходи до її розуміння: компатибілізм і те, що він називає «лібертаріанським дуалізмом». Останній автор описує як уявлення, ніби в нас є якась нематеріальна сутність – «душа» чи «дух», яка уособлює свободу волі та є джерелом наших свідомих намірів. Щоб проілюструвати цю ідею, Сапольський використовує метафору «гомункулуса» – маленького чоловічка, який сидить у нашому черепі та «керує» рішеннями.

Проблема в тому, що далі в книзі Сапольський майже повністю забуває про компатибілізм, тобто про погляд, що свобода волі може існувати навіть у детермінованому світі. Не розглядає й інші серйозні варіанти лібертаріанства, які не зводяться до ідеї душі в тілі, а розглядають саме мозок як джерело людської дії: подієве лібертаріанство; некаузальне агентне лібертаріанство; агентне лібертаріанство, яке заперечує дуалізм душі та тіла.

Замість широкої й різноманітної картини філософських дебатів Сапольський звужує тему до однієї вузької версії свободи волі, яку легше критикувати. При цьому він спирається радше на яскраві образи й метафори, аніж на системний розбір аргументів. У підсумку виникає враження, що він б’ється з «солом’яним опудалом».

Як саме він бореться з цим опудалом та гомункулусом? Сапольський показує, як наука крок за кроком навчилася пояснювати явища, які колись здавалися загадковими, навіть «містичними». Наприклад, наводить історію з епілепсією: колись її вважали проявом одержимості, а тепер знаємо, що це наслідок аномальної електричної активності мозку. Він згадує й інші приклади: вплив незрілості префронтальної кори на імпульсивність підлітків, роль пошкоджень центральної нервової системи в зміні характеру та поведінки. Всі ці випадки, на його думку, демонструють: те, що ми називаємо «вільними рішеннями», часто має цілком конкретні біологічні причини.

Далі автор робить крок уперед та уявляє майбутнє, де біологія зможе пояснити всю людську поведінку без залишку. Він визнає: зараз ми далекі від цього, адже поведінка людини – надзвичайно складний і багатофакторний процес. Сучасна наука здатна дати тільки обмежені, здебільшого статистичні пояснення. Але, попри це, Сапольський упевнений, що, в принципі, поведінка детермінована повністю.

І тут постає логічне питання: чому він так переконаний? Відповідь, здається, така: бо, на його думку, наука колись це доведе. А чому він певен, що наука це доведе? Бо вихідна передумова – що детермінізм правильний – уже прийнята. Отже, міркування рухається по замкненому колу: ми віримо в детермінізм, бо наука доведе, а віримо, що наука доведе, бо віримо в детермінізм.

Отже, Сапольський веде нас стежкою, яка виглядає логічною лише на перший погляд, та фактично є зачарованим колом. Він хоче, щоб ми вийшли з неї у світ без свободи волі. Та доки біологія не здатна повністю пояснити, чому ми робимо саме той чи інший вибір, «гомункулус» – його ж власна метафора нематеріального контролера – й надалі житиме уявним життям у нашому черепі.

Та чи може наука, по-перше, в принципі спростувати свободу волі, а по-друге, чи можливо зробити це на практиці в найближчі десятиліття.

Чи здатна нейронаука спростувати свободу волі

Почнімо з нинішнього стану справ. На цей момент нейронаука не має жодного експерименту і не зібрала жодних даних, які могли б переконливо спростувати лібертаріанське розуміння свободи волі або, що так само важливо, підтвердити його².

Однак можна поставити глибше питання: чи в принципі нейронаука здатна розв’язати цю проблему? Якщо розуміти це як питання про те, чи є нейронаука теоретично придатним інструментом для дослідження свободи волі, відповідь радше буде «так». У певних межах вона могла б дати результати, які вплинули б на дискусію, хоча не всі версії лібертаріанства можна перевірити таким чином³.

Але є й інший, більш практичний аспект: чи здатна та нейронаука, яку ми маємо зараз, зробити це в найближчому майбутньому? Тут відповідь уже однозначно негативна.

Причина проста: всі сучасні моделі роботи нервових систем – і людського мозку зокрема – є ймовірнісними. Це пов’язане не лише зі складністю об’єкта дослідження, а й з фундаментальними обмеженнями нашого знання (епістемічними обмеженнями). Навіть якщо ми суттєво вдосконалимо технології на найближчі десятиліття, а можливо, й століття, перспектива отримати прямий однозначний науковий доказ чи спростування лібертаріанської свободи волі залишається примарною.

Це не означає, що нейронаука тут безсила. Вона може допомогти нам виявити ситуації, де свободи волі, найімовірніше, немає (як-от у випадках тяжких уражень мозку або розладів, що повністю позбавляють людину контролю над діями). Однак вона не може – і найближчим часом не зможе – дати остаточну відповідь на питання, чи свобода волі існує взагалі⁴.

Тут ми говоримо про лібертаріанське уявлення про свободу волі, адже очевидно, що детермінізм не становить загрози для компатибілістів. Проте існує ще один шлях, яким може піти наука, щоб поставити під сумнів свободу волі. І цього разу мовиться про спростування усіх її типів. Маю на увазі дослідження, які прагнуть довести, що свідомі наміри не відіграють визначальної ролі у формуванні наших вчинків. Мовиться про вплив неусвідомлених установок або ж про дію несвідомих нейронних процесів.

І компатибілісти, і лібертаріанці зазвичай виходять з припущення, що свідомість є важливою складовою процесу ухвалення рішень та виконання дій. Однак і цей підхід поки що далекий від того, щоб остаточно спростувати свободу волі⁵.

Цікаво, що Роберт Сапольський у своїх книгах навіть не звертається до цієї лінії аргументів. Бачимо, що просто спиратися на тезу «наука доведе, що свободи волі немає» наразі безпідставно. Та чи є в Сапольського інші аргументи? Зазирнімо в книгу, яка от-от вийде українською.

Ігнорувати, коли не можеш спростувати

У своїй другій книзі Сапольський знову демонструє нечутливість до розмаїття концепцій свободи волі. Він і цього разу згадує два головні табори: компатибілістів і лібертаріанців. Ба більше, робить промовисту заяву: «Цього підходу [компатибілізму] дотримуються приблизно 90% філософів і правознавців, і я в цій книзі найчастіше буду дискутувати саме з такими “компатибілістами”».

Однак уже на етапі визначення свободи волі стає очевидним, що він працює не з компатибілістським, а з виразно лібертаріанським уявленням. На 13 сторінці книги він пише: «Покажіть мені нейрон (або мозок), що породжує поведінку незалежно від суми свого біологічного минулого, і в рамках цієї книги ви продемонструєте мені свободу волі». Така формула відразу закладає специфічне припущення: свобода волі існує лише тоді, коли поведінка не зумовлена жодним чином попередніми станами – саме так, як це бачать лібертаріанці, але не компатибілісти. Виходить, що, попри заявлений намір дискутувати з першими, він фактично атакує другий табір.

Це не випадковість, а повторення схеми з його попередньої книги: Сапольський знову довільно звужує поняття свободи волі до тієї версії, яку легше спростувати. Та чи є в нього хоч якась системна критика компатибілізму? Відповідь несподівана: ні. Він навіть не наводить опису жодної конкретної компатибілістської теорії. Натомість єдиний філософський аргумент, який автор пропонує в двох книгах, спрямований не проти компатибілізму, а проти лібертаріанства.

Цей аргумент доволі відомий: індетермінізм сам по собі не гарантує свободи волі, адже якщо вчинок є повністю випадковим, то він не перебуває під контролем особи, а отже, не можна говорити, що людина в цьому випадку вільна. І справді, це серйозне зауваження, але настільки поширене, що практично кожна сучасна лібертаріанська теорія має власну відповідь на нього. У філософській літературі це вважається радше початковою точкою для дискусії, аніж вирішальним аргументом. Сапольський же подає його так, ніби він є вичерпним і остаточним, і знову демонструє нечутливість до ширшого філософського контексту.

Щоб побачити, як серйозні лібертаріанські мислителі відповідають на цей виклик, можна звернутися, наприклад, до статей Роберта Кейна⁶ чи Родеріка Чізгольма⁷. Обидва автори представляють різні напрями в межах лібертаріанства і пропонують концептуально різні, але аргументовано розроблені відповіді на цю проблему.

Єдине, що можна вважати випадом проти компатибілістів у обох книгах Сапольського, це фразу: «Якщо компатибіліст не розібрався з викликом, який кидають йому біологічні знання про те, хто ми такі, то не варто витрачати час, щоб спростувати його переконання про свободу волі».

Але ця позиція викликає закономірне запитання: яким чином докладніший опис детерміністичних процесів у мозку має змусити змінити погляди тих, що вже виходять із того, що все у світі – разом із людськими вчинками – обумовлене? Як слушно зауважує компатибіліст Рендолф Кларк у своїй рецензії на книгу: «Суперечка з компатибілістами не про детермінізм; компатибілісти погоджуються, що ми і наші вибори в принципі можуть бути пояснені різними детермінантами, а не є causa sui (самопричинами)».

Ба більше, чимало компатибілістів ідуть далі, вважаючи, що детермінізм не просто не загрожує ідеї свободи волі, а є її необхідною умовою⁸.

Часом виникає враження, що Сапольський просто неточно розуміє, що таке компатибілізм. Один приклад особливо показовий: він цитує якогось «видатного компатибіліста», який пише: «Малоймовірно, щоб редукціонізм виключав можливість існування свободи волі, оскільки ланцюжок причин і наслідків містить розриви такого типу, які спростовують радикальний редукціонізм і детермінізм, принаймні в тому вигляді, який потрібен для спростування свободи волі».

Але чому Сапольський називає цю людину компатибілістом? Будь-який філософ, який розділяє компатибілізм, відкине ідею про «розриви» в ланцюжку причин і наслідків, якщо під ними мається на увазі відсутність детермінованості. Для компатибілістів свобода волі можлива саме в умовах причинної безперервності: навіть якщо є випадкові події, вони не повинні впливати на визначеність наших дій. Натомість твердження про існування таких розривів у причинному ланцюзі – це класичний елемент лібертаріанської позиції, згідно з якою в світі трапляються події, не зумовлені фізичними процесами, і саме вони відіграють роль у вчинках людини.

Філософ Порія Азаді вважає, що визначення свободи волі у Сапольського є нерелевантним, бо перетворюється на «порожній термін». Я з цим не погоджуюся. На мою думку, він виходить із повсякденних нерефлексованих уявлень про свободу волі – таких, які часто поділяють неспеціалісти. Як зауважує, наприклад, Мануель Варгас, повсякденні інтуїції щодо свободи волі здебільшого мають лібертаріанський характер: ми схильні думати, що могли б «по-справжньому» вчинити інакше за абсолютно однакових умов.

Проблема в тому, що навіть коли Сапольський говорить про лібертаріанство, то штучно зводить його до кількох специфічних і крайніх варіантів, оминаючи багато впливових і більш аргументованих версій цієї теорії. Це типовий підхід людини, яка не заглиблювалася в академічну філософію, але намагається дискутувати на її полі.

У цьому й полягає одна з головних слабкостей книги Сапольського. Він заходить на територію, де вже понад 2 000 років тривають тонкі, складні й багатошарові дебати, але робить це без належної підготовки. Він бере зі собою лише власні інтуїтивні буденні уявлення про свободу волі та майже повністю ігнорує філософську літературу, в якій ці уявлення давно проаналізовані, уточнені й доповнені десятками різних концепцій.

Якщо у філософії Сапольський показує себе неуком, то що ж з аргументами, які стосуються нейробіології, яка, як ми вже бачили на цьому етапі, не здатна довести відсутність свободи волі? Центральним тут є «Експерименти Лібета». Що це таке, яке його значення і які висновки робить Сапольський?

Експерименти Лібета

Експерименти Бенджаміна Лібета – одні з найвідоміших у суперечці між нейронаукою та філософією свободи волі. Суть досліду була простою. Лібет просив учасників у довільний момент зігнути зап’ястя, при цьому стежити за спеціальним годинником і запам’ятати точний момент, коли вони відчули бажання зробити цей рух. Паралельно він вимірював електричну активність мозку за допомогою електроенцефалографії (ЕЕГ). Це метод, коли на шкіру голови кріпляться електроди, які реєструють слабкі електричні сигнали, що виникають під час роботи нейронів.

Результати показали: у середньому учасники усвідомлювали бажання зігнути зап’ястя приблизно за 200 мілісекунд до самого руху. Але найцікавіше відбувалося раніше. Дані ЕЕГ виявили, що приблизно за 550 мілісекунд до руху в мозку з’являвся характерний сигнал – потенціал готовності (readiness potential, RP). Це повільний негативний зсув у показниках ЕЕГ, який вказує на те, що моторні зони мозку вже почали підготовку до руху.

Виходило, що між появою RP (−550 мс) і моментом усвідомлення бажання діяти (−200 мс) є близько 350 мс, коли мозок уже готується до дії, але людина ще не знає, що хоче її виконати. Лібет і багато його інтерпретаторів зробили з цього висновок: рішення про рух або вже прийняте мозком до того, як ми його усвідомлюємо, або ж підготовка до нього настільки визначена, що фактично залишає нам лише ілюзію вибору.

Якщо це так, то лібертаріанська свобода волі (уявлення про те, що ми могли б вчинити інакше за абсолютно однакових умов) опиняється під серйозним сумнівом, адже ключовий момент вибору відбувається несвідомо, ще до того, як ми його «приймаємо».

Загалом у своїй першій книзі 2017 року Сапольський поділяє висновки, які зазвичай роблять прихильники інтерпретації експериментів Лібета як аргументу проти свободи волі. Водночас він згадує два критичні зауваження. Перше стосується того, що затримка на пів секунди між появою потенціалу готовності (RP) та усвідомленням наміру діяти може бути лиш експериментальним артефактом – похибкою, зумовленою методикою вимірювання й особливостями того, як учасники фіксують момент «виникнення бажання». Друге пов’язане з тим, що саме відчуття «я збираюся це зробити» може бути двозначним або розмитим: учасник не завжди чітко усвідомлює момент, коли бажання перетворюється на намір.

Однак далі Сапольський робить дивне зізнання: «Решта критичних зауважень набагато заплутаніша, ніж я можу зрозуміти». Це виглядає особливо несподівано, якщо врахувати, що експерименти Лібета вже десятиліттями є головною ланкою в дискусії про загрозу, яку нейронаука нібито становить для свободи волі. Логічно було б очікувати, що автор, який будує значну частину своєї позиції на аргументах з нейробіології, докладно розбереться в усіх аспектах цих досліджень. Тим більше що критика експериментів Лібета надходила не лише від філософів, а й від колег Сапольського – нейробіологів, які пропонували альтернативні пояснення та вказували на методологічні проблеми цих експериментів.

Минуло шість років, і в другій своїй книзі Сапольський, напевно, значно краще розібрався з питанням, яке раніше вважав «занадто заплутаним». У виданні 2023 року він уже розглядає широкий спектр критичних зауважень до експериментів Лібета – як методологічних, так і інтерпретаційних – і робить несподівано стриманий висновок: «Але, беручи до уваги висловлену критику, думаю, що єдиний висновок, до якого можна тут дійти, такий: у деяких вельми штучних умовах певні показники роботи мозку з помірною ймовірністю дозволяють передбачити подальшу поведінку. Свобода волі, я вважаю, переживе експеримент Лібета».

Отже, і в 2017-му, і в 2023 роках Сапольський не бачить у дослідах Лібета достатньо підстав, щоб спростувати свободу волі. Ба більше, в 2023-му, після ретельнішого аналізу, він висловлюється навіть обережніше, ніж раніше, фактично визнаючи, що результати Лібета – це не «смертельний вирок» свободі волі, а радше свідчення про певні обмеження нашої свідомої участі у діях в умовах лабораторного експерименту⁹.

Варто зазначити, що на цей час немає жодних інших нейронаукових експериментів, які хоча б наблизилися до доведення детермінованості всієї людської поведінки. І сам Сапольський це визнає: «Експеримент Лібета вважається найважливішим дослідженням, яке будь-коли проводилося для вивчення нейробіологією питання про свободу волі» (с. 28). Але розуміючи, що навіть цей «найважливіший» експеримент не дає переконливого результату, він фактично знецінює його: «Але ось чому ці лібетівські дебати […] не мають жодного відношення до роздумів про свободу волі? Як уже говорилося на початку цієї глави, причина в тому, що ні те, ні інше не ставить головного питання, яке порушується на кожній сторінці цієї книги: “Звідки взявся намір?”» (с. 27).

Отже, після ретельного аналізу та визнання того, що в межах експериментів Лібета нейронаука не здатна спростувати свободу волі, Сапольський просто відкидає їх значення для теми. І як ми побачимо далі, замість пошуку нових наукових підстав для своєї позиції зосереджується на повторенні основного переконання – тези про детермінізм.

Куди діваються черепахи?

Позиція Сапольського така: дивитися не на мілісекунди до вибору, а на весь ланцюг причин, що формують поведінку; він ілюструє це «вежею черепах», де кожна нижча – біологія, середовище, минуле – безперервно підпирає наступну, тож «у цій послідовності немає місця для свободи волі». Але тут його міркування буксує.

По-перше, він сам раніше визнав, що досліди Лібета не доводять, ніби кожен наш намір обов’язково витікає з попередніх нейронних детерміністичних процесів, отже, отієї «плавної» першої ланки перед самим наміром просто не показано – і в цю прогалину логічно помістити простір для свободи. По-друге, інші «черепахи» в його вежі теж не дають жорсткої зумовленості: генетика, виховання, контекст, стани мозку – все це переважно ймовірні впливи, а не причини, що гарантують результат. Зі складання багатьох непереконливих (ймовірнісних) підстав не виникає один переконливий (детерміністичний) висновок. Іншими словами, накопичення факторів, які самі собою не усувають можливості альтернативних дій, не може чарівним чином цю можливість ліквідувати. Це добре помічає Алан Джонсон у своїй рецензії:

«По-перше, аргументи Сапольського проти свободи волі дивно циклічні, якщо не сказати непослідовні. Визнавши, що багато відомих біологічних, соціально-наукових та історичних аргументів проти свободи волі не спростовують її самі собою (див., наприклад, с. 56, 74, 78, 109), він чомусь думає, що, згуртувавши їх усіх разом, вони, абракадабра, змусять свободу волі зникнути (с. 85). Він просто припускає саме те, що йому потрібно довести».

Отже, попри визнання окремих обмежень і слабких місць у кожному з аргументів, Сапольський намагається об’єднати їх в єдину «вежу» і з цього зробити висновок, що свободи волі не існує. Проблема в тому, що якщо кожен окремий аргумент не є вирішальним, то їхня комбінація без додаткових підстав теж не стає переконливим доказом¹⁰. Що ж залишається? Залишається один аргумент, який у книзі підриває сам Сапольський.

Метафора про збудження одного нейрона і знову плутанина в поняттях

Сапольський у своїй книзі неодноразово повторює улюблений аргумент з 13 сторінки: «Покажіть мені нейрон (або мозок), що породжує поведінку незалежно від суми свого біологічного минулого, і в рамках цієї книги ви продемонструєте мені свободу волі» (с. 13).

Але в главі 9 він сам визнає, що такі нейрони існують. Деякі з них можуть збуджуватися без чіткої причини – через випадкові, індетерміністичні процеси на мікрорівні. Тобто він фактично підриває власний аргумент. Щоправда, одразу додає, що окремі випадкові нейрони нібито не можуть суттєво вплинути на роботу мозку чи поведінку загалом. І тут він непомітно змінює значення ключового слова. Якщо раніше «детермінізм» у нього означав жорсткий детермінізм (усе без винятку має причину), то в 9 главі він уже говорить про м’який детермінізм: визнає, що індетермінізм існує на рівні окремих елементів, але наполягає, що поведінка великих систем (наприклад мозку) все одно закономірна й передбачувана.

Далі він розглядає теорії, які намагаються пояснити те, як квантова випадковість може впливати на роботу мозку та поведінку. Але, замість серйозних версій цих теорій, вибирає їх спрощені, слабкі варіанти, з якими легко сперечатися. При цьому ігнорує сучасніші й аргументованіші підходи, як-от популярну в нейронауці теорію ухвалення рішень через накопичення доказів.

Але навіть якби всі ці теорії не були достатньо аргументованими, то лібертаріанець міг би просто відповісти Сапольському його ж методом: «Дайте повний і строго детерміністичний опис, чому збуджується кожен нейрон, і покажіть модель роботи мозку, яка не залишає місця випадковості». Сапольський цього не зможе зробити – не через брак даних, а тому що наука сьогодні взагалі не здатна ані довести, ані спростувати свободу волі в лібертаріанському сенсі. Тому його вимога до опонентів – радше риторичний прийом, ніж реальний науковий аргумент.

Замість підсумку

Сапольський – чудовий нейробіолог і фахівець у своїй галузі, але в ролі філософа виглядає слабким. Його підхід часто ігнорує філософський дискурс, бракує чіткої та послідовної аргументації, а іноді й будь-якої аргументації взагалі. Враження таке, ніби він сідає за шахову дошку, розкидає фігури опонента, а потім самовпевнено заявляє: «Я переміг!». Сила його викладу полягає переважно в сугестивному впливі – в авторитеті вченого і постійному повторенні тез про детермінізм та відсутність свободи волі, які залишаються непідкріпленими.

Чому ж його погляди набувають популярності – окреме й складне питання. Проте як мінімум можна вказати на одну негативну передумову: загалом низький рівень філософської підготовки масової аудиторії та її слабкі навички критичного аналізу текстів і концепцій.

Мета цієї статті не полягала в тому, щоб довести якусь конкретну позицію в дискусії про свободу волі. Я прагнув лише показати, що критика з боку Сапольського не є переконливою, вона нічого не доводить і нічого остаточно не спростовує, а подекуди зводиться до риторичних прийомів чи навіть каламбурів. Приклад цього автора нагадує, наскільки важливо залишатися уважними, послідовними й критичними у власних міркуваннях, особливо коли мовиться про фундаментальні світоглядні питання. Інакше ми ризикуємо піддатися не силі аргументів, а силі авторитету.

Роман Ставровецький

1. Докладніший виклад різних уявлень про свободу волі можна знайти в статті: Timothy O’Connor та Christopher Franklin. Free Will // Stanford Encyclopedia of Philosophy. Winter 2022 Edition. Огляд сучасних компатибілістичних позицій можна прочитати в статті: Michael McKenn. Contemporary compatibilism: Mesh theories and reasons-responsive theories // The Oxford Handbook of Free Will. Oxford 2011, p. 175–198.
2. Цю ситуацію добре описує оглядова стаття: Claire Delnatte, Emmanuel Roze, Pierre Pouget, Cécile Galléa, Quentin Welniarz. Can neuroscience enlighten the philosophical debate about free will? // Neuropsychologia. 2023 Sep 9; Epub 2023 Jun 27.
3. Докладніше про обмеження експериментів і те, чому вони не можуть спростувати всі форми лібертаріанства, можна прочитати у: László Bernáth. Why Libet-style experiments cannot refute all forms of libertarianism. Brill 2019; Adina L. Roskies. What kind of neuroscientific evidence, if any, could determine whether anyone has free will // Free Will: Philosophers and Neuroscientists in Conversation, 2022, p. 71–79.
4. Цю думку чітко формулює Роберт Норткотт у статті: Robert Northcott. Free Will is Not a Testable Hypothesis // Erkenn 84 (2019) 617–631.
5. Докладніше про цю тему можна прочитати в: Alfred R. Mele. Effective Intentions: The Power of Conscious Will. Oxford University Press, 2009.
6. Robert Kane. Two kinds of incompatibilism // Philosophy and Phenomenological Research, vol. 50, 2 (1989) 219–254.
7. Roderick M. Chisholm. Human freedom and the self // Agency and Responsibility. Routhledge, 2018.
8. Класичний приклад такого підходу можна знайти у відомій статті Альфреда Еєра, де він прямо стверджує: саме детермінованість наших дій дозволяє їм бути під нашим контролем і, отже, робить нас відповідальними: Alfred Jules Ayer Freedom and necessity // Philosophical essays. Westport, Conn.: Greenwood Press, 1954, p. 271–284.
9. Сьогодні в наукових колах існують інтерпретації експериментів Лібета, які значно відрізняються від початкових висновків про «несвідоме ухвалення рішення» та «запізніле усвідомлення». Згідно з новішим підходом потенціал готовності (RP) відображає не завчасне ухвалення рішення, а радше накопичення випадкових, стохастичних коливань у мозковій активності. Коли ці коливання досягають певного порога, відбувається саме рішення, і цей момент зазвичай збігається або майже збігається з тим, коли учасник експерименту усвідомлює бажання діяти Така інтерпретація принципово змінює картину. По-перше, вона виключає індетермінізм, адже нейронний шум не є детермінованим процесом. По-друге, якщо момент досягнення порогу ухвалення рішення збігається з моментом усвідомлення наміру, це не дає підстав стверджувати, що рішення було ухвалене несвідомо задовго до цього. Докладніший аналіз цієї позиції можна знайти в: Marcel Brass, Ariel Furstenberg, Alfred R. Mele. Why neuroscience does not disprove free will // Neuroscience & Biobehavioral Reviews 2019, p. 251–263.
10. Варто додати, що такий підхід Сапольського лишається незмінним уже багато років. Як ми бачили, його «Біологія поведінки» має ті самі вади. Це стосується не лише зауважень, висловлених Джонсоном, а й тем, пов’язаних із емерджентністю та хаотичними процесами. Хоча ці явища можна тлумачити по-різному, Сапольський послідовно обирає лише ті інтерпретації, які ще потребують переконливого обґрунтування, насамперед тезу про детермінізм.

Поділитися: