Свіжий номер

3(503)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором
Джерело: сайт Синоду єпископів УГКЦ

Взаємодоповнюваність традицій у баченні Андрея Шептицького та Йосифа Сліпого

Закінчення. Початок у попередньому числі

Патріарх Йосиф Сліпий про взаємодоповнюваність традицій

Патріарх Сліпий, ще як ректор Греко-католицької богословської академії, був інтегрований у важливі проєкти Львівської архиєпархії, ініційовані Шептицьким. Тож не дивно, що він, як наступник Шептицького, частково «успадкував» їх. Та було б великим спрощенням говорити про цілковиту одностайність мислення чи діяльності обох, бо існувало між ними й багато відмінностей. На відміну від Шептицького, який не був науковцем у класичному розумінні цього слова, Сліпий, попри адміністративні обов’язки, до початку Другої світової війни займався академічною наукою.

Вже під час навчання в Інсбруці, а відтак у Римі предметом його наукового зацікавлення стали богословсько-догматичні контроверсії між Сходом і Заходом, передусім тринітарне вчення про Filioque. У 1928 році Сліпий став ректором Богословської академії, яка, за задумом Шептицького, окрім забезпечення базовою освітою, мала б зосередитися на дослідженні питань єдності Церков1. У працях про святого Тому Аквінського, святого Августина, у виступах на унійних конференціях (Велеград, Пінськ) він перманентно шукає спільності між богословськими традиціями Заходу і Сходу. Основою досліджень Сліпого стають заперечення уявлень про антиномічність двох традицій, обґрунтування взаємопов’язаності та взаємозалежності східно- та західнохристиянських богословських моделей, зокрема східної патристики та західної схоластики, їхнього впливу на працю над об’єднанням Церков. Переконання у взаємодоповнюваності богословських традицій Сходу і Заходу стало, можна сказати, його богословським кредо.

Попри те, Сліпий добре усвідомлював, що примирення патристики  і схоластики є надзвичайно складним, адже воно не стосувалося винятково питань богословських систем і підходів, а заторкувало цілий комплекс складних відносин між Римом і Константинополем та історично-політичних нашарувань, які не дозволяли розглядати це питання винятково з науково-богословської перспективи2.

Абстрагуючись від цих комплексних проблем, Сліпий більше цікавився питанням, наскільки саме західне середньовічне богослов’я, передусім вчення Томи Аквінського, впливало на візантійську (ХІІІ – XV ст.) та українську (XVI – XVIII ст.) богословську думку і як це позначалося на самобутності останньої. Позитивну оцінку Сліпого отримали передусім ті візантійські богослови, які були прихильниками церковної унії3. Багато з них були переконані, що через вивчення латинських богословських трактатів можна досягти усунення розбіжностей між Римом і Візантією. А логічний, однак з огляду на історичне відчуження між Латинською та Східними Церквами, надто спрощений і віддалений від церковно-політичних реалій ХХ століття висновок Сліпого полягав у тому, що чим глибше східні богослови вивчатимуть твори святого Томи, то більше ставатимуть ревними прихильниками церковної унії4.

На підставі поглиблених студій та під впливом намагань Митрополита Шептицького ставити наголос на спільному між православними і католиками Сліпий у 1930-их роках поступово приходить до переконання, що в певних богословських і догматичних питаннях насправді можна досягти порозуміння.

Після звільнення з радянського ув’язнення перед митрополитом Сліпим стояли інші завдання і пріоритети. Він прибув до Рима в період Другого Ватиканського Собору, який визначив сучасний розвиток Католицької Церкви. Тож главі УГКЦ довелося переосмислити і по-новому закцентувати багато компонентів ідентичності своєї Церкви.
У римський період діяльності погляди Сліпого на ідентичність очолюваної ним Церкви стають виразно екуменічними в сучасному розумінні. Через політичні обставини, спричинені, зокрема, так званою «Східною політикою Ватикану» (Ostpolitik5) та фактичною маргіналізацією УГКЦ в екуменічних питаннях, через неможливість УГКЦ брати участь в екуменічному діалозі на міжнародному рівні головним адресатом звернень Сліпого стають православні українці, з якими греко-католиків поєднувала не лише спільна християнська традиція, а й непрості умови буття в повоєнному часі. У цьому контексті ключову роль відігравала постать митрополита Петра Могили, для Патріарха Йосифа – символ екуменізму з православними.

Наприкінці життя Сліпий у пастирському посланні від 3 червня 1976 року «Про поєднання в Христі» зробив своєрідний підсумок свого богослов’я, яке знайшло вираження в переконанні, що глибші та щирі наукові дослідження, нарешті, провадять до певності, що між українськими Церквами немає суттєвих догматичних різниць6. Тому вихідною точкою порозуміння повинні стати спільні риси, які об’єднують обидві Церкви, а остаточною метою українського екуменізму – спільний патріархат і спільна Євхаристія7.

Підсумок

Діяльність та формування ідей Митрополита Шептицького і Патріарха Сліпого про поєднання неможливо розглядати поза складним політичним і богословським контекстом кінця ХІХ-го і викликів ХХ століття. Перманентний пошук шляхів наближення і поєднання був зумовлений розташуванням УГКЦ на стику двох християнських культур у географічному, ментальному і богословському значенні. Цей пошук ніколи не був прямолінійним, а відображав складність історично-богословських розбіжностей, догматичних контроверсій між католиками і православними, ментальні бар’єри та вплив церковно-політичних обставин на формування моделей поєднання та форм їх реалізації. Саме тому невід’ємним елементом віднайдення власної ідентичності і для Шептицького, і для Сліпого був перманентний пошук точок примирення і шляхів поєднання з Православними Церквами.

Своєрідним спільним знаменником цього поєднання вони вважали взаємодоповнюваність двох традицій. З одного боку, УГКЦ на собі, можливо, найсильніше відчула динаміку відчуження між Західною та Східними Церквами, а з другого, на їхню думку, могла бути легітимним синтезом візантійського і східнослов’янського та спільної традиції християнської віри. Поєднання для Шептицького і Сліпого не означало відкинення однієї з традицій. Обидва намагалися послідовно довести, що ці дві богословські традиції – Сходу і Заходу, маючи глибоке історичне коріння, не суперечать, а гармонійно поєднуються і доповнюють одна одну. Тому для них не становило жодних труднощів ідентифікувати себе з богословськими і догматичними надбаннями як християнського Сходу, так і Заходу. Саме тут і донині є потенціал для праці над примиренням та єднанням на перший погляд абсолютно протилежних позицій через пошук глибокого і правдивого синтезу.

Ця стаття написана на основі доповіді, виголошеної під час наукового симпозіуму «Берестейське поєднання 1596 року в контексті унійних процесів минулого та пошуку сучасних моделей церковної єдности», проведеного Інститутом історії Церкви УКУ та Центром УКУ в Києві 28 жовтня 2021 року.

о. Андрій Михалейко, габілітований доктор богослов’я, кандидат філософських наук, професор-ад’юнкт Католицького університету Айхштетт-Інгольгтадт (Німеччина)

  1. Андрей Шептицький. Промова основника на святочнім відкриттю Гр.-Кат. Богословської Академії//Твори – Opera, т. 3– 4. Рим, 1970, с. 269 – 272.
  2. Йосиф Сліпий. Погляд на з’єдинені й нез’єдинені Церкви Сходу//Твори патріярха і кардинала Йосифа, т. 5. Рим, 1971, с. 137; Його ж. Нарис історії філософії. Там само, т. 15. Рим, 1991, с. 105.
  3. До цього ряду богословів Сліпий залічує: Димитрія Кидонія, «найвірнішого захисника святого Томи» (Slipyj. De valore S. Thomae Aquinatis, с. 200), кардинала Виссаріона (1403 – 1472), «великого працівника для єдності Церкви», посередника між Сходом і Заходом (Сліпий. Панегірик на честь Кардинала Виссаріона 18.ХІ.1972//Твори патріярха і кардинала Йосифа, т. 12. Рим, 1983, с. 190, 192), Никифора Григораса (1295 – 1359), патріарха Йоганеса XIV Калеку (1283 – 1347), Мануеля Калеку (1360 – 1410) та інших (Slipyj. De valore S. Thomae Aquinatis, с. 205-206). Див. Також: Gerhard Podskalsky. TheologieundPhilosophieinByzanz. Der Streit um die theologische Methodik in der spдtbyzantinischen Geistesgeschichte (14./15. Jh.), seine systematischen Grundlagen und seine historische Entwicklung. Mьnchen, 1977, с. 148; Gerhard Podskalsky. Von Photios zu Bessarion. Der Vorrang humanistisch geprдgter Theologie in Byzanz und deren bleibende Bedeutung. Wiesbaden, 2003, с. 19.
  4. Slipyj. De valore S. Thomae Aquinatis, с. 210.
  5. Andriy Mykhaleyko. Josyf Slipyj (1892 – 1984) und die Vatikanische «Ostpolitik»//TheRomanianUniate (Greek-Catholic) Church. 60 Years from the Abolition. The Way of the Cross (1945–1948), ред.Nicolae Gudea and Dan Ruscu. (Cluj-Napoca) 2009, с. 147 – 160.
  6. Йосиф Сліпий. Послання про поєднання в Христі 3.06.1976 /Богословія 1– 4 (1977) 8.
  7. Соборне Різдвяне Послання 1977//Твори патріярха і кардинала Йосифа, т. 9. Рим, 1980, с. 300.
Поділитися:

Популярні статті