Продовження з попереднього числа
В сю пору відбувається церемоніяльне закритє Синода. Говорять, що сегодня іміє состоятись пращальний обід, котрий назначен був на вторник і не состоявся для того, що митрополит крайно огірчен був поведенєм синодального духовеньства, не хотівшого за ніяку ціну согласитись на целібат. Відбудеться — ли той обід і являться на нім члени синода, того наперед сказати не можем. Фактом єсть, що между членами Синода і митрополитом возникли во время засідань Синода недорозумінія, а даже распря, которая грозила розбитєм Синода, так як митрополит хотів бузусловно перевести без зміни свої предложеня о безбрачії і о вміщене 41 латинських святих (Лойоли, Торкведами, Арбуеза і пр.) в наші церковні книги. Дійшло було до того, що члени Синода висилали кількакратно депутації к папському делегату Чіясці і представляли єму, що они — яко католики греческого обряда — довжні держатися тих папських булл, которії запоручають нашій церкві ненарушимість її обрядів і обичаїв. Архиєпископ Чіяска був з начала весьма твердий, на когда наконець представителі духовеньства заявили єму, що отнесуться в телеграфічеській дорозі к римському папі, то він став мякшим і заявив, що всі предложення на Синоді вийшли не від папи, а від митрополита, і що папі розходиться лиш о догми і не о церемонії і обряди. На основанії того заявленя папського делегата начався между депутацією і ним довший розговір, із которого оказалося, що всі предложеня для Синода ізготовлені митрополитом у Львові і що на них согласились также оба єпископи. Услишавши то, депутація удалась к митрополиту і сообщила то, що слишала от папського делегата і только тогда митрополит признався, що не Рим, а він сам ізготовляв проекти для Синода. Вість о откровеніях папського делегата рознеслась в однім мгновенії между членами Синода, і когда митрополит явився на засіданні синодальної комісії, члени Синода привели єму в память слова, которими поздровив єго пок. єпископ Ступницький яко митрополита, когда приїхав в Перемишль. Митрополит клявся, що він любить руську церков і народність і що у него руська кров і кості, однако слів, которими поздравив єго пок. єпископ Ступницький яко митрополита не опровергнув. Когда при кінці митрополит виразив жаль, що не пользується довірєм среди духовенства, члени Синода одозвались на то словами: «Так єсть». Потім примітив митрополит, що він не може уже достигнути висшого достоїнтва, як то, котороє тепер іміє і для того не можно єго обвиняти і підозрівати. На то одозвались члени Синода з заявленієм, при яких условіях і обстоятельствах получав митрополит нинішнє своє достоїнство.
Ситуація — як говорять очевидці — була крайнє неприятна, і ми желали би, щоби она більше не повторялась уже для того одного, що нам більше чим кому другому розходиться о то, даби авторитет начальника руської церкви не був всколебаний.
В цілім Синоді успів митрополит перефорсовати в цілості лиш менше важні вопроси, а іменно: піднесенє Св. Євхаристії (Божого Тіла) до торжественного празника, предоставленіє на богословськім факультеті латинських преподаваній (з приведеним руського тексту св. Писанія) і введенє монстранцій і суплікацій. В заміну за то позволено духовеньству мирствовати і не переносити Літургукона перед Євангелієм і при кінці Літургії із одної на другу сторону престола.
Кромі того удалось также, перевести на Синоді резолюцію, похваляющу і одобряющу реформу нашего монашества єзуїтами. Вопрос той трактувався в комісії, но когда члени комісії стали наводити протоігумену О. Сарницькому розличні єго гріхи і виражати удивленіє, що єзуїти єго первого не реформували, то О. Сарницький просив, щоби предмет сей устранити із дневного порядка, так як руські монахи і монастирі в Галичині підчинені безпосредственно папі римському і Синод не іміє права о них розсуджати. Предсідатель комісії удовлетворив желанию О. Сарницького, і члени Синода думали, що о монастирях і їх реформі не буде уже дискусії, а тим самим также рішення. Между тим на повнійшім общім собранії прочитана була резолюція, похваляюща і одобряюща реформу монашества єзуїтами, і синодальне духовеньство принуджено було приняти к свидінію, так як на общих торжественних собраніях Синода не допускається ніяка дискусія.
Весьма соотвітно оціняє діятельність кончащогося Синода Курієр Львовські, о чім ми вже вспоминали».
Говорено о тім, що на Синоді мався піднести вопрос, чи душпастирі мають до політики мішатися, іли ні, но се залишено з поводу, що самим головнішим діятелем в воскресенію «нової ери» був сам митрополит при помощі п. Барвинського і тутті кванті. О скілько нам ізвістно, митрополит хотів перевести на Синоді рішенє, щоби в будучності руське духовенство держалось такої політики, якої держиться митрополит, однако когда оба єпископи заявили, що в політику мішатись не будуть, він відступив від того предложеня.
Самим замічательнішим собитієм на Синоді була річ черновецького приходника о. Келестина Костецького. Виступив він в защиту безбрачія духовенства і старався всіми силами піддержати предложенє митрополита в сім ділі. О. Костецький проізніс в защиту безбрачія пространную реч, а щоби на членів Синода, а головним образом на архиєпископа Чіяску зділати хорошоє впечатленіє, заявив между прочим, що він іще сегодня не може віджаловати того, що женився, так як жена препятствує єму посвятити всі свої сили для переведення всіх буковинських православних на унію. При кінці своєї речі о. Костецький спустив немного із тона безбрачія і просив лиш о то, щоби єму позволено було носити мітру, а другим уніятським священикам на Буковині рясу і бороду, а в такім случаї вони не лиш піднесуть значене унії, но также успіють перевести всіх православних в католичество. Реч та — як нас увіряють — зділала неприятне впечатленіє не лиш на синодальне духовенство, но также на папського делегата і єпископів, так як во первих намірена була против постановлень яко «тайни велієй», а во вторих в ній проявилось желаніє, що о. Костецькому розходиться о полученіє мітри, в заміну за котру він готов би отречися законної жени і — розуміється — дітей.
Ми довжні єще повторити за Курієром Львовским слова, которими поздравив пок. бискуп Ступницький нинішнього нашого митрополита, по поводу єго возведеня на престол первого галицько-руського ієрарха. Ото слова тії суть слідующі, когда по своїй номінації на митрополита прибув др. Сильвестер Сембратович в Перемишль к єпископу Ступницькому, а той, поздравивши єго з новим достоїнством, імів сказати: «Знаю, які пакти Ви були принуджені підписати. І мені предлагали митрополію під условієм, щоби я ті пакти підписав, но я, прочитавши їх, отвітив, що того нікогда не зділаю. Желаю тепер Преосвящентсву счастя, хотя не предполагаю і не хочу, щоби моє желаніє ісполнилось». О тих пактах розказував пок. єпископ Ступницький одному із наших старших священиків Станиславської єпархії, когда з ним стрітився на купелях».
При закінченю Синода і по процесіональних Богослуженях удались всі в палату митрополита на закуску, котора заступила давно предвіщенний торжественний пир іли обід. Перекуска була довольно скромная, многі священники не явились в палаті митрополита і устроїли себі закуску на свій счет. Послі закуски собрались члени Синода в Святоюрськім храмі, где при закритих дверях були прочитані і одобрені послідні рішення Синода, іменно же о безбрачїї духовенства і о учрежденії так зовимих малих семінарій, в котрих іміли би содерживатись і воспитиватись ученики середних шкіл, наміряющі посвятитись духовному званію. Того рода семінарії довжні би находитись в кожнім єпископськім престольнім городі, т. є. в Львові, Перемишлі і Станиславові, а кромі того єще в Римі. Хто імів би доставити средства на содержаніє тих семінарів, о тім точно не рішено, однако папський делегат імів виразитися, що єпископи довжні дати на ту ціль по 5000 зр., а духовеньство довжно собрати между собою найменше 30 000 зр. Малу семінарію в Римі — як увіряв папський отпоручник буде содерживати конгрегація для розпространенія віри, котора готова примістити в Римі на свій счет около 50 мальчиків руської народности. Нікоторі члени Синода увіряють, що конгрегація, примістившись на один год руських мальчиків, постарається о то, щоби австрийське правительство дало для них во вторім году средства содержанія, которої средства можна би приобрісти посредством соотвітного уменшенія числа воспитанників в Львівській духовній семінарії. З помощію малих семінарій хотять єпископи приготовити себі молодіж для духовного званія і запобігти тому, щоби священниками не були «люде без віри» іли особи «з наклоненієм к православію». Они задумали не принимати в дух. семінарію нікого із таких людей, которі кінчили гімназію на свій счет т. є. не були в так зовимих семінаріях, а в тих довжно бути єжєгодно по 50 воспитанників. — Когда торжественноє собраніє іміло кінчитись, предложив митрополит, щоби вибрати із кождої єпархії по двох уважаємих і достойних довіря священиків, которії довжні наблюдати, даби рішення Синода, когда они будуть потверджені папою, точно соблюдалися. Такими мужами назначив митрополит крил. Білецького і духовника львівської семінарії о. Дольницького для львівської архиєпархії, крил. Фацієвича і черновецького приходника для станиславівської, а крил. Копистянського і крил. Подолинського для перемишльської єпархії. (Потім наступило пращаніє всіх членів Синода в митрополичій палаті). Папський делегат Чіяска заявив, що він наочно убідився о вірності руського духовенства для католичеської церкви, і що не залишить о жалобах і желанях духовеньства сообщити римському престолу. Митрополит отвіщая на пращальную реч, просив членів Синода забути о всяких спорах, які во время Синода проісходили, а при тім виразив радість, що ціль Синода по крайній мірі в одній часті достижена. — Говорять, що в честь о. Чіяски намірять польські аристократичеські доми устроїти у Львові пращальний пир, на которий приглашен буде также намістник, всі львівські архиєпископи і другі духовні і мірські достойники».
З времен водворенія на Галицькій Русі «нової ери» проісходять у нас явленія, которим слідує пожертвовати особене вниманіє, хотя на первий вид казалось би, що они більше личного, чим общого характера. Ми переходим тепер мовчанієм над більшою частю тих своєобразних явлень, затрогивающих соціяльно-політичеське положеніє руського народа в Галичині, а зарегиструєм єдинственно собитія, в которих г. намістник гр. Бадені принимає участіє, як і собитія, котрії імя нашего митрополита д-ра Сильвестра Сембратовича ділають голосним.
Всім прехорошо ізвістно, якими словами приняв намістник в Калушськім повіті (по случаю свого там же пребиванія) депутацію руського духовенства і яке впечатлініє зділали на всій Русі слова намістника о повиновенії руського народа «старшій польській народності». Между тим каждий знає, що для намістника ні польська, ні руська народність не довжні бути старшою іли молодшою, так як держава наша признає всім народностям рівні права і рівну законну защиту. — Єще не затерлась память о такім приняті депутації калушського руського духовенства, як друга депутація руського духовенства, во главі котрої стояв митрополит, складала по случаю тезоіменія Єго Вел. Імператора свої желанія на руки намістника. Послі зложенія тих благожеланій намістник гр. Бадені тронувся голови нашого митрополита і виразив радість, що не смотря на синодальні клопоти; осталось єму єще на голові волосє. Окончаніє авдієнції оставляєм без коментарів, но нам слідує примітити, що то своєобразне обращеніє намістника з руським владикою проізводить в руськім народі странії толки і чувства, а то тим більше, що намістник привик даже сідоглавих наших священників апострововати словом «ти». Підносим ті факти для того, що они стались предметом дивних розговорів в краї і даже поза границями держави. Синодальні совіщанія проісходили в строгій тайні під клятвою, а между тим сам митрополит открив весьма важну тайну, а іменно ту, що він дав обіщаніє на то, що буде дійствовати в пользу введеня безбрачія среди нашего духовеньства. Нам кажеться, що обіщанія, данниї нашим митрополитам, розпространяються і на введеня грегоріянського календаря, як і прочих латинізаторських нововведень в обряд нашої церкви, як на пр. празник Божого Тіла, суплікації, монстранції і пр. Руський народ іміє право требовати от своєго митрополита ближайших пояснень на счет времені, в которім дані були ті обіщанія. Ми увірені в тім, що правительство тих обіщаній не требовало от митрополита, но їх могли требовати якії то приватні люде (Пріват манни), не іміющі права требовати от архиєрея обіщаній, стоящих в противорічі относительно архиєрейського обовязку защити прав і обряда своєї церкви. Рим клянеться постоянно буллами, а тепер клявся устами монсіньора Чіяска, що нічого не думає предпринимати против прав і обрядів руської церкви. Хто же і когда виміг то обіщаніє на нашім митрополиті, і не участвують ли в тім обіщанії і другії наші архиієреї?
Вопрос той занимає всі слої нашого общества і руський народ непремінно довжен получити повне єго виясненіє. Виясненіє єго необходиме уже і для того, щоби подібні обіщанія зділати на будучність неможливими. Всяким возможним законним образом, на який позволяє наша конституція, ми не перестанем требовати вияснень того вопроса, так як руський народ хоче видіти в своїх архиієреях защитників прав і обряда своєї церкви. Обіщанія руського митрополита составляли цілу вісь, около которої кружили всі совіщанія того Синода, которий історія нашого народа і єго церкви запише на своїх скрижалях.
Руський народ іміє весьма високоє понятє о достоїнстві князя руської церкви і іменно для того приняв він з чувством удивленя своєго рода вість, що митрополит висідає на улиці у Львові із своєї карети, щоби підійти до карети їдучого кардинала О. Дунаєвського і на улиці ціловати єго руку. І достоїнство кардинала і знатную личність краківського князя єпископа Дунаєвського ми ціним високо, но всяке усердіє довжно іміти свої преділи.
Живем в «новій ері», і як з нею, так і бути може і з подібними проізшествіями тяжко приходить нам примиритися. Може бути, що того рода факти іміють служити приготовленієм для тої «слави», о которій голосили романчукісти в началі «нової ери». Єсли так, то ми «славу ту тілько тепер увиділи, бо в «старій ері» нам така слава не була ізвістна».
Синод сей буде славний в історії церкви руської, він скликаний лиш в цілях політичних, о предметах трактуємих на нім совітовалися Рим і австрійське правительство, до Риму їздили латинські єпископи Дунаєвский і Пузина, они там латинізацію руської Церкви предложили, там уложено всі точки, а митрополита Сильвестра Сембратовича обрано себі за орудіє до переведеня своїх закулісових цілей, для того так велика тайна під клятвою, а синодальні члени були лиш покривкою, щоб світу заявити можна, що таких реформ саме руське духовенство і народ руський желає. Що не інше наміреніє, як лиш в римсько-католиків всіх уніятів перевести, було, явствує із того, що н. пр. зміни в требнику під правленієм митрополита Йосифа Сембратовича зділанні не порушено на Синоді, котре діло властиве до Синода належить, — О скілько я від учасників Синода лиш частково довідатися міг, то передаю до загальної відомости, понеже на Синоді, хотя клир (участники) в найлучшій вірі роз’їхались, що не допустили до розрушеня руської церкви. Но так як політична нова ера розєдинила Русинів, так Синодом старалося єще розєднити руське духовеньство, котре однак діло не у всім повелося, но всегда власті духовні з правительством введуть ними желаємі реформи во вред нашого гречеського обряда.
Треба бо знати, що делегат папський Чіяска одозвався до депутації, пришедшій в нему в цілі ненарушенія целібата, такими словами: «Вос схізматіці, вос мендацес! (ви схизматики, ви брехуни!), а митрополит грозив суспензою противлящимся безбрачію клира руського.
Мовлю: все ухвалили синодальні члени, і так: о безбрачію підписали всі члени в церкві Святоюрській на великім престолі в дню окончанія Синода резолюцію до Престола апостольського в такім змислі: «Віруєм, що безбрачіє єсть совєршенніше, ніжели супружество», однак булли папські, прежде видані, дозволяють клирові руському в супружество вступати. Єсли отже вірують в совершенство безбрачія, отож папа римський одобрить сіє віроісповіданіє, видасть нову буллу, в котрій піднесе сю віру в догмат, і так безбрачіє вводитися буде. Додаток до резолюції не має жадної вартости в виду першого визнання. Отже будем мати постепенне введеніє безбрачія, а женаті священники не будуть в будуще при посадах лучших узгляднені, дальше може і конгруї будуть лишені, і знов воскреснуть священники антікве едукаціоніс (женаті) і нове едукаціоніс (безбрачні). Отже безбрачіє ухвалено.
Причисленіє 41 латинських святих в руську церков також ухвалено в такий спосіб, що мають тії в Неділю Всіх Святих (І. Неділя по Сошествію С. Духа) в нашій гречеській церкві вчисленними бути; так отже зділаний первий крок до зрівнаня нашого календаря юліянського з грегоріянським. Церков наша має тепер вже яко святих почитати найокрутніших інквізиторів і начальника єзуїтів. —
Апробував Синод занятіє монастирів руських через єзуїтів, а делегат папський, повертаючи із Львова до Риму, сказав єзуїтам в Кракові о тім і заявив їм від себе і від Синода львівського як найсердечніше благодареніє.
Ухвалив Синод далі причастіє больних і вірних при Службі Божій Преждеосвященній під одним видом т. є. під видом хліба (без вина), а вино можна дати потім пити, вмісто води, но то послідне не єсть конечним.
Дебатовано над колпаками для клира руського і ухвалено завести такові, но щоб не мали взір такий, як уживають православні; відай боялися шизми. При Богослуженю (Св. Літургії) з самого початку при «Благословенно царство» не будесь знаменовати крест Святим Євангелієм, но зділатись має лиш глубокий поклін: на «Мир всім» обертатися до народа назнаменаючи єго крестом святим; на «нині і присно, і во віки віков» вже не обертатись к народу лиш до половини; непереношенє Літургікона, і так самії мілочі, котрі головну ціль латинізації руської церкви покривати мали. Може і где що більше, но тайна і клятва синодальна не дозволяла участникам більше где що виявити. —
Такого то добра приспорив наш митрополит народові руському і гречеській своїй церкві, і невірно закидає лицям люблящим правду і справедливість цілі егоїстичні. Він оказався тепер в цілій наготі, яко найбільший зволенник цілей егоїстичних, і яким сам єсть, так і другим желає то накинути.
Як намістник граф Бадені получив орден св. Леопольда, а презес «кола польського» в раді державній Яворський іменований ексцеленцією, так відай посиплються знов ордени, достоїнства і отличія. Перші сі два получили то за точне впровадженіє «нової ери», а тепер за «Синод» получать подлеці раби Божії руські охлапи зі стола панського і наслаждатися будуть ними по всі дні живота своєго, хотяй народ пальцями на тих отступників всказувати буде яко предателей віри і церкви своєї. — Думаю єще тут один епізод з вибору до ради державної дотично моєї особи навести, котрий мене спонукав не участувати навіть в Синоді. При нарадах о виборі посла з менших посілостей в Стрию возвано мене о той мандат посольський старатися. Я то всьо навів, однак як хитро і облудно ділано, переходить всяке понятіє. Отож, в торговлі в Стрию собрались Русини до наради і урадили мене огидно скомпромітувати в той спосіб, щоб я старався о мандат, і щоб навіть ц.к. Старостві в Стрию яко такий представився, а потім ані одного голосу не дати. На то одізвався грабя Дзєдушицкі із Стрийщини: «Вшакже нє ґодзісен з так сендзівим чловєкєм і друґолетнім послем постемповаць», но тоє много не помогло, і як рішили, так зробили. Всьо тоє я описав в XXIX письмі. Тоє мене так зразило, що намірив-єм оттягнутись от всякої діяльности на полі політичнім, а для того і на Синод не прибув, що дуже добре сталось, понеже при так облуднім поступованю наших властей духовних і мірських бувшим мав вічно на сумліню, що і я доложив моєї руки до убійчого удару нашої руської церкви. Най здорові тепер дійствують граф Бадені, Яворський, митрополит Сильвестер Сембратович, Романчук, Барвінський, Телішевський, о. Николай Січинський ет тутті кванті їх зволенники, а їх діла вже видають нині гіркі овочі, бо: розєдиненіє, роздор і денунціяторство. —
Бідная Русь, за якії гріхи мусимо так терпіти, що власнії Твої діти на крест розпинають?
Єсьм при кінці моїх записок, — не буду розводитись з коментарями дальше, бо відай я досить ясно всьо виложив, лиш загально скажу, що ідеали наші ізчесли, як дим, і роса очі виїсть, нім сонце спасеня для народу руського зійде. Єсли не удасться еще народові нашому сконсолідуватися, то будучність мусить терпко осудити слабий рід. Такі поколіня стягають на себе проклятіє їх наслідників, понеже они не позіставили їм такого наслідя, яке они повинні були дістати. Світ теперішній карає їх погордою, понеже має право жадати, щоб тії, которії представляються яко заступники народа і Церкви, совістно і ревно в пользу їх трудилися. А понеже народ руський тримільоновий з єго восточним віроісповіданєм не дасться зі світа виелімінувати, то потреба лиш згоди, єдности і витривалости в обороні прав своїх, консолідація могла би єще сіє зло направити, котра буде добродійством не лиш для власного добра, але і для общих народних діл.
Сей труд для людськості і для власного отечества нехай в нас запалить огонь одушевленя патріотичного, котре єсть покликане найвисшим ідеалам людскости служити.
Тоє єсть моє желаніє, також щоб нинішній простацький спосіб поступованя во всім ізчез. Правда єсть, що: «простацтво в людскості ніколи не загине, але єсли оно опанує такії індивідуа, якії понад загальність висшими мнять бути, то тогда окриваються сії ідеали в «простацьку форму» і «простацтво» стаєсь загальне».
В такім печальнім положеню моєго народа руського має Русь надію лиш єще на Бога, і для того:
Сли запізнано мене вже так часто
Тебе Всевишній в тяжкій добі днесь
В кервавих сльозах благаю согласно
Подай мир, сладость, потіху з небес
І з Твоєї чаші, Боже, ожидаю
Рівність закона, свободи для краю,—
Твій щирий Друг Йоан Озаркевич
І Совітник Митропол. Львівської Консисторії, вислужений декан,
бувший посол до Сойму Краєвого і Ради державної, гр. кат. парох в Болехові.
Болехів
