На початку XXI століття в українському мистецтвознавстві з’явився новий термін – «вишивка козацької старшини». Його популяризація пов’язана насамперед із працями чернігівської дослідниці Віри Зайченко, яка присвятила цьому явищу дві ілюстровані книжки: «Вишивка козацької старшини XVII–XVIII століть» (2001) та «Вишивка козацької старшини. Техніки» (2006). З огляду на назви видань може виникнути враження, ніби мовиться про автентичні вишивані предмети, які належали представникам козацької еліти. Втім, якщо уважніше поглянути на представлені в книгах зразки, виявиться несподіване: переважна більшість ілюстрацій демонструє не елементи одягу козацької старшини, а вишиті краї підризників – нижніх частин церковного богослужбового одягу.
У межах цієї статті розглянемо, якою є вишивка підризників, хто її створював, а хто досліджував і колекціонував. Крім того, спробуємо з’ясувати, як і чому вишивка сакрального характеру була перетворена на так звану вишивку козацької старшини.
Спочатку визначимось із терміном. Підризник – це довге (до п’ят) богослужбове облачення з вузькими рукавами, зазвичай білого кольору (хоча колір може змінюватися залежно від церковного свята). Основним матеріалом був шовк. У підризник вдягається священник і архиєрей під час богослужіння разом із ризою (фелоном). А оскільки ризу завжди вдягали поверх підризника, помітною залишалася лише його нижня частина. Саме цей край часто прикрашали вишивкою або нашивали на нього декоративну смугу з візерунчастої тканини. Подібну практику можна порівняти з народною традицією, коли сорочка трохи виступала з-під верхнього одягу, демонструючи декоративний край.
Нижню вишиту частину підризника називають по-різному: поділ, кайма, фриз, лиштва, окрайка. Стефан Таранушенко у виданні «Пам’ятки мистецтва Старої Слобожанщини» (1922), підписуючи фотографії вишитих країв підризників, ужив термін «вишиванка». В музеях України та Росії дотепер залишилося чимало зразків вишитих подолів підризників, датованих кінцем XVII – XVIII століттям.
Хто ж перший почав колекціонувати, експонувати й популяризувати вишивку, якою були прикрашені підризники кінця XVII – XVIII століття?
Однією з перших відомих спроб зібрати зразки української вишивки стала колекція російського художника Костянтина Далматова. В його альбомі «Узорное шитье и вышивка» (1893–1894) представлені фотографії різних вишивок, зокрема оздоблених подолів підризників. Згодом у Петербурзі вийшло окреме видання «Узоры стародавних украинских вышивок. Собрание К. Далматова», де ці зразки були опубліковані.
1898 року в Києві з’явився Каталог українських старожитностей з колекції В.В. Тарновського, що містив докладні описи вишитих підризників та їхніх окрайок. У ньому згадуються 104 окрайки і три підризники, вишиті кольоровими нитками.
Широкої популярності вишиті підризники набули на початку XX століття, зокрема під час XII Археологічного з’їзду, що відбувся у Харкові 1902 року. На супровідній виставці демонстрували зразки з Полтавщини та Слобожанщини з приватної колекції Василя Безпальчева.
Примітно, що каталог виставки подавав не лише географічне походження експонатів, а й імена священників, яким ці речі належали. Наприклад, підризник з білого полотна з подолом, прикрашеним каймою, на якій вишиті золотом та кольоровим шовком квіткові орнаменти, належав протоєрею Феофану Макухіну зі Спасопреображенської церкви в Ізюмі (КВАЗХ № 542); підризник з простого полотна, поділ якого прикрашений квітами, вишитими червоним кольором, належав священнику Василеві Петрусенку з міста Недригайлів Лебединського повіту (КВАЗХ № 547).
Після XII Археологічного з’їзду в 1903 році колекцію Василя Безпальчева придбали два музеї (теперішній Російський етнографічний музей у Петербурзі та Державний історичний музей у Москві).
Виставку XII Археологічного з’їзду відвідав український художник Микола Самокиш. І вишивка на подолах підризників не залишила його байдужим. Він зміг зблизька роздивитися ці експонати та зробити їх детальні замальовки. Завдяки їм можна зрозуміти, що експонати, які тепер зберігаються в ГИМ, були представлені на виставці XII Археологічного з’їзду, а також побачити, як поділ підризника, замальований Самокишем, виглядав у оригіналі.
Окрім експонатів з колекції Безпальчева, Самокиш замалював схожі взірці вишивки із експонатів Київського історичного і Полтавського музеїв та деяких сіл Полтавської, Київської та Чернігівської губерній. Кайма підризника, яку замалював Самокиш, тепер теж зберігається в ГИМ. На основі замальовок з виставки 1902 року був створений альбом «Мотиви українського орнаменту», який уміщав 40 кольорових таблиць і був виданий у 1903–1904 роках у Харкові. Альбом Самокиша привернув увагу публіки.
У цей час (1903–1908 рр.) в Полтаві за проєктом Василя Кричевського споруджували будинок губернського земства. Для його оформлення був запрошений Сергій Васильківський. Він бачив видання Самокиша і запросив його для розпису інтер’єра будівлі. За ескізами Самокиша, джерелом натхнення для яких стали орнаменти й колористика вишивок підризників кінця XVII – XVIII століття, у інтер’єрі будівлі були виконані розписи у вигляді рослинних орнаментів. Як виглядала будівля Полтавського губернського земства відразу після закінчення всіх робіт, можна побачити на світлинах професійного полтавського фотографа Йосипа Хмелевського. Так із ужиткового церковного шитва XVIII століття вишивка перейшла в монументальне мистецтво початку XX століття.
Наступним етапом ознайомлення громадськості з вишивкою підризників був XIV Археологічний з’їзд, який проходив у Чернігові в 1908 році. В каталозі цього з’їзду в розділі «Підризники XVII–XIX століть» можна знайти як перелік вишитих підризників, так і описи кайми їхніх подолів; ці артефакти походили з храмів Чернігівської губернії та зберігалися в Єпархіальному «давньосховищі» та Історичному музеї Архівної комісії. Завдяки тому, що в описах вказані населені пункти, з яких походять експонати, можна унаочнити їхню географію.
Після альбому Самокиша вийшло ще кілька альбомів із замальовками вишивок підризників: у Петербурзі в 1909 році під редакцією Григорія Павловича був виданий альбом «Українські взори XVIII віку. Випуск I» із малюнками Петра Семенцова; у 1912 році в київській друкарні Стефана Кульженка вийшло видання Київського кустарного товариства під назвою «Украинские узоры XVIII века». В цьому альбомі були замальовки вишивок підризників із музею Київського кустарного товариства, Київського міського музею та з приватної колекції Е. Рахманової.
Окрім численних окрайок підризників, в ГИМ збереглося кілька цілих підризників, де можна побачити, як саме розміщувалася вишивка на виробі.
Якою була вишивка підризників
Зазвичай орнаментували вишивкою край підризника. Але були випадки, коли вишивка на підризнику була не тільки по подолу, а й підіймалася по переду подвійною каймою. Такий прийом зустрічаємо в описах підризників (КВАЗЧ) і можемо побачити на самих експонатах із колекції ГИМ, Чернігівського історичного музею імені Василя Тарновського та у виданні Зайченко. Як зазначено в описі підризника з церкви міста Погар, кайма, вишита шовком та сріблом, підіймається по переду на аршин, тобто на майже 70 см (КВАЗЧ № 688).
У численних описах підризників із каталогу XIV Археологічного з’їзду можна дізнатися й про асортимент тканин, з яких шили підризники, і про колір ниток, якими їх вишивали, і навіть про техніки вишивок та крій. Для пошиття підризників використовували різноманітні тканини: полотно, вовну, шовк, піке. Окрім вишивки шовком, срібною та золотою ниткою, зустрічаємо вишивку хрестом бавовняною ниткою. Зокрема, полотняний підризник із церкви села Новий Білоус вишитий хрестиком червоними бавовняними нитками (КВАЗЧ № 625); кайма підризника з Троїцької церкви села Холявина вишита простими червоними нитками хрестиком по грубому полотні (КВАЗЧ № 1437); кайма полотняного підризника з Покровської церкви села Гирин вишита червоною ниткою хрестиком із розкиданими поверх вишивки дрібними квітами (КВАЗЧ № 1440). Як можна побачити на експонатах XVIII століття з колекції Безпальчева, які тепер зберігаються в ГИМ, вишивка хрестиком бавовняними нитками на полотняних підризниках має геометричні орнаменти, котрі, можливо, стали прототипом вишивки на підтичках сільських сорочок кінця XIX – початку XX століття. Це також почасти розвінчує міф про те, що хрестик є новітньою технікою вишивання, яка з’явилася в Україні лише у XIX столітті. Також тут є зразок вишивки червоними та синіми нитками, які використовували для вишивання сорочок і рушників кінця XIX століття українські селяни.
Фрагменти подолів підризників XVIII століття із зібрання Державного історичного музею в Москві
Ще одним видом декорування полотняних підризників була мережка різної ширини. В одному з описів підризника з Миколаївської церкви села Жукоток та з церкви міста Погар сказано, що мережка була шириною понад 50 см (КВАЗЧ № 647, № 692). В інших підризниках із церков сіл Новий Білоус і Красний Колядин мережка була доволі широкою (КВАЗЧ № 648, № 651, № 669). Зразок такого мережаного подолу підризника зберігається в колекції Чернігівського історичного музею імені Василя Тарновського.
Полотняні підризники могли бути не лише натурального білого кольору, а й вибійчані. Наприклад, підризник із церкви Стрітення міста Почеп був пошитий із кольорової вибійчаної тканини з червоними квітами по темно-коричневому полю (КВАЗЧ № 683). Підкладка такого підризника також була вибійчана. А от підризник із Миколаївської церкви того самого міста був пошитий із коричневої вибійки зі смугами та строкатими квітами на підкладці з крашенини (КВАЗЧ № 684). Такі кольорові вибійчані тканини були своєрідним замінником дорожчих шовкових тканин.
Шовкова тканина, з якої шили підризники, була різного кольору, що мало символічне значення відповідно до події чи церковного свята. Найчастіше в описах зустрічаються кольори, наближені до білого (світло-кремовий), голубий, червоний. Також білий колір переважає на вишитих зразках подолів підризників у музейних збірках. Маємо й опис підризника з церкви села Мохнатин, де основною тканиною є голубий шовк, рукави пошиті з жовтої тканини, а опліччя – з кольорової (КВАЗЧ № 661). Підкладки до шовкових підризників могли бути з простого домотканого полотна, яке також іноді вишивали.
Значно рідше від полотняних та шовкових підризників в описах зустрічаються підризники, пошиті з вовняної тканини. Для прикладу, підризник із Успенської церкви села Татарівщина був пошитий з вовняної зеленої матерії з шитою шовком каймою. Поле кайми зашите зеленим шовком, по ньому – квіти темно-коричневим шовком та сріблом (КВАЗЧ № 1430). Маємо згадку й про підризник з червоної вовняної матерії з килимовою вишивкою вазонів із квітами по каймі, який зберігався у чернігівському Спаському соборі (КВАЗЧ № 644).
Для вишивки підризників використовували різноманітні нитки: бавовняні, вовняні, шовкові, золоті, срібні, срібну мішуру.
Домінувальною була рослинна орнаментика вишивки підризників. Основні композиції таких рослинних орнаментів були двох типів: 1) окремі елементи у вигляді букетів квітів, перев’язаних стрічкою, вазонів (квіти у горщику), окремі стилізовані квіти або плоди; 2) стрічкові композиції у вигляді гірлянди або фриза, в яких деталі орнаменту (квіти, листя, плоди) зв’язані між собою лінією-гілкою. Про вишивку підризників з вазонною орнаментикою є згадки і в описах. Для прикладу, підризник із чернігівського Спаського собору був із червоної вовняної матерії з килимовою вишивкою вазонів із квітами по каймі (КВАЗЧ № 644); підризник із Покровської церкви села Требухів був полотняним, шитим по каймі червоними трояндами та синіми виноградними гронами у вазонах (КВАЗЧ № 1429). Зазвичай кайма підризників з такими вишитими вазонами була досить широкою. Наприклад, в описі підризника з Іллінської церкви села Мізин зазначено, що його кайма мала ширину 10 вершків (44,5 см), на ній були вишиті вазони з квітами (КВАЗЧ № 678).
Переважна більшість подолів підризників, які зберігаються в різних музеях, мають вишивку другого типу.
Фрагменти подолів підризників XVIII століття із зібрання Державного історичного музею в Москві
В описах знаходимо згадки й про інші орнаментальні сюжети (крім геометричних та рослинних). Мовиться про зображення драконів, воїнів, обладунків та архітектурних споруд. Процитуємо опис підризника початку XVIII століття з церкви в селі Андріївка: «Поділ (нижній край або по-місцевому «окрайка») підризника, вишитий крупним візерунком; візерунок, тобто «одноличка», зображує драконів та воїнські обладунки, які складені хрестоподібно під сідлом; бордюр також з різноманітним візерунком, так звані «очки», квіти та інші фігури» (КВАЗЧ № 701). В описі підризників з церкви Святих Флора і Лавра з міста Почеп теж є згадка про зображення драконів, дерев і дрібних фігур (КВАЗЧ № 682). А от на широкій мережці з міста Погар зображені храми й дерева (КВАЗЧ № 692).
Як вишивка підризників стала «вишивкою козацької старшини»
Передумови до цього міфу закладені 1914 року. В часописі «Черниговская земская неделя» уродженець Чернігова, географ, економіст, культуролог і філософ Петро Савицький опублікував статтю «Об украинской вышивке XVIII века и современном ее возрождении». Тут уперше зустрічається термін «вишивка української старшини» як узагальнена назва вишивок на підризниках. Далі Савицький пише: «можна висунути припущення, що творцем цієї орнаментики була українська інтелігенція часів Гетьманщини і що жінки та дочки старшин і священників працювали над цими вишивками». На його думку, вишивка на підризниках вийшла з широких народних мас і залишалася пов’язаною з ними через козацтво. Які ж аргументи наводить Савицький?
У «Каталозі українських старожитностей з колекції В.В. Тарновського» 1898 року поряд із докладними описами вишитих підризників та окрайок згадується скатертина, яку приписували Уляні Ґалаґан (†1747) – дружині прилуцького полковника Григорія Ґалаґана. Ця річ потрапила до колекції через Софію Ґалаґан – дружину правнука полковника. Ось цей опис «скатертини» і є єдиним аргументом Савицького, що це «вишивка козацької старшини». Однак навіть версія про родинне походження скатертини викликає сумніви. Її орнамент майже ідентичний до оздоблення підризника з монастиря Спаса-Преображення в Новгороді-Сіверському. Зважаючи на стиль, ці два вироби можна датувати першою половиною або серединною XVIII століття.
Ідея про те, що вишивки на підризниках є старшинськими, мала продовження в 2001 році, коли вийшла монографія Віри Зайченко «Вишивка козацької старшини». У вступі до книги авторка апелює до вже згаданої родинної скатертини Ґалаґанів, посилається на думку Савицького, а також подає опис майна доньки гетьмана Івана Самойловича, де, окрім коштовного одягу та головних уборів, згадується розкішна постільна білизна1. Це мало б підтвердити, що ось, мовляв, вишивка в старшинському побуті була поширеною, тому можемо сміливо говорити про цілий стиль – «вишивку козацької старшини». Виклик тільки один: більшість фото, які подає Ніна Зайченко, і є підризниками!
Як дослідниця це пояснює? В 2006 році Віра Зайченко видала продовження книжки «Вишивка козацької старшини» під назвою «Вишивка козацької старшини. Техніки». Очевидно, прагнучи закріпити за собою право на використання терміна «вишивка козацької старшини» в назвах своїх праць, авторка в передмові до видання 2006 року висуває доволі специфічне пояснення походження збережених зразків: «зразки вишивки козацької старшини дійшли до нашого часу переважно у вигляді орнаментальних смуг, відрізаних від простирадл та скатерок, – окрайок. Інколи окрайки використовували повторно при виготовленні підризників для церкви».
Тобто Віра Зайченко припускає, що вишиті окрайки спершу мали світське призначення, а вже потім їх повторно використали в церковному контексті. Але наскільки така версія правдоподібна з практичного боку? І головне, чи узгоджується вона з тим джерельним матеріалом, який ми вже розглянули: каталогами, інвентарними описами, збереженими прикладами. Ми бачимо радше спробу підтасувати факти під концепцію, аніж навпаки.
Другим кроком, за допомогою якого Віра Зайченко намагається обґрунтувати вживання терміна «вишивка козацької старшини», є її припущення, що поширення вишитих речей у побуті козацької еліти вказує на існування в маєтках вишивальних майстерень, тому це «вишивка старшини» не лише за використанням, а й за походженням. Як «доказ» вона наводить майнові описи родини Полуботків, мовляв, якщо речей багато, отже, були й майстерні2. Але такий підхід більше схожий на логічну підміну: з факту володіння предметами вишитого текстилю автоматично напрошується висновок про локальне їх виробництво.
Тим часом дослідниці, як-от Тетяна Кара-Васильєва, вказують на зовсім інше джерело розкішного шитва – монастирські центри гаптування. Їх було чимало: від Вознесенського монастиря на Печерську до чернігівських осередків, як-от П’ятницький, Шуморівський або Печенецький. Саме в цих монастирях і виконували складні замовлення для церковного та світського вжитку – професійно, витонченими техніками, на дорогих тканинах.
Отже, вишиті підризники в маєтках старшини – це не доказ існування родинних швейних кімнат, а радше свідчення купівельної спроможності. Те, що Полуботки чи інші козацькі родини мали багато коштовних речей, є фактом. Але з цього ще не випливає, що їх вишивали доньки, дружини чи «посполиті дівчата в панських світлицях».
Підсумуємо: вишивка, якою були оздоблені подоли підризників кінця XVII – XVIII століття, жодного прямого стосунку до побуту козацької старшини не має. Її могли бачити в церкві, могли жертвувати на храм, могли замовляти подібні орнаменти для побутових речей – скатертин чи наволочок. Але називати цей тип вишивки «вишивкою козацької старшини» – це вводити в оману. Насправді мовиться про церковне гаптування: високоякісне мистецтво, яке розвивалося переважно в монастирських майстернях і було орієнтоване не на світський, а на богослужбовий вжиток.
Однак книжки вже видані, міф запущений «в обіг». Сьогодні ця міфологія отримує друге дихання, як-от у сучасних культурних проєктах, зокрема серії листівок «Українська ідентичність», створеній Аліною Гаєвою. В анотації прямо сказано: «стилізація орнаментів вишивок з одягу козацької старшини XVII–XVIII століть». Але якщо придивитися до «одягу», то це, даруйте, подоли підризників. Та, попри все, варто визнати: навіть міфи можуть спонукати до роздумів і нових досліджень. І якщо сучасні проєкти нехай і наївно, але звернені до вишивки підризників як до частини культурної спадщини, то це лише підтверджує її естетичну силу і значущість. Завдання дослідників – не відкидати інтерес до цих речей, а спрямовувати його в точніше русло, розрізняючи художнє захоплення та історичну достовірність.
Оксана Косміна
Більше зображень та докладний опис — за посиланням на Google Drive «Патріярхату».
Скорочення
ГИМ – Государственный исторический музей (Москва).
КВАЗЧ – Каталог выставки XIV Археологического сьезда в г. Чернигове. Чернигов, 1908.
КВАЗХ – Каталог выставки XII Археологического сьезда в Харькове. Отдел церковных ценностей. Харьков, 1902.
Література
Альбомъ выставки XII Археологическаго съезда в Харькове. Москва, 1903.
Вишиванка // Вікіпедія (https://uk.wikipedia.org/wiki/Вишиванка).
Востоков Александръ. Приданое П. И. Шереметьевой // Кіевская старина, т. 22. 1888: Документы и известия, с. 39–45.
Далматов Константинъ. Узорное шитье и вышивка. С.-Петербургъ 1893–1894.
Зайченко Віра. Вишивка козацької старшини XVII–XVIII століть. Київ, 2001.
Зайченко Віра. Вишивка козацької старшини. Техніки. Київ, 2006.
Кара-Васильєва Тетяна. Історія української вишивки. Київ, 2008.
Кара-Васильєва Тетяна. Літургійне шитво України XVII–XVIII ст. Іконографія, типологія, стилістика. Київ, 1996.
Кара-Васильєва Тетяна. Українська вишивка. Київ, 1996.
Каталог выставки XII Археологическаго съезда в Харькове. Отдел церковных ценностей. Харьковъ, 1902.
Каталог выставки XIV Археологическаго съезда в г. Чернигове. Черниговъ, 1908
Каталог украинскихъ древностей коллекціи В. В. Тарновскаго. Кіевъ, 1898.
Книга пожитковъ бывшего черниговскаго полковника Павла Полуботка и детей его, Андрея и Якова Полуботковъ, составленная по указу 1724 году майором Михаиломъ Раевскимъ и лейбъ-гвардіи сержантомъ Львовымъ // Чтенія в Императорскомъ обществе исторіи и древностей российских при Московском университете, кн. 3. Москва, 1862, с. 1–73.
Полонська-Василенко Наталія. Майно запорізької старшини як джерело для соціально-економічного дослідження історії Запоріжжя // Нариси з соціально-економічної історії України, т. 1. Київ, 1932, с. 43–206.
Савицкій Петръ. Об украинской вышивке XVIII века и современномъ ея возрожденіи // Черниговская земская недѣля. 24 (1914) 1–5; 25 (1914) 1–5.
Самокиш Микола. Мотиви українського орнаменту. Харків, 1903–1904.
Семенцов Петро, Павлович Григорій. Українські взори XVIII віку. Вип. I. С.-Петербург, 1909.
Таранушенко Стефан. Пам’ятки мистецтва Старої Слобожанщини. Харків, 1922.
Узоры стародавнихъ украинскихъ вышивокъ. Собраніе К. Далматова. С.-Петербург, 1894.
Украинскіе узоры XVIII века. Кіевъ, 1912.
Українська ідентичність [листівки] // Gaeva – своя традиція (gaeva.ua/shop/category/55).
- «Одеяло пластинчатое соболье, мерою в подоле трех аршин без четверти в ширину два аршина с четвертью, покрыто атласом красным, по атласу шиты травы волочёным золотом; простыня золотом и серебром с цветами шитая; простыня зеленым шелком с золотом шитая; простыня красным шелком с золотом густо шито; три постели краснаго полотна, шитыя с травами; одеяло красное атласное, а по нем цветы золоченым золотом шитыя к нему златоглавных три наволочки». Предмети домашнього вжитку зустрічаються в багатьох описах майна верхівки козацької старшини. Ось ще один, датований 1729 роком, де мовиться про пограбоване майно доньки священника: «постель новая швабского полотна, сребром и чорним шолком шитая».
- Дійсно, в цьому джерелі згадуються вишиті «верхи, что пришиваются к кибалкам» (жіночим головним уборам. – Авт.), хустки, скатерки, наволочки і простирадла. Але такої кількості вишитих сорочок (123 жіночі та 34 чоловічі), про які пише Зайченко, в документі немає. Вишитих чоловічих сорочок там буквально кілька. Щоб бути конкретнішою, наведу всі фрагменти з опису майна Павла Полуботка та його сина Андрія, де згадуються сорочки: «рубашка кисейная мужская по воротнику и по рукавам и подолу положен позумент узенькой золотой», «мужских рубах рускова полотна с портками 29 пар и 2 рубашки» (с. 20); «рубашка шерстяная белая» (с. 24); «2 рубашки рубковыя, рукава шиты золотом и серебром», рубашек женских простых полотен 26, рубашек рубковых из швабского полотна 52; мужских 2 рубашки рубковых шитых золотом» (с. 36); «рубах женских галандского полотна, рубкового и швабского 57. Рубах из простого полотна 10» (с. 24). Елементарні арифметичні підрахунки показують: маємо чотири шиті золотом і сріблом чоловічі сорочки, а не 34, як у Зайченко. Також є згадки про 145 жіночих сорочок із різного ґатунку полотна, але без вишивки. В описі майна Полуботка досить докладно описаний верхній одяг: жупани, кунтуші, жіночі спідниці, фартухи з позначенням ґатунку тканини, оздоблення, фурнітури тощо, але жодної згадки про вишивку на цих предметах немає.»
