З історії парохії села Дуліби на Ходорівщині

Неподалік Ходорова розкинулося гарне село Дуліби¹. Його назва вказує на давнє походження. Дуліби – це давньослов’янське плем’я, яке, ймовірно, було предками волинян і бужан. Останні жили в басейнах річок Західний Буг та у верхів’ях Прип’яті, що охоплюють Західну Волинь, Львівщину та Холмщину. Село Дуліби на Ходорівщині вперше згадується 4 червня 1464 року в книгах галицького суду, а постало ще раніше – за княжої доби.

Гарну дерев’яну церкву Святого архистратига Михаїла, збудовану 1906 року, видно здалеку – храм стоїть на горбочку. Це велика тризрубна, триверха, хрестова в плані будівля з прибудованими до вівтаря ризницями. Святиня в Дулібах є типовим зразком сакрального будівництва початку XX століття². Тепер церква дбайливо відремонтована, на її подвір’ї є гарний квітник, вабить око впорядкована територія. Це заслуга нинішнього пароха Михайла Чмиря.

Про джерела до церковної історії села Дуліби

У давніх актах про священника в Дулібах згадано 1578 року, а про церкву Святого архистратига Михаїла уперше згадано під час перевірки парафії 1743 року. В акті візитації церкви 1761 року зазначено, що вона збудована зі смерекового дерева, має три верхи і двоє дверей³. На початку ХХ століття стан цієї церкви вже був плачевним, тож постала потреба будівництва нової. Тому 1906 року парохіяни спромоглися побудувати новий храм, який за скромністю громадських коштів теж постав як дерев’яний, але просторіший. У ньому збереглися давні образи та пам’ятки, які, ймовірно, походять з церкви-попередниці.

Матеріали для цієї розвідки я почерпнула з єпархіальних шематизмів XIX і ХХ століть, а також зведеного шематизму Львівської архиєпархії авторства отця Дмитра Блажейовського. У фондах Центрального державного історичного архіву України у Львові перебувають цінні неопубліковані джерела: справи священників, а також анкети, квестіонарі, посвідки викладів та інші документи, які збирала митрополича консисторія перед тим, як вділити кандидату Тайну священства. Вони є цінним джерелом відомостей про майбутнього священника. А от у другій половині ХХ століття послідовні джерельні дані про священників губляться, бо Галичина опинилася під першими, а потім під другими «совітами» і почалося переслідування Церкви. У 1946 році УГКЦ, за версією комуністів, «самоліквідувалася» на Львівському псевдособорі, а насправді була загнана ними в підпілля. Доля душпастирів була різною: одні перейшли на московське православ’я, другі були заслані в Сибір, треті втікали за кордон. Хтось правив таємно у греко-католицькому обряді, хоч і перейшов на православ’я.

Про душпастирів Дулібів XVIII – середини ХХ століть

У 1743–1761 роках парохом Дулібів був отець Андрій Мартиновський⁴. Він, очевидно, немало спричинився до розвою парохії, бо душпастирював на ній аж 18 років. Тут варто зауважити, що церковна влада кожні шість років екзаменувала священника: він проходив «конкурсний іспит» на кваліфікацію як богослов і духовний лідер спільноти. Окрім того, церковний уряд враховував скарги парохіян. Тож якщо священник довго правив на одній парохії, це означало, що він гідно служив.

Після отця Мартиновського призначення в Дуліби отримали один за одним троє отців Макієвичів. Отець Василь Макієвич душпастирював тут з 1761 по 1787 рік. Після нього душпастирями були отець Іван Макієвич у 1787–1803 роках і отець Михайло Макієвич у 1803–1832 роках. Загалом династія Макієвичів душпастирювала в Дулібах аж 71 рік!

За душпастирювання отця Михайла Макієвича 11 вересня 1878 року в Дулібах побував з візитацією Галицький митрополит Йосиф Сембратович. В акті візитації за 1827 рік є опис стану храму: він був недавно підремонтований, а на дзвіниці дах залишався обдертим⁵.

У 1832–1841 роках парохом у Дулібах був отець Теодозій Прокопович, який помер у селі і, вірогідно, там похований. Опісля на парохію був призначений отець Павло Червінський. Він душпастирював лише три роки: з 1841-го по 1844-й. Відтак 45 наступних літ служіння в Дулібах перейняла священнича династія отців Фацієвичів, які іноді фігурують у документах як Фацевичі. Це були отці Йосиф і Кирило.

Отець Кирило Фацієвич народився в Дулібах 16 жовтня 1850 року і, вочевидь, є сином отця Йосифа. Він закінчив спершу Львівську гімназію, а 1873 року  Львівську духовну семінарію. 24 червня 1874 року отримав священничі свячення. Перед тим одружився з донькою священника Наталією Мацелінською, проте вже через п’ять років дружина померла, можливо, від невдалих пологів. Отець став удівцем у 29 років. Це було драматично, адже священники не мають права повторно одружуватися. Незважаючи на це, отець Кирило, виховуючи і утримуючи своїх двох малих дітей, зумів ще й провадити активне громадсько-політичне життя, був членом релігійних товариств: Святого Павла, культу Пресвятої Євхаристії, Найсвятішого Серця Ісуса Христа. Мав похвальні грамоти за науку катехизму в місцевій школі. Брав участь у світських товариствах «Просвіта» і «Народна Рада». А ще був вислуженим військовим капеланом Львівського 63-го батальйону. Згодом був удостоєний крилошанських відзнак.

Добре освічений отець Кирило відзначився й на літературній ниві: дописував як до світських часописів, так і до релігійних. Зокрема, відома його праця в журналі «Душпастир» під назвою «Чи то правда, що великі люди бувають звичайно атеїстами?».

У Дулібах отець Кирило Фацієвич правив спершу як завідатель, а потім як парох (1883–1895) , тобто 12 років. Помер 30 травня 1920 року в Нових Стрілищах.

До речі, наприкінці XIX століття на парохії у Дулібах було зафіксоване чудо, потверджене церковним урядом та Апостольською столицею, яка у вересні 1894 року надала парохії право проводити два відпусти: на Різдво Пресвятої Богородиці та на свято Архистратига Михаїла.

Знаменитий парох Дулібів отець Ксенофонт Сосенко

Із 1895 року парохію в Дулібах очолив отець Ксенофонт Сосенко, представник ще однієї великої священничої династії. Про цього душпастиря маємо більше відомостей, адже, окрім служіння, він був громадським діячем, а також письменником, перекладачем і етнографом.

Народився отець Ксенофонт 7 лютого 1861 року в селі Межигірці на Станіславівщині, де душпастирював його батько – отець Петро. Хлопець мав неабиякі здібності до навчання. Гімназію закінчив у Станіславові. Першою вищою студією Ксенофонта стала Академія мистецтв у Кракові, яку в тому часі очолював відомий маляр Ян Матейко. Ксенофонт був майстром рисунку, тому до академії його прийняли одразу на третій курс. Проте через хворобу очей хлопець був змушений перервати мистецькі студії. Продовжив навчання у Львівському університеті на теологічному і філософському факультетах, а також на медичному виділі.

Закінчивши вищі студії, Ксенофонт Сосенко, хоч і мав неабиякі здібності до науки, понад усе прагнув «іти в народ», щоб працювати для нього⁶. Цю ідею найкраще можна було сповнити в священничому служінні на сільській парохії, ближче до людей.

Отець Ксенофонт отримав священничі свячення 1 квітня 1888 року, а перед висвяченням одружився з Елеонорою Струтинською. Після того почалася напружена душпастирська праця: спочатку в селі Конюхи біля Козової на Тернопільщині (1888–1889), далі в Солонці біля Львова (1891–1895) і в Дулібах (1895–1901). На цій парохії отець Ксенофонт був шість років, щоб потім до кінця життя (1941) знову служити в Конюхах.

Це був освічений та дуже ревний душпастир, якого знав увесь повіт. В Конюхах служив найдовше. Ось як про це пише Богдан Заклинський:

«Про нього згадують, що він все життя був добрим патріотом, чесною людиною. Ніщо в світі не могло відтягнути його від праці над народом… Спочатку Конюхи було село москвофільське, ще й до того розпиячене. Щоб збудувати громаду, отець Сосенко заклав тут читальню “Просвіти”, церковний хор, касу ощадности, кооперативу та молочарню. Згодом завдяки ревній праці отця Ксенофонта Конюхи стало одним із передових сіл повіту»⁷.

У 1919 році за патріотичну позицію отця Ксенофонта ледь не розстріляли поляки, але обійшлося арештом. А під час російської окупації у 1916 році отець, як австрійський вірнопідданий, що відважно виступав проти російської інвазії, отримав нагороду від цісаря – Золотий Хрест Заслуги з короною.

Значною була й культурно-наукова діяльність отця Сосенка. Навчаючись свого часу на медицині і читаючи медичну літературу, він міг надавати своїм парохіянам лікарські поради й опіку. А ще отець був знаним етнографом та етнологом, брав участь у з’їзді етнографів у Відні; збирав оригінальні вишивки свого села, залишивши їх цілий альбом, готовий до друку (200 зразків). Також був членом НТШ у Львові. Відомі праці з етнології отця Ксенофонта Сосенка: «Про містику гагілок» (1922), «Пражерело українського релігійного світогляду» (1923), «Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва і Щедрого Вечора» (1928). У своїх дослідженнях священник-інтелектуал пов’язував українські релігійні обряди, звичаї та символи зі староіранськими та загалом східними.

Отець Сосенко мав феноменальну пам’ять: міг усно цитувати Євангеліє, а свої обов’язки душпастиря сповняв навіть у 82-літньому віці. Помер 9 квітня 1941 року і похований у Конюхах, де відкрили його музей. Могила доглянута.

Дещо про генеалогію Сосенків

Ще кілька слів хочу сказати про генеалогію цього роду, адже вона дуже цікава. Від XVII століття Сосенки були споріднені з родом Сембратовичів – знаних церковних діячів, серед яких були митрополити УГКЦ Йосиф і Сильвестр Сембратовичі⁸.

Тестем отця Ксенофонта був отець Олександр Бучацький. А по лінії діда отець Ксенофонт був близьким родичем Галицького митрополита УГКЦ Спиридона Литвиновича.

Син отця Ксенофонта Петро Сосенко (1900-1937) – український правник, співпрацівник Комісії звичаєвого права та історії українського права при Всеукраїнській академії наук. У 1936 році був репресований радянською владою і загинув у Сибіру, біля Охотського моря.

Двоюрідним братом отця Ксенофонта Сосенка був знаменитий маляр сецесійної доби Модест Сосенко, який створив багато чудових образів та ікон по всій Галичині, тісно співпрацював з Митрополитом Андреєм Шептицьким.

Про отця Зенона Гутковського – нареченого знаменитої співачки

Після отця Ксенофонта парохом Дулібів став отець Зенон Гутковський. Гутковські були священничою династією XIX–XX століть. Деякі відомості про отця Зенона вдалося розшукати в Центральному державному історичному архіві України у Львові.

Отже, цей священник народився 2 серпня 1866 року в Нових Залізцях, де його батько – отець Антоній – був на той час сотрудником. Його братом був священник Теофіл Гутковський, який правив на тих самих парохіях, що й батько. Іспит зрілості Зенон склав у Бережанах 22 вересня 1887 року. Продовжив студіювати богослов’я у Львові, закінчивши там духовну семінарію 7 липня 1891 року. Перед висвяченням одружився з донькою отця Антонія Одежинського (іноді Одіжинського), з якою мав трьох дітей. Священничі свячення отримав 18 грудня 1892 року. Належав до священничого товариства Святого апостола Павла⁹, був очільником шкільної ради в Кутищах та Ярославичах. Душпастирював у таких селах Галичини, як Вербівчик, Біла, Голоско-Велике, Кутища.

7 квітня 1902 року прийняв парохію в Дулібах. Місцева церква була старою й тісною, тож селяни, побоюючись її обвалу, стояли влітку надворі. Громада вирішила збудувати новий храм, для якого вже завезли камінь. Проте незаможні мешканці Дулібів не змогли зібрати достатню суму коштів на втілення задуму і 1906 року знову збудували дерев’яну церкву, хоч і накрили її бляхою¹⁰. Загалом отець Зенон душпастирював у Дулібах дев’ять років (1902–1910), там і помер. Похований на місцевому цвинтарі.

З цим парохом Дулібів пов’язана цікава історія. Якось під час виступу в аматорському театрі юна Соломія Крушельницька побачила хлопця-красеня – високого та гарного. Молоді люди сподобалися одне одному, згодом хлопець зробив шлюбну пропозицію, і почали готуватися до весілля. За давньою родинною та священничою традицією Соломія мала стати їмостю. Пара була показною: талановита й освічена Соломія, донька пароха Білої¹¹ отця Амврозія Крушельницького, та гідний абсольвент семінарії Зенон Гутковський. Соломії було лише 17 років, вона почувалася щасливою і захоплено розповідала нареченому про музику. Але її захоплення поступово змінювалося розчаруванням, бо наречений виявився більш «приземленим». Про це маємо спогади Олени Охримович:

«Йому щораз більше не подобається, що його будуча жінка багато співає, грає, говорить про музику. “Як вийдете заміж, то господині не буде часу все тільки співати”, – говорить. У Люні завмирає серце: кінець співам, музиці. Не подобається женихові, що все розмови про Баха, Бетховена, Шопена. Жартує: “Я не Шопена люблю, а шопу. І остання заява, що він волить цирк, а не музику чи оперу».

Зрештою, наречений відверто скаже, що він проти її виступів у театрі. Для майбутньої геніальної співачки це стало шоком.

Варто сказати, що вся сім’я Крушельницьких була дуже музично обдарованою¹². Батько, отець Амвросій Крушельницький, окрім богословської, здобув музичну освіту, майстерно грав на скрипці та фортепіано, знав кілька іноземних мов, зокрема італійську, був добре обізнаний з європейською історією, мистецтвом, літературою. На своїй парохії у Білій керував церковним хором, в якому змалечку співали Соломія, її сестри та брати. Отець Амвросій навчав співу та гри на скрипці дітей із сусідніх сіл, а на концертах диригував хором товариства «Руська бесіда» в Тернополі.

Тож коли Соломія сказала, що скасовує весілля, бо не хоче ділити своє життя з тим, хто не поділяє її захоплення музикою, батько поставився до цього з розумінням. Це було нелегке рішення, адже до шлюбу залишалися лічені дні. Була вже пошита весільна сукня, запрошені гості. А коли наречений запитав Соломію, які обручки купувати, вона відповіла «ніякі». Зенон образився, а батьки пережили суспільну ганьбу, бо мусили скасувати торжество і всі приготування до нього. Того самого дня Соломія розплакалася від полегшення, адже цей шлюб міг кардинально змінити її шлях майбутньої співачки зі світовим іменем.

Після отця Гутковського протягом одного року парохією Дулібів опікувався отець Теодор Левицький. Прізвище Левицький – одне з найпоширеніших серед українського галицького духовенства. Отець Теодор отримав священничі свячення1908 року в одруженому стані. В Дулібах душпастирював як адміністратор упродовж 1910–1911 років. Із 1911 року парохом села став отець Теофіль Прийма, який отримав свячення 1906 року. Будучи одруженим священником, у 1930 році овдовів, маючи 49 років¹³. Це священник-патріот, котрий у 1920-му був арештований та ув’язнений за свідому українську позицію. Ситуація ускладнювалася тим, що під час його душпастирювання Ходорівщина була наскрізь ідеологічно москвофільською. Читаємо в газеті «Діло» за 1936 рік: «… ціла округа, особливо ж сам Ходорів, був одною з твердинь галицького москвофільства й політичної кацапщини. Окрім читальні Качковського в самому Ходорові, ніяких інших народних установ тоді в окрузі не було». Проте стараннями отця-декана Івана Винницького та завдяки підтримці його однодумців – отців Теофіля Прийми з Дулібів, Миколи Дереша з Молодинча, Василя Сайкевича з Васючина, Якова Долгого з Ходорова ситуація змінилася. Отець Теофіль Прийма опікувався парохією аж 33 роки. Мав слабке здоров’я, бо хворів тяжкою формою астми, а тому мусив інколи виїжджати в гори за приписом лікарів. З огляду на недугу, в 1939 році йому дали на підмогу сотрудника – отця Володимира Сеньківського, який фактично перебрав на себе обов’язки пароха.

Отець Володимир Сеньківський – капелан УПА і радянський політв’язень

Отець Володимир Сеньківський протягом шести років, з 1939-го по 1944-й, служив сотрудником у Дулібах. Про нього є достатньо відомостей, оскільки був громадським діячем та священником катакомбної Церкви, пройшов сталінські табори.

Майбутній священник побачив світ 1908 року в селі Великі Гаї, що до 1939 року належало до Тернополя. Був сином значного землевласника і церковного мецената Семена (Симеона) Сеньківського. Походив з давнього шляхетського роду герба Правдич, що сягає корінням XIV століття. Його батько, будучи надзвичайно побожним, обох своїх синів – Івана-Петра та Володимира – віддав на навчання до Львівської духовної семінарії.

Старший син Іван, у монашестві Яким, згодом став професором гуманітарних та риторичних студій, викладачем грецької та латинської мов, катехитом, василіянським монахом, а згодом ігуменом, знаменитим проповідником. Прийняв мученицьку смерть при відступі більшовиків у 1941 році в дрогобицьких «Бригідках». Отець Яким Сеньківський є блаженним мучеником УГКЦ, покровителем Дрогобицької греко-католицької семінарії та міста Дрогобича¹⁴.

Володимир Сеньківський був наймолодшим з п’яти дітей Семена Сеньківського. Закінчив семінарію у 1931 році за ректорства Йосифа Сліпого, яка в тому часі вже була зреформована в богословську академію. Після цього продовжив навчання на філософському факультеті Львівського університету за спеціальністю педагогіка і психологія, де навчався у таких світочів, як філософ Казимир Твардовський та логік Казимир Айдукевич. В університеті також залюбки слухав лекції Дмитра Донцова.

Після закінчення вищих студій одружився з донькою січового стрільця Софією Музикою, а 2 квітня 1939 року отримав священничі свячення. Свою першу Службу Божу (приміцію) відправив в Дулібах 7 квітня 1939 року. Цей день припав на Страсну п’ятницю, що було наче провісником майбутньої тяжкої долі цього душпастиря. Вже при перших «совітах» отця Володимира виводили на розстріл і в тому часі мученицькою смертю загинув його старший брат – єромонах-василіянин Яким.

Від молодих літ отець Володимир був активним громадським діячем, палким українським патріотом, головою осередку «Просвіти» в рідних Великих Гаях. Організував там драматичний театральний гурток, провадив читальню, брав участь у фестинах, краєзнавчих подорожах, виступах, відчитах, прощах. В Дулібах отець Сеньківський очолив осередок Католицької асоціації української молоді «Орли». Також став першим головою місцевого осередку Товариства українців-католиків «Обнова».

Від 1944 року, будучи на парохії в селі Дев’ятники, отець Володимир підпільно сповняв обов’язки капелана УПА з особистого благословення Йосифа Сліпого. Тоді Дев’ятники були головним осередком підпільних друкарень ОУН в Україні¹⁵. Отець Сеньківський під загрозою смерті в селі Бертишеві уночі, в зачиненому храмі сповідав сотню українських партизанів перед боєм. Також провадив душпастирську опіку над видатними діячами українського підпілля, таким як брати Іван, Петро та Микола Дужі. 17 березня 1945 року в дев’ятницькій церкві підпільно повінчав референта пропаганди ОУН в Україні, головного редактора офіційного часопису ОУН «Ідея і Чин» Петра Дужого із секретаркою референтури ОУН Марією Юрчак.

Під час других «совітів» за свої патріотичні проповіді, а також зв’язок з українським підпіллям був заарештований і засуджений прокурорською «трійкою» (без права захисту) до 10 років спецтаборів із конфіскацією усього майна. Сидів у слідчій тюрмі на Лонцького у Львові, в стрийській тюрмі, в дрогобицьких «Бригідках». У Дрогобичі відбував покарання в тій самій камері №9, де раніше сидів його старший брат Яким. У Дрогобицькій слідчій тюрмі отець Володимир потрапив до того самого (що і його рідний брат) слідчого-садиста. Зазнав катувань аж до втрати свідомості. Цим слідчим-катом був старший лейтенант контррозвідки СМЕРШ  Васілій Кавін, згодом генерал-майор МГБ. 

Ув’язнення отець Володимир Сеньківський відбував у Омську, де будував нафтопереробний завод, а також у селищі Ольжерас і Джезказгані (Казахстан). В тому часі неподалік його табору вибухнуло Кенгірське повстання в’язнів. Разом з отцем Володимиром відбував покарання майбутній єпископ УГКЦ Павло Василик (тоді дяк), який допомагав отцеві Сеньківському звершувати підпільні Служби Божі.

Повернувся отець Володимир із заслання в 1956 році без права прописки у великих містах. Жив у злиднях. Все його майно було конфісковане, не мав навіть сорочки – лише табірний одяг. У паспорті стояв штамп радянського зека, так званий «вовчий білет», який унеможливлював влаштування на роботу. Вижити допомогла дружина – їмость Софія Сеньківська, котра записалася в радянських документах матір’ю-одиначкою, знайшла працю у Львові і змогла винайняти скромне однокімнатне помешкання на околиці міста.

Отець Сеньківський протягом 40 років підпільно душпастирював у Львові, був знаним сповідником львівської інтелігенції і одним з найстаріших священників Львівської архиєпархії, який дожив до 94 літ, пройшовши сталінські табори. За вірність Церкві отець Володимир був удостоєний державної нагороди Святого престолу в Римі – Золотим папським хрестом. Помер 2002 року. За заслуги перед Церквою разом із прахом свого брата-мученика був похований поруч із митрополитами УГКЦ в гробівці митрополичої капітули на Личаківському цвинтарі.

Наталя Сеньківська

1. У Стрийському районі Львівської області є село з такою самою назвою.
2. Жидачівський район // Дерев’яні церкви Львівщини (https://web.archive.org/web/20111003044420/http://decerkva.org.ua/2zhydD.html).
3. Жидачівський район // Дерев’яні церкви Львівщини (https://web.archive.org/web/20111003044420/http://decerkva.org.ua/2zhydD.html).
4. Василь Лаба. Історія села Дуліби від найдавніших часів до 1939 року. Львів 1998.
5. Дерев’яні церкви Львівщини.
6. «Іти в народ»: Отець Ксенофонт Сосенко – український священник і етнолог // Живе телебачення (https://zhyve.tv/video/5841-ity-v-narod-otets-ksenofont-sosenko-ukraynskyy-svyashchennyk-i-etnolog-istoriy-z-istoriy-ugkts/), 18.ХІІ.2023.
7. Богдан Заклинський. Ксенофонт Сосенко. Пам’яті невтомного працівника Бойківщини // Львівські вісті, 5.ІІ.1943 (zbruc.eu/node/76216).
8. Див. розвідку: Роксоляна Козак. Портрети митрополитів Йосифа і Сильвестра Сембратовичів // Патріярхат 4 (2025). (https://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/portrety-mytropolytiv-yosyfa-ta-sylvestra-sembratovychiv/).
9. Товариство святого апостола Павла було засноване 1891 року у Львові з метою організації реколекції для священників і поширення релігійності серед народу.
10. Дерев’яні церкви Львівщини.
11. Цікаво, що отець Зенон Гутковський був завідателем села Біла (1896–1896 рр.), тобто душпастирював у тому самому селі, де раніше правив отець Амвросій Крушельницький, батько славетної співачки Соломії Крушельницької.
12. Усі діти отця Амвросія Крушельницького були здібними музикантами та співаками. Соломія – оперною примадонною світового рівня; Анна – концертною та оперною співачкою з прекрасним «віолончельним» тембром голосу; Емілія – співачка й диригентка львівського і тернопільського хорових товариств «Боян»; Антін – оперний співак (бас) і диригент хору «Боян», учасник артистично-концертних мандрівок студентів Галичиною та Буковиною під проводом отця Остапа Нижанківського.
13. Оскільки отець Теофіль був удівцем, то побутові питання йому допомагала вирішувати їмость Софія Сеньківська. В мемуарах є спогади про те, що отець Сеньківський з родиною та отець Теофіль Прийма завжди сідали до обіду разом і жили у великій злагоді.
14. Спільно з отцем Северіяном Бараником, ЧСВВ, та отцем Віталієм Байраком, ЧСВВ.
15. Наталія Ніколаєва. Підпільні друкарні ОУН та їх ліквідація каральними органами СРСР в 1944–1954 рр. Торонто – Львів 2012.

Поділитися: