Близько 50 коментарів до статті «Мобінг у прицерковних колах» (№2 (405)2008 р.) на Інтернет сторінці журналу «Патріярхат» (http://www.patriyarkhat.org.ua) вказують на те, що стаття потрапила в ситуацію, яка потребувала відкритого форуму. І це, здається, єдиний беззаперечний висновок, на який пристануть усі сторони конфлікту. Задавнена, спричинена дуже багатьма аспектами церковного, культурного і політичного життя в Мюнхені потреба була реалізована саме на тлі конфлікту між єпископом Петром Криком та священиком Віктором Головачем. Зрушено з місця якусь велику глибу взаємних образ, браку прощення, невідповідностей у виконанні своїх службових обов’язків тощо. Автор одного із листів до редакції, порівняв ситуацію з тим, як «займається солома».
Вугілля до цього вогню досипав і журнал своєю публікацією, принаймні тим, що у статті не було взято до уваги позицію оскарженої сторони, а саме — владики Петра Крика і його канцлера Івана Мачужака. За це редакція просить вибачення у вище згаданих осіб.
Як відповідь на публікацію в редакцію надійшло дві статті на підтримку офіційної позиції Екзархії, включно з листом самого владики Петра Крика. Згідно з логікою подій ми були б зобов’язані представити цю позицію повніше. Але у телефонічній розмові з владикою Петром Криком, канцлером о. Іваном Мачужаком та о. Віктором Головачем було висловлено спільне побажання не поглиблювати конфлікту наведенням чергових взаємних звинувачень. Натомість, якщо опублікувати статтю пана Андрія Куцана та Андрія Несмачного «Мобінг у прицерковних колах: частина друга», дискусія неминуче матиме своє продовження. Дам лише два підтвердження цьому. Згадані автори звинувачують о. Головача в тому, що він підтримував процес написання анонімок на владику Петра Крика. Сам о. Віктор це цілковито заперечує. Знову ж таки автори статті стверджують, що о. Віктор Головач «отримав належні пропозиції щодо його подальшої праці в Німеччині. «Чому він не прийняв цих пропозицій залишається невідомим?» — стверджують автори «Мобінгу-2». На думку того ж таки о. Віктора, проблема полягала не в тому, що він не мав пропозицій пастирської праці в Німеччині, а в тому, що владика Петро робив заходи для того, щоб понизити його статус пароха до статусу адміністратора, а потім сотрудника, при цьому уникаючи відповідного канонічного процесу, який вимагає застосувати в цих випадках ККСЦ. Тут, очевидно, виникає питання, що може радикально змінити в служінні священика зміна його статусу із «пароха» на «адміністратора»? Отець Віктор переконаний, що для владики Петра ця процедура, а точніше оминання відповідної процедури, була необхідна для того, щоби врешті-решт позбутися його як «неугодного священика». Сам владика Петро це заперечує. Іншими словами, йдеться про ситуацію, яку витворює взаємна недовіра. Сподіваємося, що ця відверта розмова, яка відбулася в мюнхенській громаді на тлі публікації в журналі, сприятиме відновленню довіри. А зрештою, арсенал засобів для примирення залишається майже не використаним.
Сподіваємося також, що рішення спеціяльної комісії, яку для вияснення ситуації призначив Папа Венедикт XVI, також стане середником цього так необхідного миру. До того ж треба зауважити, що спроможність самої Української Греко-Католицької Церкви розпочинати і завершувати розслідування такого роду перманентних конфліктів у єпархіях та екзархатах на поселеннях у перспективі дозволила б уникати їх загострення. Прецінь, вияснення причин конфлікту дуже часто вимагає не лише знання канонів Церкви, й також історії, культури і звичаїв зібраного хвалити Бога народу.
Від редакції
