Останньо, світові пресові агенції, а головно агенція «Реліджис Нюс Сервіс», подали чимало подробиць про заплянований приїзд московського патріярха Пімена до ЗСА, подаючи теж й офіційні причини цього приїзду. Згідно з першими повідомленнями, патріярх Пімен приїде до ЗСА на запрошення Світової Ради Церков, в рамцях програми екуменізму. Та вже з новійших повідомлень довідуємося, що Пімен вислав листа до однієї з православних церков в Америці, а саме до так званої Руської Православної Церкви Зарубежом, із закликом до свого роду поєднання. Цей заклик патріярха Пімена є вповні згідний із рішенням Собору Російської Церкви з 1971-ого року, підчас якого стверджено, що є потрібним поробити всі заходи для приєднання цих православних церков до Москви, які не визнають московського патріярха. На марґінесі слід тут додати, що провід згаданої православної Церкви не дуже захоплений листом Пімена. Правлячий митрополит цієї церкви, Філярет, враз із її вірними, головно царистами та їх нащадками, є добре зорганізованими антикомуністами і жодного церковного замирення з Москвою не бажають.
Інша православна церква, так звана Ортодокс Чирч оф Амеріка, хоч і визнає Пімена патріярхом, на підставі недавного договору з Москвою, є автокефальною, й мабуть свою незалежність не думає віддати. Вірні цієї ж церкви, (між ними багато українців, головно лемків) дещо хворіють на «візантинізм» і вже через це не є надто зацікавлені жадною більш інтимною злукою з Піменом. Третя православна російська церква Америки це та церква, що є у злуці з Піменом. Вона є чисельно найменша і не має великого впливу.
Немає сумніву, що поле для попису Пімена в Америці досить широке, коли вже візьмемо до уваги згадані російські церкви, але думаємо, що це ще не все, за чим Пімен приїздить до Америки.
У зв’язку з цим слід відзначити майже панічне затривоження наших братів карпато-русинів заникненням їхнього церковного обряду. Їх часопис Бізантайн Кетолік Верлд, редактори якого ніколи спеціяльно не тривожились занепадом обряду та традицій, помістив у числі з 8-го вересня ц. р. редакційну статтю під наголовком «Шулд ві чендж аур райт» — «Чи маємо змінити наш обряд». У цій статті редактори вихвалюють обряд їхньої Церкви, називаючи його «прекрасним і вповні вистарчаючим, щоб виявити нашу віру і наші релігійні почуття», і перестерігають своїх вірних проти всяких змін. Це все звучить досить дивно з уваги на те, що наші брати карпато-русини вже дуже златинізовані, так, що навіть важко собі уявити як їх обряд ще міг би більше змінитися. Можна отже припускати, що діє на них ще якийсь тиск з боку Курії, щоб вони цілковито затратили свою ідентичність.
Беручи до уваги сучасну політику Ватикану і намагання курії латинізувати українців католиків, як ми це бачили з висловів кардинала де Фюрстенберґа, або бодай перетворити їх у візантійців та змішати до непізнання з іншими Східними Церквами, про що старався архиєпископ Бріні під час своєї недавної поїздки по ЗСА, як і інші, менш відомі події, можна приписати приїздові Пімена дещо іншу та ширшу ціль.
Крім того, чим раз більше поширюється пропаганда, і то по обох боках залізної заслони, що мовчазної Церкви у катакомбах не потрібно. Пропоненти цієї ідеї ставлять справу так, що мовляв, в Україні слід затримати віру, християнську віру, а не конечно католицьку. Цим же самим заперечується все це мучеництво, всі ці жертви, що їх принесла Українська Католицька Церква впродовж тих довгих літ панування московського комунізму, і цим же самим підкреслюється нібито слушність Піменових слів до кардинала де Фюрстенберґа, що українці католики силою «синоду» (тобто так званого «Львівського синоду» з 1946 року) перейшли назад до православ’я. Ці погляди, що Мовчазна Церква у Катакомбах є без жодного резон детр, є надзвичайно деморалізуючі, а Ватикан, як нам відомо, не тільки що не робить нічого щоб заперечити та зневтралізувати таку пропаганду, а навпаки, ще її підтримує.
В світлі цих згаданих фактів, майбутня поїздка патріярха Пімена набирає дещо іншого, більш загрозливого значіння. Можна припускати, що Ватикан в рамцях свого замирення з Москвою, і як цілком логічне завершення своєї Остполітік, заключив договір з Москвою щодо поділу сфер впливів, і може й влади. Таким чином, українці католики матимуть вибір: або, як це колись твердив кардинал де Фюрстенберґ, вони стануть римо-католиками, або «повернуть» до православ’я Піменового роду. Такий договір не був би перший свого роду в історії Церкви. Знаємо, що в минулому папи і володарі ділили сфери впливів, щоб краще панувати. Але сьогодні такий поділ означав би загибель найбільшої із Східніх Церков, Української Католицької Церкви.
Тезу про поділ сфер впливів між Москвою і Ватиканом порушив, хоч й в дещо з іншої точки погляду І. Лукавецький в статті під наголовком «Безтериторіяльність, як аргумент проти українського патріярхату», що її надруковано в австралійській газеті Церква і Життя з 22-го вересня 1974 року. Автор статті не пов’язує приїзду Пімена до Америки з вироком смерти, що його видали деякі члени Ватиканської Курії нашій Церкві, так як ми це тут твердимо. Але, натомість, відповідаючи на питання «чому Рим боїться признати і поширити судовласть українського Патріярха поза Україною?» він твердить, «що Рим прямує до створення… помісних Церков латинського обряду в границях поодиноких держав, в яких голова даної помісної Церкви очолюватиме католиків різних обрядів (а може й всі християнські віровизнання) на території тої ж держави». Так, твердить Лукавецький, покликуючись на створення єпархій для католиків східнього обряду, а саме українців в Бразилії, й Мелхітів в ЗСА, й підпорядкованням їх латинським ієрархам, Рим вже так поступає сьогодні. Дальше Лукавецький стверджує, покликуючись на грецькі джерела, що «подібної підлеглости католиків латинського обряду, а зокрема підлеглости уніятів… домагаються грецькі та інші Східні Церкви на їх території, і ставлять це як одну з передумов поєднання з Католицькою Церквою». Автор заключає, що Рим годиться на такий поділ сфер впливів і влади, і твердить, що якщо цей поділ стане дійсністю, тоді «еміграції бездержавних народів різних обрядів, розсіяні в різних державах, мусіли б належати до Церкви їхнього окупанта, а принайменше підчинятись голові національної конференції помісної Церкви в державі їхнього поселення». Очевидно, що такий поділ влади, як ми вже сказали, завершився б знищенням УКЦеркви.
Кінчаючи, слід зазначити, що найновіші події в Церкві, на нашу думку, дещо забезпечили нам наше буття і поставили певні перепони ватиканові для продовження його «Остполітік.» Маємо тут на увазі виступ Блаженнішого на Синоді Єпископів 1974 р. Немає сумніву, що промова Блаженнішого мала великий вплив на тих численних ієрархів різних Церков, яким політика Ватикану перешкоджає в розбудові їхніх Церков. Але, рівночасно, виступ Блаженнішого ще мабуть мав інший й важливіший аспект. На підставі позитивної згадки Польщі у промові Блаженнішого, як і на підставі повідомлення, що Блаженніший конферував з кардиналом Вишинським підчас синоду (Нью-Йорк Таймс, 28. IX. 1974), та інших фактів, можна припускати можливість сильнішої опозиції до Ватиканських переговорів з комуністичними урядами деяких країн у майбутньому. Загально відомо, що багато римокатолицьких ієрархів з комуністичних країн є обурені політикою Архиєпископа Аґостіна Касаролі і інших членів курії, і тому під цю пору не слід відкидати можливости організованого спротиву проти їхньої політики.
А такий зорганізований спротив утруднить намір поділу сфер між Піменом і Ватиканом і не допустить повороту Церкви до принципу куюс реґійо — еюс реліґійо, що панував у середньовіччі.
