Життя й мучеництво отця Петра Ороса

Дитинство і юність

Петро Орос народився 14 липня 1917 року в селі Бірі, що в Австро-Угорщині (тепер Угорщина), у родині греко-католицького священника Івана Ороса і Єлизавети Грибовської, які походили зі священничих родин¹. Дід Петра по батькові, отець Павло Орос, служив сотрудником у місті Ніредьгаза, потім адміністратором і парохом у селі Аяк, деякий час був деканом Караського деканату². З 1912 року ці парафії входили до складу новоутвореної Гайдудорозької греко-католицької єпархії, а до того впродовж століть належали до Мукачівської греко-католицької єпархії. Дід по матері, отець Кирило Раковський, служив на різних парафіях Мукачівської греко-католицької єпархії, найдовше в селі Березники, був деканом деканату. Батько отця Кирила і прадід Петра Ороса, отець Олександр Раковський, був рідним братом відомого закарпатського церковного і громадсько-культурного діяча русофільського напрямку, публіциста отця Івана Раковського³.

Парафія Бірі належала до Маріяповчанського деканату Гайдудорозької (перед тим Мукачівської) греко-католицької єпархії. Кількість греко-католицьких вірян цієї парафії разом із філією була досить великою – 2184 особи⁴. Ця територія – частина історичного Закарпаття: Низинне Потисся, яке в народі називали Нирщиною. В давнину воно було заселене переважно русинами (українцями) й волохами (румунами), однак через асиміляційні процеси наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття етнічна картина Нирщини змінилася. В часі народження Петра Ороса переважна більшість населення цього регіону вже була угорськомовною, й лише деякі назви населених пунктів та церковнослов’янські написи на іконостасах греко-католицьких церков нагадували про колишній руський (український) характер цього краю.

9 листопада 1918 року отець Іван Орос помер, і наступного року його жінка з двома малолітніми синами Іваном та Петром переселилася до свого батька, отця Кирила Раковського, в село Березники на Свалявщині, а згодом вийшла заміж за Тиберія Дудинського і переїхала з дітьми в сусіднє село Керецьки. Після смерті матері в 1926 році брати Ороси виховувалися в родині отця Олександра Сабова в селі Скотарському на Воловеччині (жінка отця Олександра була сестрою їхнього дідуся – отця Павла Ороса)⁵, а згодом у родині отця Андрія Сабова в селі Сокирниця на Хустщині й селі Доманинці біля Ужгорода. Тому Петро Орос, народжений в асимільованому і вже угорськомовному Низинному Потиссі, зростав і формувався в українському етнічному середовищі закарпатських сіл і архаїчних закарпатських українських говірок. У документах Мукачівської греко-католицької єпархії, зокрема в списку священників 1946 року, національність отця Петра Ороса вказана як українська⁶.

Доцільно зазначити, що старший брат Петра Ороса Іван у 1938 році отримав священничі свячення і короткий час служив сотрудником «Цегольнянської» церкви Преображення в Ужгороді. У період Карпатської України отець Іван був викладачем Закону Божого в гімназії, евакуйованій до села Ракошино. На цю посаду його призначив апостольський адміністратор Мукачівської єпархії у Карпатській Україні Діонісій Нярадій⁷. Згодом служив у селі Сокирниця, а з 1945 року працював учителем на Ужгородщині. Через те що відмовився переходити до Російської Православної Церкви, в 1948 році був репресований⁸. Отець Андрій Сабов, у родині якого виховувався Петро Орос, а також один із його синів (отець Йосиф) теж стали ісповідниками віри. В 1949 році були репресовані за відмову возз’єднатися з російським православ’ям. Ще два сини отця Андрія, Костянтин і Павло, уже в радянський час стали священниками. Костянтин Сабов був підпільним єпископом і раптово помер після допиту в КДБ.

Навчання

Середню освіту Петро Орос здобув в Хустській та Ужгородській державних гімназіях, а богослов’я студіював в Ужгородській греко-католицькій духовній семінарії, розташованій тоді в стінах древнього Ужгородського замку. У той час духівником семінарії був майбутній єпископ-мученик Теодор Ромжа, а віцеректором – майбутній єпископ-ісповідник Олександр Хіра. Очевидно, ці й інші наставники мали вплив на священничу формацію Петра Ороса. Збереглася світлина, на якій зображений отець Теодор Ромжа в оточенні семінаристів, між якими й Петро Орос.

У 1920-х – на початку 1930-х років на Закарпатті тривала міжконфесійна боротьба греко-католиків і православних, тому в навчанні й формуванні майбутніх священників в Ужгородській семінарії був присутній і апологетичний напрямок. Колишній греко-католицький священник, протоєрей Мукачівсько-Ужгородської православної єпархії, русофіл Михаїл Бендас у 1950-х роках в автобіографії зазначав, що свідомо пішов навчатися у Пряшівську греко-католицьку семінарію, бо в Ужгородській семінарії панували сильні антиправославні настрої.

На вакаціях семінаристи брали участь у парафіяльному житті, зокрема літургійних відправах. На той час у Мукачівській греко-католицькій єпархії студентам семінарії, яких у народі називали «богословами», або «креликами», дозволялося «дияконізувати» під час богослужінь, тобто виконувати частину дияконських функцій: виголошувати єктенії, кадити тощо. Отець Павло Сабов пригадує, що одного разу вони з Петром Оросом, незважаючи на дуже холодну погоду й заметену снігом гірську дорогу, добиралися на храмове свято Василія Великого в село Оріховиця недалеко від Доманинців, де семінарист Петро Орос «дияконізував» під час святкових богослужінь.

У семінарійні часи Орос відзначався глибокою побожністю, у вільний час часто заходив до семінарійної каплиці, щоб помолитися перед Євхаристійним Ісусом. Про це згадував єпископ Іван Марґітич, який у той час також навчався в Ужгородській семінарії, щоправда, на нижчих курсах. Ще відтоді Петро Орос та Іван Марґітич приятелювали. Про особливе шанування отцем Петром Пресвятої Євхаристії свідчив і отець Павло Мадяр, ЧСВВ, який писав, що «пізно вночі його завжди можна було знайти в церкві біля Пресвятої Євхаристії»⁹. Очевидно, це відноситься вже до періоду служіння отця Ороса на парафії села Білки, звідки походив отець Мадяр.

Свячення й служіння на парафіях

28 червня 1942 року в церкві Успіння Пресвятої Богородиці в селі Доманинці біля Ужгорода Петро Орос отримав священничі свячення з рук єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії Олександра Стойки. Свою першу Божественну Літургію (приміцію) отець Петро звершив у церкві Покрову Пресвятої Богородиці в селі Квасово.

Молодого священника було призначено сотрудником у парафію села Великі Ком’яти на Виноградівщині. Це було велике село з гарною та величною церквою Пресвятої Тройці, спорудженою в 1906 році. Біля неї була мала церковця, присвячена Святому архистратигу Михаїлу і збудована ще 1790 року¹⁰. Філіями цієї парафії були Малі Ком’яти і Мала Чинґава (тепер Завадка).У понеділок після Зіслання Святого Духа у Великих Ком’ятах відбувався великий відпуст, на який сходилося багато народу зі всієї околиці. Під час цього відпусту в новому храмі служили церковнослов’янською мовою, а в малій церковці – угорською для прочан, які приходили із сусіднього села Шаланки та інших угорськомовних парафій Севлющини. Парохом у Великих Ком’ятах на той час був отець Іван Рабар. Отець Орос служив переважно в малих Ком’ятах і Малій Чинґаві. Отця Петра за його побожність, щирість і доброту дуже любили й довго пам’ятали місцеві парафіяни. 

Цікавим є факт, що вже у 1990-х роках на Псалтир, який молилися за отця Петра Ороса у Великих Ком’ятах у повернутій греко-католикам малій церкві, прийшла велика кількість місцевих православних вірян. Очевидно, це були колишні парафіяни отця Петра, переведені за комуністів до РПЦ.

Після того як представники радянської влади арештували пароха села Білки отця Івана Поповича, отця Петра Ороса призначили на цю вакантну парафію. У Білках була велика церква Успіння Пресвятої Богородиці 1838 року з вишуканим іконостасом і чудовим розписом відомого маляра Фердинанда Видри та Фердинанда Вайріха¹¹. На свято Верховних апостолів Петра і Павла у Білках відбувався величавий відпуст, у якому брали участь вірні з усієї Боржавської долини. Білецька парафія була великою. Згідно з інформацією шематизму Мукачівської греко-католицької єпархії, в 1945 році у Білках було 2534 греко-католики¹². Однак, на відміну від багатьох тогочасних закарпатських сіл, Білки не були одноконфесійним селом – тут проживала доволі чисельна православна громада й невеличка громада реформатів-кальвіністів. Отець Орос проявив себе в Білках як ревний і здібний душпастир. Особливо опікувався дітьми та молоддю. Отець Павло Мадяр так писав про це у «дев’ятниці» на прославу отця Петра Ороса: «Діти завжди відчували велику любов до них отця Петра і юрбою горнулись до нього. Фара, де він тоді жив, наповнялась дітьми, які з школи стремились раз до нього, прослухати якусь науку, навчитись якусь пісню, після чого йшли додому. Отець Петро перший у той час увів у практику вечірні Служби Божі, і церква наповнялась дітьми та інтелігенцією, яка вже не сміла ходити до церкви…»¹³.

Шанувальник Пресвятої Богородиці

Отець Петро був великим шанувальником Божої Матері. Відомо, що він часто молився вервицю, навчав і заохочував молитися на ній інших. У часи переслідувань завжди носив зі собою кольорову репродукцію ікони Белзько-Ченстоховської Богородиці¹⁴ і ставив її в кожній хаті, де служив Службу Божу. Отець Павло Мадяр, ЧСВВ, стверджував, що «У отця Петра було таке гаряче, таке ревне шанування Пречистої Діви, що хто не знає його довгих молитов, зокрема на святому рожанцю, його теплих слів про нашу Небесну Матір і того преображеного лиця, коли він про неї говорив, тому важко уявити, чим була для нього Пречиста Діва Марія»¹⁵. Отець Мадяр також стверджував, що отець Петро Орос зі своїми друзями священниками заснував «Товариство Серця Марії». На всіх значках і образках, які залишилися після нього, були позначені літери ТСМ»¹⁶.

Символічно, що життя, служіння й мученицька смерть отця Петра були пов’язані з марійськими місцями, храмами і святами. Він народився неподалік містечка Марія-Повч, де розміщена дуже шанована на всьому історичному Закарпатті святиня з чудотворною іконою Божої Матері, відомою кількома сльозіннями. На богородичні свята, особливо на свято Успіння, в Маріяповчанській церкві відбувалися величаві багатолюдні відпусти. Як зазначено вище, єрейські свячення Петро Орос отримав у церкві Успіння Пресвятої Богородиці в Доманинцях, першу Службу Божу звершив у церкві Покрову Пресвятої Богородиці в Квасові, служив у церкві Успіння Пресвятої Богородиці в Білках.

Підпільне служіння

Після окупації Червоною армією Закарпаття восени 1944 року та подальшого приєднання краю до СРСР розпочалася ліквідація Греко-Католицької Церкви. До цього процесу радянська влада задіяла спецслужби й підконтрольну комуністам РПЦ. Шляхом терору та репресій вона практично розгромила структури Мукачівської греко-католицької єпархії. Відтак тоталітарний режим проголосив про «саморозпуск» ГКЦ. У підсумку офіційної ліквідації унії на Закарпатті 28 серпня 1949 року радянська влада спільно з РПЦ організувала так зване торжество православ’я в древньому Мукачівському василіянському монастирі. Цей монастир ще 24 березня 1947 року відібрали від отців-василіян і передали Московському патріархатові. У ході репресій греко-католиків на Закарпатті агенти режиму 1 листопада 1947 року вбили єпископа Теодора Ромжу, а чимала кількість греко-католицького духовенства була репресована. Мукачівська греко-католицька єпархія перестала легально існувати. Її священники й віряни, які відмовилися від возз’єднання з РПЦ, були змушені піти в підпілля.

Відмовившись від переходу на російське православ’я, отець Петро Орос деякий час перебував у єдиному ще чинному стародавньому Імстичівському василіянському монастирі, розташованому біля Білок. У цій чернечій обителі радянська влада інтернувала монахів-василіян з усіх ліквідованих закарпатських монастирів. Є інформація, що отець Петро Орос також вступив до Василіянського чину. На одній зі світлин він сидить у монашому габіті серед братії Імстичівського монастиря, одразу біля протоігумена отця Антонія Мондика, ЧСВВ. Також згодом агенти КДБ доносили своїм керівникам, що отець Петро був монахом-василіянином.

26 квітня 1949 року отець Орос прийшов до оселі отця Івана Марґітича у селі Боржавське, де той переховувався, і запропонував переховуватися разом. Згодом до них приєдналися отці Іван Роман, Іван Ченґерій та Іван Горінецький¹⁷. Таким чином на Закарпатті сформувалася перша підпільна група греко-католицьких священників. Вони підпільно душпастирювали в селах Боржавської долини, задовольняючи духовні потреби вірних, які відмовилися відвідувати храми, передані РПЦ. Начальник управління Міністерства державної безпеки у Закарпатській області полковник Чернецький у довідці від 19 червня 1950 року «По лінії греко-католицького духовенства станом на 20 березня 1950 року» зазначав, що «колишні уніатські священники: Орос Петро (переховується від арешту), Ченґерій і Маргітич, які перейшли на нелегальний стан, переховуючись у районі сіл Боржавське, Онок, В. Ком’яти Севлюшського округу, взявши під свій вплив велику кількість віруючих-уніатів, організовують з ними нелегальні богослужіння і звершують релігійні обряди по-уніатськи, а 27.І.50 р. намагалися пересвятити церкву у селі Малі Ком’яти»¹⁸.

У березні 1951 року отців Івана Маргітича та Івана Романа заарештували. Після цього отець Іван Ченґерій поїхав до своїх батьків у село Великий Бичків, а отець Іван Горінецький – до своїх батьків у село Сасово. Так отець Петро Орос залишився сам і продовжував таємно служити греко-католикам Боржавської долини.

Про підпільне служіння отця Ороса добре пам’ятають старші жінки села Нижнє Болотне Марта Терента, Марія Кобрин, Єлизавета Чейпеш, Марія Кобрин, Марія Ракущинець. Вони розповідають, що отець Петро з іншими підпільними священниками зі згаданої групи деякий час переховувався у їхньому селі: в хатах Юрія Станинця, дяка Михайла Кобрина, Федора Чейпеша, Михайла Данилаша (згодом став греко-католицьким священником) та інших надійних людей. У цих хатах вони звершували таємні богослужіння й уділяли Святі тайни. Натомість, як стверджує син отця Михайла Данилаша, отець Василь Данилаш, у сусідньому селі Вільхівці не було жодних надійних людей, у хаті яких підпільні отці могли б знайти собі прихисток. Отець Василь Данилаш також свідчить, що чув від свого батька про те, що отець Петро Орос у серпні 1953 року таємно охрестив його молодшого брата Степана-Лаврентія.

Мученицька смерть

Гаслом отця Петра Ороса були слова «На світі нічого не є кращого, як терпеливо, хотячи, терпіти за Христа». І це гасло він втілював у своєму підпільному служінні, справді терпеливо зносячи різні невигоди, переховування, переслідування, ув’язнення й наостанок – смерть за віру. Вже після смерті Йосифа Сталіна, в кінці травня 1953 року отця Петра на дев’ять днів посадили до в’язниці в Ужгороді. Після звільнення в нього запитували, чи били його в тюрмі. Душпастир відповідав: «Ні, не били, навпаки – я проводив їм реколекції. Приходили великі начальники, ставили питання щодо релігії: яка різниця між нами і православними, що таке Євхаристія, Сповідь і так далі, а я все пояснював. Не били, але майже відразу випустили»¹⁹. Вже влітку того самого року біля моста через річку Боржаву неподалік Імстичева один міліціонер здійснив спробу арештувати отця Ороса, але священникові вдалося втекти. Услід пролунав постріл, але куля оминула отця.

Старші жінки із Нижнього Болотного оповідають, що отець Орос, долаючи разом із монахом Павлом Мадяром відстань від їхнього села до сусідньої Вільхівки бічною дорогою через ліс, часто зупинявся біля джерела «Джублик» і нібито незадовго до своєї мученицької смерті бачив у джерельній воді хрест. Тепер це відоме місце молитви й паломництва.

27 серпня 1953 року в навечір’я свята Успіння Богородиці отець Петро Орос уділив тайну Сповіді великій кількості вірних і звершив Службу Божу. Згодом у супроводі Катерини Станко пішки попрямував у село Сільце, щоб звідти потягом добратися до Білок. Очевидно, мав намір відправити там літургію на свято Успіння Богородиці, якому була присвячена місцева греко-католицька церква. На залізничній станції в Сільці його заарештував міліціонер на прізвище Повшик, родом із недалекого села Богаревиця, й повів у напрямку Заріччя. Поблизу придорожнього хреста на початку Заріччя отець Орос звернувся до міліціонера зі словами: «Будьте добрі, відпустіть мене». У відповідь почув: «Молися, бо тобі кінець»²⁰. Священник став навколішки й спожив Євхаристію, яку мав при собі. Після цього радянський міліціонер двома пострілами з пістолета убив його. Отець Петро Орос загинув як мученик за Христову віру й Католицьку Церкву.

Тіло отця Ороса відвезли до моргу Іршавської лікарні, де воно пролежало два дні. Відомо, що для упізнання залучили священника з Заріччя Вартоломея Балтовича, колишнього греко-католика, який перейшов до РПЦ і тоді вже був благочинним Іршавського округу Мукачівсько-Ужгородської православної єпархії²¹. Згодом тіло священника таємно закопали на полі поблизу Кам’янського, незважаючи на прохання вірних сіл Білки та Великі Ком’яти поховати отця належним чином. Однак діти, які пасли худобу, знайшли свіжу могилу, і працівники міліції перепоховали тіло мученика в дворі районного відділу міліції в Іршаві. А над місцем поховання, щоби приховати його, поставили гараж. Напевно, хотіли зробити неможливим перетворення могили священника-мученика на місце паломництва вірних.

Звістка про смерть підпільного душпастиря рознеслася по всьому Закарпатті і не тільки. Цікаво, що монах-василіянин Христофор (Михайло) Маргітич намагався передати інформацію про загибель отця Петра Ороса Митрополитові Йосифу Сліпому, який перебував на засланні²².

Десятиліття безбожного комуністичного режиму не змогли знищити пам’ять про духовний подвиг отця Петра. В середовищі греко-католицького підпілля ширилося приватне його шанування як мученика за віру. Після розпаду Радянського Союзу почалися пошуки останків священника-мученика, які увінчалися віднайденням та перепохованням 28 серпня 1992 року. Процесійно мощі отця Ороса перенесли з Іршави до Білок і зложили в каплиці біля церкви, де колись служив отець. Відтоді приватне шанування мученика за Святу віру отця Ороса ще більше ширилося Мукачівською греко-католицькою єпархією. Також варто зазначити, що наприкінці 1990-х років у селі Білки одна з вулиць стала називатися вулицею Петра Ороса.

Незабаром на Закарпатті відбудеться беатифікація отця Петра Ороса, тобто офіційне проголошення його блаженним Католицької Церкви.

Михайло Михайлинець, історик

1. Anita Marosi, István Marosi. A torténeti Munkácsi Görögkatolikus Egyházmegye papi névtára / Іменний довідник священиків історичної Мукачівської греко-католицької єпархії. Берегове, 2023, с.618-620.
2. Anita Marosi, István Marosi. A torténeti Munkácsi Görögkatolikus Egyházmegye papi névtára / Іменний довідник священиків історичної Мукачівської греко-католицької єпархії. Берегове, 2023, с.620, 723.
3. Anita Marosi, István Marosi. A torténeti Munkácsi Görögkatolikus Egyházmegye papi névtára / Іменний довідник священиків історичної Мукачівської греко-католицької єпархії. Берегове, 2023, с.724.
4. Shematismus veberabilis cleri diocesi graeci rit. Cath. Hajdudorogensis ad annum Domini 1918. Nyiregzháza, 1918, с. 92.
5. Стефан Бендас, Даниїл Бендас. Священики – мученики, сповідники вірності. Ужгород, 1999, с.162.
6. ДАЗО, ф. Р-1490, оп. 1, спр. 6, арк. 5 зв.
7. Орос Іван // Мукачівська греко-католицька єпархія (https://mgce.uz.ua/blog/muchenyky-ta-ispovidnyky/oros-ivan/).
8. Marosi, Marosi. A torténeti Munkácsi Görögkatolikus Egyházmegye papi névtára, с. 619.
9. Дев’ятниця на прославу владики Теодора Ромжі і отця Петра Ороса. Ужгород, 1995 с. 29.
10. Михайло Сирохман. Церкви України. Закарпаття. Ужгород, 2000, с. 350, 351.
11. Михайло Сирохман. Церкви України. Закарпаття. Ужгород, 2000, с. 258.
12. István Marosi. A Munkacsi gőrőgkatolikus egyházmegye 1945.évi shematizmusa / Шематизм Мукачівської греко-католицької єпархії 1945 року. Берегово, 2020, с. 86.
13. Дев’ятниця на прославу владики Теодора Ромжі і отця Петра Ороса. 1995, с. 31.
14. Стилістично ця ікона подібна до Гошівської, а також інших подібних до неї ікон-копій: Белзько-Ченстоховської ікони, що зберігалися у василіянських монастирях: Підгорецькому отців-василіян, Вінницькому сестер-василіянок та ін. – Ред.
15. Дев’ятниця на прославу владики Теодора Ромжі і отця Петра Ороса, с. 27–28.
16. Дев’ятниця на прославу владики Теодора Ромжі і отця Петра Ороса, с. 28.
17. Народний владика Іван Маргітич. Матеріали науково-практичних конференцій «10 років без владики Івана Маргітича: на перехресті віків» (Рахів – Ужгород, 5-6 вересня, 2013). Львів, 2015, с. 185–187.
18. ГДА СБУ, ф. 2, спр. 1491, арк. 25.
19.  Петро Павло Орос мученик доброї новини. Електронний ресурс // Мукачівська греко-католицька єпархія (https://mgce.uz.ua/blog/beatifikatsiya-Petra-Orosa/).
    
20.  Бендас, Бендас. Священики-мученики, сповідники вірності, с. 166.
21. Онуки о. Варфоломія Балтовича вперше дізналися про дідусеву місію провідника націоналістів на Іршавщині (ФОТО) // Закарпаття Онлайн (zakarpattya.net.ua), 22.V.2012.
22.  ГДАСБУ ф.2. С-9113, т. 1, арк. 145.

Поділитися: