Свіжий номер

3(503)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором
Росіяни катують Ісуса Христа. Малюнок Данила Мовчана

Звірства рашистів крізь призму ХХ століття

Світ шокований тим, що зараз відбувається в Україні: тими звірствами у ставленні до людей і варварством щодо культурних цінностей, які є маркерами ідентичності українців. Нещодавно з’явився новий термін – рашизм. Це і про ідеологію на основі російського нацизму, нав’язувану владою масам через пропаганду, і про світогляд мас, і про численні злочини проти людяності, вчинені на цій основі. Але чи новою для політичного утворення під назвою Росія є ота триєдність ідеології, світогляду і злочинів? Можливо, відповідь на це запитання стане підставою для тектонічних зрушень в усвідомленні міжнародним співтовариством історії України ХХ століття і загалом європейської історії.

«Найперше облаштовують катівню…»

Почнемо з того, що відбувається сьогодні. Злочини рашистів проти людяності зараз ретельно документують, хоча далеко не всі висвітлюють у ЗМІ. З тієї незначної частки їх описів, які вже опубліковані, складається страхітлива картина, котру відмовляється сприймати психіка.

Мета звірств – залякати (щоби стримати людей від певних дій і висловлювань та отримати від них показання на інших осіб) або фізично знищити (тих, що не піддаються терору чи визначені як «особливо небезпечний нацист»). Однак звірства дуже часто чинять і без видимої мети – просто для задоволення.

Розстріли мирних жителів на вулицях, у черзі за хлібом, у авто на дорозі, у їхніх оселях, добивання поранених… Ями, наповнені людськими тілами в кілька шарів… Заміновані місця масових поховань і тіла загиблих… Катування…

Представники Національної поліції, МВС та СБУ, які розслідують злочини, заявляють, що російські солдати, окупувавши якусь територію, найперше облаштовують катівню. Якщо місто велике, катівень може бути кілька.

Забираючи людину з дому до в’язниці чи «на підвал», переважаючі кількісно рашисти зазвичай вдягають на голову жертви мішок, а руки скручують скотчем. Кореспондент «Громадського радіо» Олександр Хоменко оприлюднив свідчення трьох катованих із Харківщини: Олександра В., Олександра Тесленка та Віталія Ільченка. Усіх брали з домівок в домашньому одязі великою кількістю військових (від десяти до кількох десятків на одного), приганяли навіть «Урали» і «Тигри».

Мета явна і прихована

Зі свідчень людей, які пройшли через катівні як на Київщині, так і на Харківщині, Херсонщині, Донеччині, всюди катували оголеними електричними дротами. Ця тортура вважається «найлегшою». Утім її урізноманітнювали, наприклад, вдягали на голову жертви мішок або поливали місце катувань водою. Час тортури міг бути коротший або довший. Як розповідав один ув’язнений у буцегарні Куп’янська, на першому допиті його катували електричним струмом 40 хвилин. Зазвичай для таких тортур використовують «тапік» – військово-польовий телефонний апарат.

Бувало, на тілі жертв рашистські кати випалювали паяльником хрести. В’язням ламали ребра і щелепи, відтинали вуха, геніталії, проламували або відрізали голови… Можливо, такі дії робили й тією сокирою зі слідами крові, що її знайшли поліцейські в ізюмській катівні. У масовому похованні жертв рашистів, виявленому в звільненому Ізюмі, було близько пів сотні тіл. Місцева влада заявила, що майже всі вони з ознаками насильницької смерті.

Свідчення 67-річного Михайла Івановича, який залишився живим після катувань у Ізюмі, оприлюднив сайт ВВС. Його катували струмом (електроди вдягали на пальці), били, встромляли під шкіру на спині спиці. Чоловік стікав кров’ю і вже був напівмертвий, коли в місто ввійшло українське військо. За свідченням інших ізюмських в’язнів, рашисти катували їх у цілковитій темряві, світячи в очі налобними ліхтариками.

У катівні в селі Піски-Радьківські, аби вибити показання, живих людей закопували (потім викопували) в землю, а також одягали протигаз із тліючою ганчіркою. У тій же катівні знайшли коробку з видертими зубними протезами і фалоімітатор. У катівні Вовчанська поліцейські побачили, окрім електричних дротів, зашморги та хомути. Зі слів катованих, їм ламали пальці та виривали нігті. Спадає на думку, що так намагаються знищити душу.

Ракети для могил

Руйнування університетів, шкіл, музеїв, пам’ятників не вважають злочинами проти людяності, але це проливає світло на ідеологію рашистів. Відповідь на запитання «навіщо» така: вони винищують українські маркери ідентичності, аби потім насадити свої. Але якою може бути відповідь на запитання, навіщо ж тоді підривають церкви, приналежні до московського патріархату, і синагоги.

З початку повномасштабної війни в Україні знищено майже півтори сотні православних храмів. Пригадаймо, що на сході країни, де тривають бойові дії, переважають парафії саме московського патріархату.

Синагоги, кладовища та місця пам’яті українських євреїв також зазнають пошкоджень. Почали російські агресори з Бабиного Яру в Києві, де нацисти в 1941-ому розстріляли майже 50 тисяч євреїв. Меморіал жертв Голокосту зазнав ракетного удару рашистів 1 березня. На місці загинуло п’ятеро людей. Щоправда, цей удар можна списати на те, що били по телевежі, розташованій поряд. Однак 26 березня рашистська ракета влучила в інший меморіал жертв Голокосту – Дробицький Яр у Харкові. Ще одна ракета вибухнула біля харківської синагоги, де в той момент перебувало понад 100 людей. Вибухом зруйнований дах будівлі. Синагоги зруйнували в Маріуполі, Гуляйполі у Запорізькій області.

В Києві на Берковецькому кладовищі вибухом ракети зачепило як єврейські, так християнські поховання. У єврейське кладовище в Глухові на Сумщині рашисти влучили 8 травня – у день капітуляції нацистської Німеччини. До речі, там поховані жертви єврейського погрому, вчиненого більшовиками 7 і 8 березня 1918 року. На цьому кладовищі покояться двоє цадиків, один з яких став жертвою цього погрому.

8 серпня ЗСУ збили над Уманню рашистську ракету, яка за припущеннями була спрямована в бік однієї з найвідоміших святинь хасидів – могили цадика Рабі Нахмана. На той час там перебувало пів тисячі хасидів із різних країн світу. Згодом росіяни «виправдали» запуск ракети тим, що в уманській синагозі розміщений склад боєприпасів і «пункт збору нацистів». А в день відзначення свята Рош га-Шана агресор спрямував на Умань іранські дрони-камікадзе Shahed-136. Про це повідомило видання «Бабель», посилаючись на джерела в СБУ.

Як руйнування єврейських святинь може бути пов’язане з атакою росіян на Україну та їхніми подальшими «світовими планами»?

Століття досвіду

А тепер згадаймо про злочини російських окупантів на теренах України у ХХ столітті, про звірства російської армії, яка в січні 1918 року окупувала Київ, грабувала і розстрілювала населення. Про тисячі трупів і тероризування мирних жителів. Про помсту за спротив: розстріл кожного десятого мешканця чоловічої статі. Про точкові вбивства українських геніїв як прояв терору: автора «Щедрика» – композитора Миколи Леонтовича, художника-імпресіоніста Олександра Мурашка, селекціонера Левка Симиренка та багатьох інших.

Про Голодомор 1932 – 1933 років та Великий терор, який розпочався в Україні не у 1937-ому, а ще в 1934-ому. В звіті про репресії серед освітян, опублікованому в 1935 році у книзі «На фронті культури», є цифри про «ліквідацію» всіх директорів українських педагогічних (тоді учительських) інститутів. Було знищено 229 співробітників Народного комісаріату освіти. На тюремних «кладовищах без могил» залишився прах 100% працівників обласних і 98% районних відділів освіти.

Про ці злочини до кінця 1980-их було відомо дуже мало. На підросійській частині України після 1923 року спецслужби з центром у Москві катували і таємно розстрілювали в підвалах, трупи закопували вночі у ямах в лісі. Свідків знищували або залякували: за розголошення цієї інформації вони самі могли поплатитися життям.

Набагато більший розголос здобули звірства та розстріли у в’язницях Західної України, які чинила російська окупаційна адміністрація перед відступом влітку 1941 року. В численних тюрмах росіяни утримували священників і рабинів, громадських діячів, членів партій (включно з Комуністичною партією Західної України), офіцерів УНР та Польського війська, «куркулів», інтелектуалів. Політв’язнів знищували по всій території України, але в Галичині люди були позбавлені свободи слова, права на громадське життя та приватної власності усього два роки перед тим, а отже, набагато активніше реагували на скоєне. До того ж росіяни-рашисти тоді так поспішно відступали під натиском нацистів, що не встигали приховувати сліди злочинів: спалити або закопати трупи в глухому лісі. Понівечені тіла або залишали в розстрільних камерах та на тюремних подвір’ях, або ж поспіхом прикопували тут же у ямах, присипаючи вапном. Через те, що родичі й близькі змогли потрапити за ворота цих «таємних установ» за кілька днів після вчинення злочинів, ще можна було опізнати тіла й зафіксувати сліди тортур.

Ями та криниці

Зі спогадів очевидців: у тюрмі в Самборі «по кімнатах і коридорах лежали постріляні старі, жінки і діти… Кожний із цих трупів мав зв’язані за спиною колючим дротом руки, в устах повно дрібно посіченого скла або ганчірки, поламані руки, ноги і ребра, повідрізувані вуха, виколоті очі». У Дрогобичі так само. Містяни, які 1 і 2 липня прийшли на подвір’я тюрми, щоб опізнати своїх близьких, жахнулися: у деяких були відрізані губи, вуха чи носи. «Нижні щелепи у багатьох в’язнів були потрощені (фактично відсутні), у скелетах виднілись поламані гомілкові, а також великі стегнові кістки – як при переломі. Декотрі черепи були розпилені пилкою, а декотрі – проламані невідомим побутовим предметом», – згадував судмедексперт Володимир Ільницький.

Після розвалу СРСР будівлі НКВС/МДБ/КДБ у кожному містечку України стали розкривати секрети своїх підвалів, подвір’їв та «особливих охоронних зон» у довколишніх лісах. Скажімо, в монастирі Різдва Христового у Жовкві на Львівщині, де з 1939 року розміщувався гарнізон НКВС, останки закатованих людей виявили під підлогою келій. «Меморіал» дослідив 225 трупів, майже третина з яких – діти, навіть утробні плоди. Значна частина черепів розколені спереду, очевидно, ударом сокири… У лісі неподалік села Посіч на Івано-Франківщині люди знайшли яму з масовим похованням. Там, згідно з переказами, розстріляли студентів семінарії. Пошуківці знайшли останки 32 людей і одяг священника, в який була загорнута закривавлена голова. Неподалік знайшли сокиру. Судово-медична експертиза підтвердила, що голову відрубали нею.

Деякі масові захоронення відкрили нацисти в роки Другої світової війни, аби підсилити цим свою пропаганду серед населення. Так було, зокрема, у Биківні та Вінниці. Німці порозкривали братські могили жертв рашистів і в декількох містах Донеччини. Про це розповідав у одному інтерв’ю історик, координатор Східно-української історико-краєзнавчої асоціації світлої пам’яті Олександр Добровольський. Для прикладу, в Сталіно (так тоді називали Донецьк) розстріляли госпіталь разом із персоналом, а під Макіївкою повбивали 15 – 17- річних учнів ФЗУ. В 1989 році студенти Донецького університету підтвердили інформацію з 1941 року, провівши розкопки на місці розстрілів. Шар людських тіл сягав там двох метрів, одяг на трупах ще не зотлів… Там були червоноармійці із шинами на руках чи ногах, медсестра з красивою світлою косою, хлопчаки-фезеушники. У розстрільній ямі лежало й медичне обладнання. У Слов’янську в підвалі НКВС відшукали штабелі трупів, закладені дровами. Потім знайшли каналізаційний колектор, забитий тілами в’язнів.

Закопана правда

Поширення інформації про свої злочини окупанти блокували підкупом і терором, часом фізичним знищенням свідків. Завдяки цій «залізній стіні» пропаганди світ дуже довго сприймав Росію як висококультурну визволительку народів, а Україну – як убогий, темний і дикий край «фашистів-різунів».

«Фашисти, які називають інших людей фашистами, це фашизм, доведений до своїх нелогічних крайнощів як культ заперечення розуму. Це фінальна точка, коли розпалювання ненависті спотворює реальність. Це апогей торжества волі над думкою. Називати інших фашистами, будучи фашистом, це основна путінська практика», – пише відомий історик Тімоті Снайдер. Однак чи власне путінська? Адже не він вигадав оті катування і злодійську «техніку» представлення жертви як агресора. Вірогідно, термін рашизм позначає набагато давніше поняття.

Пропаганда «злочинів петлюрівців, оунівців і УПА» мала бути дуже потужною, щоб перекрити просочені крізь важкі ворота НКВД уривки відомостей про звірства, вчинені рашистами. Сотні книжок, у тому числі й дитячих, тисячі статей, «документальні» та художні фільми мали постійно підживлювати ненависть до «націоналістів», які посміли заявити про самостійну, незалежну Україну.

Рашисти досі пишуть про «звірства бандерівців» – криниці, набиті тільцями немовлят, п’ятикутні зірки, випалені або вирізані на грудях комсомольців чи комуністів. Хоча факти свідчать про інше: на багатьох тілах, піднятих з ям і підвалів НКВС, вирізані або випалені тризуби…

Священник і публіцист Яків Кротов (свого часу парафіянин отця Олександра Меня), який у 2020 році приєднався до Православної Церкви України, наголошує, що брехня про «антисемітизм бандерівців» – пізня; її стали поширювати відразу після того, як чекісти вбили Степана Бандеру, щоб виправдати це привселюдне вбивство розплатою за «звірства щодо євреїв».

Автопортрет навиворіт

Перед знищенням потрібно дегуманізувати, тобто «розлюднити»: «Перед вами – не люди…» Рашисти дегуманізують у цікавий спосіб – приписують жертві власні численні злочини.

Розгляньмо кілька тез із відомої свого часу книжки «Безбатченки» учасника «боротьби з бандерівським підпіллям», а згодом начальника 4-го управління КГБ УРСР полковника «держбезпеки» Климента Гальського (псевдонім Клим Дмитрук). Вона вийшла друком у Львові в 1974 році накладом 100 тисяч примірників. У анотації сказано, що книжка ця відкриє правду про участь українських буржуазних націоналістів у підготовці нападу нацистської Німеччини на СРСР. Особливо про те, що «ганебну роль зіграли у цій мерзенній справі ієрархи уніатської та автокефальної церков». Забігаючи наперед, зазначимо, що на цих тезах будувалася потужна радянська пропаганда щодо Митрополита Андрея Шептицького – як внутрішня, так і зовнішня.

У розділі «Терор у Галичині й на Волині» цієї книги розвинута теза про «звірячі розправи над мирними жителями, які вчиняли оунівські групи та їхні куркульські посібники» над мирними жителями: українцями, поляками, євреями. Дослівно: «Вони влаштовували єврейські погроми, катували людей, виколювали старим і малим очі, грабували майно… Намагаючись залякати і тероризувати населення, оунівські вовкулаки вдавалися до звірячих, садистських методів убивств». Скажімо, захопивши двох комсомольців, завели їх на цвинтар, «довго катували, різали ножами, а потім убили». З кого змальовано?

У розділі книги Гальського-Дмитрука «Засади душогубства і зради» «розкрита» ідеологія і практика «оунівських безбатченків»: «Відкидай мораль і здобутки цивілізації!», «Гвалтуй і ріж!», «Вбивай і вішай!». «Ось до чого привела націоналістичних душогубів ненависть до трудящих, багаторічна служба на користь людиноненависницького фашизму», – підсумовує цей розділ автор-боєць рашистського ідеологічного фронту.

А в розділі «Свастика на сутанах» – найцікавіше: як «Святоюрська резиденція підтримувала пронімецьку орієнтацію націоналістичних осередків». Тут розповідається, як «старий митрополит, поруч з використанням у антирадянських цілях уніатської церкви, всіма наявними у його розпорядженні засобами намагався активізувати підривну діяльність Організації українських націоналістів». Перелічуються підприємства, від яких «отримував прибутки» Владика Андрей (ті, що в 1939 році «націоналізували» рашисти). За версією Гальського-Дмитрука, це були «Народна торгівля», банк «Дністер», «Сільський господар», «Різниця», «Достава», нафтопереробне підприємство «Унія», «Земельний іпотечний банк». Їхні прибутки митрополит буцімто вкладав у «підступну роботу уніатів перед початком війни» на наших очах збір розвідувальних даних, залякування молоді «страшною божою карою» за участь у «громадському житті», поширення антирадянських чуток. А потім ще й «благословив батальйон убивць на нові злочини».

З кого списували портрет «задзеркального» владики? Чи не зі свого ідеального прообразу патріарха (яким зараз є кіріл)? От і кажіть тепер, що машину часу створити неможливо. Але ж, як уже згадувалося, таке бачення діяльності Владики Андрея й досі поширене в світі через російську агентуру.

Одним зі знаків того, що світ нарешті відкинув рашистську пропаганду з усіх сфер і став сприймати історію України без посередництва цих «всесвітніх визволителів», буде визнання Митрополита Андрея Шептицького Праведником народів світу.

Підґрунтя рашизму

Тепер повернімося до єврейських святинь, які сьогодні нищать рашисти. Їхнє «особливе ставлення» до євреїв, як і до українців, має давнє та глибоке коріння. І ховається воно, можливо, в запереченні Єдиного Бога або в дивному прагненні Його «пересилити».

Професор Колумбійського університету в Нью-Йорку, неперевершений знавець сучасної російської культури Марк Липовецький у інтерв’ю російській редакції Радіо Свобода розповів цікаві речі. Сумнозвісна «боротьба з космополітизмом», що перейшла в потужну антисемітську кампанію, не зникла після смерті Сталіна. Ідеологія російського націоналізму, по суті – фашизму, проникала у свідомість радянських еліт: комсомольських, партійних і культурницьких. Відтак стала прапором активного та впливового націоналістичного руху серед російських літераторів, художників і режисерів. Професор нагадує, зокрема, про дискусію 1979 року «Класики і ми», коли група російських літераторів виступила проти «засилля євреїв на радянській сцені». Такі погляди фонтаном вирвалися в роки «перебудови» – тоді розгорівся скандал довкола антисемітського товариства «Пам’ять» та були популярними виступи Распутіна, Астаф’єва, Бєлова, а також часописи «Наш современник» і «Молодая гвардия». Згодом ця тема знайшла продовження в творчості «мамонта радянської і пострадянської культури» Нікіти Міхалкова. Марк Липовецький вважає, що саме ця тенденція, яка тяглася впродовж десятиліть, поклала початок нинішнього рашизму.

Професор нагадує про популярного, особливо серед молоді, письменника і лідера Націонал-більшовицької партії Едуарда Лімонова, чиїм послідовником став Захар Прилєпін, відомий своїми закликами до війни з Україною. А з гуртка «Южинский переулок», учасники якого вивчали праці філософів та просякнутих фашизмом і нацизмом соціальних мислителів, вийшов Олександр Дугін. До цього всього доєднався поширений в елітних колах російської федерації та серед її силовиків окультизм і стародавня месіанська ідея про вищість Росії перед усім світом.

«Можем повторить…»

«Мы на руинах ваших городов Воскреснем и в Книгу мертвых впишем Ваши имена!!!» – такий напис рашисти залишили на стіні в уже згаданій катівні у Козачій Лопані. Яка дивна суміш месіанства, поклоніння кривавому божеству і якоїсь туземної віри в силу «скальпа» ворога…

Останки в’язнів радянського режиму, які були розстріляні в Луцьку 22-23 червня 1941-го. Літо 2017р.

У своїй статті «На руїнах Храму Перемоги» історик Віталій Нахманович осмислює рашизм у контексті новітнього «головного військового храму» РФ: Патріаршого собору в ім’я Воскресіння Христа, «присвяченого 75-річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні, а також ратним подвигам російського народу в усіх війнах». Будівництво собору завершили 9 травня 2020 року. Він може вмістити одночасно майже 6000 осіб. Стіни цього храму прикрашені зображеннями батальних сцен. Під грандіозною мозаїкою, на якій сила-силенна російських солдат у різних одностроях, а над ними – ангели, що завмерли навколішки, підпис: «Громадянська війна в Китаї, війна в Кореї, збройні конфлікти в Угорщині, Лаосі, Алжирі, Ємені, війна у В’єтнамі, збройні конфлікти в Єгипті, Сирії, Мозамбіку, конфлікт у Чехословаччині, конфлікт на острові Даманський, війни у ​​Камбоджі та Бангладеш, війна в Анголі, збройні конфлікти в Ефіопії та Нікарагуа, виконання інтернаціонального обов’язку в Афганістані, збройні конфлікти в Лівані, Чаді, конфлікт у Карабаху, війна в Югославії, збройні конфлікти в Абхазії, Таджикистані, Придністров’ї, Перша та Друга чеченські війни, боротьба з міжнародним тероризмом у Сирії, возз’єднання Криму».

Віталій Нахманович зазначає, що цей храм присвячений радше не Христові та Його Воскресінню, а богові війни Марсу. Історик називає рашистські вірування «релігією Золотої доби» і наголошує, що вона має не просто антизахідний, а й виразно антихристиянський характер. «У повній відповідності до старого поганства вона вимагає повернення до «старих добрих часів» замість розбудови нового кращого світу, в тому числі заснованого на Божих заповідях, – переконаний історик. – Повторення «Великої Перемоги» має призвести до відновлення того, що за нею слідувало, – перетворення Росії на велику державу, яка вирішує долю світу».

Отець Олександр Мень, якого фізично змусили замовкнути рашисти шляхом убивства, писав: «епоха сталінізму, маоїзму та інших «ізмів» показала, що людина, в якої насильно відняли Бога, все одно прагне псевдобога». Віра у псевдобога веде не до життя. Вона вимагає затягувати у вирву інші народи, інші країни, весь світ. Це важливо зрозуміти світові на прикладі України, яка стримує новітню орду надвеликою ціною. Можливо, це розуміння дасть людству заново відчути цінність людяності та свою могутню єдність.

Ярослава Музиченко

 

 

Поділитися:

Популярні статті