1000-річчя християнства в Україні

Такої настанови — наголошувати 1000-ліття християнства, а не всього іншого, від нас вимагає не тільки сама природа Христової Церкви — «щоб усі були одно», але й сам ювілей хрещення Руси-України. Це буде велика історична дата, яка визначуватиме майбутній шлях українського християнства. Тому українська спільнота в діяспорі повинна беззастережно і без всяких «але» спільно відзначити — величаво, гідно й достойно непроминальну історичну дату 1000-річчя християнства Київської Руси-України. Під цим оглядом не повинно бути іншої думки.

На жаль, з писань деяких українських православних церков такого розуміння відзначення 1000-річчя християнства в Україні не запримічується, а, навпаки, ставиться наголос на другорядні моменти — православ’я. Тут можна назвати Українську Греко-Католицьку Церкву у Канаді себто рішення. її церковного проводу. Також можна згадати журнал «Православний українець», який видається в Детройті, в числі за квітень-червень 1983 р. передрукував статтю покійного митрополита Іларіона під назвою «Князь Володимир прийняв православіє, а не католицизм». Все це не творить відповідного ґрунту до підготовки святкування 1000-річчя християнства Київської Руси-України, а в основному є великим спрощенням і фактичним викривленням історичних фактів і основної суті Христової Церкви, не зважаючи на те, що це писав митрополит. Христос у свою Церкву поставив незамінні основи безмежної любови. Не збираємось тут доводити, чи рівноапостольський св. Володимир прийняв православ’я, чи ні, це тема для окремої статті. Не обстоюємо тих великих наголосів на православ’я чи католицизм, робимо на це тільки натяки для того, щоб вказати, що це не творить потрібної атмосфери для спільного відзначення 1000-річчя християнства в Україні, а радше шкодить йому.

До речі, не ми, українці, ділили колись одну Христову Церкву на Східню і Західню, які згодом прийняли назву «православні» й «католики». Чому ми маємо так сильно обороняти їх, замість наголошувати християнство, яке є суттю Христової Церкви і сперте на любові та єднанні. Також варто б, без упередження, застановитись над питанням, чому київські владики підписували унію з Римом, а українським владикам із Західньої України і частково Волині взяло більше як ціле століття, щоб вони прийшли до тих самих висновків, що їх зробили київські владики? Київські владики виразно бачили, щоб зберегти християнську спадщину Київської Руси-України, треба відчахнутись від російського православ’я — Москви, а визнати християнським центром Рим. Властиво, тут не йшлось про основи Христової Церкви і християнства, але про те, який християнський центр: Царгород чи Рим, чи Москва, як третій Рим, що його породив Царгород.

Незаперечним фактом є і по сьогодні він таким залишився, що Москва,— біла чи червона, — зліквідувала так Українську Православну Церкву, як і Українську Греко-Католицьку Церкву — уніятську, а сьогодні Українську Католицьку Церкву. Робили це не тільки московські вожді, але й московські патріярхи. Чому ми в цій дійсності не стараємось побачити властивого ворога, а шукаємо собі інших…

Сьогодні не йдеться про те, хто кращий — православний українець чи католик-українець, бо це тепер не є на часі. Ми про це повинні, хоч на цей час, до святкувань, забути. Нашу увагу ми повинні звернути на те, що українська християнська спадщина Київської Руси-України повністю загарбована північним сусідом — Москвою. Якщо ми цього не бачимо, то це прикро і боляче. Це вже нам показували на американській телевізії, про що була згадка у вересневому числі нашого журнала. Хто хоч пробував у цьому напрямі щось зробити? Маємо завзятих оборонців православ’я, католицтва, різних репрезентантів і амбасадорів, але в обороні християнської спадщини Київської Руси-України, за винятком кількох листів, ніхто більше нічого не зробив.

Нашим спільним обов’язком — православних, католиків і євангеликів — є не тільки боронити, але й відвойовувати нашу християнську спадщину. Для цього є добра нагода — святкування ювілею 1000-річчя християнства в Україні. Цю нагоду ми повинні спільно й всебічно використати, себто приготуватись до спільного й гідного відзначення. Це відзначення не повинно полягати тільки на спільних молитвах, академіях, але також на виданні джерельних праць, які мали б говорити правду про християнську Україну. Слід підкреслити, що вже не багато залишилось часу до 1000-річчя хрещення Руси-України — всього п’ять років. На жаль, дотепер нічого конкретного не запляновано, і тим самим, як нам відомо, нічого не робиться. Мабуть, немає ще нічого навіть у пелюшках?

Нам відомо, що українські владики вже двічі приймали офіційні рішення на своїх синодах, дещо плянували й перед тим, але нічого з того не подано до загального відома. Довідуємось з певних джерел, що в справі відзначення 1000-річчя християнства в Україні були наради в українському Гарварді, у яких брали участь деякі владики, але, чи прийнято якісь зобов’язуючі рішення, нічого не відомо. Чи в цих нарадах брали участь й українські православні владики, також невідомо. Всі ці питання турбують всіх нас. Треба сподіватись, що українська спільнота у діяспорі готова підтримати гідний плян фінансово, але ж це вже найвища пора, щоб про це українська громада була повідомлена.

Слід мати на увазі ще й те, що російське православ’я як по цей бік, так і по той бік залізної заслони видає низку праць, і то багато в англійській мові, про початки християнства на Україні, себто в Київській Русі, яку без найменших скрупулів привласнює собі. Ці праці знаходяться на полицях світових бібліотек, що з них користають учені. Які цього наслідки, не доводиться писати! Тепер вони приготовляють ще окремі праці, пов’язані з 1000-річчям хрещення. Це більше й серйозне питання, воно може бути більше грізним, як сама русифікація на Україні. Чи ми здаємо собі з цього справу?

Знаємо, що український нарід на батьківщині не є спроможний в цій ситуації і в цій справі нічого зробити. У всьому подиктує Москва і знайдуть акторів, які ,все відограють. Отже, ввесь тягар і відповідальність за належне відзначення 1000-річчя християнства в Україні спадає на українські Церкви у діяспорі та в цілому на українську спільноту. Від належного відзначення 1000-річчя християнства в Україні буде залежати наша християнська майбутність. З приводу цього повинні появитись солідні наукові праці про християнство на Україні у різних аспектах церковного життя і то на чужих мовах — англійській, німецькій, еспанській. Праці багато, а часу залишилось мало. Зараз забудьмо про наше православ’я, католицизм і протестантизм, а говорім і наголошуймо українське християнство, а воно напевно було іншим від російського і польського, а також воно було іншим від латинського католицизму і неукраїнського право­слав’я. Пам’ятаймо, що нам не багато часу залишилося, у якому треба буде виконати дуже вагому працю. Недалеке майбутнє покаже, на скільки ми є спроможні не деклямувати, але конкретно діяти.

М. Г.

У другій половині місяця липня відзначаємо свята українських святих св. княгині Ольги і св. Володимира, яким завдячуємо уведення і поширення християнства в Україні, себто в тодішній Київській Руси. Згадуючи перших українських апостолів, ми повинні пам’ятати про скорий ювілей їхньої непроминальної праці — 1000-річчя християнства в Україні, що сповниться 1988 р. Від цієї радісної і світлої дати в історії України, коли український народ буде її відзначати, ділить нас тільки п’ять років. Якщо ми бажаємо цю дату у нашій історії й історії нашої Церкви гідно, достойно, величаво і непроминально відзначити, то для цього вже тепер треба приготовлятись, це крайня пора. Треба сподіватись, що ми нашим святочним відзначенням цієї дати бажаємо залишити якийсь тривкий, непроминальний слід. Тим більше треба братись за діло вже тепер і таки ділом, а не словами.

Здається, що не буде помилкою, коли поставимо твердження, що вірні як українці-католики, так і українці-православні, як також українці Євангельських Об’єднань, щоб не сказати всі, але подавляюча більшість переконано вірить, що 1000-річчя хрещення, чи вірніше християнства в Україні ми повинні відсвяткувати спільно. На жаль, не всі так думають ті, які ніби є відповідальні за долю наших Церков, себто ієрархія і в деяких випадках священики. Останні роблять так, як їм кажуть їх владики. Треба сподіватись і вірити, а навіть діяти, щоби наші владики під тим оглядом пішли за голосом народу. Цього вимагає така світла дата 1000-річчя християнства в Україні. У світлі такої дійсності повинні відпасти всі але, які б вони не були і з чиєї сторони вони не випливали б.

Ми всі свідомі одного незаперечного факту і здаємо собі з цього справу, що цієї непроминальної дати наш нарід на батьківщині не буде мати належної можливості її величаво і святочно та згідно з історичною правдою відсвяткувати. Звичайно в них напевно буде таке бажання, але вони не зможуть його здійснити. Архітекти цієї справи є в Москві й вони зааранжують все згідно з старими російськими імперськими плянами й цілями. Це значить, що всі згадані святкування будуть відбуватись під кутом потреб і вимог Москви, а точніше «старшого брата», росіян. Вони будуть по свойому представляти історичні факти, у яких українців якщо не відсунуть і не згадають зовсім, то припишуть нам другорядне, незначне місце. До цього слід додати, що в цьому будуть в унісон їм второвувати російські православні церкви тут, на еміграції, різних юрисдикцій. Під тим оглядом варто було б нам, а в першу чергу нашим владикам і священикам всіх наших віровизнань запізнатись з російською православною видавничою діяльністю, з їх літературою, що появляється по цей бік Залізної завіси. Вони її видають масово на англійській й інших мовах. На жаль, історичні факти в цій літературі є викривлені, а дуже часто вони оперують півправдами, що є дуже небезпечним. На жаль, ці праці знаходять своє місце на полицях різних бібліотек. Хіба тут не приходиться говорити, яке це має значення! Тоді не дивуймось, що чужинецькі дослідники, які не знають мови, щоби вони могли читати стосовні праці у оригінальних мовах, вони обмежуються до англійської, чи німецької мови і спираються на тих джерелах, інформаціях, які їм доступні. На жаль, ми на полиці цих бібліотек не поклали наших праць, але за те є російські, які представляють історичні факти так, як їм потрібно.

Чи свідомі такої ситуації є наші владики всіх наших Церков? Що гірше може статись, коли з приводу 1000-річчя християнства в У країні заведемо між собою полеміку хто «справжній», а хто меньше «справжній», хто «правдивий», а хто меньше «правдивий» спадкоємець Володимирового християнства Київської Руси-України? Це ми повинні за всяку ціну оминути. Чи це кому подобається, чи ні, але всі наші Церкви, незалежно від цього, як вони під сучасну пору називаються, вийшли з того самого Володимирового християнського коріння Київської Руси-України. Ніхто не має якогось спеціяльного мандату, чи права на те, щоби визначувати, хто є найбільш правдивий спадкоємець. На жаль, під таким кутом вже розпочав полеміку Вісник Української Греко-Православної Церкви у Канаді (див. на іншому місці статтю на цю тему: «До спільних святкувань 1000-річчя хрещення Руси-України). Піднесімось на трохи вищий рівень. Не сперечаймось над питаннями, які не мають суттєвого значення. Пробуймо діяти разом з довір’ям один до одного, бо ж ідеться не про партикуляризми, але загальне українське релігійне церковне питання. Хіба можна буде спромогтись хоч на такий спільний виступ і дію, як це сталось з приводу відзначення трагічної дати для українського народу 50-річчя голоду, у якому загинуло багато мільйонів українських селян, де українські Церкви відзначили спільно. Дати ювілеїв своєю вагомістю не до порівняння. Отже під тим оглядом ми повинні себе показати справді зрілим народом.

Очевидно в цій справі треба робити заклики до наших владик, бо це в першу чергу від них залежить. Як на вступі було підкреслено, що в основному українська спільнота вірить і сподівається, що святкування 1000-річчя відбудеться спільно. Побачимо, на що спроможуться наші владики.

При цьому слід звернути увагу на те, щоби ці святкування не обмежити виключно до візуальних зовнішніх ефектів, себто до величавих здвигів, концертів, торжественних Служб Божих, чи з приводу того, в один час, вдарити у всі дзвони. Все це загомонить, загуде і дуже скоро прогуде — промине і забудеться. Може, залишаться газетні рецензії, і скоро все піде в забуття. Для цього треба подбати і до цього треба братись вже тепер, написати солідну працю або праці на англійській чи інших мовах, що залишить тривкий слід. З цих праць буде могти користати дослідник та історик.

Знаємо, що в справі голоду в 1933 роках на Україні заходами Українського Гарварду пишеться праця, якої автором є відомий англійський публіцист Конквест. Чи ми спроможемось на солідну працю у питанні 1000-річчя християнства в Україні зараз ще тяжко сказати, бо дотепер ми в більшості читали різні пляни, але нічого конкретного і нічого з того ще не реалізується. Ми не повинні роздрібнювати нашої уваги на інші малі, іноді незначні питання, а концентрувати нашу увагу і дію на 1000-річчя українського християнства. Тут у першу чергу ініціятива є за нашими владиками всіх наших Церков, як також за нашими українськими науковими інституціями, а цілість української громади повинна всі почини і пляни допомогти реалізувати. Ми вже не повинні втрачати більше часу і зробити те, чого не може зробити український народ на батьківщині.

М. Г.