Черговий ювілей минув і фактично не залишив після себе жодного позитивного результату, хіба що для УГКЦ, бо то було ще й свято освячення патріаршого собору в Києві. У інших конфесій ця подія викликала або ґречність, або відверте несхвалення. Виникли безглузді суперечки з приводу історичних подій і ні одного прикладу хоч якогось спільного святкування на центральному рівні, який би свідчив про екуменічні настрої серед головних спадкоємців Володимирового Хрещення.
Таким чином, національним святом ювілей 1025-ліття Хрещення Київської Русі — назвати важко. Але розглянемо все за порядком і в комплексі.
Торжество Хрещення між другим і третім Римом
Коли Віктор Ющенко в 2008 році ініціював святкування 1020-ліття Хрещення Русі, то мав благі наміри об’єднати православних під омофором Константинопольського Патріарха. Тоді Патріарх Вартоломій виявляв неприховане бажання відновити на українських землях свою канонічну присутність і під час візиту наголосив на кількох важливих речах, зокрема, що саме Константинопольська Церква є матірною для Київської, а тому має право сприяти вирішенню проблеми розділення. Понад те, Константинополь відіграє особливу роль у всьому православному світі і має особливі права вирішувати існуючі проблеми. Обставини суспільно-політичного життя можуть вносити певні корективи у церковне життя, адміністративний і територіальний устрій (на цих підставах Київська митрополія входила до складу Московського Патріархату), а саме суспільство і держава мають право впливати на загоєння ран розколу, бо «існуючий небезпечний поділ церковного тіла (…) руйнує (…) руйнує (…) громадянську єдність українського народу і несе в собі очевидні проблемні наслідки для майбутнього України», — йдеться у посланні Вартоломія І до української нації. Свого часу в розмові з новообраним президентом Ющенком Константинопольський Патріарх сказав, що добра воля державної влади має винятково важливе значення для здобуття автокефалії.
Таким чином були зроблені чіткі наголоси, що відверто суперечили підходам до цієї справи Московської Патріархії. Варто пам’ятати, що вона, своєю чергою, називає себе матірною щодо Київської митрополії (абсурдно навіть з хронологічної точки зору), відповідно проблеми на канонічній території РПЦ вважає внутрішньою справою МГП, а іншим сюди зась. У тому числі українській владі та суспільству, якщо вони бажають вирішити проблему розколу іншим шляхом, аніж до цієї справи підходять у Москві. До речі, втручання російських політиків в українські церковні справи такої реакції не викликають.
У 2008 році підготовка до святкування та й саме святкування відбувалися не за сприятливим для МП сценарієм. А тому Росія застосовувала всі свої традиційні важелі впливу, аби зірвати його. Російське МЗС впливало на Туреччину (цього разу замість соболів засобом впливу був газ), щоби вона зменшила активність Константинопольського Першоєрарха. Тодішній Патріарх Алексій ІІ переконував предстоятелів помісних Церков не приїжджати на святкування” до Києва. Кажуть, що й сам усіляко намагався уникнути зустрічі з Патріархом Вартоломієм у Києві і до останнього відмовлявся летіти до України. Врешті-решт свято відбулося і стало торжеством історичної єдності Царгорода та Києва. І хоча Патріарха Вартоломія супроводжував з церковних достойників лише Митрополит Володимир, якихось серйозних протестів щодо цього з боку УПЦ (КП) і УАПЦ не було. Ба більше, здавалося, що вірні саме цих Церков заполонили площу між Софійським та Михайлівським соборами. Хоча й не було досягнуто запланованого порозуміння між Константинополем та керівництвом згаданих Церков, у першу чергу з Патріархом Філаретом.
Власне це тоді дало привід для втішання представникам МП, намагання яких не допустити порозуміння напевно не були б успішними, якби не непоступливість проводу УПЦ (КП). Таким чином Константинополь показав своє місце у світовому православ’ї, а Московська Патріархія не програла за фактом зірваного порозуміння. Як зазначають експерти, вона була змушена оглядатися на вплив Константинополя, відмовилася від зневажливої щодо нього лексики та оцінок кількості пастви Вселенської Патріархії. А зі сходженням на патріарший престол митрополита Кирила Гундяєва почалася нова сторінка у відносинах двох православних центрів. Патріарх Кирил чудово розумів, що в 2008 році могла скластися дуже незручна для МП ситуація. А тому від самого початку правління змінив тактику ставлення МП до УПЦ і України загалом. Пізніше це назвали «кінцем сирітства», тобто кінцем легковаження українськими справами та реаліями в Москві.
Улітку 2009 року відбувся перший візит Патріарха Кирила в Україну як предстоятеля РПЦ. І з того часу українці почали звикати до частих (по кілька разів на рік) його відвідин. Було зауважено, що в Україні він буває частіше, ніж у деяких інших частинах РПЦ. А якщо не буває особисто, то приймає українські церковні або політичні делегації. Запущена восени 2009 року церковно-геополітична доктрина «русского мира» була скерована на ідеологічну інтеграцію або, як ще кажуть, «собирание русских земель». Ювілеї Хрещення Русі для цього були навіть дуже зручними, бо саме про «спільну колиску» трьох братніх народів говорили щораз частіше. Зрештою, і Патріарх Кирил під час візитів в Україну не раз називав росіян та українців одним народом. А з приходом до влади Віктора Януковича присутність РПЦ в Україні стала ще відчутнішою. Тоді ж почалися розмови про те, що Патріарх Кирил повинен мати у Києві свою резиденцію, і не десь на околиці, а бажано у Святій Софії. Тому, коли почався урядовий тиск на тодішнє керівництво Національного заповідника «Софія Київська», підозри, що це не пусті слова, були доволі реалістичними. А ще радикальніші експерти пророкували, що Патріарх не проти додати до свого титулу щось «київське», скажімо, титул митрополит Київський, і цим самим закріпити єдність Московської Патріархії з Києвом. Щоправда, виникала колізія, мовляв, негоже в одній Церкві бути двом митрополитам Київським. Але й на це знайшовся б якийсь «рецепт», включно зі зменшенням автономічного статусу УПЦ (МП).
Здавалося, що для МП настав благий час усілякого сприяння в Україні, в першу чергу з боку влади. Проте часті візити Патріарха Кирила не давали того ефекту, якого хотілося. І знову ж таки, проблеми виникали не ззовні, а всередині. Сама система організації візитів була такою, що віруючі, які на них приходили чи приїздили здалека, почувалися непотрібними. Охорона була такою посиленою, що навіть на літургіях Патріарха з усіх боків оточували охоронці, відпихаючи архиєреїв РПЦ. І якщо під час першого візиту зібралося доволі багато людей, особливо в Почаєві, то що далі «заходили» ті візити на так звану канонічну територію МП, то важче було зібрати необхідну кількість людей, навіть за допомоги адмінресурсу і гостей з Росії. Зрештою, ді- йшло до домальовування вірних з допомогою фотошопу.
Цьогорічний візит з нагоди святкування 1025-ліття Хрещення Русі був у цьому плані показовим. На урочистий молебень не пустили жодного вірного, навіть особи з оточення Януковича мали проблеми з проходженням нескінченних рядів охорони. Зрештою, тих же вірних завчасу попередили: краще не йдіть на Володимирську гірку, бо вас і так туди не пустять! З одного боку, це викликало шквал критики, мовляв, Церква відмежовується від пастви (тобто нічого нового), а з іншого це застереження з уст речника УПЦ (МП) звучало не як приниження, а як добра порада: навіщо кудись іти, якщо тебе там не чекають? По телебаченню можна побачити більше. Здається, технічний момент, але для багатьох він став дуже символічним.
А був ще більш символічний момент: у богослужіннях, очолюваних Першоєрархом РПЦ, не брали участі представники Константинопольської Патріархії. Фактично вони мали відіграти роль статистів на чужому святі, дозволити похвалитися піарщикам МП кількістю помісних Церков, представлених на урочистостях.
Таким чином, у МП обіграли ситуацію, яка склалася в 2008 році, на свою користь. І пункти Патріарха Вартоломія п’ятирічної давності цього року або не прозвучали, або ж втратили актуальність. Про матірну Церкву не згадували, бо в центрі уваги міф «русского мира» про незрозумілу «Святу Русь». А втручатися Константинопольському Патріарху ніби й нема у що, бо позиція української влади змінилася і ніхто про необхідність помісної Церкви не говорить. А ще в 2009 році Патріарх Кирил здійснив неочікуваний візит на Фанар, напередодні якого заявив, що Москва може допомогти Константинополю вирішити його проблеми (звісно, з тією умовою, що Константинополь допоможе Moскві). Варто зауважити, що подальший розвиток міжправославного діалогу показав: часто проблема є власне у тому, що ні другий, ні третій Рим не хочуть поступитися в стратегічних питаннях, зокрема у питанні проголошення нових автокефалій, яке так чи інакше веде до «українського вузла», який уже віддавна заважає їхнім відносинам, оскільки йдеться про контроль над однією з найбільших православних країн.
І якщо Константинополь послуговується радше канонічними нормами з огляду на своє історичне коріння та авторитет у світовому православ’ї, то Москва маніпулює міжправославними відносинами і протистояннями, активно застосовуючи державні й політичні чинники.
Хто в хаті господар?
Підготовка до цьогорічного ювілею Хрещення Русі виявила ряд непростих моментів. Формат державного святкування передбачав участь у них Патріарха Кирила, що виключало повноцінну участь в урочистостях не лише предстоятелів УПЦ (КП) і УАПЦ, яких у МП вважають «розкольниками», але й усіх інших українських християнських Церков. Ще навесні у РПЦ голосно заявили, що Патріарх Кирил відмовляється брати участь у святкових заходах в Україні, на яких буде присутній предстоятель УПЦ (КП). «Для Патріарха Кирила стало доброю традицією приїжджати до Києва у дні, коли Церква відзначає Хрещення Русі. Не має намір він відмовлятися від своїх планів і цього року. Але він однозначно не буде присутній там, де з’явиться так званий Патріарх Філарет», — сказав на початку березня секретар відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ з міжправославних стосунків протоєрей Ігор Якимчук. В УПЦ (КП) на це одразу ж гостро зреагували: «Патріарх Кирил тут гість, і дивно, що гість нав’язує свої правила і вибирає, з ким йому зустрічатися, якщо мова йде про державні заходи», прокоментував цю заяву секретар Священного Синоду УПЦ (КП) архиєпископ Євстратій Зоря. Ця тема викликала неабияку реакцію в українському суспільстві та ЗМІ. Деякі народні депутати у відповідь пропонували або вимагали (не розуміючи дипломатичних норм, як це робиться насправді) запросити на урочистості Папу Римського і Патріарха Константинопольського.
Перед українською владою постало непросте питання: як «розрулити» ситуацію, спланувати заходи так, щоб не образити ні московських, ні своїх церковників? Тож традиційний для українських державно-конфесійних формат святкувань на рівні «представники вищої державної влади члени Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій» був зведений до урочистого концерту. Здавалося, члени ВРЦіРО через цей ювілей не хочуть створювати конфліктних ситуацій, загострювати й без того непрості державно-конфесійні відносини. На зустрічі з Президентом вони порушили низку актуальних питань, які, на їхню думку, мають бути покладені в основу державно-конфесійного діалогу. А Віктор Янукович, натомість, їх запевнив, що влада на місцях сприятиме організації святкування 1025-літнього ювілею Хрещення Русі. Поміж тим пропонувалося з нагоди цієї події поставити пам’ятник, зробити гідротехнічне шоу (штучну веселку), спеціально прикрасити квітковий годинник у столиці, провести реконструкцію певних сакральних будівель тощо. На все це пішло кілька десятків мільйонів чи то бюджетних, чи то спонсорських грошей. А представники Церков так і не дочекалися вирішення жодної з актуальних проблем, які порушували.
Натомість єрархи УПЦ (МП) та українські міністри брали участь в засіданнях церковно-громадського організаційного комітету Московського Патріархату з підготовки та проведення святкування 1025-ліття Хрещення Русі. На першому такому засіданні Патріарх Кирил зазначив, що головним результатом відзначення цього ювілею повинна стати «допомога людям відчути подих історії, відчути духовне споріднення, знайти свій вільний, самобутній шлях у майбутнє» народів Росії, України і Білорусії.
В такому руслі й відбулося святкування, яке аналітики порівняли з подіями 1988 року. Зі слів провідного експерта Віктора Єленського, як і тоді, Україні був нав’язаний московський варіант сценарію. Урочистості в Києві були частиною великого святкування в трьох згаданих країнах із провідною роллю Московської Патріархії. Іноземні православні делегації прибували спочатку до Москви, де святкування тривали найдовше, а вже звідти вирушали на чолі з Патріархом Кирилом до Києва та Мінська. І усюди предстоятель РПЦ відігравав роль господаря на «своїй» землі. З огляду на стан здоров’я Митрополита Володимира Сабодана Патріарх Кирил почувався направду дуже впевнено. Зрештою, московські гості поводилися не зовсім як гості: Володимир Путін, який прибув на це святкування, дозволив собі спізнитися аж на 50 хвилин на зустріч з Віктором Януковичем, яка за протоколом повинна була тривати годину. Після цього російський президент взяв участь у круглому столі з проросійськими, в тому числі довколаправославними колами, який організував його кум Віктор Медведчук. Кажуть, що на Банковій це взяли до уваги…
Тож не дивно, що закрите для широкого загалу державно-церковне святкування на Володимирській гірці, на якому були присутні Янукович і Путін та представники православного світу на чолі з Патріархом Кирилом, не дуже нагадувало свято, дискредитувало саму ідею торжества Хрещення Русі. Навіть ті ЗМІ, що позитивно ставляться до МП, звернули на це увагу. Та й промови єрархів не викликали якогось обговорення, бо ж далі йшлося про зовнішніх ворогів, які хочуть зруйнувати руське православ’я, і необхідність єднання трьох братніх народів. Символічно Патріарх Кирил згадав і про те, що святкується не лише 1025-ліття Хрещення Русі, але й 25-річчя святкувань 1000-ліття Хрещення Русі, які, нагадаю, мали відверто проросійський характер. Митрополит Володимир висловив свій жаль з приводу того, що православні українці й далі розділені: «Особливим болем нашого серця залишається церковний розкол в Україні. Ми невпинно підносимо молитви до Бога про лікування цієї тяжкої рани і віримо, що Господь відкриє нам шлях до подолання розколу».
Про розділення йшлося і в посланні Патріарха Вартоломія, яке тими днями поширили ЗМІ: «Вселенський Патріархат засмучений і стурбований існуючими та виникаючими розділеннями в православ’ї в Україні». Вселенський Патріарх наголосив, що справжня єдність народу може бути досягнута через Церкву лише в тому випадку, якщо до неї ставляться не як до особистого або націоналістичного чи етнічного інструмента, а як до «божественно-людської» інституції, яка має єдину мету — обожнювання і спасіння всіх людей в Ісусі Христі». Що цікаво, російські ЗМІ переклали цей текст так, що замість слова «розділення» було вжите слово «розкол», які, як вважають в УПЦ (КП), відрізняються за суттю.
Не всім було до святкування…
На тлі розгортання ідеї «русского мира» розмови про автокефалію УПЦ (МП), які мали місце напередодні 1020-ліття Хрещення Русі, стали неактуальними. За останні два-три роки УПЦ (МП) пережила дуже багато потрясінь. Не раз поставали питання її єдності, статусу, а також те, хто стане наступником митрополита і посяде київський престол. Хвороба предстоятеля Володимира, інтриги одесько-донецької фронди та кадрові зміни, які мали місце B 2011-2012 роках, доповнилися черговим фінансовим скандалом з нібито незрозумілим викраденням настоятельки і монахині одного з київських монастирів, а також із незрозумілою причетністю до цього особистого секретаря предстоятеля архиєпископа Олександра Драбинка. Головну роль у цьому всьому відіграла невловна аферистка, яка ввійшла у довіру до церковних достойників та, прикриваючись цим, нібито дешевше продавала серйозним людям автомобілі «Лексус» зі знижкою. Цей черговий скандал, що розгорівся у червні 2013-го, викликав жвавий інтерес мас-медіа та агресивну реакцію певних кіл в УПЦ (МП) та РПЦ, які давно хотіли усунути владику Олександра, що має великий вплив на рішення предстоятеля УПЦ (МП). Але в самому керівництві УПЦ від коментарів відмовилися, мотивуючи це тим, що триває слідство і вони не можуть випереджати його результатів. Проте така неясність лише підігрівала інтерес журналістів до цієї справи — з’являлися щораз нові публікації, звучала критика на адресу владики Олександра…
На цьому тлі деякі публіцисти з УПЦ (МП), не виключено, що спеціально, почали масово просувати тему «прозелітизму» УГКЦ. Вона знову серйозно зазвучала з вуст деяких речників УПЦ (МП) восени 2012-го і на початку 2013 року. Керуючий справами УПЦ (МП) митрополит Антоній, який прийшов на цю посаду на хвилі кадрових перестановок у 2012-му, від імені Митрополита Володимира зачитав на Архиєрейському Соборі РПЦ в Москві на початку 2013-го доповідь, в якій серед іншого порушив питання прозелітизму. Той виступ викликав неабиякий інтерес, оскільки не було зрозуміло, які саме нові обставини чи факти спонукали до цього. Офіційна релігійна статистика не підтвердила такого звинувачення. Проте якщо дивитися на це з іншої точки зору, то ця тема тішить слух московських церковних чиновників, які часто (також бездоказово) спекулюють у спілкуванні з Римом. А для того, аби знайти прихильників у Москві, кандидатам в наступники предстоятеля такі питання порушувати дуже вигідно. На додачу в певних православних ЗМІ з’явилися публікації у цьому ж дусі та з різними, часом цілковито абсурдними звинуваченнями щодо минулого та сьогодення УГКЦ. Офіційної публічної реакції з боку УГКЦ вони не викликали, як і продовження адекватної дискусії в ЗМІ. А тому цей піар-план виявився не таким ефективним, як би цього хотіли його автори. Проте він ще не вичерпаний, враховуючи, що в самій УГКЦ час до часу з’являються свої погляди на різні спірні моменти історії та історичних осіб, які є сіллю на рани багатьох православних, особливо тих, що виховані на історичних схемах РПЦ.
Загалом центральне святкування 1025-ліття Хрещення Русі в УПЦ (МП) відбулося у фарватері РПЦ. А вже у регіонах ці святкування тривають досі та мають більш практичний характер, наприклад, у вигляді наукових конференцій.
Натомість для УПЦ (КП) уже вкотре «політично-елітний» формат святкувань у РПЦ був дуже корисним: вони провели велелюдний (за різними даними 20-тисячний) хресний хід центром Києва від Володимирського собору до Михайлівського монастиря, в якому могли взяти участь віряни і клир не лише УПЦ (КП). Причому без якоїсь видимої охорони та представників вищої влади. Акцент робився на всенародності заходу — і він вдався, що засвідчили й ЗМІ. Цим, як кажуть самі представники УПЦ (КП), вони довели: їхня Церква може існувати і в політично незручних обставинах, бо в МП не раз стверджували, що УПЦ (КП) зникне, якщо не матиме політичної підтримки.
Крім того, УПЦ (КП) напередодні святкувань провела Архиєрейський і Помісний Собори, на яких серед іншого було ухвалене рішення про обрання намісника патріарха, яким став молодий владика Епіфаній. Патріарх Філарет не приховує, що це робилося для того, аби у випадку його відходу від керівництва Церквою у ній не почалася, як в УПЦ (МП), руйнівна боротьба за владу. В УПЦ (КП) загалом і в Патріарха Філарета покрема плани великі. У Церкві заявляють, що очікують порозуміння з Константинопольською Патріархією, сподіваються поглинути УАПЦ, розгортають видавничу справу. Навіть стосунки з УПЦ (МП) непогані. А сам Патріарх Філарет наголосив, що критикує лише РПЦ, а до предстоятеля УПЦ (МП) ставиться з великою повагою та зла на учасників Харківського Собору 1992 року не тримає.
Залишається відкритим питання, чи підтримають в УПЦ (КП) загалом «антиуніятські» звинувачення певних кіл УПЦ (МП), які поширюються у неофіційних мас-медіа КП. Особливо на тлі того, що
в УГКЦ рік тому засвідчили визнання Таїнства хрещення в УПЦ (КП), що згодом було використане проти самої УГКЦ.
А ось в УАПЦ урочистості з нагоди 1025-ліття Хрещення Русі були не такими публічними. Спроби журналістів знайти програму святкувань закінчилися невдачею. Можливо, тому, що провід УАПЦ не має ні одного повноцінного офіційного джерела інформації. Міграція священнослужителів, навіть єпископів, з УАПЦ до УПЦ (КП) цього року була особливо відчутною. Звичайно, не йдеться про Львівську чи Івано-Франківську єпархії УАПЦ, які залишаються, не дивлячись на всі зовнішні та внутрішні намагання їх розділити, доволі монолітними. A ось рідна для предстоятеля УАПЦ Тернопільська єпархія значно зміліла. Показуючи свою владу в інших регіонах, особливо на Поділлі, він спонукав до того, що низка дієвих парафій перейшла до єпархії, яку очолює архиєпископ Ігор Ісіченко, з яким у предстоятеля УАПЦ давній конфлікт. Тож святкування відбулося, але загалом у цій Церкві панував не дуже святковий настрій. Саме відсутність повноцінних офіційних джерел породжує чутки та здогадки про справжній стан справ у ній.
Ювілей не лише для православних
1025-ліття Хрещення святкували не лише Православні Церкви. Українська Греко-Католицька Церква, яка вважає себе спадкоємицею Володимирового Хрещення, також відзначала цей поважний ювілей. Щоправда, головна увага під час урочистостей була зосереджена на освяченні патріаршого собору в Києві. Незважаючи на юродствування деяких православних (офіційно патріархат ніхто не визнає, а собор назвали патріаршим; уніяти появилися щойно в 1596-му, а тому не мають стосунку до подій 988 року), святкування в УГКЦ вдалися. І хоч урочисті заходи в Києві стали масовими завдяки «галицькій діаспорі», присутність на них українців з усіх куточків України та цілого світу засвідчила саме соборний і відповідно помісно-патріарший характер УГКЦ.
I у той же час виникло питання: скільки людей у цьому соборі збиратиметься у будень чи в неділю? Патріарх Святослав запевнив, що в ньому вже щонеділі звершують три літургії і на них доволі багато людей. Проте напередодні і під час святкувань постали ще два питання: що зміниться в місії УГКЦ на цих теренах з освяченням собору і як вона даватиме собі раду з Православними Церквами, в яких останнім часом, як бачимо, знову з’являються ворожі погляди на її діяльність поза Галичиною? Чи не стане це приводом для об’єднання православних перед спільною для них «уніятською загрозою»?
Святкували ювілей і римо-католики та протестанти. Вірні РКЦ в Києві також організували урочистості на Володимирській гірці, але на тиждень пізніше після РПЦ i УПЦ (КП). А ось протестантські Церкви відзначали 1025-ліття Хрещення Русі по-іншому — в молодіжних таборах і на місійних конференціях. В центрі уваги були питання: що принесло християнство на українські землі? Як вплинуло на християнізацію Східної Європи і на Азію? Зокрема, баптисти зауважили, що понад 70% місіонерів на теренах колишнього СРСР були родом з України. Ішлося й про більш практичні питання діяльності християн різних конфесій в Україні та світі. І що важливо, все частіше звучать у цих колах питання: яким є український протестантизм? Що в ньому від Володимирового Хрещення?
Замість підсумку
«Бій відлунав…» — ця фраза з вірша Володимира Сосюри першою спадає на думку як короткий підсумок святкування 1025-ліття Хрещення Русі. А далі напевно потрібно згадати фразу з вірша Івана Франка: «Нам пора для України жить!». Бо такі ювілеї організовують ті, хто хоче їх використати з певною ціллю. А для Церкви, у тому числі в Україні, ювілеї мають бути приводом для нагадування, що сталося, для чого це відбувалося і як маємо це наслідувати та розвивати.
Тарас Антошевський, директор Релігійно-інформаційної служби України