Агостіно Казаролі

Під тиском вірних/мирян/ УКЦеркви наш естаблішмент напише час-до-часу письмо до вищих достойників у Ватикані в справі положення нашої церкви. Воно було б краще писати просити й вимагати у наших таки тут владик, а не в кардиналів із Східньої Конґреґації, щоб вони тиснули на Ватикан із кращим успіхом, але наш УККА уважає за більшу честь для себе контактуватися із людьми на височинах. А коли звідти прийде відповідь – все одно яка, тоді вона зараз на першій стороні союзової преси буде подана із похвалою для себе, мовляв, дивіться, нам відповідають, а з «патріярхальниками» то не хочуть нічого мати спільного.

І так, на письмо УККА, підписане Л. Добрянським, звернено до вже знаного неприхильного нам кард. Фюрстенберґа, префекта Східної Конґреґації, здецидованого противника нашої церкви, прийшла відповідь за два місяці через Апостольського Делегата у Вашінґтоні в лютім ц. р. там Фірстенберґ пише: «Призначення і дія Папської Комісії для перегляду Кодексу Канонічного Права для Східніх Церков не є в компетенції Священної Конґреґації для Східніх Церков».

Такий аргумент подається тільки дітям, або тим, що не думають. Коли комісія для кодексу канонічного права не збирається вже через кілька років і через те гальмує праці інших комісій, а в тім і Сх. Конґреґації, то чому ж отой префект не звернеться до неї із більш чи менш рішучим жаданням зібратися і дати йому потрібні вказівки. Це ж належить до його обов’язків, бо це внутрішня справа самої курії. А може і сам Фірстенберґ радить комісії не збиратися, щоб в міжчасі зміг зламати силу і авторитет УКЦеркви?

Коли архиєпископ Казаролі їхав до Москви на наради, які закінчилися якоюсь домовою між СССР і Ватиканом, то дав відповідь кореспондентам, що його турбує доля римо-католицької церкви в СССР. І ані словечком не згадав про журбу Ватикану за тяжку долю Української /Греко-/ Католицької Церкви і її вірного Римові Клиру та ув’язненого архиєпископа Величковського. Це, зрозуміло, викликало сильне обурення серед вірних цеї Церкви в цілому світі. Не міг тут вже мовчати і УККА. І знов вибрав найлегшу дорогу: написати листа до Державного Секретаря Ватикану, кард. Війо. Прийшла відповідь подібна до відповіді кард. Фірстенберґа; може він її і писав, бо в його руки положена доля УКЦеркви. Цим разом відповідь прийшла через ще нижчі руки, а саме через канцлера кард. Кука в Ню Йорку. І тут точно і коротко написано так: «Високоповажаний Докторе Добрянський! Апостольська Столиця просила мене повідомити Вас, що кардинал Війо отримав Вашого останнього листа відносно жалюгідного положення українців католиків в Совєтськім Союзі. Мене просили запевнити Вас; що ця проблема є під великою увагою Апостольської Столиці, яка слідкує зі сталою увагою за дуже тяжким положенням українців католиків на їх рідних землях».

Подаючи зміст цього листа, «Свобода» із 17 квітня ц.р. дала йому такий наголовок: «Апостольська Столиця висловлює стурбовання положенням українців католиків в Україні».

Хто думаючий вичитає зі змісту листа із Ватикану якесь стурбування? Та ж у листі виразно пишеться, що Ватикан слідкує. А відомо, що різні уряди стало слідкують по різних державах що там діється. Або, що ж нам із римського стурбування, коли вже так хто хоче натягати справу? Ми очікували чинної піддержки Ватикану. Коли і де теперішній Ватикан запротестував проти переслідування нашої церкви у підземелі і проти ув’язнення її владики за виконування священичих обов’язків – не чого іншого. Навпаки преса щораз частіше виносить думку, що нашою церквою торгують, що її вже відписано большевикам, щоб поліпшити долю римо-католицької церкви, чи за якісь інші обіцянки Москви, яких вона ніколи не виконає.

Коли вже люди із проводу УККА не добачають в цих обох листах цинізму ватиканських авторів відповідей, коли не застановляються над їх змістом, то повинні це зробити їхні редактори, які таки повинні щось трохи думати, а не йти сліпо за проводом естаблішменту і замилювати людям очі: Фірстенберґ добрий, але якась там Комісія гальмує його, або, УКЦерква в Україні є під великою постійною увагою Ватикану. До чого це служить, як не до приспання уваги мирян і піддержки внутрішніх неприхильних нашій церковній самоуправі сил!

Участь голови СКВУ, УНС і проче й проче, Й. Лисогора, і чільного В. Фронту, Л. Футали, в бенкеті на честь монс. Стаха, саме в часі демонстрації мирян під будинком В. Фронту, де відбувався бенкет, за відмову приняти єпископське свячення із невластивих рук, як також участь голови УККА, проф. Добрянського, в бенкеті по свячені двох нових владик, яке опротестовували тисячі мирян із цілої Америки, приводить думаючого до переконання, що таки наші головачі підписали перед кількома роками лист до Риму, звернений своїм змістом проти створення патріярхату під проводом Верховного Архиєпископа Й. Сліпого, про що писав у прилюднім запиті д-р. О. Дерій, і на який то запит не було ніякої відповіді.

І ці люди ще мають відвагу взивати нас – Товариствр за Патр. Устрій УКЦеркви – перейти на «громадську базу» вступити до їхньої Церковної Комісії, чи іншими словами – піддатися під їхню юрисдикцію і робити те, що вони там ухвалять.

Упадок проводу УККА і цілого естаблішменту був видний вже з давніших часів, та на жаль не багатьом. Бо лиш через замилювання очей вдалося сучасному проводові УККА лявірувати між двома противними силами внутрі нашої Церкви і коштовними поїздками до Риму й до нічого не зобов’язуючими заявами прикриватися перед очима народу. Це окозамилювання призвело навіть до того, що численні люди, опинившися в опозиції до політики УККА назад вирішили піти в його ряди, щоб там боротися за його покращання. Сьогодні вони вже боряться проти проф. Л. Добрянського через його участь у бенкеті двох новосвячених єпископів, але безуспішно, як це можна було передбачити.

Та на жаль, ця наука УККА як і моральна й матеріяльна піддержка нашого естаблішменту коштує нас забагато. Ми стратили сприятливі обставини й багато нагод які супроводили творення нашого патріярхату кілька літ тому назад.

On February 22, at eight o’clock in the morning, the nomination of Monsignor John Stock as auxiliary bishop was announced through the Office of Archbishop Louigi Raimondi, the Apostolic Delegate to the United States о Without regard to the strong protests and a deep disappointment of the Ukrainian laity the same source announced on May 4, 1971, the nomination of another auxiliary bishop to the same Metropolitan Ambrose Senyshyn, what intensified an anger and a dispair within the Ukrainian catholic community.

It is the conviction of wide masses of Ukrainians that it is in violation of the rights of the Ukrainian Catholic Church. This evaluation is based on the rights guaranteed this Church by the Union of Brest of 1596 when it reestablished its affiliation with Rome, the provisions in “Cleri Sanctitati” issued in 1957, the “Decree on Catholic Eastern Churches” accepted by 2,700 Council Fathers at Vatican II and promulgated on November 21, 1964 by Pope Paul VI, and upon the resolutions accepted by the Fourth Archiepiscopal Synod of Ukrainian Catholic Bishops held in Rome early in October of 1969 convoked in accordance with the rights reasserted the Eastern Catholic Churches by the said decree. All the above recognize the right for the head of the Ukrainian Catholic Church, together with his Synod, to appoint bishops for their particular Church. Yet, the nominations in question, were made not only without the consent of Major-Archbishop Joseph Cardinal Slipyj and his Synod, but even without consultation with him, more precisely without his knowledge. The head of the Ukrainian Catholic Church was not even granted the courtesy of notification from official Vatican spokesman of this nomination. He learned of it from the newspaper as did the average layman.

Such procedure, following on the heels of Archbishop Agostino Casaroli’s trip to Moscow during which it was reported that he spoke in defense of the rights of Roman Catholics in Lithuania, Polish Catholics in Lviv and Odessa in Ukraine but made no reference to the rights of approximately five million Ukrainian Catholics in Ukraine, was interpreted as proof of the rumored Vatican-Moscow agreement to lay the Ukrainian Catholic Church on the sacrificial block for the promulgation of a Vatican-Moscow dialogue in the interest of some indefinite “higher cause”.

Information from reliable sources indicates that this fear is not a baseless one. Discussions at “what price” a Moscow-Vatican dialogue was possible commenced in the early days of Vatican II. To pacify adverse public opinion towards such a dialogue, steps were taken to liberate the high ranking eastern Catholic Church prelate still imprisoned in Soviet labor camps. The Moscow regime consented to the release of Archbishop Joseph Slipyj (now Cardinal) upon Vatican’s promise that the liberated prisoner would keep his silence. The released prisoner, at the wish of Pope John XXIII took up residence in Rome. With this psychological ace in the possession of the dialogue negotiators talks about the possibility of a Vatican-Mowcow dialogue made progress.

The liberated head of the Ukrainian Catholic Church kept the Vatican promised silence. He did not, however, remain inactive. Metropolitan Slipyj, the sole survivor of the Ukrainian Catholic Church prelates imprisoned by the atheistic regime of the Soviet Union, rose at the Vatican Council to propose the creation of a patriarchate for the Ukrainian Catholic Church. The “Decree on Catholic Eastern Churches” recognized the legitimacy of his proposal.

This was not in accordance with Soviet plans for the Ukrainian Catholic Church. They called for its destruction. The Russian Communists, therefore, inaugurated counter measures to insure success for their plans for this Church. It has been learned from reliable sources that during Peter Podgorny`s visit to Rome in February of 1967, he stipulated the prerequisites for the continuation of the Vatican-Moscow dialogue. These were: 1) the formal recognition of the liquidation of the Ukrainian Catholic Church in Ukraine and its incorporation into the Orthodox patriarchate of Moscow (as per the fictitious 1946 Synod of Ukrainian bishops held in Lviv at which not one Ukrainian Catholic bishop was present); the liquidation of the Ukrainian Catholic Major Seminary in Rome; 3) The liquidation of the Ukrainian Catholic Minor Seminary in Rome.

In December of 1970, Andrei Gromyko came to Rome and stipulated similar conditions for the prolongation of the Vatican-Moscow dialogue. About the same time Poland’s Cardinal Vishynsky came to the Vatican and under the pressure of that country’s communist regime presented a plan for the establishment of Roman Catholic churches from “sea to sea” (that is from the Baltic to the Black Sea.) There was no recognition of the rights of Ukrainian Catholics on their native territory during either of these sessions, Ukrainian Catholics constituting the “Church of the Modern Catacombs” were left defenseless by the Vatican.

Now, the same reliable sources which reported the above, leaked the information that during his recent visit to the Soviet Union, Archbishop Casoroli agreed in Moscow that the Vatican would recognize the non-existence of the Ukrainian Catholic Church in: Ukraine and would tolerate its existence abroad only as long as it took to assimilate it into other Catholic ecclesiastical structures more acceptable to the Soviet Union.

In the face of these facts and rumors and the efforts of the Sacred Congregation for Eastern Churches during the winter of 1969 to invalidate the synod of Ukrainian Catholic bishops held that fall, the abrogation of the right of the Ukrainian Catholic hierarchy to nominate a bishop for their Church was interpreted as an indication: of Vatican policy of political expediency in favor of the continuation of a Vatican-Moscow dialogue. It was taken as a sign of the willingness of the Vatican to make a sacrificial lamb out of the Ukrainian Catholic Church in its search for improved relations with the Soviet Unione.

Morally it is unexplainable. And formally – it is a violation of centuries old rights of the Ukrainian Catholic Church, which have been reaffirmed by the Vatican Council II.

Яких чотири роки тому звернувся до мене мій приятель, великий прихильник Т-ва за Патріярхальний Устрій, із зазивом включитися до акції цього руху. Цього листа збув я мовчанкою. Виглядало мені тоді, що до усіх наших політичних сварок і незгод долучується ще одна – релігійна, де майже завсіди першу ролю грають особисті амбіції і боротьба за владу і впливи. Думав, от ще один старокалєндарник /між іншими до яких і я належу/.

Діткнув мене виступ кард. Фюрстенберґа 1969 p., де він вимагав з’єднатися нам з американською латинською Церквою.

Обурив мене лист кард. Тіссерана, в якому він заперечив взагалі існування української нації.

Але врешті змусив мене до перевірки мого підходу до руху за Патріярхат лист нашого Владики Шмондюка, в якому він домагається реєструвати нашу Церкву у стейтових властей на «/українсько/-візантійську діє цезію», із виразним вимаганням, що назва «українська» мусить бути у дужках, отже лишень тимчасова.

У цім домаганні я бачу три головні застереження:

Ставлення української назви у дужки, це лиш доказ почуття меншевартости.

Офіційне форсування «візантійської» назви нашої Церкви вказує на дволичність наших американських владик, які у всіх своїх святочних чи оказійних зверненнях розпинаються за Українську Католицьку Церкву, не уживаючи ані в одному випадку назви «візантійської», а на ділі нехтують нею.

Форсування «візантійської» назви покривається із домаганням кард. Фюрстенберґа – латинізації нашої Церкви.

У висліді тих сумнівів поїхав я 4-ого квітня на маніфестацію проти способу іменування о. Стаха єпископом до Філядельфії, де зібрав деякі матеріяли. І щойно тоді відчинилися мені очі. Я побачив, що рух за Патріярхальний Устрій це не якась церковна проблема, але самооборона українського народу проти послідовної і підступної акції Конґреґації для Східних Церков цілковитого знищення не лише нашої Української Церкви, але навіть і нашого імени і з виразним наміром цілковитої асиміляції нас із чужим нам середовищем.

Щоб краще зрозуміти наші теперішні церковні проблеми треба вглянути дещо в історію нашої Церкви. Як відомо, 1596 р. Берестейською Унією частина нашого народу з’єдналася із Римом під умовою, що задержує свою самоуправу, вибір єпископів, творення єпархій, задержує свої звичаї і обряди, дозвіл на жонатих священиків – іншими словами, задержує свою Помісність.

Одначе вже в короткому часі частину тих прав перебрала собі Конґреґація для Поширення Віри, а опісля спеціяльно створена «Конґреґація для Східних Церков», де верховодять у більшості італійські прелати, як префект кард. Фюрстенберґ і секретар архиєп. Бріні.

Для них наша Українська Церква була завсіди сіллю в оці, здається, головно з огляду на право висвячувати жонатих на священиків. На їхню думку це впливало деморалізуюче на їхнє священство.

Не могли вони багато вдіяти у тім напрямі на наших землях і тому звернули свою увагу на нашу еміґрацію, розпорошену, і тому легшу до опанування. І так кард. Сінцеро, секретар Східньої Конґреґації, у свому листі від 23 липня 1934 р. до єп. Ткача Уніятської Церкви у Пітсбурґу, покликаючись на декрети з 1924 і 1929 р., наполягав на встановлення целібату для священиків Східнього Обряду в Америці й Канаді. Він писав: «тому, що в ЗСА існують специфічні умови для рутенської народности, вона репрезентує там еміґрантський елемент і меншість, то ця меншість не може претендувати на збереження своїх звичаїв і традицій, які йдуть у розріз із звичаями і традиціями католиків у ЗСА, а тим самим є ліпше мати менше священиків, які могли б бути джерелом глуму і насмішок для більшости американців-католиків.»

І ця підривна акція Східньої Конґреґації триває далі. Їхній теперішній префект, кард. Фюрстенберґ, висловив те саме домагання 1968 р. до нашої делегації з Чікаґо, а опісля, 1969 p., у Філядельфії, що саме дало спонуку до маніфестації проти нього.

Що ця підривна акція триває дальше, то найкращим доказом можуть бути події у нашій богословській семінарії ім. св. Йосафата у Римі, яка є на удержанні Східньої Конґреґації і проваджена Василіянами.

Весною 1967 р. 9 питомців виступили із семінарії у наслідок конфлікту із ректором через брак попертя ректорату у змаганнях Верховного Архиєпископа за здобуття самоуправи Української Католицької Церкви.

Дня 1-го лютого 1968 р. прийшло до другого зудару, де 28 питомців запротестували проти листа о. Іваняка, в якому цей ображував Верховного Архиєпископа. Ректор протест відкинув. Тоді питомці написали листа до кард. Фюрстенберґа, як до свого префекта, і відповіді не одержали. Двічі висилали вони до нього своїх представників, але Фюрстенберґ їх не прийняв. Врешті вислали вони листа до папи. Але і цей лист залишився без відповіді. Тоді один із питомців дістався до папи з якоюсь групою паломників і вручив того листа особисто.

Фюрстенберґ зажадав слідства, щоб викрити особу, яка вручила листа. Деякі питомці твердять, що їх переслухувано по 30 годин під яскравим світлом, отже методами славнозвісної Інквізиції, чи совітського НКВД.

Виновника не викрито, і тоді 27 питомців одержали ультимат: або покаятися, або виступити. Виступили 24, і 12 із них перейшли на теологію до Інсбруку. Опісля 7 із них повернули до Риму для роблення докторату. Одначе їм відмовлено висвячення.

Справу патріярхатів вияснив Другий Ватиканський Собор, який при участі 2700 владик дня 21 листопада 1964 р. видав Декрет «Про Католицькі Східні Церкви». У цьому Декреті в Арт. 5 признається заслуги Східніх Церков для добра Вселенської Церкви і усталюється право полагоджування їхніх проблем згідно з їхніми «усталеними законами».

Арт.6 взиває заховати їхні літургічні обряди і їх усталений спосіб життя, і робити зміни лише у випадку конечних організаційних уліпшень їхньої Церкви.

Арт.7 до 11 обговорюють патріярхальну систему і вияснюють права і чини патріярхів.

Для нас українців важний арт. 10, який усталює, що всі зарядження Собору відносно патріярхів відносяться рівно ж до Верховних Архиєпископів. А кард. Сліпий був признаний Верховним Архиєпископом дня 23 грудня 1963 p., і він має право:

–        Іменувати єпископів;

–        Закладати нові єпархії;

–        Скликувати Синоди;

–        Перевіряти літургічні книги.

Арт.11 стверджує, що патріярхальний устрій є традиційний для Східніх Церков і Собор гарячо поручає творення нових Патріярхатів, які, одначе мусять бути затверджені Собором, або папою.

Саме на підставі рішень цього Декрету Верховний Архиєпископ почав старання про створення Києво-Галицького Патріярхату і скликав Синод усіх українських Владик, який тривав від 29 вересня до 4 жовтня 1969 р. На Синоді прийнято для нашої Церкви патріярхальну систему, і вислано до Святішого Отця відповідне письмо, яке підписали усі наші владики, за вийнятком митр. Сенишина.

Ще в часі нарад Синоду, дня 3 жовтня, митр. Германюк вручив підписану петицію секретареві стану, кард. Війо. Цей, після прочитання петиції заявив, що створення Українського Патріярхату в теперішній час є неможливим із наступних причин:

1. Створення Українського Патріярхату загострило б переслідування Української Католицької Церкви в Україні, та що Українська Католицька Церква під теперішню пору не має своєї власної території;
2. Таке рішення перешкодило б екуменічним контактам з Московським і Константинопольським Патріярхами;
3. Це пошкодило б відношенням Совєтського Союзу із Ватиканом.

Так доля Патріярхату була пересуджена ще перед закінченням Синоду, і то на базі наївних причин.

Відносно переслідування Української Католицької Церкви, то Вона ж і так була вже вповні зліквідована. Вже 1946 р. арештовано 11 єпископів, 2 Апостольських Візитаторів, 2951 священиків. Усі наші Єпископи згинули, за виїмком двох, а саме: Верховного Архиєпископа Кир Йосифа і пряшівського єпископа Кир В. Гопка, якого врешті Східня Конґреґація скинула, а на його місце назначила словака – Гірку!

У справах політичного відношення Ватикану до Совєтського Союзу, то кард. Війо потвердив те, чого ми усі боялися. Задля сумнівного діялогу з атеїстичною Москвою, Ватикан жертвував п’ять мільйонів українських католиків. Як знаємо із хроніки, 1965 р. відвідав Ватикан зять Хрущова – Аджубей, 1967 р. президент СРСР Подґорний, 1969 р. митр. Нікодим, 1970 р. Ґромико, і усі ці відвідини відбулися під загальним зрозумінням, що т.зв. Львівський Синод 1946 р. є важним, визнаним, і в наслідку того ніде в політичних акціях Ватикану не згадується вже про нашу Церкву на Україні. У ватиканському річнику 1971 року вже скреслено навіть титул львівського митрополита Блаженнішому Кир Йосифові Сліпому. Другою вимогою такого екуменічного діялогу мала б бути практична ліквідація нашої Церкви на еміґрації включенням і асиміляцією її в кожній латинській церкві кожної країни перебування наших вірних.

Протягом п’ятьдесяти років Росії не вдалося знищити нашої Церкви ані вирвати її із душ наших вірних, онищили лише форму, але зміст нашої віри нарід плекає далі. А Ватиканові можна зложити признання за те, що він доконує те, чого безбожницька Росія не могла доконати за пів століття: руйнує духа нашої віри латинізацією і асиміляцією.

Насувається цікаве питання: хто у Ватикані веде політику? Одну із відповідей можемо знайти у статті проф. Чубатого, поміщеній у «Свободі» від 15 квітня ц.р. Він подає там цікавий приклад із архиєпископом Мальти. Свого часу Папа зарядив, що ієрархи, яким минуло 75 років і не чуються вже на силах, повинні уступити. Тому, що цьому архиєпископові минуло вже 75 років, він звернувся до Папи з проханням дозволити йому працювати дальше, бо вірні його люблять, а він ще чується на силах до дальшої праці. Папа дав свою згоду. За два тижні архиєпископ одержав листа на урядовому папері папської канцелярії із повідомленням, що його звільняється, і що за два тижні приїде його наступник. Хто листа підписав, проф. Чубатий не хотів подати. Подав лиш ініціяли «Б». Їде архиєпископ знову до Риму і розвідується, хто є цей підписаний «Б». Показується, що це якийсь урядник папської канцелярії. На авдієнції у Папи без жодних труднощів одержав знову дозвіл на дальшу працю, а на запитання, що йому робити із тим листом, Папа відповів: «Сховайте собі на пам’ятку».

Наводжу цей приклад цілево, бо часто прихильники руху за Патріярхальний Устрій зустрічаються із закидами, і то нераз із проповідальниць, що вони комуністи, ворохобники, що хочуть відірвати Церкву від Риму, і т. п. Ніхто з нас проти релігійних доґм не виступав і не виступає! Виступаємо лишень проти неправних і для нас скрайно шкідливих і кривдячих потягнень поодиноких можновладців Ватиканської Курії, потягнень, які із релігією і вірою нічого спільного не мають, а противно, є цілковитим запереченням підставових християнських засад.

Кард. Фюрстенберґ взиває нас перестати займатися політикою, а більше молитися. І ми обіцяємо, що ми це радо зробимо, але під умовою, що монсіньйори Фюрстенберґи, Тіссерани, Кассеролі і Компанія, із Сенишиним включно, дадуть нам добрий приклад, закинуть свої обскурні політичні інтриґи і перестануть торгувати нашою Церквою із найзавзятішими ворогами Вселенської Церкви.

Нам закидають, що ми хочемо відступити від Католицької Церкви. Це властиво мрія частини нашого клиру, яка сподіється, що «горстка», як вони кажуть, бунтівників відійде і вони далі зможуть творити свою візантійщину на руїнах нашої прадідівської віри.

Дорогі Миряни! Противно! Ні один із нас не сміє відступити. Нашим обов’язком є держатися своєї Церкви і рівночасно боронити свої права, які нам належаться, а які чужі і ворожі нам сили хочуть відібрати і використати для своїх обскурних політичних цілей.

І дивна тут роля нашого митр. Сенишина. Після повороту його із другої сесії Ватиканського Собору і після іменування митр. Сліпого Верховним Архиєпископом, отже до певної міри зверхником над іншими нашими владиками, почали ширитися всякі неприхильні поголоски відносно Верховного Архиєпископа:

Чому Він не говорить про перебуті тортури?

Чому Він не критикує Сов. Союзу?

Що Сов. Союз не випускає нікого без причини!

Та, що Він є совєтським аґентом.

Мені самому тоді один Василіянин заявив, що краще було б, якщо б Верховний Архиєпископ був залишився на Сибірі, ніж мав приїхати до Риму. На моє питання, чому? – я не одержав відповіді.

З нагоди ювілею Філядельфійської Митрополії митр. Сенишин пише Верховному Архиєпископові, що не може його запросити, бо це осіння пора і усі готелі зайняті. Не знаю тільки, у котрому готелі удалося йому примістити кард. Фюрстенберґа?

Канцелярія Верховного Архиєпископа закинула митр. Сенишинові, що цей замість взяти участь в Українському Синоді, брав участь в Американському Візантійському Синоді. Канцелярія митр. Сенишина цю вістку заперечила стверджуючи, що Візантійського Синоду не було. Як спритно схватився митр. Сенишин за помилкове ужиття слова синод, замість конференція, і цією помилкою зробив у пресі великий шум, щоб тим шумом заперечити другі ствердження канцелярії Верховного Архиєпископа і прикрити свої чорні діла. Справді митрополичий вчинок!

У нашій боротьбі за права й збереження нашої віри й наших традицій ми послуговуємося різними кличами, які відображують певну програмову суть. «За Патріярхат» – це програма максімум, яка має забагато противників своїх і чужих, але це наше право, і формально патріярхат нашій Церкві признаний. «За Помісність» – це цілий ряд адміністративних функцій, які дають Церкві певний незалежний статус, творять її окремою в одній цілості. «Церква в Потребі» – відзеркалює конечність вдержання і збереження усіх моральних складових частин Церкви, як також і програма матеріяльної її підбудови.

Кидаємо новий клич – «Церква в Небезпеці»! Кличемо усіх щирих мирян, які колись гідно боронили свого імені «Греко-католик», чи «українець», наражуючись на грубі небезпеки й невигоди від сторони «моцарства польського», що прийшла пора не з меншою посвятою і енергією стати на оборону «Церкви в Небезпеці»!