Амброзій Сенишин

Справа в суді

Декотрих мирян, що мають добру пам’ять, інтересує судовий позов трьох філядельфійських мирян Митрополитом А. Сенишиним, який бур зроблений саме рік тому, напередодні минулорічної демонстрації проти політики й присутности Кардинала Максиміліяна де Фюрстенберґа у Філядельфії. Рік проминув без жодних судових розправ, без слідства, та без жодних повідомлень у такій цікавій справі. Тому зацікавлені ставили зі званим немало листовних і особистих запитів про вияснення.

На ділі справа ця не могла мати більшого значення або розголосу тому, що вона була ініціатором позову розрахована на цілком короткий і нетривалий ефект, а не на дійсне шукання справедливости, чи примінення судових законів до дій, які відбувалися в той час. Обмеженість цілі позовника була очевидна з того, що за текст летючки, видрукованої і розповсюджуваної із Клівеленду – він, маючи прізвища причасних до неї людей – не потягнув до відповідальности їх, лише зробив відповідальними три особи з Філядельфії. А вже це, що спеціяльний судовий післанець доручив оскарженим судове оскарження 24 години перед заповідженою демонстрацією, зрадило всі наміри позовника.

Безпідставність і безнадійність позову виявилась щойно тоді, коли позов не злякав ініцїяторів демонстрації і вони не відступили від своїх плянів. Хоч після демонстрації позовник стратив весь інтерес у позові, то його правний заступник намагався витиснути з нього все, що можливе. Насамперед він пропонував, щоб пізвані прийшли до митрополита і заявили, що вони не бажали його ображувати… Коли цього йому відмовили, то він, зволікаючи, домовлявся про зустріч пізваних з позовником. І коли вже така зустріч була домовлена на день 17 лютого, 1970 р., то один день перед тим він її відмовив, мотивуючи, що така зустріч може вийти дуже «гарячою».

Адвокат пі званих /якого оплатили члени Відділу Т-ва за Патріярхальний Устрій УКЦ і прихильники/ не був задоволений таким зволіканням справи противною стороною, бо кінчався приписаний законом реченець підготовчої оборонної процедури, /«депозитенс»/ і зааренжував тоді переговори із адвокатом противника без участи сторін. У висліді таких переговорів адвокат позовника пропонував відтягнення справи зі суду за ціну писаної заяви пізваних про те, що вони не годяться з грубими й неправдивими виразами, які ображують Митрополита. Жоден із пізваних такої заяви не хотів підписати, по-перше тому, що вони не мали жодного відношення до цієї публікації, а по-друге тому, що такі публікації поширювались як реакція на поведінку й політику Митрополита. Після консультації з Управою Відділу Т-ва пізвані доручили свому адвокатові подати другій стороні таке:

Нічого позовник не одержить від пізваних, хіба їхні підписи на документі про закінчення справи.
Пізнані вимагають негайного відтягнення зі суду справи з фальшивими обвинуваченнями.
Пізвані вимагають від позовника звороту їхніх коштів.

На це не було жодної відповіді і заключне зволікання справи позовником триває до сьогодні. Правно це зволікання пояснюються тим, що позовник може залишити свій позов завішеним у облаках і заставити його вмерти «природньою» смертю без шкоди для себе й пізваних. Коли в нього немає моральної сили визнати цей стан за програну, то може вважати це виграною.

Пізвані ж мають право змусити противну сторону до розправи на суді, /або до відтягнення фалшивих обвинувачень перед самою розправою/, але це має коштувати додаткових 600 долярів. Обвинувачені вирішили, що ці гроші могли б бути краще зужиті на стипендію богословам, щоб виховати молодих розумних священиків нашій Церкві, замість того, щоб розраховуватись з Владикою…

Посинодальна дійсність

Синод Українських Єпископів, який відбувся у вересні-жовтні 1969 року, підніс високо надії вірних на покращання, стану Української Католицької Церкви приверненням конституційного правопорядку, єдности і завершення її структури патріярхатом. Роки намагань і переконувань як серед ієрархії так і серед вірних були конечними щоби прийшло до того світлого історичного моменту, і коли врешті народ побачив його і прочитав про нього, то тяжко було допустити думку про те, що так негайно, пляновано й необхідно знова прийде обструкція. Хоч народ був обурений іґнорацією Синоду Філядельфійським Митрополитом Амброзієм Сенишиним і не вірив його облудному оправданні хворобою, то не мав нагоди виявити назовні свій прихований гнів. Замкненість праць Синоду і спосіб його комунікації з вірними не направили підозрілої ситуації а лише помогли ширенні непевности й заслони обструкційних замірів Митрополита Сенишина, які були скриті й пляновані наперед.

Одним із сталих доказів несубординації Митрополита Сенишина є справа непоминання Верховного Архиєпископа на богослужбах. У ЗСА як перед Синодом так і після цього не було жадного доручення в цій справі, і священики поступають як хто бажає. Хоч поминання в літургії не є ще визнанням юрисдикції, але й це Митрополит Сенишин використовує на демонстрацію окремішности, незалежности й іґноранції всієї Української Матірної Церкви. Він колись іґнорував Конференції Українських Єпископів, оскандалився своїм спізненим підписом на одному із звернень Українських Єпископів до вірних весною 1967 року і дальшою своєю поведінкою торпедував скликання Синоду декілька років. А коли врешті Синод став дійсністю, то він затріюмфував там відсутністю. Дякуючи політичному діябітісові він мав можливість ні одної години не показатись на Синоді Українських Єпископів, зате відбути літаком подорож через океан і зовсім добре почуватись у Філядельфії, щоби лише не дати доказу приналежности до нашої Церкви. Зате він радо бере участь у конференціях Американських Єпископів, асоціюється із Владиками других східних обрядів поширюючи видуманий і історично не оправданий «бізантин райт», облатинщує й обіднює свою Церкву ради заспокоєння своїх амбіцій серед чужого й ворожого нам світу, й веде подвійну розкольницьку політику як у своїй архиєпархії, так і супроти цілої Церкви.

Цураючись своєї Матірної Церкви Митрополит Сенишин шукає підтримки в чужих церквах претендуючи на якогось провінційного зверхника усіх так званих візантійців, бо в тій цілі і назвав вибудовану насильними контрибуціями наших убогих парафій катедру «катедрою усіх візантійських парафій у ЗСА», як це подається у кожному двомовному катедральному б’юлетені. Усі такі заходи Митрополита Сенишина, зроблені ним на доручення римських монсіньйорів, без консультації й апробати легальної влади нашої Церкви Синоду Українських Єпископів спрямовані на розчетвертування нашої Церкви, тобто на розкол насамперед в архиєпархії, а опісля на відділення архиєпархії від цілости Церкви.

Митрополит Сенишин ніколи не марнував ні одної нагоди щоби виявити ворожість і непошанівок до Української Церкви та народу. Ігноруванням ухвал Єпископських Конференцій з запроваджуванням на власну відповідальність облатинщуючих практик у нашій Церкві він сепарував себе і став своєрідним удільним князем у нашій Церкві. Але ніколи ще його руїнницькі потягнення не були такі відкриті й такі шкідливі, як саме тепер, коли він відмовився взяти участь у Синоді, відмовився підписати патріярхальну конституцію й прохання до Святійшого Отця про підвищення нашого Верховного Архиєпископства до гідности патріяршої.

Уся його диявольська акція від давна вже супроводилась нападами на український нарід, фальшуванням його історії, виявами примітивного українофобства, а при тому як на іронію – молитвою, патріотичною фразеологією, підступством, дискримінацією і фальшом. Такими мішаними методами він старається прикрити перед народом, а головно перед непоінформованими й легковірними один-одинокий специфічний факт відступлення; від Української Католицької Церкви, факт поставлення себе й цілої архиєпархії поза її конституцією і поза юрисдикцією її проводу. Іншими словами вірні поставлені тепер перед доконаний факт церковного розколу зі всіми його трагічними наслідками.

Від початку жовтня до 7 грудня не так далеко, але кожна мінута того невеличкого часового простору була використана на те, щоби у Філадельфії заперечити на ділі Синод Українських Єпископів, його постанови, і показати світові що володарем тут є Кардинал де Фюрстенберґ. Згідно з першими пресовими повідомленнями митрополичої канцелярії нікого більше з українських Владик, крім двох із Американської Митрополії, не запрошено, а уся церемонія мала відбутися з участю «візантійських Владик», над якими Кардинал де Фюрстенберґ має юридичну зверхність, і латинських, як гостей, і своїм антиукраїнським і розкольницьким характером мала анулювати не тільки зверхність Синоду Українських Єпископів на Американському терені, але і його змагання до єдности і патріярхату взагалі. Щойно під натиском людського гніву, який почав вибухати, появились публікації про нагле запрошення на церемонію українських Владик і Верховного Архиєпископа. Не коментуватимемо цього кроку через брак місця у цьому квартальному журналі, лише підкреслимо, що народ не дав себе одурити, і Митрополит Сенишин оскандалив себе таким трюком черговий раз. Факт, що жаден із українських Владик таким запрошенням не скористався дозволяє нам на ствердження, що святкувальні заміри Філядельфійського Митрополита були шкідливими і руїнницькими для української Церкви.

Імпреза 7 грудня була, заплянована напевно не ще одним церковним пікніком для філядельфійських бабунь, але вона мала свої політичні цілі, і її дириґент напевно не мусів бути мешканцем Філадельфії. Успішне закінчення Синоду Українських Єпископів хоч не знайшло відповідного резонансу у пресі й громаді, то воно знайшло його у зовнішному політичному світі. Ще може не усі наші Владики роз’їхалися з Риму як там уже прибули з Москви «паломники» Нікодим і Філярет, – представник патріярха Алєксєя і екзарх для України, на кількатижневе братання саме із Східньою Конґреґацією. Предметом братання напевно не було лише «віно б’янко» і золоті панагії, але й такий предмет спільного екуменічного заінтересування як патріярхальна система для Української Католицької Церкви. Що конкретно вторгував тим разом Нікодим – ще не знати. Кардинал Фюрстенберґ міг мати багато причин опонувати помісності нашій Церкві – економічні, престіжеві, організаційні, а дуже незручно додались до них ще й зовнішньо політичні, і вже зовсім помилкою його було з’являтися у Філядельфії у такій хронології подій.

Кардинал Фюрстенберґ мав багато нагод виявити позитивне ставлення його високого уряду до української Церкви, хоч би навіть під час таких урочистостей, які відбулись осінню в Римі. Там правдива і непідфальшована воля українських мирян мусіла торкнутися його кардинального сумління, спеціяльно коли її репрезентував у найкращій дипломатичній формі сенатор Павло Юзик з Канади. Його не зворушили навіть тисячі петицій з усіх кінців світу. Ані він сам ані його дорадники не звернули уваги на неминучі комплікації в зв’язку з тим, коли високий церковний достойник одержавши золоту панагію від Московської казьонної церкви з’явиться в українській Церкві перед українськими вірними. Вже безпосередньо перед виїздом до Америки він видав листа до Єпископів, в якому заперечив легальність Синоду Українських Єпископів, що, зрештою, він і повторив у філядельфійській католицькій газеті «Стендарт енд Таймс» від 18 грудня цього року, і що ,зрештою, тими самими словами висловив англомовний філядельфійський «Шлях» ще 12 жовтня цього року.

Не зважаючи на ці разючі факти Кардинал де Фюрстенберґ твердо постановив бути приятелем української Церкви. Про це вже тут постаралися філядельфійські приятелі. Коли у Римі потягнуть за шнурочки, то у Філадельфії маріонетки підскакують…

В неділю 30 листопада в усіх церквах Філядельфійської Архиєпархії відчитано заяву митрополичої канцелярії, підписану о. Михайлом Федоровичем, в якій не заперечується але у відповідний спосіб пояснюється візантійський комплекс, заперечується вороже ставлення до нас Кардинала де Фюрстенберґа, заперечується антиукраїнський характер плянованої філядельфійської імпрези тим, що мовляв, усі українські Владики й Верховний Архиєпископ запрошені на неї, при чому й прочитано текст такого запрошення, й закликається при кінці священиків й людей доброї волі подати до канцелярії прізвища осіб, які поширюють невірні вістки. Як що ця заява мала зробити з Кардинала де Фюрстнберґа нашого приятеля, то вона розбіглася з ціллю. Її оцінили люди як невдалий трюк, негідний місця перед церковним престолом, який ширив лише дезінформацію, неправду, і фальшиві контробвинувачення. Високий церковний достойник – дипломат, який акцептує такі методи, не може бути приятелем нашої Церкви.

Тиждень перед десятиліттям миряни міста Філядельфії зійшлися на віче. Там були розкриті пляни святкування, факт відступлення Митр. Сенишина від Української Церкви, факт претенсій до неї Східньої Конґреґації та акції дальшого баламутства, дизінформації й облатинщування подані у пресі, б’юлетенях та в інших урядових потягненнях Митрополита. Президія зборів вислала негайно телеграми до Святійшого Отця, з проханням здержати свого представника від виїзду до Філядельфії через обурення народу, до Кардинала де Фюрстенберґа з проханням відложити свою поїздку до Філядельфії бо тут заповідаються демонстрації, та до Верховного Архиєпископа Кир Йосифа з проханням прийняти наше занепокоєння станом у нашій Церкві й передати його Святійшому Отцеві разом із нашою вимогою резиґнації Митрополита Сенишина. Збори схвалили резолюції до тих справ, які вислані до усіх наших Владик, та постановили ігнорувати «дар любови», просити усі товариства не брати участи у бенкеті, й закликати усе громадянство прийти 7 грудня перед катедру з портретами Верховного Архиєпископа і транспарентами на демонстрацію.

В цей час Митрополит Сенишин приступив до всесторонньої протиакції. Він прикликав до себе делегацію нашого товариства і старався вплинути на неї в примирливому тоні щоби вона припинила свої акції, а він за два місяці напевно полагодить усі свої розбіжності з Верховним Архиєпископом. Делегація просила переложити святкування на пізнішу дату, і зложила Митрополитові своє мемо на письмі. Крім того Митрополит Сенишин вніс до суду скаргу проти трьох громадян, /Богдан Артимишин,Степан Процик і Степан Ковалишин/, за образу наведену в опублікованій у Клівленді летючці з таки розрахунком, що урядник суду приніс кожному обжалованому до хати акт оскарження 24 години перед початком демонстрації. А вже вночі перед неділею якийсь анонімний поліційний інспектор замкнув залю горожанського клюбу, де мала починатись демонстрація. Остаточно розповсюджено чутки, що на свято приїжджає Верховний Архиєпископ, та що демонстрація відкликана.

Жоден із тих християнських засобів не виправдався. Філядельфійська громада, при співучасті багатьох вірних з інших міст, сказала Кардиналові Фюрстенберґові що її ніхто не відтягне від її Церкви і від її леґального проводу. Спрепарований акт ліквідації єдности й помісности нашої Церкви й обманути народ (скрахували ще перед порогами катедри Непорочного зачатія, заки до неї ввійшли римські й візантійські достойники зі своїми почотами. Там їх зустріли сотні демонстрантів з транспарентами й портретами Верховного Архиєпископа. Вони мовчали, і ця мовчанка була для декого голоснішою за грім. Це можна було вичитати з облич тих, які навчились іґнорувати волю тисяч вірних.

Дві години демонстранти простояли під холодним сніговим дощем, і коли під кінець богослуження весь почот почав виходити з катедри, число демонстрантів доходило до півтори тисячі. Уся ця маса людей з різним розумінням проблем і різними темпераментами встоялась в якнайкращому взірцевому порядку, так що надія на холод, дощ, зневіру або й провокативні виступи, які зразу зліквідували б весь замір, демонстрації, не оправдалась. При виході походу з катедри, коли був заплянований найважніший етап демонстрації, пролунали два кличі по англійськи: «Хай живе Святійший Отець» і «Хай живе Кардинал Сліпий». Настрої людей спонукали їх сказати більше як було запляновано, й коли чоло демонстрації заініціювало церковну пісню «Боже Великий Творче Всесильний», то з другого її кінця понеслись ще оклики без ініціативи проводу «Фюрстенберґ ґов гом» та «Юдо зрезиґнуй!» до тих, до кого це могло відноситись.

Посинодальна дійсність є більш вимогливою як передсинодальна. Кардинал де Фюрстенберґ ліквідує помісність нашої Церкви й Синод Українських Єпископів. Наше яничарство йому помагає. «Від становища мирян залежатиме те, чи збережеться в такій ситуації наша Матірна Церква як духова вартість нашого народу і як засіб спасіння душ наших у традиційних вірі обряді, а чи затріюмфують гробокопателі її. Філядельфійський епізод доказав, що Митрополит може відступити від Церкви, але народ того не зробить.

З чим їдемо до Риму?

Одною з подій, що позірно позитивно сприймається вірними нашої Церкви, це безперечно запляноване посвячення храму Св. Софії в Римі з участю Святійшого Отця Папи Павла VІ, який принесе туди антимінс мощів св. Климентія Папи, 28 і 29 вересня,1969 року. Позірно, тому, що через брак певних інформацій а чи через наявність нежерельних інформацій багато важливих і пекучих питань Церкви залишаються для рядового члена нашої Церкви не виясненими, або незадоволяюче виясненими. Через це активність наших церковних чинників та ієрархії одержує питому сучасній хвилині вагомість, але й допускає різну її інтерпретацію. Те саме відноситься й до активности самої громади, її організованих сил, до проведених раннім літом цього року акцій і до того, чи ці акції знайдуть у своїх та чужих церковних чинників належну оцінку, а чи ні. Тому, що правильність оцінки акцій покаже щойно майбутнє,то тепер тим більше треба критичніше глянути на них, і контролювати суть їхніх рушійних сил.

Підготовка паломництва до Риму на найближчу осінь виглядає імпозантно. Організують його в ЗСА усі три наші Владики, але не усі однаково. Деякі провадять підготовку при помочі громадських організацій, а деякі на власну руку. Повторюється історія із відвідинами в Америці їх Блаженства Верховного Архиєпископа й Кардинала Йосифа Сліпого минулого року, коли наш філядельфійський Архипастир Кир Амброзій Сенишин зігнорував велику частину громади, зв’язався лише із співзвучними тоді собі елементами УККА й Визвольного Фронту, і на ділі лише оскромнив, збіднив усю цю всенародню маніфестацію, від якої багато залежало. Тоді також назовні й у пресі усе виглядало імпозантно, а на ділі найважніший елемент акції і найцентральнішу ціль – упорядковання церковних справ і завершення її керівництва – наші американські Владики «поминули». До Боґоти ніхто з них не поїхав…

Це ми писали у свій час, але «задним порядком», після того, як усе стало доконаним фактом. Сьогодні пишемо про те саме перед тим, заки поставлять нас перед доконані факти не зважаючи на можливість обвинувачень у пересудах. Краще громаді приготовитись на усі евентуальності ніж вичікувати, а коли вже запізно тоді протестувати й нарікати на компромітацію, невдачі і роздор.

Головною темою переведених у наших громадах акцій в цьому році була єдність і організаційне завершення нашої Церкви. Ця тема, яка ще недавно не мала багато визнавців, раптовно стала популярною навіть серед невтральних і колишніх противників, відізвались про неї організації і сили, які від тих тем цілево відхрещувались, і врешті заговорили про них компетентно наші священики. Не зважаючи на такий широкий засяг вияву волі й бажань народу й церковних чинників, усі три наші Ієрархи у ЗСА поставились до цієї акції негативно, тобто не визнали її, і не бажали про неї чути. Коли від Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви пішло прохання до усіх Владик у всьому світі про молитовний похід в наміренні церковної єдности, то усі три Владики ЗСА, преосв. Амброзій, Йосиф і Ярослав зорганізували тиждень скорше всій власний «похід», але не в наміренні про яке їх просили, лише «за переслідувану Церкву в Україні».

Не можна не радіти коли наші Преосвященні Владики ініціюють акцію за таку виразну національну ціль. Можна хіба жаліти, що ініціятива така пізна й немічна. Ієрархія має широкі можливості не тільки моральної, але й матеріяльної та дипломатичної акції на користь нашої замордованої Церкви, але досі не зроблено в тому напрямі нічого. Жаліти треба того, що ця владича акція була протиставною акції нашого товариства, бо за єдність Церкви вони не молились, і других молитись не закликали. Видно, що єдність усіх наших Ієрархів в очікуваному Синоді Українських Єпископів це не їхня справа, і тому вони викривили волю вірних.

Дальшою неґацією акції за церковну єдність було доручення усім священикам філядельфійської Єпархії не підписувати й не висилати петицій до Святійшого Отця, а усі друки зібрати й прислати до митрополичої канцелярії. Тут треба прийняти до відома ще один прикрий, факт, що усі три наші Ієрархи практично відмовилися заступати волю своїх мирян і великої частини священства.

Коли в такій реальній ситуації приходить раптовно повідомлення про організацію прощі до Риму при цілковитій відсутності згадки про Синод, а чи навіть про звичайну Єпископську Конференцію, то виглядає, що наші Ієрархи дуже бажали б показати своїм вірним Рим, храм і Папу Римського, лише щоби вони не згадували про синод. Вони бажають збути справу самим римським торжеством, а підставову справу життя й буття нашої церкви залишити на дальше під сукном. Вони знова звертають увагу на масовість і торжественність, а відвертають увагу від суті. Вони бажають використати паломництво мирян до Риму як доказ римським чинникам визнання мирянством їхньої церковної політики удільних князівств. А це грубе перекручення, і не достойна імені українського Владики тенденція.

Тому слід ще раз, і не зайво, підкреслити вийняткову історичну ролю нашої ієрархії в сучасній хвилині, і можливість фатальних потягнень з негативними наслідками не тільки для самої Церкви,але й багатьох інших ділянок національного життя. На іншому місці цього журнала друкуємо звернення чікаґівської громади до Владик, і думаємо, що краще не можна просити й вимагати, в імені добра усіх, в цю рішаючу хвилину. Нас тривожать факти, що не одне таке прохання вже залишилось без відповіді наших Владик або викликало небажану й неочікувану реакцію, й слухи про те, що є Владики, які заявили Східній Конґреґації, що вони не бажають брати участь у спільному Синоді Українських Єпископів. А навіть коли йдеться про відбуті вже конференції, то громадянство знає, що вони через обструкцію ледве склеїлись, а постанови цих конференцій багатьма Владиками іґноруються й сьогодні. Постає питання – на що ці Ієрархи розраховують, і чию волю вони заступають?

Щоби не бути заскоченим відповіддю на ці два питання організоване мирянство повинно ще раз передумати свою тактику супроти власних Владик, і попри відомі засоби прохань і домагань застосувати нові, конкретніші й успішніші середники, які виявили б його волю більш вимовно, і зробили б його мову більш зрозумілою.

Церква в аренді

Переглядаючи критично події останнього кварталу внутрі і назовні Української Католицької Церкви, треба конечно зійти із розсіяних серед нас минулого літа високих сподівань та рожевих надій вділ, до твердої, жорстокої і невблаганної дійсности, до тих реальних явищ, які одне по одному сиґналізують глибокий песимізм. Невідбутий досі Синод Єпископів Української Католицької Церкви й мовчанка самого Єпископату, арешти преосв. Василя Величковського та його священиків на Україні /при цілковитій мовчанці Ватикану/, неґуючі і роз’єзднюючі нашу церковну організацію потягнення Східньої Конґреґації в Римі і підготовка нового Надзвичайного Синоду Єпископів Католицької Церкви на жовтень цього року, заставляють нас призадуматись над тим, яка буде дальша доля нашої Церкви у світі, яке становище у цій ситуації займуть наші Владики, священство, що робити і як діяти вірним, церковним, релігійним та громадським організаціям. Призадуматись треба,не тільки для того, щоби побачити, пізнати й зрозуміти загрозливість ситуації, що, як виглядає, веде до ліквідації нашої Української Католицької Церкви, вдарити на сполох і оголосити вийнятковий стан, але й для того, щоби організувати протизаходи відповідними й доступними нашій громаді силами й методами. В тому пляні акція петицій, протестів, резолюцій і вимог вже розпочалась на терені ЗСА та Канади, і вона провадиться провідними людьми й силами центральних громадських і професійних організацій при повній співучасті нашого Товариства, його відділів та Мужів Довір’я.

Про Синод, але не той…

11 жовтня цього року збереться в Римі надзвичайний Єпископський Синод Католицької Церкви. Останній Звичайний Синод Єпископату відбувся у жовтні 1967 р. Скликаний тепер Надзвичайний Синод, згідно із заявою секретаря Єпископату польського єпископа Рубіна, матиме завдання·зробити огляд діяльности національних єпископських конференцій, їх взаємодіяння і відношення до Апостольського Престолу. Поінформована італійська преса подала свій інший можливий порядок нарад Синоду, більш реальний, висловлений словами «криза авторитету в Церкві» /«Вісті з Риму», 30 січня 1969 р·/. Напевно темою Синоду будуть офіційно і неофіційно обидві ділянки одного й одинокого питання – децентралізації влади у Католицькій Церкві. Огляд діяльности національних єпископських конференцій буде розглянений лише в аспекті відношення до Апостольського Престолу тому, що у багатьох країнах переступлено дозволені II Собором Ватиканським межі їхньої діяльности, занадто злібералізовано церковне життя й міжцерковні відносини, усамостійнено інтерпретацію багатьох неоспорюваних досі церковних практик /целібат, діялог з комуністами, співслуження Богослужб із другими християнськими релігіями/, і розведено непотрібну прилюдну дискусію на контроверзійну тему контролі народин. Така ситуація, підсилена неопублікованою статистикою одружених латинських священиків, та спорожнілих місць у чоловічих і жіночих манастирях, конечно вимагає корективів, і треба сподіватись, що майбутній Надзвичайний Єпископський Синод буде намагатись робити ці корективи дорогою строгішої реґляментації відношення національних Єпископських Конференцій до Апостольського Престолу.

Учасниками Надзвичайного Синоду будуть 15 Патріярхів, Верховних Архиєпископів і Митрополитів з осідком поза Патріярхатом, 90 президентів національних Єпископських Конференцій, 15 Кардиналів, що очолюють поодинокі Департаменти Римської Курії, 3 представники від Генеральних Настоятелів Монаших Чинів, і секретар Синоду єпископ Рубін. Українську Католицьку Церкву репрезентуватимуть там Верховний Архиєпископ Блаженніший Кир Йосиф, Митрополит Кир Максим та Митрополит Кир Амврозій.

Як можна ствердити з обсервації і з друкованих церковних публікацій, весь лібералізаційно-реформістичний процес проходить собі здалеку від нашої Церкви, тобто від наших Владик, священства та вірних. Він нас ще не торкається, бо ми – новітні «Тирольці Сходу» – призвичаєні жити вірністю й законами, які для інших, в тому і для самото «Тиролю», вже перестали існувати. З тих причин, а також із кон’юнктуральних, наша Церква залишилась «позаду» і не стала підметом новітньої церковної політики міжнароднього маштабу. Їй визначено досить незначну ролю, зведено на вузеньку стежечку, а з Її сподіваного післанництва й помісництва залишився лише солодкий спомин.

На Синоді будуть присутні президенти національних Єпископських Конференцій по одному від кожної. Вони заступатимуть там волю їхніх єпископів – членів національних Єпископських Конференцій. На Синоді будуть трьох наших Владик. Але чию волю вони заступатимуть там, коли Конференція Українських Владик не відбулась? Кого вони репрезентуватимуть? Чи кожний свою митрополію, що «поза осідком Патріярхату», чи може двох із них виступатимуть там титулом участи у чужих національних конференціях на теренах їхнього замешкання? Чи може існує для них якась інша, специфічна форма участи у Надзвичайному Синоді?

І хто тоді заступатиме наших Владик, які є поза територіями трьох митрополій? Чи не голови національних Єпископських Конференцій із тих територій, де вони проживають? Справа формальної і моральної репрезентації тут підозріла. Коли ми мали б нашого екзарха у Африці, тоді усі потреби нашої Церкви в розсіянні і усю тисячелітню українську релігійну культуру репрезентував би єпископ-мурин.

Заки матимемо відповіді на ці питання, ми залишаємось стурбовані болючими доконаними фактами: нашу Церкву розділено і розпарцельовано. Її як одної цілости не було на Синоді 1967 року, і не буде на Синоді 1969 року. У Римі здійснюється ліквідація самостійности нашої Церкви і дискримінація душ наших саме у час, коли у Москві з нагоди Ленінського століття заповіли також повну ліквідацію Української Греко-католицької Церкви.

Арендар розпоряджається…

Про те, що Синод Українських Єпископів підготовлявся, вірні нашої Церкви знали із преси. Про це, що цей Синод в Римі сторпедовано, з преси не дізнаємось, лише з прикрої дійсности. Навіть такий як був проектований, обмежений до справ літургії, посту й мови Синод, що програмово не претендував зависоко, був відмовлений і не дозволений нашими сучасними арендарами. Усе, що мало б характер будуючий, організований, чи об’єднуючий не можна там згадувати. Там поділено один колись наш традиційний обряд за морфологічно-політичними ознаками на «рітус Рутенус, Українікус, Руссікус та Бізантінус», щоби легше було нами адмініструвати. Так Східня Конґреґація зовсім безцеремонно, а то й демонстративно перевела декілька актів володіння у нашій Церкві, наче у відповідь на тріюмфальну поїздку Верховного Архиєпископа Кир Йосифа за океаном і на спонтанні вияви вірних за єдністю Церкви.

Коли Верховний Архиєпископ під час об’їзду країн нашого поселення зближався до Арґентіни, де мав довершити акт посвячення нового катедрального храму і акт інсталяції преосв. Андрея Сапеляка на Апостольського Екзарха в цій країні, в Римі поспішилися та інсталювали в поспіху його ще перед тим, заки Блаженніший прибув до Арґентіни. Акт інсталяції перевів місцевий латинський єпископ на те, щоби цеї функції церковної власті не виконав наш Верховний Владика. Нам треба зрозуміти в якій ситуації і в якому натиску був преосв. Андрей Сапеляк, та завдячувати йому, що своїм розважним поступованням він не дав причини до ще більшого скомплікування й так тяжкої ситуації в нашій Церкві. До речі, усі наші Владики є тепер під моральним натиском Ватикану. Їх покликають по одному до Риму, і вони їздять туди не публікуючи цілей своїх поїздок, у відмінності до таких поїздок латинських ієрархів, які завжди подають до преси ціль подорожі до Ватикану. Був уже в Римі преосв. Йосиф Шмондюк, а тепер перебуває там преосв. Амврозій Сенишин. З другого боку наші Владики мають моральний обов’язок обстояти волю і стремління своїх вірних, виявлені так багато разів і так виразно минулого року. Треба бути свідомому того, що для наших Владик настав час не легкої історичної проби.

Недавно наіменовано о. Юрія Миляника секретарем Східньої Конґреґації. Багато людей з моральною сатисфакцією закнигували цей факт у користь для українців. Але на ділі Східна Конґреґація кермувалась при цій номінації усім іншим, лиш не національними сентиментами вірних Української Католицької Церкви, ані не українським походженням новоіменованого Отця. З української церковної Ієрархії ніхто про цю номінацію не знав і не був консультований. Зрештою, адміністративна функція в установі, яка явно діє проти інтересу нашої Церкви, не створює ідеальних умов для праці доброго українського священика-патріота.

Мучеництво за Церкву – невдячне покликання!

Мучеництво є основним моральним елементом Церкви. Воно освячує, відкупляє і відроджує. Не було б мучеництва, терпінь і смерті Ісуса Христа, не було б сьогодні Його Церкви. Людина у Церкві знаходить своє відродження для вічного життя дорогою особистих пожертв, відмовлень, покути, а нераз терпінь і мучеництва. Хоч з боку церковної науки мучеництво це високе покликання, вибраність, то з людського боку його у нас забагато.

Минулого року ми раділи вісткою, що преосв. Василь Гопко вийшов із в’язниці на волю і почав сповняти свої пастирські обов’язки у Пряшівській Єпархії. Але скоро його покликали до Риму. У Римі із летовища відставлено його не до Верховного Архиєпископа, лише прямо до Східньої Конґреґації, де скоро після того там назначено для усіх католиків Пряшівщини, а в першу чергу для українців, нового єпископа, словака, Яна Гірку. І тут знову зроблено для нас февдальне рішення, виразно на шкоду цілости нашої церковної організації на те тільки, щоби задоволити шовіністичні амбіції словацької частини населення Пряшівщини. Ватиканські експерти повинні знати дещо із словацько-українських відносин в недавному минулому як і тепер, з неприхованими ознаками національного насильства, шовінізму, та мовної, культурної та релігійної дискримінації з боку словаків. Навіть за словацької «самостійности» під німецьким покровом священик президент о. Тіссо не приховував своєї ворожости до покійного єп. Ґойдича, не прийняв його у себе і не подав йому руки через надмірний словацький шовінізм. Сьогоднішнє насильне ословачування українських дітей є лише логічним продовжуванням такої національно-політичної лінії, яка у Ватикані знайшла своє повне попертя й визнання. Така була і є доля вірних Української Греко-католицької Церкви «Ґентіс Рутені», і то не тільки на Пряшівщині. Їхня надія в часах націоналістичного і комуністичного гноблення на Рим, як фортецю віри у Бога й справедливість на землі, виявилась нереальною. Там вірять сьогодні лише в реалітети, і дискримінують не гірше за світську владу обох сумнівних ідеологічних напрямків.

Ці сучасні події, які з болем переживає кожний практикуючий і думаючий український християнин, стануть внедовзі проблемою для студентів історії. Бо ледви чи на базі доступних історіософічних методів, можна пояснити задоволяюче факт, що комуністичний уряд і комуністична партія ЧССР видали постанову про відновлення і привернення прав знищеній Українській Греко-католицькій Церкві на терені Чехословаччини, а римська Східня Конґреґація своєю постановою анулювала її, відмовила українцям греко-католикам права на власну Церкву і на власну релігійну культуру – та віддала їх у найми новим арендарам – словацьким шовіністам.

Наші українські Владики одержали честь сповнити гідність ієрарха Христової Церкви і мученика до повноти її вимог. Із тих, яким не скорочено терпінь природним порядком – Блаженніший Кир Йосиф Сліпий має 17 років ув’язнення, преосв. Кир Василь Гопко – 18 років ув’язнення, а преосв. Василь Величковський – щойно почав свої роки ув’язнення. У вірності і послідовності християнському ідеалізмові рівних їм Рим тепер не має.

За те вони сьогодні безробітні…

Новітні Зельмани

Наш історичний Зельман не пішов у забуття. Його на нашу арену знова винесли події. Виніс ґешефт.

Звичайно, Зельман мав ключі до церкви, і він держав їх для ґешефту. Для нього чужою була функція церкви. Він на церкву глядів як на можливість здобуття грошей, або услуг. Він не займався тим, що було у серцях тих сотень вірних, які платили йому, слугували йому, і чекали побожно заки він відкриє їм двері їхньої церкви. До них він не знав іншої мови, як лише мову грошей. Він, коли відкрив церковні двері, то зараз же по купецьки обраховував свій прибуток. Душа людська, що прагнула дороги до спасіння, була для нього комерсантським об’єктом, або колісцем у великій машині, що вміє продукувати економічне добро. Приклад із Зельманом доказує, що існувало дві категорії людей, у двох різних і противних собі світах. Людей, що платили й молились, жили високими християнськими ідеалами і творили Церкву, і людей, що мали ключі від церкви, і робили на цьому ґешефт.

Хоч Зельмана не стало в другій половині двадцятого століття, то функції його існують, і мають своїх дійових осіб. Наша Церква стала об’єктом політичного ґешефту латинських монсіньйорів у пурпурі. До Неї не пристосовують постанов Другого Ватиканського Собору, як до інших церков у світі, лише стосують закони біржі. Вартість Її не встановляють потребами душ Її вірних, лише законом продажі й попиту. Торговельне паломництво у два боки відбувається, і монсіньйор Гільдебрандт вже навіть за часто перебуває у Москві. Встановленні сталого представництва Московського Патріярха /подвор’я/ у Ватикані стоять на перешкоді еміграційні церкви, спеціяльно уніятські церкви. Тому й Східня Конґреґація натискає на інтеґрацію усіх етнічних церков у системи місцевих латинських церков. /Колись ми думали, що участь наших єпископів у Американській Конференції Єпископів була так собі, без значення/. Після того нічого вже не стоятиме на перешкоді церковній співпраці Москви й Ватикану, на базі, що уніятських церков вже не існує. Так відкривається нове майбутнє для нашої Ієрархії, і разом також для вірних.

Колишній Зельман держав під ключем лише церковні двері.

Сучасні арендари держать під ключем наших Єпископів!

Звернення Філадельфійської громади до Митрополита А. Сенишина

Дня 2 грудня 1967 року вечером в навечеріє двадцятип’ятилітнього ювілею хіротонії Владики А. Сенишина, громадяни міста Філядельфії зібрані на ширших сходинах Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви схвалили і вислали Йому побажання, які друкуємо нижче.

їх Ексцеленції

Митрополита Філядельфійського

Бисокопреосвященішого Архиєпископа Кир Амброзія Сенишина

у Філядельфії

Ваша Ексцеленціє!

Ми, громадяни міста Філядельфії, вірні Української Католицької Церкви, зібрані на зборах дня другого грудня 1967 Року на яких запрошені доповідачі, чільні громадяни українського організованого життя в США поділилися з нами своїми думками й увагами стосовно церковно-релігійного життя української діяспори, рішили при цій нагоді висловити спільне й передати Вашій Ексцеленції наш привіт і побажання з нагоди двадцятьп’ятиліття хіротонії Вашої Ексцеленції.

Свідомі того, що успіхи, що їх осягнула наша церква в цій країні за три чверти століття, були можливі в першу чергу завдяки особливій ласці і опіці Всевишнього над нашим знедоленим народом, а також завдяки спільним зусиллям попередників Вашої Ексцеленції, відданих Богові і Вселенській Церкві та свому народові блаженної пам’яти Владики Сотера і Кир Константина, священиків піонерів-місіонарів та загалу відданих вірних, ми бажали б Вашій Ексцеленції бути, за Божим благословенням продовжувачем щасливого і в Бозі початого великого діла. Під мудрим проводом своїх владик священики-місіонарі, навіяні великою любов’ю до свого народу, запалювали наших попередників на цій землі чеснотами віри і любови та вели їх на висоти подвигів в їхньому релігійному і національному житті закріплюючи в їхніх і їх дітей серцях відданість своїй церкві й народові. Завдяки цій Божій гармонії між вірними, священиками і владиками могло розвинутись церковно-релігійні й національно-суспільне громадське життя до висот, що на них ми сьогодня можемо бути горді. Божі храми і народні доми, манастирі й школи, пам’ятники й господарські та культурні інституції, що прикрашують сьогодні нераз видні площі в більших містах Америки від океану до океану є наочними свідками росту української громади в цій країні, росту, що без цієї гармонії духа і єдности церкви й народу ледви чи був би можливим.

Одначе коли з радістю й гордістю згадуємо минуле не можемо з тими самим почуваннями говорити й думати про майбутнє. Наші серця стривожені, наші душі занепокоєні, а в наших думках повстають поважні сумніви відносно майбутнього нашої Церкви й народу у великій діяспорі, а головно коли йдеться про церковну провінцію Української Католицької Церкви, що її за Божою волею і за рішенням св. Апостольської Столиці очолює Ваша Ексцеленція.

Ми були б поганими вірними св. Вселенської Католицької Церкви-Матері й невдячними дітьми Української Католицької Церкви, коли б не горіли бажанням при кожній нагоді звеличувати Божу славу і дбати про добро нашої Церкви. А це могло б статися, коли б у нас посіялась й байдужність, коли б ми не сказали нашому Архипастиреві про те, що нас турбує і журить, а навіть болить і ранить наші душі й серця. Вважаємо, що цей світлий ювілей Вашої Ексцеленції є доброю для того нагодою і тому до наших побажань ми долучимо також вислови нашого занепокоєння і турбот, що стосуються важливих проблем і пекучих питань сучасного і майбутнього нашої Української Католицької Церкви поза межами нашої батьківщини, а особливо в США.

З прикрістю доводиться нам ствердити, що враз із ростом і потішаючим розвитком церковно-релігійного життя в цій країні, особливо коли йдеться про його організаційну і матеріяльну сторінку, почався вже в минулому певний занепад в духовній площині. Не сумніваємося, що явища такого порядку є аж надто очевидні для Вашої Ексцеленції, коли ми, вірні, дозволяємо собі говорити про це, та з глибини наших наболілих душ видвигаємо такі недомагання:

1) Брак єдности серед ієрархії Української Католицької Церкви засвідчений тим, що

а. досі не відбувся синод владик Української Католицької Церкви, котрий уконстатував би існування і діяння Української Католицької Церкви як єдиної, неподільної помісної Церкви українців католиків в цілому світі;

б. відсутність позитивного становища Вашої Ексцеленції, та небагатьох других Ієрархів, до видвигненої на Другому Ватиканському Соборі нашим Ісповідником Віри Верховним Архиєпископом Йосифом Сліпим ідеї Українського Патріярхату допомогла провалові цієї акції і відкладенні її на невідомий час;

в. нехтується рішення св. Апостольської Столиці в нашій церковній провінції в справах юрисдикції Верховного Архиєпископа, Їх Блаженства Кардинала Йосифа Сліпого. Стверджуємо, що на тому дуже терпить авторитет св. Церкви взагалі, а Української Католицької Церкви зокрема. Нехтування, авторитетом на будь якому щаблі призводить до нехтування всякого авторитету на низах у кожному суспільстві. Не може це бути вийнятком і серед нашого народу. Такий стан загрожує поважно релігійному життю великого числа вірних нашої Церкви;

г. рівночасно сприяється постепенному нівеляційному процесові стосовно нашої церковної відрубности в цій країні. Маємо на увазі небезпеку, що в майбутньому наша Церква буде підпорядкована і юрисдикційно залежна від провідних і відповідальних чинників американської римо-католицької Церкви. На це вказує в першу чергу зміна назви нашої Церкви, як це виявляють офіційні акти і публікації Американської Католицької Церкви, в яких наша Церква названа Американська Католицька Церква Візантійського Обряду, замість Українська Католицька Церква Східнього /фактично – українського/ обряду. Така зміна вносить замішання і непорозуміння бо більшість східніх церков були колись візантійського обряду, але сьогодні так себе більше не називають, бо витворили свої власні обрядові властивості, як і наша.

Дальше, таке саме значення має і участь владик нашої церковної провінції у синодах Американської Римо-Католицької Церкви.

2) Занедбання, а то й свідоме нехтування клером нашої Церкви скарбами нашої української традиції, а особливо питомими властивостями нашого обряду.

3) Не прикладається належної уваги в парохіяльних школах вивченні української мови дітьми українських родин, зокрема навчанні релігії українською мовою. Без знання мови не можливе пізнання культурних надбань українського народу, а тим самим церковних традицій і обрядів. Діється це зі шкодою для українського і американського народів.

4) Занедбується духове життя вірних, головно молоді, в наслідок чого чимраз більше стає помітне занедбання релігійних практик, байдужність у справах віри і Церкви, а навіть випадки цілковитого безвір’я і Відходу від Католицької Церкви.

Є це найбільш болючі і невідкладні проблеми церковно-релігійного життя української громади у США, в тому великої кількости вірних архиєпархії Вашої Ексцеленції. Можна б згадати ще й інші. І коли ми звертаємось з ними до Вашої Ексцеленції в такий особливий момент життя Вашої Ексцеленції, то робимо це тому, що вважаємо, що Ваша Ексцеленція з рації свого становища є в праві і можете їх розв’язати єдино правильно в дусі цієї Божої гармонії, що її ми згадали на початку – в дусі єдности Української Католицької Церкви і під єдиним проводом для всіх вірних українців католиків у всьому світі, в дусі збереження авторитету і правопорядку, в дусі збереження і плекання скарбів церковної і національної культури і традицій, в дусі єдности Церкви й розсіяного знедоленого народу.

Не сумніваємось, що коли громада вірних побачила б серйозні кроки Валю; Ексцеленції в напрямі ліквідації тих недомагань, вона відгукнулася б з великим запалом, відданністю й жертвенністю, і піддержала б їх так, як піддержувала почини усіх достойних великих Владик нашої Церкви в минулому. Бажане Вашій Екесцеленції Многих і Благих Літ!

Філядельфія, дня 2 грудня 1967 року.

За Справу Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви

Відділ у Філядельфії:

Д-р Лев Смішко /в.р./ голова
Д-р Юліян Колтун /в.р./ секретар

За Президію Зборів:

інж. Роман Левицький /в.р./ предсідник
Д-р Володимир Бачинський /в.р, містопредсідник

Про телеграму до Святішого Отця

Українці Католики Канади, на свойому історичному Конґресі в днях 28, 29, 30 червня і 1 липня 1968 р. який проходив в Едмонтоні, разом зі своїми Владиками вислали телеграму до Святішого Отця такого змісту:

«Висловлюймо щиру подяку за батьківську прихильність, виявлену протягом нашої історії Апостольським Престолом і особою Вашої Святости. Останнім часом Ви, Ваша Святосте, виявили своїм українським синам прихильність ще й тим, що за Вашим бажанням наш улюблений Верховний Архиєпископ і Кардинал Йосиф Сліпий відвідує нашу Церкву й народ в Канаді. Просимо Вашу Святість оживити наші надії, підтвердити і зміцнити наші надії, нашу готовість працювати для консолідації нашої Церкви й українського народу, підвищуючи Київсько-Галицьке архиєпископство до гідности патріяршого престолу».

Підписали: Митрополит Максим Германюк, Єпископи Ніл Саварин, Ізидор Борецький та Андрій Роборецький; а також Б. Долішний голова Централі, І. Малицька – голова ЛУКЖ, М. Поронюк – голова БУК і М. Антонів – голова УКЮ.

Здається, що по закінченню тріюмфального походу та загального ентузіязму в солідарності з нашим Архипастирем в Канаді, наші Владики в ЗСА разом із католицькими організаціями, спроможуться на подібний історичний акт на чолі з Митрополитом Кир Амброзієм…

Та даремно миряни чекали і чекають …

Документи нашої доби

8 вересня,1967

Високопреподобний і Всечесний Отче!

Як Вам уже відомо, цього року припадає 25-річчя архиєрейських свячень Високопреосвященнішого Архиєпископа Кир Амврозія Сенишина ЧСВВ, Митрополита Українців Католиків у ЗДА. З цієї нагоди наш достойний ювілят відслужить Архиєрейську Божественну Літургію подяки в неділю 3 грудня 1967 в 12 годині полудня а в третій годині по полудні відбудеться у Шератон Готелі Ювілейний Бенкет в пошану Митрополита Ювілята. Білети для парафіяльних Отців і двох членів Церковного Комітету оплачує парохія.

Ідеться про те, щоб цей Ювілей став найкращою маніфестацією почувань любови, пошани й відданости Духовенства і Вірних до свого Архиєпископа-Митрополита. А стане він таким, коли Високопреподобні і Всечесні Отці доложать усіх зусиль, щоб цей Ювілей якнайкраще спопуляризувати на місцях у своїх парохіях та щоб якнайбільше нашого духовенства і Вірних взяло участь у ювілейних святкуваннях.

Треба, щоб Високопреподобні і Всечесні Отці проголосили цей Ювілей у своїх парохіях, підшукали якнайбільше число охочих взяти участь у Божественній літургії та в бенкеті, надсилаючи в час імена тих, які бажають бути на бенкеті. Коли на ювілей священика одної парохії збереться на бенкеті до 500 осіб, то скільки разів по 500 повинно бути на Бенкеті в пошану найвищого нашого Архипастиря в ЗДА.

Завжди так водиться, що з нагоди юбілєю вірні обдаровують свого Душпастиря даром любови. Чи ж не годиться щоб таким даром любови ми, священики і вірні, обдарували свого Архиєрея з нагоди 25-річчя Його Архиєрейських свячень? Тому, не відкладаючи на пізніше слід негайно подбати про окремі конвертки й з відповідним супровідним письмом розіслати на адреси усіх вірних, визначуючи реченець до якого мають бути зголошені учасники Бенкету та переданий дар любови. Місцеві церковні і релігійні організації повинні вислати своїх делеґатів на ювілейні торжества в дні 3 грудня 1967.

Замовлення на бенкет та дар любови Високопреподобні і Всечесні Отці зволять надсилати на, адресу Ювілейного Комітету при 839 Н. Френклін Стр.

З проханням про найкращу співпрацю у підготові до Ювілейних святкувань, бажаємо гарних успіхів.

о. Михайло Федорович – канцлер.

/Відпис з оригіналу/.

Із передрукованих текстів двох листів від Митрополичої Канцелярії у Філядельфії читачі знатимуть як організується «Сам собі- ювілей». З різниці мови, стилю, форми і змісту обох листів читачі бачитимуть наглядно різницю трактування двох кляс священиків Філядельфійської Архиєпархії.

Про невидимі руки…

Митрополит Кир Амброзій Сенишин дошукується невидимої ворожої руки в українському суспільстві, як видно із Його «Митрополичого Заклику з приводу Дня Молитви за спокій» (Шлях11 ч. 33 від дня 13 серпня 1967). Інспірацією до такого писання Владики було звернення Президента Джансона до американського народу в справі муринських розрухів.

Висловивши співчуття Президентові та американському народові за заподіяні муринськими розрухами шкоди, Митрополит Сенишин старався проаналізувати причини неспокоїв. Він зацитував чотири рядки Юрія Федьковича і дуже скоро прийшов до заключення, що це діє та сама невидима рука, яка виконує заворушення між молоддю в школах, кидає кукіль незгоди між робітниками та намагається знищити національну свідомість різних народностей, не поминаючи української спільноти». На думку філядельфійського Владики ця сама невидима і ворожа рука бунтує не тільки муринів, а діє і в українському суспільстві. Ось Його-Владики слова: «… цю підпольну роботу ворожа рука вже давно продовжує в українських організаціях, а в останніх трьох роках вороги Церкви і народу почали вдаряти не тільки у народні організації, але не залишили в спокої УКЦеркву в ЗДА. Вони влазять до церковних організацій щоби порізнити душпастиря з парохіянами, або викликати вороже відношення до законної церковної влади, поширючи злобні, кривдячі і неправдиві наклепи».

Писати, говорити або залякувати чесних мирян історійками про «агентів», про «новітних фарисеїв», про «здеґенерованих запроданців українських та релігійних ідеалів», про «збанккрутованих блудних синів Української Католицької Церкви і українського народу», про «самозванчих провідників», та про «фальшивих пророків», про «ревнителів українського патріархату», про «позакулісові темні сили», про «замаскованих знахарів», про «комуністичних поплентачів» стало вже у Філядельфії другою частиною душпастирської професії, і спіціяльністю митрополичої канцелярії. Тут молоді виховані у Вашінґтонській семінарії священики на Богослужбі читають приписану св. Євангелію, а після неї проповідують із другої євангелії, євангелиста А. Сенишина, боротьбу з «большевиками» і очорнюють українську інтеліґенцію.

Коли вже Митрополит Сенишин закваліфікував себе експертом від викривання большевицьких аґентів, то варто було б навести Його на слід редакторів диких непідписаних пашквілів, таких як «Дорогий Земляче», розкинених минулого року масово в Римі, і «Повели засміятися Владико», висланий минулого місяця поштою до багатьох людей в ЗДА. Але видно, що демаскування таких авторів це багато тяжча справа від відкривання большевицьких аґентів…

Тому і цей навіть дещо сензаційний «віршик» про «невидиму руку», що є радше синонімом до попередніх, зовсім не викликав реакції у критично думаючих громадян, бо його провідна думка дуже а дуже старенька. Такі «віршики» деклямує нам філядельфійський Владика із того часу, коли о. Амброзій Сенишин став Єпископом, зглядно Митрополитом. Замість обговорювати з мирянами своєї архиєпархії проблеми і рішення, якими занимався Собор у Римі, наш Митрополит присвячує свої писання і промови полеміці з «прихованими большевицькими аґентами, що з потаєними завданням із прихованими замірами… підсуваються до нашої церкви і починають вдаряти по струнах задушевних бажань українців католиків».

Голосна і «повна любови ближнього» промова в Стемфорді з нагоди святкувань 25-ліття св. Василія Великого вірно віддзеркалила дійсне ставлення Митрополита Кир Амброзія до справи Українського Католицького Патріярхату. Ось слова:

«Та маємо надію в Бозі, що свідомі українці католики, які люблять свою церкву, свій нарід, не дадуться зловити в пастку большевицьких аґентів, які прикривають свої задуми навіть релігійно-патріотичними кличами, не дадуть обманути себе пропагованим каїновим братерством, не повірять у пропаґовану надбудову нашої церкви». Отже для філядельфійського Владики українські миряни, що бажають єдности Церкви у надбудові-патріярхаті – це «большевицькі агенти» а «надбудова нашої Церкви, цебто Український Католицький Патріярхат, це «Каїнове» діло». Відомим б, що в той час громадяни-католики були заняті збиранням підписів під петицією до Папи Павла VІ в справі Українського Католицького Патріярхату; а Митрополит в той же час видав також відозву про те, що Він не давав дозволу збирати підписів до Апостольської Столиці /миряни такого дозволу не потребують/. Так проповідувати до своїх вірних не відважив би ся жодний український владика ані український священик. Одначе так проповідувати міг тільки ВЛАДИКА з Чину св. Василія Великого – АМБРОЗІЙ СЕНИШИН! Тому слушно твердить проф. Hans Hoff: «language is expression of personality».

Можна б в цьому місці навести думки багатьох українських священиків і заслужених українських діячів по цей і тамтой бік Атлянтійського океану про ці сензаційні історійки, що їх батьком є сам філядельфійський Владика; не треба робити цього тільки тому, що це було б великою компромітацією митрополичого сану, який тепер обіймає Митрополит Амброзій Сенишин.

Коли цим разом у свойому «Заклику» до мирян Філядельфійський Владика заговорив про «невидиму ворожу руку», що діє в українському суспільстві, то слід запитати самого Митрополита Кир Амброзія Сенишина:

чия це рука поступово викреслює слова – Ukrainian з офіційної назви нашої Української Католицької Церкви в ЗДА,
чия це рука пише «від Архидієцезії Філядельфії Візантійського обряду»,
чия це рука невпинно працює над тим, щоб відірвати Українську Католицьку Церкву в ЗДА від Матірної Церкви,
чия це рука так конспіративно шкодила і дальше шкодить створенні Українського Католицького Патріярхату,
чиї це уста відважились назвати надбудову нашої церкви «каїновим братерством»,
чиї це уста заговорили про «полоканий мозок»?

ЄДИНИМ і хто може і повинен відповісти на ці питання є сам Митрополит Кир Амброзій Сенишин, ЧСВВ.

За повідомленням митрополичого органу «Шлях» 3-го грудня цього року відбудеться у Філядельфії бенкет з нагоди 25-ліття єпископства Кир Амброзія Сенишина. Нема сумніву, що в пополудневих годинах того дня, в одному з готелів міста братерства будуть лунати палкі промови, голосні тоасти, високопарні слова похвал про заслуги Митрополита-Ювілята; та не зважаючи на те скільки «кадильниць» і скільки і як сильного «кадила» зужиють того дня «кадильники» на те, щоби димовою заслоною гарних слів прикрити багато шкідливих діл Ювілята для Української Церкви, то це їм не вдасться, бо як сказав англійський історик Арнольд Тойнбі: «Можна зав’язати правді уста, але тоді вона дає про себе знати… стогоном»!

Ad multos annos, Владико !

У двадцятип’ятиліття єпископства Митрополита Кир Амброзія Сенишина

Ювілей ієрарха звертає нашу думку до найґрунтовніших підстав життя людини – до її духовости. В суспільному житті громади така подія стає, історичною і дає нагоду сучасникам побачити вартості в світлі розвиткового процесу.

Зближаємось до круглих дат героїчної і мученичої смерти наших Ієрархів і духовенства на рідних землях по другій світовій війні, і тому такі ювілеї наповняють наші душі болем за грізне минуле. Це не хронологія, і не сухий історичний параграф. Переживаємо ще раз час і події, що своєю вагою проникають до найболючіших закутин нашої свідомости і пригадують нам образ катастрофічного розгрому нашої Церкви на матірних землях, образ руїни, насилля, жертв і страждань, але також й образ героїзму, посвяти, і з Божою поміччю виявленої витривалости та відданости нашого недостріляного і недомученого священства, яке жертвенно служило і служить Христові в умовах, яким рівних історія світу від перших століть нашої ери багато не знає.

Світлий церковний ювілей, або річниця ієрарха, це насамперед ствердження й усвідомлення своєрідного історичного періоду, усвідомлення сучасних тенденцій і потреб у світлі цього періоду, та моральна підготовка і скріплення на майбутній час. Та треба мати також відкриті очі на другу сторону того явища, – це яловість, опорожніння і певну дисльокацію моральних вартостей, що в ритуал ювілеїв пропихаються з нашого громадсько-політичного також до церковно-релігійного життя.

Рік 1967 заокруглює історичну відстань від багатьох важних подій. Століття канонізації св. Йосафата проголосили нам дві високі церковні інстанції, і поспіх, з яким одна інстанція проголошувала цей ювілей перед другою дозволяє нам зрозуміти, що тут власне йшлося не лише про потребу відзначення церковної події, але й про інші цілі, для яких ці роковини хочуть використати.

Святкування ювілею сімдесятип’ятиліття народження і п’ятдесятиліття священства Верховного Архиєпископа Йосифа Сліпого відбулося цього року частинно за ініціятивою нашого товариства, а частинно за ініціятивою самих громадян, при чому не можна було закрити очей на певне іґнорування ціяї події з боку деяких провідних людей, як і послушних їм кадрів.

Багатий на ювілейні дати 1967 рік дав нагоду й їм, свідомим і підсвідомим іґнорантам, висунути свій власний ювілей, а нагодою став – двадцятип’ятилітній ювілей єпископства філядельфійського Владики, Заініціований і справлений Йому підлеглими й від Нього залежними духовниками із Його Митрополичої канцелярії.

Хоч ми й відчуваємо що в такому ювілею відбувається переставлення моральних вартостей, бо як бачимо із висланих парохам доручень 11 дар любові буде там чи не найвищою точкою програми, то все таки він не повинен бути лише справою «митрополичої канцелярії», довірених людей, покликаних парохів і їх долярових вкладів, але з цієї рідкісної нагоди повинні відізватись всі, спеціяльно ті, що свідомі небезпечних тенденцій церковної політики Ювілята.

З усією христіянською скромністю усі, також й ті, що не удостоїлись дійсного христіянського трактування від свого Архипасиря, повинні звернутись молитвою до Господа з подякою за щедрих 25 років Ювілята, і рівночасно з проханням ласки привернути нашого Ієрарха до єдности й вірности Українській Церкві й народові. Просімо Всевишнього допомогти Ювілятові затерти на віки рови нехристіянського поділу мирян на кращих і гірших, і сліди пресової нагінки на нашу інтеліґенцію. Бажаймо Йому від щирого серця Його повної участи в Українському Єпископаті, виконання усіх схвалених й підписаних Ним постанов, і благаймо Господа, щоб ніколи вже Його підпис не спізнявся до Риму. Бажаймо Ювілятові моральної сили й твердої постанови, щоб привернути повагу і престіж католицькому середовищу й щоденникові «Америка», щоб там панував дух правди, толеранції, об’єктивності і служіння христіянським ідеалам. Щоби у цьому двадцятип’ятилітті закінчився період компромітації і календарного хаосу, та щоб усі церковні справи полагоджувались центрально, узгіднено, авторитетом найвищого закону.

Бажаймо, щоб серце Ювілята наповнилось вдячністю до Його матері-землі Української, яка вивела Його на дорогу до сьогоднішної високої позиції в церковному уряді, щоб Він, доки Господь наділить Його силою сповняти цей уряд, пам’ятав і дбав про рідні традиції, мову, обряд, і не проміняв їх на чуже. Благаймо, щоб наступні, покоління дітей наших і внуків вчились молитись в школах по-українськи, і щоб не американізували їх проти волі батьків.

Бажаючи підкреслити успіхи Ювілята в цьому чвертьстолітті мусіли б ми спімнути будову кількамільйонової катедри Непорочного Зачаття у Філядельфії. Але це успіх цегли, бетону і позолочувального матіріялу. З них найбільшу сатисфакцію матимуть наші кольорові співмешканці, бо побудована за тяжко запрацьовані українські гроші катедра гарно прикрашуватиме їхню засмічену дільницю. Українські вірні раділи б нею також, як би у ці мури Владика-Ювілят старався ввести українського духа. Як би він усю геральдику, Себе й чужих італійських церковних достойників розмістив на вітражах катедри так, щоб також і для нашого Князя Церкви там було місце…

Муринам байдуже хто на них із вітражів катедри дивитиметься. Може багатьом немуринам із нашої громади також байдуже… Але багатьом іншим не байдуже те, що для Верховного Архиєпископа в цій катедрі місця немає. Цей вітражний замір Ювілята вони кваліфікують, як демонстацію і як ребелію, що спричинює руйнування Української Церкви. З цеї нагоди треба було б Ювілятові побажати, щоб усі ребеліянтські тенденції у нашій Церкві не мали успіху, щоб удільне князівство в нашій вірі не створилось, та щоб наш Ювілят не підтримував чужих інтересів, а щоб визнав юрисдикцію Верховного Архиєпископа на американську митрополію, і працював у згоді Для скріплення духа й віри українців в цілому світі, а спеціяльно серед нашого знедоленого народу на його землі.

Ми так ненавидимо владу чужих панів, і так не терпимо коли вони неґативно вмішуються до наших святих справ, що ми готові й перед самим Богом протестувати й обороняти право нашої Церкви бути дійсно нашою, Помісною, та бути твердинею нашої віри й нашого духа, як Вона була до сьогодні. Але заки станемо перед Всемогучим, ми, як живі й думаючі істоти висловлюймо у двадцятип’ятиліття єпископства філядельфійському Владиці наше рішуче переконання від глибини душ наших, що нічого-нічогісінько сьогодні не стоїть на перешкоді встановлення діючого об’єднаного верховного проводу нашої Церкви, хіба лише брак Його доброї волі. Святіший Отець створив для цього усі передумови з можливостей, які в даній хвилині були в Його диспозиції: іменував Верховного Архиєпископа із патріяршими правами, та прилюдно благав декілька разів: «…будьте об’єднані, то одержите багато ласк…» Дальші кроки тепер за українськими Владиками, і їх нарід терпеливо очікує.

І ми з надією в серці очікували б того, щоб двадцятип’ятилітній ювілей єпископства Митрополита Амброзія Сенишина не залишився в історії нашої громади відірваною імпрезою, ділом здецидованих платних і службових прихильників Ювілята, але щоб став пам’ятною хвилиною. У двадцятиліття кривавої розправи над нашою Церквою треба очікувати від нашого Владики зобов’язуючої солідарности з жертвами того трагічного періоду, мужности й поступовання гідного людини на високому церковному пості. Очікуймо від Нього крихітки цієї доброї волі, конечної для рятунку майбутнього нашої Церкви. Бо ніхто інший як лише Він, філядельфійський Владика, в цьому много-ювілейному 1967 році може розвіяти навислі хмари-руїни нашого релігійного життя, і врадувати серця тисяч вірних приверненням правопорядку в Його єпархії.

В цей не тільки ювілейний, але й межовий історичний момент нашої Церкви філядельфійський Владика має можливість відтягнути очолювану Ним частину єдиної Церкви із сфери торгів за наші й наших дітей душі й допомогти увінчати Її славою невмирущости й росту, або, відвернутись від Його власної страдаючої Матері-Церкви, відмовити Її рятунку як відступник, і вкрити Себе і нас усіх вірних ганьбою!

Просімо Всевишнього, щоби Він вже тут, на вільній землі, де нема війни, небезпек, ані переслідувань, охоронив нашу Церкву від дальшої руїни, і дав нашому Владиці ласку бути нашим добрим пастирем, стати в об’єднаному відновленому українському Єпископаті, і привернути спокій та рівновагу в душах вірних, а довір’я, толеранцію і взаїмопошану в нашому церковному і громадському житті.

Коли ж вірні в цьому просять Всевишнього забагато, тоді залишається гаряче благати тільки одного – Божого впливу на чесне й мужнє рішення Ювілята зрезиґнувати із високого церковного уряду, і дозволити другому реабілітувати скомпромітоване і відбудувати зруйноване!

Українська Католицька Церква на роздоріжжі /Стаття перша/

Не віднині наша суспільність затривожена сучасним і майбутнім Української Католицької Церкви, зокрема тієї її частини, яка сьогодні оформлена поза Україною та тільки єдина діє вільно зі своєю повною ієрархією. Внутрішні процеси у нашій Церкві на протязі останніх трьох-чотирьох років, як і її сьогоднішня позиція в лоні Вселенської Католицької Церкви матимуть далекосягле історичне значення. Вони на десятки, якщо не на сотки років можуть перерішити долю нашої Церкви, а особливо її частини в діяспорі. Здається, не всі усвідомлюють собі переломовости цих подій. В них, якоюсь мірою рішається і наша національна проблема, принаймні тієї частини українства, яка знайшлася поза материком.

Проблема ієрархічної єдности і автономности УКЦеркви

Другий Ватиканський Собор розв’язав або намітив розв’язку низки наболілих справ у Вселенській Церкві, які вже давно чекали свого розв’язання. Однією з них є децентралізація центрального церковного управління та визнання національного характеру за церквами окремих народів-держав. У висліді, зросла роля національних єпископських конференцій, Літургія і мова були відлатинщені, а центральне керівництво Церкви почало поволі інтернаціоналізуватися.

Із цього розвитку і наша Церква могла скористати – максимально або хоч частково. Але може й програти. Ключі до такої чи іншої розв’язки наших проблем знаходяться насамперед в руках нашої ієрархії, священства, а то й світських. Із трьох згаданих можливостей, усі знаки кажуть, що на теперішній стадії розвитку наших справ ми програємо, і то фатально. Але про це згодом.

Загальний напрям до централізації давав нам змогу реставрувати свою колишню церковну самоуправу, втрачену так з вини нашої ієрархії, яка не боронила як слід своєї автономії, як також через запопадливість Ватиканської адміністрації прибирати все під свою контролю. Ми мали змогу звільнитися від всесильної опіки й контролі до деталів у всіх справах з боку людей в Східній Конґреґації, які не грішили знанням наших справ, і незавжди мали наші потреби на оці. На протязі півстоліття установа, яка керувала долею нашої п’ятимільйонної Церкви, не мала у своєму складі замітних українських працівників.

Ми мали шансу осягнути для нашої конференції єпископів статусу Синоду Владик за східнім правом. Ми мали добру нагоду закріпити за досі ще лише загально окреслюваною формою Української Католицької Церкви – канонічно оформлене становище Помісної /національної/ Української Католицької Церкви. І, врешті, не було виключено, що ця будівля могла бути завершена патріяршою структурою в дусі східніх традицій та задушевних прагнень великих синів нашого народу і Церкви.

Так бачили і визначили наші завдання також відповідальні і чільні ієрархи нашої Церкви поза Україною, а насамперед Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий, який водночас є найвищим авторитетом УКЦерки в Україні. Піднесена ним ідея патріярхату та поступова реалізація потрійного пляну: Синод – Помісна Церква – Патріярхат, викликали велике піднесення й загріли усіх українців надією в ріст і майбутнє нашої Церкви.

Проте, тимчасові підсумки цих зусиль і прагнень є неґативні.

Саме існування Конференції Українських Католицьких Єпископів, яка оформилася ще кінцем 1950-тих років, а пізніше назвала себе Синодом Єпископів, сьогодні стоїть під знаком запитання. Очікувана сесія Синоду цієї осени не відбулася. Верховний Архиєпископ як голова Синоду бажав скликати таку сесію ще напередодні Синоду Єпископів Вселенської Церкви, про що свідчить ряд повідомлень і коментарів Українського Пресового Бюра в Римі. Ось що пишуть «Вісті з Риму» /число 2, рік 5-тий/:

«Тому належна підготовка до Синоду в цій першій половині 1967 р. є життєвою проблемою Української Церкви в цілості та кожної її єпархії чи екзархату зокрема. Синод бажає почути збірні думки широких єпископських угрупувань, а не так поодиноких владик, хай і найвизначніших. То ж завданням Синоду українського єпископату є виготовити спільно цю збірну думку, що справді відображувала б життя і потреби всієї української церковної спільноти. Коли б не вдалося з якихсь дрібних причин витворити цієї збірної думки, то поодинокі голоси будуть за слабі на цім великім зборі, їх заглушать проблеми інших спільнот і ми проґавимо останню нагоду виступати цілістю, одною спільною церковною громадою».

Однак частина наших єпископів не бажає собі дії такого Синоду, речника нашої єдности. Вперто кружляють вістки, які вже частково дісталися і на сторінки преси, що кількох василіянських владик внесли петицію до Східньої Конґреґації проти скликання сесії нашого Синоду. Поки ці вістки не будуть авторитетно спростовані, ми не маємо права їм не довіряти.

Ідея Помісної Української Католицької Церкви, яка була зафіксована у двох пастирських посланнях всього єпископату, зазнає поважного удару. Її підривають ще доки ця ідея встигла набути права громадянства між своїми і чужими таки ті, які підписували спільні пастирські листи. В Америці Митрополит А. Сенишин, при мовчанці або й згоді двох інших владик та при повній пасивності священства й індиферентності громадського проводу, лянсує ідею Американської Католицької Церкви візантійського обряду. З такого титулу офіційна преса наших єпархій реклямує участь Митр. Сенишина в загальному Синоді Єпископів /дивись «Шлях», «Нова зоря», «Америка»/.

Філядельфійський митрополит довго не давав свого підпису під спільні послання всього єпископату. Щойно коли виявилося, що ці послання і так появляться, архиєпископська канцелярія дзвонила до редакцій, щоби додати підпис Митр. Сенишина. Є ще ряд інших доказів, як наші деякі єпископи ідуть на відірвання окремих українських католицьких єпархій від матірнього пня. В той же час вони запопадливо зв’язують себе з римо-католицькою ієрархією в Америці. Треба припускати, що чинять вони це у повній свідомості наявних шовіністичних тенденцій своїх «старших братів» супроти етнічних самобутностей та обрядових різниць інших католицьких народів Америки .

Ідею Помісної Української Католицької Церкви послабив і Ватикан, який призначенням трьох учасників Синоду всієї Церкви від відірваних українських митрополій поставив під знак питання помісний характер нашої Церкви і її Синоду. Це тільки заохочує до дальших дій наших власних удільних князів. Дехто починає захоплюватися цим «досягненням» /три українці на Синоді!/. На ділі, це наша поразка. Українські Митрополити не становили єдиного голосу єдиної Української Католицької Церкви, так як німецькі, французькі чи американські. Вони тільки були речниками своїх митрополій /титулярні учасники/.

Якщо мова про патріярхат, то його на довго погребано в Куріяльних архівах, насамперед, таки нашими власними руками. З людського погляду зрозуміло, що римська адміністрація, головно із Східньої Конґреґації – як кожен бюрократичний апарат – бажає зберегти владу над найбільшою церквою східнього обряду. Незрозумілим є тільки те, що їм допомагають і наші ревнителі, яким завжди було краще під чужою, аніж під рідною владою.

Ще можна б зрозуміти мотиви вищої церковної політики /наприклад, опір православних патріярхів до креування нового українського католицького патріярхату/, якщо ті чинники, які підносять ці арґументи, виявили би до нас більше прихильности інакше. Чому Східня Конґреґація, а останньо і Секретаріят христіянської єдности противляться дійсній, а не титулярній Верховній архиєпископії?! Визнання повних прав і влади за Верховним Архиєпископом над усіми українцями католиками може статись кожночасно і без великих церковно-дипломатичних комплікацій із східними патріярхами. Видно, що Ватиканська адміністрація не бажає собі цього, а може й жаліє за вчиненим кроком /підтвердження становища Верховного Архиєпископа за Львівським архиєпископом/. Не бажають собі цього і щедрі централізатори з-за океану, впливи яких сьогодні сягають до кожної ватиканської канцелярії.

Замість єдиної Української Католицької Церкви – екзотичні додатки з «амброзійським обрядом» до місцевих церков

Американський римо-католицький єпископат виразно став на шлях власної автономізації у стосунку до Ватикану, а одночасно централізації в стосунку до тих відмінностей, які збереглися на території Америки. Одним з тих «анахронізмів» в очах ідеологів і реалізаторів єдиної потужньої Американської Католицької Церкви є східні обряди, зокрема Українська Католицька митрополія. А другим – етнічні римо-католицькі парафії, які нині смертельно загрожені з боку шовіністичної ієрархії і клиру. Українську Католицьку Церкву в Америці буде важче ліквідувати, як польські чи словацькі парафії, але й це можна буде зручно зробити, головно, якщо українська ієрархія буде податлива.

Останню можна приманити різними принадами, на які така чутлива людська честилюбивість. Мовляв, це вузькість виступати лише від українців; ви можете бути речниками усіх східніх обрядів, якщо приймете плятформу візантизму; ви повинні перейнятися місійними ідеями супроти інших східніх обрядів; намагайтеся це робити чимскорше, бо вам конкурують закарпатські русини… І уявіть собі, є багато таких, які йдуть на ці принади й будують вже собі ідеології довкола цих плянів.

Ясно, що в такому разі треба резиґнувати з українства, менше підкреслювати національний характер нашої Церкви /порівняй «Чікаґська пресова аґенція східніх обрядів»/, прийняти спільну англійську мову, а там і розводнити свої обрядові властивості.

Щo з того всього вийде за одну-дві ґенерації, не важко догадатися. Наше національне ім’я зникне на користь неіснуючого «візантизму» («cui bono»); наша ієрархія поволі перетвориться на суфраґанів місцевих латинських .єпископів, а за деякий час цілком стане зайвою. З нашого самобутнього обряду, розводненого в латинському з англійською мовою, не багато чого лишиться: може буде трохи більше кадила /якщо до того часу латинники самі не підсиплють і собі більше того кадила/, може дещо відмінне церковне облачення, може тут-там ще будуть вживатися здеформовані комерційністю ікони, якщо їх взагалі не усунуть серійно продуковані статуетки. Одним словом буде «амброзійський обряд» в Американській Католицькій Церкві.

/Щоби усунути всяке непорозуміння щодо інтерпретації тут вживаного терміну «амброзійський обряд», годиться нагадати тим, які припадково з цим неознайомлені, що такий обряд існує в римо-католицькій Церкві. Він доволі давній і його пов’язують з ім’ям св. Амброзія, західнього отця Церкви, що жив у 4 столітті і діяв як архиєпископ Міляну. Цей обряд, в оригіналі дуже гарний і своєрідний,а згодом поважно зримщений, вживається ще й нині при спеціяльних нагодах в деяких церквах Міляна. Його також називають «мілянським обрядом»/.

Така перспектива очікує й нас, таке майбутнє готують і нам та нашим дітям і внукам дехто з тих, що їх доля поставила керувати нашою Церквою в Америці. А якщо так станеться в ЗДА, то чи втримається від цієї спокуси і наша канадійська митрополія, екзархати Бразилії, Арґентіни тощо?

У висліді, те, за що боролися наші предки, перші поселенці, священики і вірні, що важкими зусиллями здобув для них Слуга Божий Митрополит Андрей – оформлення власної ієрархії, що сталося за високу ціну (кількракратні переходи наших предків на православ’я в Америці й Канаді), те, що нині є нашою гордістю і надією самозбереження, буде розтринькано і знівечено. В ім’я чого? Приманливого титула первоієрарха Американсько-візантійської католицької Церкви, який то титул може хиба стати вимінною монетою для того, щоб його вжити вперше і мабуть востаннє.

Рубрики

Свіжий номер

Садочок, створений Революцією Гідності

Час ставати сильнішими

Амброзій Сенишин

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку