Амврозій Сенишин

Приїзд нашого Первоієрарха до Америки почався давно, ще перед його виїздом до Австралії. Від тоді датуються заходи мирянських організацій дорогою листування із Кир Йосифом І, зборів, прохань до наших ієрархів, вироблення громадської опінії і практичного натиску спонукати нашу ієрархію до того, щоб вона запросила їх Блаженство на відвідини до ЗСА. Цей довгий і клопітливий процес запрошення, що повинен був бути ініціятивою ієрархії а не мирян, закінчився таки сподіваним хоч і спізненим формальним запрошенням.

Після вимовної відсутности наших американських ієрархів у Австралії і послідовного спізненого формального запрошення їх Блаженства до Америки, коли прийшов короткий але досить яркий сезон на привітальні комітети повторилась у Філядельфії до деякої міри драма з минулих літ. Митрополит – являючись гостинним господарем – зарезервував усі майже важніші функції для себе і близьких собі людей, а для заступлення громади доручив проводові УККА зорганізувати так званий громадський комітет.

Вже при тому першому кроці господар імпрези виявив бажання ігнорувати мирянські організації й висунути на перші місця політичні. І хоч політичні репрезентанти зрозуміли вагу мирянського чинника, то маючи мандат від Митрополита вони старалися сильно провести більшість своїх людей на видні і керівні місця, бажаючи впровадити навіть «Чікаґівську Раду Організацій» в ряди «Привітальної Комісії». І хоч на форумі зложеного з політичних і мирянських організацій Комітету провелись численні і гострі суперечки за представників і місця, то рішаючим чинником була тут Митрополія. Видно, що з її волі до Комітету не попали представники англомовної частини вірних. При такій конструкції комітету більшу ролю грала групова приналежність, як практична участь в релігійному житті.

Що до підготовки зустрічі, то вона була хаотична, неповна й неуспішна, через що й сама зустріч випала так же само. Насамперед дуже мізерна участь преси в цій акції замало спопуляризувала приїзд Верховного серед народу. А нерухлива дія Митрополичої Канцелярії виявилось у тому, що участь священиків з поблизьких міст була мінімальна. Тяжко зрозуміти як мало зацікавлення до особи свого Первоієрарха виявили душпастирі, і як мало активности в цьому проявила Митрополича канцелярія.

Обмеживши – по волі чи по неволі – участь духовенства в привітальних імпрезах, Владики приготовили розпис відвідин Первоієрарха так, щоб Йому не залишилося часу на зустрічі з представниками важливих йому організацій або поодиноких людей, не говорячи вже про час на відпочинок, який людині в цьому віці необхідний. А такий «припадок», що система мікрофонів під час відправи в Катедрі не працювала, а натомість запущено було електичні дзвони не пройшов мимо вух уважних учасників молебеня.

Наявність таких непорядків створила гнітюче враження разом з тим, що до свідомости вірних дійшла критична думка про доцільність і значення відвідин нашого Первоієрарха в тих місцях, де він не конечно мусів бути. Відвідини в місцях, де Римський чиновник втішається більшим пошанівком як князь нашої церкви, або висуненням на перші місця людей, за мало відданих ідеалам їх Блаженства, не можна рахувати благородною гостинністю. Критичний розсудок пересічного мирянина зареєстрував цю аранжовку, і він запам’ятає її.

Від поїздки їх Блаженства по світу вірні очікували більше. Видно, що поїздка папського нунція в Канаді до Едмонтону спаралізувала свободу рухів нашої ієрархії, і через це не було такої ситуації, де з’їхалися б разом така кількість владик, що уможливила б, наприклад, нараду Синоду.

Патріярхат будується з долини, і власне ця «долина» вірних багато дечого вже втиснула у наше церковне життя. Недавно самі миряни ввели в ужиток титул «Патріярх Кир Йосиф І». Владики зате, рахуючись з відповідальністю своїх формальних становищ є більш обережні. Все ж таки, Митрополит Сенишин уживав у своїх виступах того титулу у його власному контексті й заслужено одержав за це довші овації.

На ділі нічого більше не потрібно, лиш практичного визнання священством і владиками єдности всієї церкви і влади патріярха. На цей крок повинна знайтися відвага й історична відповідальність у нашої Ієрархії, щоб великі слова, якими вітають тепер їх Блаженство не були порожніми, та щоб ідеали, про які так гарно деклямується, не розвіялися з кадильним димом.

При Семінарії св. Йосафата у Вашінґтоні, Д.К., вже давніше було створено під опікою і спонзорством Філядельфійського Митрополита Амврозія Сенишина «Українську Католицьку Фундацію» /УКФ/. Очолював її покійний проф. Смаль-Стоцький, а після його смерті – проф. Лев Добрянський. Завданням УКФ читання лекцій, вивчення проблем, та публікація книжок про будучність Української Католицької Церкви в З’єдинених Стейтах Америки, та України, як нації. Серію заплянованих доповідей започаткував філядельфійський митрополит осінню минулого року, прочитавши доповідь англійською мовою на тему: «Християнство в Радянському Союзі». Передбачені є дальші доповіді на теми, що мають не так релігійний, як політичний характер: «Роля поневолених націй в теперішній декаді» та «Американська політика відносно неросійських народів в СРСР». Як повідомляла «Свобода», проф. Добрянський має право призначати лекторів, а прочитані лекції будуть видані окремою книжкою. До Ради Директорів УКФ ввійшли оо. д-ри Василь Макух та Мирослав Любачівський, а також миряни: Стівен Скюбік, М. Бурда, М. Воріс, Е. Мек Кеб, Джуді Петка та С. Задорецька.

Українську Католицьку Громаду у Вашінґтоні, дивує те, що запрошення на доповіді УКФ одержують лиш деякі «вибрані» особи з тутешньої парафії: семінаристи, а їх зараз аж п’ять душ, деякі приклонники УККА, в тому і православні, та в більшості тут уроджені американці українського роду. В загальному, це небагато людей. Як інформував мене один із членів Ради Директорів УКФ, в основі цієї фундації лежить тиха заборона запрошувати на доповіді таких людей, що могли б, на думку спонзорів, ставити контроверзійні питання, нпр.: єдність, помісність та співпраця Владик в лоні Української Католицької Церкви.

Так отже дозволено брати участь в лекціях фундації засадничо малій горстці «вибраних» людей, в більшості тут-народжених американців українського роду. Не було б у тому нічого злого, якщо б ціллю фундації було згуртовувати людей довкола Української Католицької Церкви – без огляду на їхнє місце уродження. Одначе так на ділі не є, бо до не-американців /себто тих, що народились деінде, а не в ЗСА/ стосується дискримінаційне відношення. В додатку, як виявляє досвід, деякі тут-народжені не є зацікавлені сучасною проблематикою Української Католицької Церкви, а густо-часто вважають наше прив’язання до обряду, мови та Української Католицької Церкви виявом «звірячого націоналізму» та шовінізму.

Але мимо засобів обережности на доповіді одного доповідача фундації трапилась таки дисгармонія. Відважний слухач поставив питання: «Чому доповідь не є по-українському?» Очевидно, що вичерпної відповіді на це питання не було. Замість відповіді достойний прелеґент відповів по-жидівському, себто питанням на питання: «А чи є хтось на залі, що не розуміє англійської мови?» Ця відповідь насторожила слухачів, бо стало ясним, що щось не є в порядку, коли у фундації під протекторатом митрополита Української Католицької Церкви в ЗСА, суттєва частина її відрубности – себто мова – уважається непотрібною. Розуміється, що до дискусії на цю тему не прийшло, бо до неї не допустив проф. Добрянський.

В зв’язку з оснуванням та існуванням фундації у нас, українців-католиків, цікавлять ось такі питання:

1. Що повинно бути ціллю фундації? Якій добрій цілі служать такі доповіді, що на них допускають лиш спеціально вибрану публіку в додатку не обзнайомлену зі справами Української Католицької Церкви та темою доповідей. Можна припускати, що фундація має за ціль служити не так Українській Католицькій Церкві, як Конґреґації для Східніх Церков в цілі злиття з Римською Церквою дорогою впроваджування англійської мови та американізації, що їх суґерував кардинал де Фюрстенберґ на те, щоб Українська Католицька Церква влилась та розплилась в ній без сліду.

Тому ми вважаємо, що фундація повинна причаснитись та зробити відповідний зворот у своїх цілях. Після відбуття 5-го Архиєпископського Синоду Українських Католицьких Владик – вже зайвим є запевнювати Східню Конґреґацію, а особливо її префекта кардинала де Фюрстенберґа, що Українська Католицька Церква в З’єдинених Стейтах Америки – не є частиною Церкви-Матері в Україні. Пора заявити, що фундація піддержує змагання українців-католиків за помісність та патріярше завершення Української Католицької Церкви. В добу єдности, що заіснувала в Українській Католицькій Церкві після останнього Архиєпископського Синоду в Римі, де схвалено Конституцію Помісної Української Католицької Церкви, створено постійний Синод Української Католицької Церкви та полагоджено внутрішній конфлікт поміж філядельфійським митрополитом Амврозієм Сенишином та Синодом Української Католицької Церкви – продовжувалися діяльности та існування фундації в таких рамцях, як дотепер, є шкідливим анахронізмом.

Найвища пора, щоб фундація переставилась на інші рейки та помогла не лише Митрополитові, але і всім владикам нашої Церкви на терені ЗСА здійснити служіння Церкві і Народові згідно з постановами Архиєпископського Синоду. Пропихання ідеї розпорошення на атоми Української Католицької Церкви на те, щоб Конґреґація над нею неподільно панувала, т.зв. «Американська Візантійщина» ватиканських інтернаціоналістів – сьогодні вже не на часі і з цим фундація мусить числитись. Яка радість, що 5-ий Синод поклав край усім цим невідповідним плянам!

2. Українці-католики, члени вашінґтонської парафії св. Родини здивовані також тою обставиною, що на доклади фундації організатори запрошують лиш «вибраних» слухачів, а зовсім іґнорують численну інтелігентську групу, професорів та викладачів місцевих університетів, правників, інженерів, лікарів, ветеринарних лікарів та інших членів цеї групи. Можна ствердити, що на 160 родин тутешньої парафії св. Родини – приблизно дві третини – це щирі українці-католики, вірні члени Української Католицької Церкви та прихильники її помісности. Чи спонзори фундації не знають про існування цеї групи людей? А може вони зумисне її уникають, бо бояться дискусії на актуальні теми Української Католицької Церкви? Чому спонзори фундації ставлять на піддержку людей літеплих чи непричасних до справ Української Католицької Церкви? Хто такі Джуді Петка, чи Е. Мек Кеб, чи М. Бурда? Хоч цей дописувач вже 16 літ проживає в американській столиці, він ще не мав нагоди зустрітись з цими людьми. Яке відношення цих людей до Української Католицької Церкви? Чи крім церковних пікніків з пирогами та голубцями – ці люди мають якебудь інше зацікавлення і відношення до Української Католицької Церкви, її сучасних проблем, та України? Ми вважаємо таке поступовання спонзорів фундації – звичайною дискримінацією української католицької громади, що щедро жертвує на потреби Української Католицької Церкви та живо цікавиться такими церковними справами, як помісність та патріярше завершення Української Католицької Церкви. Ми вважаємо, що конструктивна дискусія та обмін думок є підставою поступу що допоможе нам усім повернути на правильний шлях в праці для добра Української Католицької Церкви.

З. Також сміємо поставити таке питання: Чому не-католик, проф. Лев Добрянський, очолив Українську Католицьку Фундацію? Професор Добрянський ніколи не був членом нашої Церкви ні у нашій парафії, ні деінде. Як кажуть, він є непрактикуючим членом англіканської парафії у Вірджінії. І хоч він напевно є чесною людиною, то це ще не кваліфікує його на голову католицького товариства. Чи дійсно немає іншого довіреного і гідного католика поміж тисячами мирян, що міг би очолювати цю установу? Мабуть щось тут не є в порядку, коли ця католицька організація опирається на людині не-католикові.

В Раді Директорів фундації фіґурує теж ім’я п. Стівена Скубіка. Пан Скубік є аґентом «Пруденшал Іншуренс Компані». Він також не є ані членом нашої парафії, ані тутешньої української громади. Пан Скубік особисто заявив цьому дописувачеві, що він є членом одної римо-католицької парафії у Вірджінії. Хоч п. Скубік є шляхетною людиною, то він зовсім необізнаний в справах Української Католицької Церкви, не знає її історії, змагань за помісність, а донедавна триваючий конфлікт між Верховним Архиєпископом та філядельфійським митрополитом зводив до тої обставини, що гідність американського горожанина не може признати зверхности людини з радянським горожанством.

Осьтакі, більше або менше знані люди творять Раду Директорів фундації. Належать туди ще два смирненькі та безгласні римські доктори: оо. Василь Макух та Мирослав Лобачівський зі Семінарії св. Йосафата, що студіювали в Римі за народньо-церковні гроші, але до сьогодні ні одним словечком не піддержали Українську Католицьку Церкву в її змаганнях за помісність.

Через повищі недотягнення УКФ, нажаль, покищо не здобула популярности серед української спільноти та покищо не служить тим цілям, що зараз лежать в основі розбудови Української Католицької Церкви у вільному світі. На нашу думку, УКФ повинна допомагати українським владикам на терені ЗСА переводити в життя постанови усіх Архиєпископських Синодів Українських Владик. Спільними зусиллями Ієрархії, священства, монашества та мирян, а також їхніх організацій – можна буде досягнути закріплення єдности та помісности Української Католицької Церкви. І УКФ повинна відіграти в тих змаганнях важливу ролю.

Журнал «За Патріярхат» завдячує свою появу виключно тим Хвальним Управам нашого Товариства й Мужам Довір’я, які віддано поширюють його у відповідній кількості і точно сплачують належність до Адміністрації. Зменшення продажі журналу може спричинити труднощі а то й припинення його появи. Проситься тому усіх заінтересованих докласти усіх старань, щоб забезпечити регулярну появу цього, чи не одинокого жерела вірної інформації мирянства.

Умови розвитку організаційних і структуральних справ нашої Української Католицької Церкви дуже специфічні й вагомі не тільки через певну реформу мислі у Вселенській Церкві, якої частиною являється наша Українська Католицька Церква, але й через її власні ускладнення внутрішнього і зовнішнього характеру. Специфічні вони тому, що належать до комплексу церковної політики на найвищому рівні, зазублюючись в аспекті конституційному із століттями прийнятими і практикованими централістичними засадами Вселенської Церкви, а в політичному аспекті з функціями силових відношень міжнароднього значення. Разом із зовнішними ускладненнями рівночасно формувалися й визрівали внутрішні, в душах і мисленні її духовних і мирянських кадрів. Усі ускладнення заключалися в конфліктності поглядів на суть, функцію, ролю й ідею нашої церковної організації, її структуральної стабілізації та існування й розвитку в майбутньому. Тому,  що дія нашого Єпископату була несистематична й нескоординована, у членів його панувала замкненість, через що болюче відчувався брак повної інформації, як також і тому, що куріяльні чинники Апостольської Столиці не змарнували ні одної нагоди, щоб не затирати слідів і доказів існування нашої Церкви в практичному й легальному аспектах, положення нашої Церкви було доволі загрозливим. Починаючи від декількох уже літ кожна корисна й обдумана ініціятива у нашу користь ліквідувалася в зародку, так що дійшло навіть до знаного кожному епізоду весною цього року, коли виїзд Верховного Архиєпископа з Риму до Канаду був практично унеможливлений. Кожне передчасне виявлення плянів натрапляло обов’язково на негайну торпедуючу реакцію одного чи другого відділу Римської Курії і життєві справи нашої Церкви ускладнювалися все більше. При тому можна було виразно спостерегти ще один стратегічний засіб куріяльних чинників, що доволі сподобався декому із наших, – це протягування справи на час, який аж ніяк не працював для нас на користь.

Серед такої непевності і песимізму, поглиблених листом Папи Павла VI про неможливість признання нашій Церкві патріяршого устрою, в дуже короткому реченці миряни дізналися про підготовку Верховним Архиєпископом посвячення відремонтованої церкви святих Сергія і Вакха в Римі, та про відзначення історичних церковних дат – 375-ліття Берестейської Унії і 325-річчя Ужгородської Унії. І в такій майже безнадії, без жадного запрошення й підготовки, як також і без фанфар і пропаганди, в середу 27 жовтня вирушив з Філядельфії один літак прочан до Риму, з ціллю бути присутніми на заплянованих імпрезах та оглянути при цій нагоді Рим, спеціяльно український Рим. Ця скромна група паломників, що не жаліючи свого часу ні гроша зібралася із різних віддалених міст Америки й Канади не усвідомляла, що вона може бути свідком чогось важливішого за нормальне обрядове посвячення церкви. А події саме так укладалися: не так давно Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий разом із двома Митрополитами, Кир Амброзієм Сенишиним із Філядельфії та Кир Максимом Германюком із Вінніпеґу, своїми рішучими виступами на Папському Синоді в обороні нашої знедоленої Церкви на Україні і в опозиції до політики Ватикану супроти комуністичних країн здобули собі визнання у всього християнського світу; в цей сам час їх Блаженство гостював у себе високих достойників церковного й політичного світу, спеціяльно східніх патріярхів; відомо було також, що до Риму на посвячення церкви були попрошені усі наші Владики, та що між ними велись вже певний час зустрічі й розмови, а Папський Синод Католицьких Єпископів, що вже тоді добігав свого кінця, своєю тематикою, і вагомістю створював ідеальну нагоду для того, щоб Владики найбільш знедоленої і переслідуваної помісної церкви, Української Католицької Церкви, невід’ємної складової частки Вселенської Церкви, сказали перед світом їхнє слово в її обороні та поставили їхні тверді кроки для збереження її на майбутнє. Свідомість зважувала тоді значення кожного такого складового елементу витвореної ситуації, за, чи проти добра нашої Церкви, і опановувала почуття кожної присутньої тоді в Римі людини. Під час торжеств прочани й молились в тому наміренні, щоб довше уже така замкненість, невідоме, непевне не тривали, та щоб люба наступна година принесла щось цікавіше, важливіше. Лист Кардинала Війо, Секретаря Стану, в якому він покликаючись на листа Папи Павла VI пригадував нашим Владикам про те, що Верховний Архиєпископ не має авторизації скликувати Архиєпископський Синод, лиш звичайну Єпископську Конференцію, тяжив великим тягарем у душах наших людей, багато з яких готовили себе морально до негайного, і якнайрішучішого протесту. Цей лист, який притемнив своїм змістом усі гарячі надії прочан, друкуємо в перекладі по-англійському на іншому місці цього журналу. Він був доручений усім нашим Владикам окремим ватиканським післанцем. Не доручено його Верховному Архиєпископові.

Переживаючи ці хвилини з жалем, неспокоєм, болем та нетерпінням зібрані в Римі члени Крайової Управи нашого Товариства, разом з представниками мирянських організацій Европи почали діяти у двох напрямах: внутрішньому й зовнішньому.

Оформлені заздалегідь делегації відбули негайно ряд авдієнцій з присутніми тоді в Римі нашими Владиками, під час яких обговорювано значення кожної події, яка відбулась, обдумано положення нашої Церкви серед усіх наявних позитивних і неґативних явищ, та ще раз основно висловлено Владикам невідкличне прохання створити єдність між собою й оформити організаційно помісність Церкви. В цей саме час були виготовлені і доручені Владикам індивідуальні письма, та окреме письмо до Верховного Архиєпископа. Опісля було виготовлене ще одне письмове становище представників організацій до Синоду, в якому ще раз запевнялося наших Владик про гаряче й рішуче бажання організованого мирянства відбути в цю історичну хвилину Архиєпископський Синод, який одинокий може бути гарантією єдности й помісности Української Католицької Церкви в майбутньому. /Гляди відділ «Документи»/.

В цілі запевнення наших Владик про те, що за ними і за їхніми акціями стоїть усе організоване мирянство, телефонами з Риму було зааранжовано висилку телеграм мирян і організацій із кожної країни до їхніх Владик про конечність ? Синоду Українських Єпископів і про повну підримку народу в цьому напрямі. Як можна було завважити, листоноша із площі Мадонна де Монті доручував адресатам сотні таких телеграм. Кожний Владика напевно зрозумів, що не тільки скромна група паломників у Римі, але й весь розкинений по світі народ не стоїть осторонь змагань за правопорядок у нашій Церкві, глибоко переживає ці трагічні хвилини і долучує свій голос до історичних подій у Римі.

Найінтензивніше й найуспішніше працювала комісія зовнішніх зв’язків і преси в складі: пані Е. Піддубчишин, проф. Л. Рудницький, проф. В. Маркусь, проф. М. Лабунька, проф. П. Біланюк та Ю. Карпінський. Зараз на другий день після прибуття до Риму від цієї комісії кожному учасникові Папського Синоду Єпископів було доручено пакет інформаційного матеріялу, що включав журнал «За Патріярхат» ч.18., переклад статті о. Дж. Малоні із того ж журналу по-французькому, листа Кардинала Війо від 29 жовтня цього року, копії голосів світової преси на тему Української Католицької Церкви і її положення, видрукований памфлет про положення нашої Церкви по-англійському, від наших громадських організацій у Великій Британії, та, згідно з вимогою протоколу, чемностеве супровідне письмо до кожного адресата. /Вправді неможливо було влаштувати доручення тих матеріялів Отцям Синоду в будинку нарад, бо там якось довідались про їхній зміст і адресантів. Але скоро знайдено й використано другу можливість – Синодальне Організаційне Бюро/.

Основну роботу ця комісія проробила на форумі інтернаціональної преси, радіо й телебачення, про що наші читачі мали нагоду переконатися у кожній країні їхнього замешкання. Вміле й достовірне подавання стосовних матеріялів зацікавило міжнародніх журналістів, які з повним довір’ям ставилися до наших людей, і вичікували нераз по шість годин на сходах будинку при Мадонна де Монті, щоб одержати й використати відомості про події в нашій Церкві. UP, AP, Reuter, DPA, Prance Press, ASCO видавали в цей час по декілька повідомлень. Ню Йорк Таймс писав про це п’ять разів. На руках референтки публікацій Крайової Управи, пані Е. Піддубчишин, знаходиться 164 публікацій на теми нашої Церкви від усієї столичної преси світу. Католицька аґенція зі зрозумілих причин не видала ні одного комунікату.

На ділі весь ентузіязм і сподівання прочан не були передчасні ані надаремні. Хоч уже в суботу 29 жовтня і неділю 30 жовтня усі вони знали, що в приміщеннях церкви святих Сергія і Вакха відбуваються наради єпископів, то без офіційного комунікату й без «необережного» вислову когось із наших Владик неможливо було знати щось про форму ані про зміст нарад. Щойно перший комунікат, який 1-го листопада в год. 7-мій вечером о. др. І. Хома прочитав по-українському, а пані Е. Піддубчишин рівночасно перевела по-англійському для присутніх журналістів, спричинив у всіх хвилю духового піднесення і сльози радости. /Усі комунікати – гляди відділ «Документи»/. Про цю хвилю вони напевно не забудуть до кінця свого життя. Наступні комунікати про обережні, але тверді кроки нашого Єпископату і про рішення Синоду облетіли блискавкою весь світ.

Що ж до конкретних осягів у Римі то ми, як організація мирянського загалу не тільки що радіємо, але й сміємо рахувати їх сповненням великої частини програми нашого товариства і резолюцій багатьох мирянських форумів. З певністю й радістю можемо бути свідомі того, що

1. Осягнено повну єдність Церкви на базі єдиної віри, традицій і обряду. За це ми молились, працювали й боролися.
2. Осягнено помісність Української Католицької Церкви на базі належних їй прав, силою і волею усього нашого Єпископату. Це було нашим найщирішим бажанням, і за це ми змагалися.
3. Осягнено внутрішню згоду нашого Єпископату, який усуненням непорозумінь скріпився морально й організаційно, ставши тим здібним до рішучих історичних кроків, навіть в обличчі скрайно негативних умов у Ватикані і зовнішньому світі. Це нас морально будує. Цього ми очікували довго.
4. Осягнено порозуміння щодо двох новосвячених Владик у Філядельфії. Хоч осягнено його дорогою внутрішніх договорень Єпископату і процедура залишиться таємницею, миряни мають доволі переконливих фактів щоб вважати цю справу закінченою. Треба лиш жаліти, що ця процедура не відбулася на початку травня цього року, коли на широко виявлене бажання загалу мирянства оба Номінати їздили до Верховного Архиєпископа до Риму.
5. Створено постійне Синодальне Правління нашої Української Католицької Церкви у складі п’ятьох Владик: їх Блаженство Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий – доживотний Голова Синоду, Високопреосвященніший Архиєпископ Кир Іван Бучко, Високопреосвященніший Митрополит Кир Амброзій Сенишин, Високопреосвященніший Митрополит Кир Максим Германюк і Преосвященний Єпископ Кир Андрій Сапеляк.

Черговий етап активности нашого товариства, що тривав від IV-ro до V-ro Синоду, закінчився 1-го листопада. Нове положення вимагатиме’ від товариства перевірки його програмових засад, укладення нової чер- говости акцій та нового унапрямлення праці й акцій мирянства. Не є це метою цієї інформаційної статті заглиблюватися у програмові деталі товариства, лиш ствердити необхідність певної модифікації напрямних діяльности й методів праці товариства. Коли вже є зведена верхня форма будівлі, тоді дбається про виповнення її корисним змістом. Організоване мирянство мусітиме внести в цю ділянку основний вклад своєї позитивної праці. В об’єднаній і впорядкованій церкві крім нормального розвитку релігійного життя створиться краща ситуація для заспокоєння також і культурних та громадських потреб вірних.

Звичайно, не все стається раптово і несподівано. Це стосується і впорядковання нашого церковного життя. Ми вже мали IV-тий Синод. Із його постанов не здійснено нічого. І як багато треба було внести ще організованого зусилля, праці й матеріяльних засобів до скликання V-гo Синоду. При тому немає зараз виглядів на те, що небо над площею Мадонна де Монті ясне, та що там не збираються грізні хмари. Немає також певности в тому, чи гладко прийде здійснення схвалених історичних синодальних постанов, та чи усі ми, ієрархія, духівництво і мирянство встоїмось твердо на своїх позиціях під евентуальним напором куріяльних чинників. Знаємо, наприклад, що в деяких духовних осіб країн Европи існують сумніви що до того, чи був це Синод а чи конференція. Відомо також, що під час V Синоду і після нього багато наших Владик ходили до Східньої Конґреґації. /Не ходили туди Владики з Канади, Преосв. Іван Прашко з Австралії та Преосв. Ярослав Ґабро з Чікаґо/. Знаємо також, що позиція Владик під час візити у Східній Конґреґації не зовсім відповідала становищу Владик помісної церкви – членів і учасників її Архиєпископського Синоду. Трапилися також вислови деяких наших Владик перед кореспондентами чужої преси та перед Філядельфійським Кардиналом Крулем, /який заявив про це у своєму виступі на філядельфійському телебаченні 15 листопада цього року/, що вони не брали участи у канонічному Синоді а лиш у звичайному засіданні, у звичайній до нічого не зобов’язуючій конференції.

Вже навіть у посинодальній дійсності кожний уважний громадянин спостеріг, що пастирське послання з нагоди закінчення V-гo Синоду Українських Єпископів не було прочитане в усіх наших церквах, а лиш в деяких. Виходить, що такого синодального доручення не було, або як і було, то деякі отці духовні дозволяють собі його ігнорувати. Також справа поминання імені Верховного Архиєпископа під час божественних літургій, згідно з його канонічним становищем, ще дальше не впроваджена у практику, і відбуття V-гo Синоду нічого тут не направило.

Усі такі явища ніяк не гармонізують із піднесеними настроями у мирян з нагоди історичних подій у Римі а радше диктують їм обережність. Можливо, що треба виждати, щоб розбурхане море нашого церковного життя затихло поволі, то тоді не буде в ньому місця на двозначні події. А тимчасом організоване мирянство мусітиме виявити ще глибше заінтересування церковним життям, подвоїти свою чуйність і дальшими зусиллями дати повну підтримку під розбудову щойно здобутої помісности. Воно мусітиме бути готове на дальші жертви і на дальшу мобілізацію сил для захисту й оборони здобутих позицій від всяких несподіваних ударів, звідкіля вони не походили б.

Янґставн, 10 березня, 1971
До Високопреосвященного Архиєпископа
Кир Амврозія Сенишина
Митрополита Українців Католиків у ЗСА у Філадельфії, Па.

за посередництвом
Уряду о. Шамбеляна
Лева Адамяка
у Янґставні, Огайо.

Справа: запрошення Блаженнішого Кир Йосифа Кардинала Сліпого до Архиєпархії в цьому 1971 році.

Ваше Високопреосвященство:

Ми, миряни — члени Української Католицької Парохії в Янґставні, довідуємося з часописів, що Верховний Архиєпископ Кир Йосиф прибуде до Канади на відвідини при кінці весни в цьому році.

Ми разом у співпраці з парохіянами наших Церков в Клівленді та Пітсбурзі дуже бажаємо вітати Блаженнішого у наших містах. Ми приступаємо до приготувань величавої візити живучого символа оборони нашої УКЦ в особі Кир Йосифа, щоб тим актом освітлити незламну боротьбу УКЦ і Українського народу проти нечуваного в історії атеїстичного терору і народовбивства у Совєтському Союзі, щоб піднести ім’я Української Церкви й народу в очах Американського середовища, та щоб піднести ентузіазм наших парохіян до нашої Церкви і нашого народу.

Щоб візита Кир Йосифа в Америці була величавою та символічною ознакою нашої гармонійної співпраці і нашої сили, ми, громада Філадельфійської Єпархії, дуже просимо Вашу Ексцеленцію запросити Кир Йосифа до наших парохій.

Офіційні запросини Вашої Ексцеленції та відвідини Блаженнішого по наших парохіях звеличить нашу Церкву не лише по наших громадах і в очах Американської спільноти, але також в очах наших молодших поколінь для слави і єдности нашої Церкви і народу.

Наша Церква завмирає. Наші парохії бідніють. Наша молодь відходить від нашої Церкви і ми станули над берегом пропасти нашого національного і церковного існування. Ми стоїмо над нашою могилою.

Візита Кир Йосифа збудить приспані душі, зелектризує наші збайдужілі громади до повної живучости, та защепить наші душі новим динамізмом до нашого активного існуванням. Розвиток і слава нашої Церкви є також гордістю Вашої Ексцеленції. Ми віримо, що Ваша Ексцеленція використає таку імпозантну нагоду для піднесення духового життя наших парохій.

В імені: УККА – відділ Янґставн
Т-ва СУМА – відділ Янґставн
Т-ва за Патріярхальний Устрій УКЦ – відділ Янґставн передаємо і посилаємо це прохання з виявами пошани до Вашого Високопреосвященства
др. Олександер Сидоряк, голова
Володимир Мисів, секретар

* * * * * * * * * * * * * * * * * *

6 грудня 1970
До їх Святости Папи Павла VI
Ватикан

Ваша Святосте І

Я звертаюся до Вас від імені Української Католицької Церкви. Хоч я не народився українцем, прийняв свячення у Візантійському обряді. Я є Ісусовцем, котрий одержав докторат у східній теології у Понтифікальному Східньому Інституті у Римі і тепер викладаю теологію у Фордгамському університеті. Можливо, в зв’язку з моєю педагогічною діяльністю або через мою ролю як редактора «Діяконії», я дуже занепокоєний станом Української Католицької Церкви.

Шість мільйонів українців, розсіяних по цілому світі, тепер вимагають, щоб Ваша Святість признали їх Верховного Архиєпископа Кардинала Йосифа Сліпого як Патріярха їхньої старовинної Київо-Галицької Митрополії. Я виголосив багато промов і писав статті для Українських Католицьких слухачів в Америці і Канаді. Я вважаю, що українці-католики повинні бути менше під домінацією Східньої Конгрегації, а повинні користуватися більшою автономією для. того, щоб вони могли й далі існувати і розцвітати в діяспорі і на батьківщині.

Певно, що Верховний Архиєпископ, відповідно до Апостольського листа з 2 червня; 1957, Клері Санктітаті, має те саме право і владу, що й патріярх. 23 грудня 1963 року, Священна Конгрегація для Східніх Церков на питання чи Український Митрополит зі Львова може уважатися як Верховний Архиєпископ, згідно з дефініцією Клері Санктітаті, дала позитивну відповідь.

Декрет II Ватиканського Собору «Про Східні Церкви», опублікований Вашою Святістю 21 листопада 1964 р. – параграфи 7-11, передбачав відновлення патріярхального синоду – як традиційної форми управління, де є патріярхати /і рівнозначно, де є верховні архиєпископати/. Собор навіть висловив велике побажання, щоб були створені нові патріярхати, де в цьому є потреба.

На підставі моїх студій церковної історії, зокрема вивчення розвитку централізації всіх Східніх Церков під Апостольським Престолом і дослідження питання про узурпацію їх традиційних прав і їх форм самоуправи, я переконався, що Українські і Мелхітські Церкви є дві існуючі церкви, які могли б і повинні дістати те, що II Ватиканський Собор принайменше дозволив їм у теорії: а саме, цілковите відновлення патріярхального синоду, як звичайну форму самоврядування. Це включало б, через синод всіх єпископів з патріярхом, у випадку Української Церкви – з Верховним Архиєпископом, встановляти власні закони в тих місцях, що були традиційно признані Апостольським Престолом в першому тисячолітті. Це, на мою думку, також включало б право, щоб такі синоди вибирали своїх єпископів, тим самим покінчити з назначуваннями Апостольського Престола.

Історію римської централізації можна зрозуміти як історичний розвиток, що привів до розуміння одної, католицької, апостольської церкви що є рівнозначне з Римсько-латинським патріярхатом. Коли Папа Іннокентій III, після; Хрестоносних походів завоював стародавні східні міста, як наприклад, Александрію, Константинопіль, Антіохію і Єрусалим то він установляв латинські патріярхати, якими керували латинські прелати. Тому було самозрозумілим, що ці ново-признані патріярхи повинні були одержати призначення від управляючого папи. Але в XVI і XVII столітті, коли деякі православні єпископи з’єдналися з Римом, ця сама ментальність була застосована й до виборів всіх східних католицьких єпископів і патріярхів. У 1588 році Папа Сикст V узалежнив всі провінційні /включно і патріярхальні/ синоди від затвердження Апостольського Престола.

Східня Конґреґація у своєму ставленні до східніх католиків в Америці дотепер ігнорувала особливі обряди і традиції в країні, де є більшість римо-католиків. Найліпший приклад цього є цитат з листа 23 липня 1934 року до єпископа Такача, єпископа Уніятської єпархії у Пітсбурґу. Цей документ був підписаний Люїджі кардиналом Сінцеро, секретарем Східньої Конґреґації, в якому кардинал хотів посилити декрет 1924 року, «Кум Дата Фуеріт» і також подібний декрет 1929 року, який наполягав на встановленні целібату для священиків Східнішого обряду католиків в Америці і Канаді. Свої погляди він пояснював так: «Тому що в США існують специфічні умови для рутенської народности, вона репрезентує там еміґрантський елемент і меншість. Тому то ця меншість не може претендувати на збереження своїх звичаїв і традицій, які йдуть в розрізу звичаями і традиціями католиків в США, а тим самим є ліпше мати менше священиків, які могли б бути джерелом глуму і насмішок для більшости американців-католиків.» Цей болючий коментар – це документ Конґреґації без найменшого респекту до обряду, якої речником вона являється.

Подібне наставлення виявив теперішній Префект Східної Конґреґації Кард. де Фюрстенберґ, коли 1 грудня 1969 року він заявив Кардиналові Сліпому, що Синод Українських Католицьких Єпископів що відбувся в Римі від 29 вересня до 4 жовтня 1969 року є недійсним.

II Ватиканський Собор зазначає, що церква це Божий люд, це паломники в пустелі життя, що зустрічаються з Богом під час напружень які можуть бути розв’язані тільки в дусі пошани до своєрідної особливості другої людини і стремління служити ближньому наслідуючи нашого Провідника і Царя Господа Ісуса Христа.

Декрет Східніх Католицьких Церков керується цим основним вченням діянь Святого Духа зважаючи на особливості різних культур і народів, і цим самим толеруючи великі різниці в звичаях, літургіях і формах адміністрації.

І на це я хотів би звернути увагу Вашої Святости, а саме на прагнення українців в Америці і Канаді а також і в цілому світі, здобути більшу автономію в адмініструванні іхньою церквою. Продовжувати керування їхньої Церкви декретами Східньої Конґреґації, це означає кінець існування цієї церкви, або ще гірше, в зв’язку з скандалом для православних і других не-католиків – це означає звести цю прославлену Церкву, яка натерпілася так дуже, виявляючи свою любов до Святішого Отця, Наслідника Христа на землі, до музейного експонату. Це поглибить безодню, яка існує в світі Східніх Церков між римською теорією і існуючою практикою.

Я молюся, щоб у цьому листі не було ніякого тону зарозумілости. Цей лист написаний в дусі молитви і щирости не-українцем щиро заінтересованим, щоб Церква Христа сяяла ще ясніше як провідне світло маяка для всього людства.

Я залишаюся
з глибокою пошаною як Твій син во Христі
о. Джордж Малоні

* * * * * * * * * * * * *

До їх Святости
Павла VI, Патріярха Заходу
Єпископа Риму, Першого поміж Рівними

Ваша Святосте!

Ми, студенти українського походження, в США, звертаємося до Вас в дуже важливій справі, а саме в справі установлення Київсько-Галицького Патріярхату. Українці-католики в Україні і поза межами України, моляться за днем, коли цей радісний момент буде проголошений. Всупереч заявам деяких членів Курії, таке рішення тільки скріпить духа і віру не тільки наших братів-католиків, але також наших братів-православних на Україні. Ми добре усвідомлюємо собі, що Ваша Святість дбає про духові блага повіреного Вам стада, ми одначе обстоюємо думку, що духові блага українських католиків можна найкраще задовольнити встановленням Патріярхату. Цей Патріярхат не тільки служив би приводом церковної єдности, але ми віримо, що коло нього згуртувалися б усі українці, православні, католики і протестанти.

Проте, Ваша Святосте, ми не можемо затаїти обурення і приголомшення з приводу акцій декотрих членів Римської курії в недавньому минулому, а саме Євгена кардинала Тіссерана і Максиміліяна кардинала де і Фюрстенберґа. Ці два мужі образили честь усіх українців, і тому ми тепер вимагаємо їхнього усунення з їх високих постів. Кардинал Церкви, який намагається заперечити честь народу, що найбільше витерпів у найновіші часи за Бога, нижче всякої критики, а коли він ще намагається це робити брехнею, пів-правдою, інсинуаціями, так як зробив кардинал Тіссеран, то це вимагає рішучої акції з боку Вашої Святости.

Вчинків кардинала де Фюрстенберґа, які йдуть у розріз з добром і Східних Церков, яких інтереси він повинен захищати, є забагато, щоб тут їх згадувати. Згадаємо кілька прикладів, щоб ілюструвати, що ця людина цілком некомпетентна, щоб займати свій високий пост. Кардинал де Фюрстенберґ в одній із своїх промов сказав, що асиміляція нашої Української Католицької Церкви в більшу Римо-католицьку Церкву є не тільки невідкличною, але дуже побажаною. Ми цього не бачимо. В ритуальній асиміляції, ми добачуємо відхилення, яке рішуче відкидаємо. Ми домагаємося наших старовинних прав і привілеїв, які датуються 988 роком, а саме автономної внутрішньої структури в нашій Церкві у формі патріярхату, жонатого священства, яке є традиційним у всіх Східніх Церквах, і вимагаємо покінчити з домінацією Священної Конгрегації для Східніх Церков, яка є опанована латинським клером і заступити її синодами Східних Церков. І ще раз, просимо Вашу Святість, установити Київсько-Галицький Патріярхат, який відповідає історичному титулові Митрополита Києва-Галича, що є рівнозначним з Митрополитом усієї Руси /або Рутенії/. Ця назва відповідає Україні а не Росії. Поки це не буде здійснене, багато енергії буде витрачено, яку можна б використати на конструктивну працю нашої Церкви. Це однак не здійсниться поки не встановиться патріярхат, бо ми вважаємо це необхідним для дальшого духового розвитку Української Нації. Ми не припинимо наших зусиль, поки наші домагання не будуть здійснені.

Олег Ільницький
Президент Української Студентської Громади

В рямцях Першого Світового Конгресу Вільних Українців 1967 року в Ню Йорку відбулися світові конференції складових його частин: науки, культури, ветеранів, кооператорів, жіночого та молодіжного рухів. Одною із них була конференція мирян, скликана Патріярхальним товариством та Українським Християнським Рухом. Конференція була успішною, численною, і репрезентативнішою з-поміж інших, коли рахувати участь в ній шіснадцяти священиків, втому й Президента СКВУ о. В, Кушніра, та провідних діячів мирянського руху з багатьох країв. Компетентними людьми теологічних наук та організованого мирянства поставлено на цьому високому форумові життєві справи єдности, помісности й самобутности Української Католицької Церкви у ясній і виразній концепції синодального устрою й завершення її структури патріярхатом. Хоч подія ця мала місце вже після Ватиканського Собору II, який своїми постановами привернув усі традиційні права і привілеї Східнім Церквам, то за конечність і слушність такої програми конференції мирян і на такому форумі промовляла гірка дійсність, що тих привернених прав не введено в практичне життя Східніх Церков тоді, ані сьогодні. За введення тих прав в життя треба було змагатися тоді, й тепер, з багатьох можливих церковних і громадських форумів, що було виразним і ясним імперативом для кожного церковного й політичного діяча. Наше товариство, яке взяло на себе ролю промотора змагань за права Церкви, може й не усвідомлювало собі тоді повної скомплікованости цієї проблеми, кількости своїх та чужих противників, і також далекойдучих пов’язань предмету його діяльности у сфері міжнародніх стосунків.

Глибоке нерозуміння цілі мирянського руху виявили тоді ці відповідальні за СКВУ політичні сили, які постановили його повністю зіґнорувати, справами Церкви «не займатися», не рахувати відбутої конференції мирян складового частиною СКВУ, не прийняти і не друкувати її матеріялів і не допустити її делеґатів до співвирішного голосу. Преса послушно елімінувала усі вістки про цю конференцію, затаїла її перед своїми й чужими, а мирянство перед римськими чинниками репрезентував тоді наш Митрополит А. Сенишин, опираючися власне на УККА і СКВУ. Тінь Митрополита налягла на СКВУ й з мирянського зібрання не залишилось нічого. Так встилізована політика СКВУ одержала благословення Митрополита, а він в заміну одержав апробату політичних сил СКВУ на церковну політику. Діячів мирянського руху усунено в тінь на їхні скромні позиції у не визнаній, не публікованій і нечисленній одній організації, з форуму якої вони були змушені зачати своїми скромними силами знова акцію за єдність і помісність Церкви.

За рік від створення СКВУ прийшов час на другий «історичний» момент, характеристичний словами – «ми тоже за патріярхат»… Усі сили від високої політики, що від церковних справ на першому СКВУ відхрестились, взялися нагло власне за церковні справи, бо на американську землю своєю ногою вступив Верховний Архиєпископ з Риму. Прийшла нагода на голосні привітання, заяви, авдієнції, знимки, концерти і навіть про большевицький паспорт забули. Відбулося усе те, що далеке від змісту, суті, від конкретної акції, зобов’язань, усе призначене лише на показ, на великий шум, розраховане на заспокоєння нераз невибагливої людської опінії паперовим славословієм. Заіснувала доба найбільшого в нашій еміґраційній дійсності обману з дизорієнтацією громади що до становищ її центральних організацій, політичних груп що ними керують, та Ієрархії, в руках якої практично й лежить ключ до розв’язки загрозливого церковного положення. Переставленням пропаґандивної машини СКВУ на патріярхальний концепт витворювано серед громади переконання, що усі організовані дії мирян у справах церкви повинні зупинитися, та що церковними справами повинні займатися лише церковні комісії при УККА та СКВУ. Підмінення незалежної мирянської організації такими комісіями було розраховане на подвійний успіх альянсу Митрополит Сенишин – СКВУ. СКВУ прагнучи до тотального опанування еміграційного життя елімінував би нашу організацію як цю громадську силу, яка розвинулася без його дозволу й контролі, а Митрополит упростив би собі справу з мирянством даючи ліцензію на це в руки СКВУ і його «координацій».

Це по формі. А по суті Митрополит маючи тих самих своїх людей у СКВУ й УККА мав би великі можливості обмеження такого мирянського руху й пристосування його до цілей його власної церковної політики. Це було проведене до певної міри в Ню Йорку, дня 29 січня цього року під час пленуму СКВУ. Мирянські вимоги, оформлені немічно так, щоб Митрополит апробував їх, пішли від комісії до координації, від координації до СКВУ, від СКВУ до «Свободи» й далі не було вже куди іти. Митрополит Сенишин дивився згори на цю комедію, а багато мирян ще й досі переконані, що це велика й відповідальна громадсько-церковна політика. Не було б у тому нічого поганого й роля СКВУ була б у кращому світлі, як би Митрополит Сенишин не вів своєї відривної «візантійської» церковної політики, а був льояльним членом Синоду Українських Єпископів і практичними акціями обстоював і творив єдність і помісність нашої Церкви. А тому, що практичні потягнення Митрополита Сенишина є проти єдности й помісности Української Католицької Церкви – УККА та СКВУ кооперуючи з Митрополитом виконують у цьому затяжному змагу шкідливу для Церкви й народу функцію. Комісії УККА та СКВУ діючи в порозумінні з Митрополитом у точно визначених ним рямцях не є виразником почувань і думок громади до Ієрархії, але стали виразником бажань Ієрархії до громади. Вони не можуть бути інструментом тиску громади на Владик,бо стали інструментом тиску Владик на громаду.

Коли не без натиску організованого мирянства дійшло до скликання Синоду Українських Єпископів в Римі 1969 року, Митрополит Сенишин виїхав скоро з Риму щоб не бути в ньому учасником. В слід за ним виїхали з Риму особи з проводу УККА та СКВУ не зареаґувавши ні одним словом на поведінку свого Митрополита. Під час візитації Кардинала Фюрстенберґа у Філядельфії в грудні 1969 року, яка була рівнозначною з уневажненням Синоду Українських Єпископів 1969 року як канонічної інституції, УККА та СКВУ не стали по стороні народу й не запротестували перед Митрополитом і Римом проти таких зневажливих актів, а стали проти народу, по стороні Митрополита Сенишина й на його аранжовку пішли з поклоном до Кардинала Фюрстенберґа. Під час авдієнції вони й поставили Кардиналові декілька провокативних питань з ціллю одержати на них шкідливі для наших церковних змагань відповіді й пустити їх у пресу.

Зростаюче занепокоєння й обурення суспільства на поведінку Митрополита Сенишина призвело до створення на СКВУ історії з долученням підпису Митрополита до постанов Синоду про патріярхат і стосовними комуністами піднесено цю подію до історичного значення. Задекляруванням з трибуни СКВУ «однодушної єдности» наших Владик, тобто явної неправди, придушено весь організований громадський натиск на Владик у справі правопорядку, бо, мовляв, усе вже є у правопорядку, та відтягнено справу на довше, тобто прогаяно ще один рік часу. Митрополит Сенишин виграв цей рік часу на СКВУ. Патріярхальне товариство програло його ганебно, бо час працює не для нього.

Заспокоївши людську опінію підписом Митрополит Сенишин використав цей виграний рік на послідовне заперечування прав помісности нашої Церкви й законности Синоду Українських Єпископів, конферуючи з ієрархами візантійського обряду на власну руку, вводячи зміни в літургії на власну руку і вкінці приготовляючи номінацію свого єпископа-помічника в порозумінні з протиукраїнськими чинниками Східньої Конґреґацігї, демонстративно без порозуміння із Верховним Архиєпископом.

Коли народній гнів знова дав про себе знати, СКВУ поспішив на поміч Митрополитові ще раз. Після невдалої поїздки делегації СКВУ до Риму, де в цей сам час перебував і Митрополит Сенишин, вжито ще раз випробувану минулого року методу з долученням підпису Митрополита. Скликано засідання Президії СКВУ, запрошено Митрополита Германюка, якого високий авторитет використано вже для цієї цілі вдруге, і проголошено комунікатом, що він «мав змогу познайомитися зі змістом письма» з минулого року. Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий такої «змоги» й досі не мав.

Постає питання – як довго думає СКВУ чарувати українську громаду підписами Сенишина й не бачити що за тим криється добре зааранжована в Римі затія роздрібнити до решти нашу церковну організацію і позбавити її можливости мати свій зложений з українських єпископів провід, та що Митрополит Сенишин відіграє в тому першорядну ролю? Чи треба сумніватися в тому, що в Римі простудіювали формати наших громадських діячів до ниточки й переконалися, що вони готові творити запліччя для шкідливих акцій Митрополита Сенишина, присипляючи увагу народу комунікатами про «однодушну поставу наших Владик»?

Митрополит Сенишин має кращі від СКВУ дороги до полагодження: справ «патріярхату». Верховний Архиєпископ, Синод, міжєпископські зв’язки, або врешті сам його Митрополичий уряд міг би бути відповідним форумом проголошення зміни політики священству й вірним. Жадної із тих форм Митрополит не вибрав тому, що це був би легальний крок і зобов’язання до практичної церковної єдности. А заява СКВУ такої легальної сили не має, але зате добре відвертає увагу громади від діл Митрополита.

Запитатись треба у СКВХ – на кого розрахований черговий обман із долученням підпису Митрополита Сенишина до постанов Синоду, коли він сам не збирається його гонорувати?

Повищу заяву Товариства вислано до преси зараз чергового дня, по проголошенні номінації о. Івана Стаха єпископом-помічником Філядельфійської Архиєпархії. Це була перша реакція Товариства на явне й не перше вже порушення основних прав нашої Церкви і її Синоду Владик Римськими властями. Згідно з правом і традицією Східніх Церков, які їм привернено на II Ватиканському Соборі, номінування Єпископів – це прерогатива Патріярхальних або Архиєпископських Синодів тих Церков. У нашому випадку це право задержала собі Східня Конґреґація, яка; без уваги на постанови II Ватиканського Собору намагається й на дальше здійснювати його у нашій Церкві. Східня Конґреґація вже двічі пробувала номінувати для нас єпископів минулого року, і два рази не дійшло до здійснення цих спроб. Щойно тепер вдалося нашому Філядельфійському Митрополитові при помочі куріяльних монсіньйорів перевести цю номінацію спеціяльними дорогами. Тому, що поїздка Митрополита Сенишина до Риму була законспірована, його авдієнція у Святійшого Отця: не публікована як це звичайно повинно бути, а Отець Шамбелян Іван Стах достосувався до цього конспіративного способу й ще досі не скомунікувався в цій справі з Верховним Архиєпископом ані не виявив бажання поїхати до нього – цілий цей процес виявився підготованою змовою проти нашої Церкви, проти її Синоду, та проти волі широких мас вірних.

Станувши перед такою складною ситуацією Крайова Управа Товариства заініціювала декілька акцій прохань, насамперед до о. Івана Стаха, до наших Владик, щоб вони здержалися від уділення єпископських свячень аж до полагодження цієї справи із Синодом Українських Єпископів, та до громадської опінії мобілізуючи її на оборону належних нашій Церкві прав. Негайно вислано телеграми – до Святійшого Отця, до Владик, до о. Стаха та до Апостольського Делеґата у Вашінґтоні. У останнього Крайова Управа просила негайної авдієнції в справі номінації о. Стаха, але одержано відмовну відповідь. Листи до наших Владик в цій справі залишились без відповіді, а деякі були неприйняті й повернулися.

Через брак комунікації з Владиками делеґації Товариства не могли їх відвідати. Зате вже в перших днях березня ц. р. делеґації Товариства відбули розмови з о. Іваном Стахом, та з екзекутивами трьох братських союзів: Українського Народнього Союзу, Українського Робітничого Союзу та Провидіння. Розмови з проводами тих організацій вважалися корисними тому, що своєю питомою вагою вони могли були в цій ситуації успішно впливати на дальший розвиток подій. Братські організації мають у своїх руках пресу, більші матеріяльні засоби і близькість стосунків до Владик. Вони також є і господарями у центральних громадських організаціях. Хоч цим делегаціям не вдалося успішно заанґажувати ці сили, разом з їхніми засобами й можливостями, до акцій натиску на спрямування номінації о. Стаха через Синод Українських Єпископів, то принайменше вдалося їм витворити загальну атмосферу, в якій конечність якоїсь дії була вимогою загальної людської опінії.

Лиш під впливом такої людської опінії наші центральні організації, господарями в яких є до великої міри братські союзи, рішилися на певні кроки. Вже 11 березня виїхала делеґація СКВУ, в складі П. Лисогір, Г. Білинський, М. Стахів та Б. Гнатюк, до Риму. Не випадково виїзд цієї делеґації синхронізувався із побутом у Римі Митрополита Сенишина. Друга делеґація, складена із дев’яти людей, від нашого Товариства, від Т-ва Св. Андрея, від Приятелів УКУ та від Студентського Комітету, поїхала до Риму день скорше. Присутність тих двох делеґацій в Римі, їхній персональний склад, розбіжність їхніх цілей і врешті конфронтація їх на авдієнції у Верховного Архиєпископа причинилися до певного уточнення позицій обох сторін. Заява трьох американських Владик, комунікат Президії СКВУ, заяви Митрополита Сенишина та повідомлення його Митрополичої Канцелярії появилися лише в результаті певного натиску зі сторони вірних. І хоч в тих комунікатах оминається конкретних питань, які хвилюють нарід, оперується загальниками й недвозначно опрокидується діяльність Крайової Управи нашого Товариства, то це нас не турбує, бо все ж таки це дасть кращу можливість громаді зрозуміти сучасні потягнення її громадських і церковних чинників. Перед громадою не закриється сьогодні вже нічого й вона не задоволиться самими заявами, а вимагатиме діл.

Крім поданих вище акцій Товариство рішило зробити ще одну форму вияву людської опінії – демонстрацію. Переведено їх декілька. Негайно після пресових повідомлень про номінацію о. Стаха спонтанно й без підготовки з’явилися демонстранти з плякатами в його парафії у Йонкерсі. Опісля дня 3 березня, коли було відомо про те,що о. Стах мав мати авдієнцію у Апостольського Делеґата у Вашінґтоні поїхали демонстранти й туди. Цей епізод був досить вірно поданий у столичній пресі. Рішенням Управи Товариства проведено більшу демонстрацію мирян дня 4 квітня ц.р. у Філядельфії перед палатою Митрополита Сенишина напроти катедри Непорочного Зачаття. Ціль маніфестації була заздалегідь широко опублікована у пресі й іншими доступними засобами. Оборона прав помісности Церкви була головним мотивом маніфестації, але й були домагання щоб єпископська номінація о. Стаха була переведена через Синод Українських Єпископів.

Хоч підготовка була коротка а протиакція Митрополичої Канцелярії настирлива, то маніфестація своєю чисельністю, організованістю, програмою та волевиявленням народу була вдалою. Біля чотирьох тисяч учасників було із близьких міст Філядельфії та Ню Йорку з околицями, а з віддаленіших міст, як Чікаґо, Рочестер, Клівленд, Ню Гейвен, Бріджпорт та Гартфорд були представники. Взірцевий порядок маніфестації був практичним запереченням спрямованих на підірвання довір’я до організованого мирянства і його проводу комунікатів Митрополичої Канцелярії, де їх представлялося як невеличку групку підривних елементів.

Маніфестація закінчилась вічем, в якому доповідачі двома мовами дали яскраву аналізу сучасної ситуації та випливаючих з неї вимог дальшої громадської акції за церковні права. Головним ляйтмотивом думок на вічу було те, що кризова ситуація зростає тепер кожного дня й обіймає щораз ширший засяг нашого духового і громадського життя. Не залишається тут часу ані можливости на відкладування й вичікування, бо вже тепер кожний громадянин індивідуально, кожна католицька родина й також кожна громадська організація сукупно мусять визначити своє конкретне становище у змагу за права Церкви: по стороні її прав, Синоду Українських Єпископів і Верховоного Архиєпископа, або по стороні Східньої Конґреґації і Римської Курії.

Слава Ісусу Христу!

Трентон, дня 5 травня 1971

їх Високопреосвященство

Архиєпископ Української Католицької Церкви

Митрополит Амврозій Сенишин у Філядельфії

Ваше Високопреосвященство!

До відома Крайової Управи Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви на нараді в дні 17 квітня ц.р. наспіла вістка, що двох молодих людей рішили посвятити своє життя та спалити себе на знак протесту проти номіновання Апостольським Престолом єпископа для нашої Церкви, без відома і згоди Верховного Архиєпископа і Синоду наших Владик. Затрівожені цею вісткою душпастирі, рішили почати голодівку, щоб в цей спосіб спонукати Владик зрозуміти скрайн€ загрозливу ситуацію, рятувати молоде життя й таким чином зберігти нашу Церкву від нечуваного в її історії скандалу.

У зв’язку з цим, Головна Управа Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви вважає своїм обов’язком ствердити слідуюче:

1. З жалем і занепокоєнням Крайова Управа стверджує, що такі прояви не є згідні з християнською мораллю, не відповідають громадським принципам нашого Товариства і за них, хто б їх не виконав, Товариство не відповідає.

2. Того рода розпачливі прояви неконтрольованих глибоких зворушень серед мирян є наслідком постійного іґнорування та нехтування прав нашої Церкви.

3. Відсутність якоїнебудь дії наших Владик в обороні цих помісних прав Української Католицької Церкви, мимо прохань, заяв і протестів вірних, ці почування тільки поглибили.

4. Крайова Управа вважає, що прийшла крайня пора, щоб наші Високопреосвященні і Преосвященні Владики з більшим зрозумінням і любовю поставилися до прохань вірних, щоб трактували їх як невідємну частину Церкви, що її Вони очолюють.

5. В почутті відповідальности за спокій в громаді й добро нашої Церкви, Крайова Управа звертається до Вас, Високопреосвященний Владико, з проханням ужити Вашого високого авторитету для створення моральної рівноваги серед вірних і відвернення евентуального нещастя, бо лише у Ваших руках така можливість є.

Вірючи в позитивне сприйняття наведених прохань, залишаємось з глибокою християнською пошаною і відданістю

За Управу

д-р Зиновій Ґіль, голова

д-р Роман Осінчук, голова Ради

д-р Р. Навроцька, секретар

The early Spring of 1971 saw an influx of Ukrainians into Rome. The first to arrive was our own Metropolitan Ambrose Senyshyn. He was followed by a nine-member delegation composed of representatives of the clergy Society of Saint Andrew, the Society for the Promotion of the Patriarchal System for the Ukrainian Catholic Church, Friends of the Ukrainian Catholic University in Rome, and the Ad Hoc Student Committee for the Ukrainian Catholic Patriarchate0 Then came a four-member delegation representing the World Congress of Free Ukrainians.

What brought all these people to Rome?

Speaking for the nine-member delegation, it can definitely be said that it made the trip out of concern for the future of the Ukrainian Catholic Church, concern for the growing credibility gap between Vatican words and deeds created by post Vatican II Curial policies.

The Decree on Catholic Eastern Churches accepted by Vatican Council II and promulgated by Pope Paul VI on December 21, 1964, proclaims “high esteem” for the traditions of the Eastern Churches. It recognizes that the “Churches of the East, as much as those of the West, have a full right and are in duty bound to rule themselves, each in accordance with its own established disciplines” (5); exhorts those who have fallen away from the traditions of their Church “to take steps to return” to these (6); insists on the reestablishment of the rights and privileges of the Eastern Catholic Churches — those recognized them “in time of union between East and West”(9); rules that the “patriarchs with their synods are the highest authority for all business of the patriarchate” (9); and then states that what has been said of the patriarchs is “valid” also in respect to major-archbishops (10).

Earlier, December 23, 1963, the Apostolic See recognized the Metropolitan of Lviv, Archbishop Joseph Slipyj, as Major-Archbishop. Being the only Major-Archbishop in the entire Catholic Church, it is obvious from article 10 of this decree that Major-Archbishop Joseph Slipyj has patriarchal rights. He began to exercise them. In time he convoked the Fourth Archiepiscopal Synod of Ukrainian Catholic Bishops. It met in Rome from September 29 through October 4, 1969. All “but one of the Ukrainian Catholic bishops of the world attended it. The absentee was Metropolitan Ambrose Senyshyn of Philadelphia. This synod accepted the synodal system of administration for the Ukrainian Catholic Church and petitioned the Holy Father to elevate the status of Major-Archbishop Joseph to that of a Patriarch. All present signed this petition. There is no proof that the absentee from the synod ever added his signature to this petition though efforts have been made to convey this impression.

Despite the reassertion by Vatican Council II of the rights the Ukrainian Catholic Church possessed when it reestablished its affiliation with Rome in the Union of Brest in 1596, the Sacred Congregation for Eastern Churches is making constant efforts to maintain administrative control over this Church. It made an effort to invalidate the October 1969 Synod of our bishops. The most recent violation of the rights of our church is the method of the nomination of Monsignor John Stock as auxiliary bishop of Philadelphia. The nomination was made without knowledge, let alone the consent, of the Head of the Ukrainian Catholic Church, beyond the synod of our bishops. His Beatitude Major-Archbishop Joseph Cardinal Slipyj was not even granted the courtesy of notification of it from official Vatican spokesmen. He learned about it from the newspapers as did the average layman. Such a usurpation of the rights of our Church and violation of the dignity of our Confessor of the Faith is highly demoralizing. It is intolerable. Coming on the heels of Archbishop Agostino Casaroli’s trip to Moscow during which he was reported defending the rights of the Roman Catholics in Lithuania, Polish Catholics in Lviv and Odessa in Ukraine but maintaining silence about the rights of approximately five million Ukrainian Catholics in Ukraine, the method of the recent nomination was interpreted as proof of the rumored Vatican-Moscow agreement to lay the Ukrainian Catholic Church on the sacrificial block for the promulgation of a Vatican- Moscow dialogue in the interest of some indefinite “higher cause”.

Fellow Ukrainian Catholics, on its native territories our Church has been legally liquidated. Those remaining in the Silent Church of The Modern Catacombs are persecuted. In the non-communist world this Church is exposed to the dangers of assimilation because it lacks an integrated administrative system of its owne It suffers from the absence of a patriarchal system of administration. In the Western Church the principle of collegiality has been fostered in the post Vatican II era as an innovation. To the Eastern Churches, our Church among them, this principle is a tradition the promulgation of which assures the survival of the particular Church and the negation of which spells its doom. If you are not interested in defending the rights of your Church because you are blinded by a misconception of the principle of Universality, then remember that the motto of the Universal Church is “Unity in diversity, equality for ali. Be a Catholic in the best sense of the word. Join our efforts in the promulgation of a patriarchal system for the Ukrainian Catholic Church. Its establishment will remove the credibility gap between Vatican promises and policies.

Public Relations Department, Society for the Promotion of the Patriarchal System for the Ukrainian Catholic Church

Яких чотири роки тому звернувся до мене мій приятель, великий прихильник Т-ва за Патріярхальний Устрій, із зазивом включитися до акції цього руху. Цього листа збув я мовчанкою. Виглядало мені тоді, що до усіх наших політичних сварок і незгод долучується ще одна – релігійна, де майже завсіди першу ролю грають особисті амбіції і боротьба за владу і впливи. Думав, от ще один старокалєндарник /між іншими до яких і я належу/.

Діткнув мене виступ кард. Фюрстенберґа 1969 p., де він вимагав з’єднатися нам з американською латинською Церквою.

Обурив мене лист кард. Тіссерана, в якому він заперечив взагалі існування української нації.

Але врешті змусив мене до перевірки мого підходу до руху за Патріярхат лист нашого Владики Шмондюка, в якому він домагається реєструвати нашу Церкву у стейтових властей на «/українсько/-візантійську діє цезію», із виразним вимаганням, що назва «українська» мусить бути у дужках, отже лишень тимчасова.

У цім домаганні я бачу три головні застереження:

Ставлення української назви у дужки, це лиш доказ почуття меншевартости.

Офіційне форсування «візантійської» назви нашої Церкви вказує на дволичність наших американських владик, які у всіх своїх святочних чи оказійних зверненнях розпинаються за Українську Католицьку Церкву, не уживаючи ані в одному випадку назви «візантійської», а на ділі нехтують нею.

Форсування «візантійської» назви покривається із домаганням кард. Фюрстенберґа – латинізації нашої Церкви.

У висліді тих сумнівів поїхав я 4-ого квітня на маніфестацію проти способу іменування о. Стаха єпископом до Філядельфії, де зібрав деякі матеріяли. І щойно тоді відчинилися мені очі. Я побачив, що рух за Патріярхальний Устрій це не якась церковна проблема, але самооборона українського народу проти послідовної і підступної акції Конґреґації для Східних Церков цілковитого знищення не лише нашої Української Церкви, але навіть і нашого імени і з виразним наміром цілковитої асиміляції нас із чужим нам середовищем.

Щоб краще зрозуміти наші теперішні церковні проблеми треба вглянути дещо в історію нашої Церкви. Як відомо, 1596 р. Берестейською Унією частина нашого народу з’єдналася із Римом під умовою, що задержує свою самоуправу, вибір єпископів, творення єпархій, задержує свої звичаї і обряди, дозвіл на жонатих священиків – іншими словами, задержує свою Помісність.

Одначе вже в короткому часі частину тих прав перебрала собі Конґреґація для Поширення Віри, а опісля спеціяльно створена «Конґреґація для Східних Церков», де верховодять у більшості італійські прелати, як префект кард. Фюрстенберґ і секретар архиєп. Бріні.

Для них наша Українська Церква була завсіди сіллю в оці, здається, головно з огляду на право висвячувати жонатих на священиків. На їхню думку це впливало деморалізуюче на їхнє священство.

Не могли вони багато вдіяти у тім напрямі на наших землях і тому звернули свою увагу на нашу еміґрацію, розпорошену, і тому легшу до опанування. І так кард. Сінцеро, секретар Східньої Конґреґації, у свому листі від 23 липня 1934 р. до єп. Ткача Уніятської Церкви у Пітсбурґу, покликаючись на декрети з 1924 і 1929 р., наполягав на встановлення целібату для священиків Східнього Обряду в Америці й Канаді. Він писав: «тому, що в ЗСА існують специфічні умови для рутенської народности, вона репрезентує там еміґрантський елемент і меншість, то ця меншість не може претендувати на збереження своїх звичаїв і традицій, які йдуть у розріз із звичаями і традиціями католиків у ЗСА, а тим самим є ліпше мати менше священиків, які могли б бути джерелом глуму і насмішок для більшости американців-католиків.»

І ця підривна акція Східньої Конґреґації триває далі. Їхній теперішній префект, кард. Фюрстенберґ, висловив те саме домагання 1968 р. до нашої делегації з Чікаґо, а опісля, 1969 p., у Філядельфії, що саме дало спонуку до маніфестації проти нього.

Що ця підривна акція триває дальше, то найкращим доказом можуть бути події у нашій богословській семінарії ім. св. Йосафата у Римі, яка є на удержанні Східньої Конґреґації і проваджена Василіянами.

Весною 1967 р. 9 питомців виступили із семінарії у наслідок конфлікту із ректором через брак попертя ректорату у змаганнях Верховного Архиєпископа за здобуття самоуправи Української Католицької Церкви.

Дня 1-го лютого 1968 р. прийшло до другого зудару, де 28 питомців запротестували проти листа о. Іваняка, в якому цей ображував Верховного Архиєпископа. Ректор протест відкинув. Тоді питомці написали листа до кард. Фюрстенберґа, як до свого префекта, і відповіді не одержали. Двічі висилали вони до нього своїх представників, але Фюрстенберґ їх не прийняв. Врешті вислали вони листа до папи. Але і цей лист залишився без відповіді. Тоді один із питомців дістався до папи з якоюсь групою паломників і вручив того листа особисто.

Фюрстенберґ зажадав слідства, щоб викрити особу, яка вручила листа. Деякі питомці твердять, що їх переслухувано по 30 годин під яскравим світлом, отже методами славнозвісної Інквізиції, чи совітського НКВД.

Виновника не викрито, і тоді 27 питомців одержали ультимат: або покаятися, або виступити. Виступили 24, і 12 із них перейшли на теологію до Інсбруку. Опісля 7 із них повернули до Риму для роблення докторату. Одначе їм відмовлено висвячення.

Справу патріярхатів вияснив Другий Ватиканський Собор, який при участі 2700 владик дня 21 листопада 1964 р. видав Декрет «Про Католицькі Східні Церкви». У цьому Декреті в Арт. 5 признається заслуги Східніх Церков для добра Вселенської Церкви і усталюється право полагоджування їхніх проблем згідно з їхніми «усталеними законами».

Арт.6 взиває заховати їхні літургічні обряди і їх усталений спосіб життя, і робити зміни лише у випадку конечних організаційних уліпшень їхньої Церкви.

Арт.7 до 11 обговорюють патріярхальну систему і вияснюють права і чини патріярхів.

Для нас українців важний арт. 10, який усталює, що всі зарядження Собору відносно патріярхів відносяться рівно ж до Верховних Архиєпископів. А кард. Сліпий був признаний Верховним Архиєпископом дня 23 грудня 1963 p., і він має право:

–        Іменувати єпископів;

–        Закладати нові єпархії;

–        Скликувати Синоди;

–        Перевіряти літургічні книги.

Арт.11 стверджує, що патріярхальний устрій є традиційний для Східніх Церков і Собор гарячо поручає творення нових Патріярхатів, які, одначе мусять бути затверджені Собором, або папою.

Саме на підставі рішень цього Декрету Верховний Архиєпископ почав старання про створення Києво-Галицького Патріярхату і скликав Синод усіх українських Владик, який тривав від 29 вересня до 4 жовтня 1969 р. На Синоді прийнято для нашої Церкви патріярхальну систему, і вислано до Святішого Отця відповідне письмо, яке підписали усі наші владики, за вийнятком митр. Сенишина.

Ще в часі нарад Синоду, дня 3 жовтня, митр. Германюк вручив підписану петицію секретареві стану, кард. Війо. Цей, після прочитання петиції заявив, що створення Українського Патріярхату в теперішній час є неможливим із наступних причин:

1. Створення Українського Патріярхату загострило б переслідування Української Католицької Церкви в Україні, та що Українська Католицька Церква під теперішню пору не має своєї власної території;
2. Таке рішення перешкодило б екуменічним контактам з Московським і Константинопольським Патріярхами;
3. Це пошкодило б відношенням Совєтського Союзу із Ватиканом.

Так доля Патріярхату була пересуджена ще перед закінченням Синоду, і то на базі наївних причин.

Відносно переслідування Української Католицької Церкви, то Вона ж і так була вже вповні зліквідована. Вже 1946 р. арештовано 11 єпископів, 2 Апостольських Візитаторів, 2951 священиків. Усі наші Єпископи згинули, за виїмком двох, а саме: Верховного Архиєпископа Кир Йосифа і пряшівського єпископа Кир В. Гопка, якого врешті Східня Конґреґація скинула, а на його місце назначила словака – Гірку!

У справах політичного відношення Ватикану до Совєтського Союзу, то кард. Війо потвердив те, чого ми усі боялися. Задля сумнівного діялогу з атеїстичною Москвою, Ватикан жертвував п’ять мільйонів українських католиків. Як знаємо із хроніки, 1965 р. відвідав Ватикан зять Хрущова – Аджубей, 1967 р. президент СРСР Подґорний, 1969 р. митр. Нікодим, 1970 р. Ґромико, і усі ці відвідини відбулися під загальним зрозумінням, що т.зв. Львівський Синод 1946 р. є важним, визнаним, і в наслідку того ніде в політичних акціях Ватикану не згадується вже про нашу Церкву на Україні. У ватиканському річнику 1971 року вже скреслено навіть титул львівського митрополита Блаженнішому Кир Йосифові Сліпому. Другою вимогою такого екуменічного діялогу мала б бути практична ліквідація нашої Церкви на еміґрації включенням і асиміляцією її в кожній латинській церкві кожної країни перебування наших вірних.

Протягом п’ятьдесяти років Росії не вдалося знищити нашої Церкви ані вирвати її із душ наших вірних, онищили лише форму, але зміст нашої віри нарід плекає далі. А Ватиканові можна зложити признання за те, що він доконує те, чого безбожницька Росія не могла доконати за пів століття: руйнує духа нашої віри латинізацією і асиміляцією.

Насувається цікаве питання: хто у Ватикані веде політику? Одну із відповідей можемо знайти у статті проф. Чубатого, поміщеній у «Свободі» від 15 квітня ц.р. Він подає там цікавий приклад із архиєпископом Мальти. Свого часу Папа зарядив, що ієрархи, яким минуло 75 років і не чуються вже на силах, повинні уступити. Тому, що цьому архиєпископові минуло вже 75 років, він звернувся до Папи з проханням дозволити йому працювати дальше, бо вірні його люблять, а він ще чується на силах до дальшої праці. Папа дав свою згоду. За два тижні архиєпископ одержав листа на урядовому папері папської канцелярії із повідомленням, що його звільняється, і що за два тижні приїде його наступник. Хто листа підписав, проф. Чубатий не хотів подати. Подав лиш ініціяли «Б». Їде архиєпископ знову до Риму і розвідується, хто є цей підписаний «Б». Показується, що це якийсь урядник папської канцелярії. На авдієнції у Папи без жодних труднощів одержав знову дозвіл на дальшу працю, а на запитання, що йому робити із тим листом, Папа відповів: «Сховайте собі на пам’ятку».

Наводжу цей приклад цілево, бо часто прихильники руху за Патріярхальний Устрій зустрічаються із закидами, і то нераз із проповідальниць, що вони комуністи, ворохобники, що хочуть відірвати Церкву від Риму, і т. п. Ніхто з нас проти релігійних доґм не виступав і не виступає! Виступаємо лишень проти неправних і для нас скрайно шкідливих і кривдячих потягнень поодиноких можновладців Ватиканської Курії, потягнень, які із релігією і вірою нічого спільного не мають, а противно, є цілковитим запереченням підставових християнських засад.

Кард. Фюрстенберґ взиває нас перестати займатися політикою, а більше молитися. І ми обіцяємо, що ми це радо зробимо, але під умовою, що монсіньйори Фюрстенберґи, Тіссерани, Кассеролі і Компанія, із Сенишиним включно, дадуть нам добрий приклад, закинуть свої обскурні політичні інтриґи і перестануть торгувати нашою Церквою із найзавзятішими ворогами Вселенської Церкви.

Нам закидають, що ми хочемо відступити від Католицької Церкви. Це властиво мрія частини нашого клиру, яка сподіється, що «горстка», як вони кажуть, бунтівників відійде і вони далі зможуть творити свою візантійщину на руїнах нашої прадідівської віри.

Дорогі Миряни! Противно! Ні один із нас не сміє відступити. Нашим обов’язком є держатися своєї Церкви і рівночасно боронити свої права, які нам належаться, а які чужі і ворожі нам сили хочуть відібрати і використати для своїх обскурних політичних цілей.

І дивна тут роля нашого митр. Сенишина. Після повороту його із другої сесії Ватиканського Собору і після іменування митр. Сліпого Верховним Архиєпископом, отже до певної міри зверхником над іншими нашими владиками, почали ширитися всякі неприхильні поголоски відносно Верховного Архиєпископа:

Чому Він не говорить про перебуті тортури?

Чому Він не критикує Сов. Союзу?

Що Сов. Союз не випускає нікого без причини!

Та, що Він є совєтським аґентом.

Мені самому тоді один Василіянин заявив, що краще було б, якщо б Верховний Архиєпископ був залишився на Сибірі, ніж мав приїхати до Риму. На моє питання, чому? – я не одержав відповіді.

З нагоди ювілею Філядельфійської Митрополії митр. Сенишин пише Верховному Архиєпископові, що не може його запросити, бо це осіння пора і усі готелі зайняті. Не знаю тільки, у котрому готелі удалося йому примістити кард. Фюрстенберґа?

Канцелярія Верховного Архиєпископа закинула митр. Сенишинові, що цей замість взяти участь в Українському Синоді, брав участь в Американському Візантійському Синоді. Канцелярія митр. Сенишина цю вістку заперечила стверджуючи, що Візантійського Синоду не було. Як спритно схватився митр. Сенишин за помилкове ужиття слова синод, замість конференція, і цією помилкою зробив у пресі великий шум, щоб тим шумом заперечити другі ствердження канцелярії Верховного Архиєпископа і прикрити свої чорні діла. Справді митрополичий вчинок!

У нашій боротьбі за права й збереження нашої віри й наших традицій ми послуговуємося різними кличами, які відображують певну програмову суть. «За Патріярхат» – це програма максімум, яка має забагато противників своїх і чужих, але це наше право, і формально патріярхат нашій Церкві признаний. «За Помісність» – це цілий ряд адміністративних функцій, які дають Церкві певний незалежний статус, творять її окремою в одній цілості. «Церква в Потребі» – відзеркалює конечність вдержання і збереження усіх моральних складових частин Церкви, як також і програма матеріяльної її підбудови.

Кидаємо новий клич – «Церква в Небезпеці»! Кличемо усіх щирих мирян, які колись гідно боронили свого імені «Греко-католик», чи «українець», наражуючись на грубі небезпеки й невигоди від сторони «моцарства польського», що прийшла пора не з меншою посвятою і енергією стати на оборону «Церкви в Небезпеці»!

Номінацією і свяченням двох єпископів для нашої Церкви в умовах невизнання Синоду Українських Єпископів та формального і фактичного касування Ватиканом і Москвою Берестейської Унії Апостольська Столиця дала в дарунку Московській Патріярхії таке:

Мовчану згоду на ліквідацію Української Греко-католицької Церкви на Україні;

Недопущення до організаційного функціонування і структурального завершення Української Католицької Церкви поза Україною;

Примушення наших церковних організацій і вірних, асимілюватися в краях нашого поселення і переходити під владу церкви латинського обряду безпосередньо, або посередньо формою т.зв. Візантійського обряду.

Ліквідацію уніятства у формальному, історичному, традиційному і моральному відношеннях.

«Для української Церкви і народу» цю функцію послушно виконав вірний Римові Митрополит Амброз Сенишин, а не зовсім невинними об’єктами були о. І. Стах та о. В. Лостен.

Наше товариство, як не консультований в тих справах, але строго відмежований та іґнорований мирянський чинник, заплянувало і перевело в такій ситуації декілька акцій в обороні існування, єдности і прав Церкви.

• Відбуто зустрічі з номінатами.
• Відбуто зустрічі із проводами багатьох громадських впливових організацій, шукаючи в них попертя своїм акціям.
• Вислано телеграми і протестні письма Святійшому Отцеві та його Делегатові у Вашінґтоні.
• Вислано більшу делегацію до Верховного Архиєпископа у Римі.
• Відбуто декілька демонстрацій в різних місцях.
• Вислано листи й телеграми до наших Владик.

Тими акціями виявлено не тільки достойні прохання до компетентних церковних чинників, але й чисту, тверду, правдиву і не збаламучену волю організованого мирянства, і його постанову. Тим передано своїм і чужим церковним чинникам доволі багато матеріялу й часового простору для якогось розумного, людського, мирного і позитивного полагодження сучасних наших церковних справ, які аж ніяк не можуть відкладатись, або залишитися нерозв’язаними. З цієї політичної можливості ніхто із «властьімущих» не скористався, але навпаки. Вони твердо, беззастережно і безпощадно постановили реалізувати наведені вище пляни,залишаючи нашому у вигнанні народові одну-однісіньку можливість без альтернативи: забути за свою церкву, віру, традицію і національне обличчя і стати гноєм на чужому ґрунті для кращого плекання чужих культур. Є у нас церковні і світські діячі, що з гонором таку функцію виконують…

Ще заки дійшло до драматичного акту свячень відігрався ще один акт, спрепарований для тих українських піґмеїв, що люблять «високу політику». Кардинал Фюрстенберґ сказав Верховному Архиєпископові, що він не має нічого проти переложення свячень двох номінатів. Два номінати також може й переложили б, але їм конечно до того потрібно було дати наступного Синоду. Але тому, що Кардинал Фюрстенберґ заявив, що нам Синод не пасує, а лише мітінґ, то дати Синоду й досі ніхто не може визначити. Зачароване колесо зачинається і кінчиться у Кардинала Фюрстенберґа і це у нас називається висока церковна політика, як протиставлення від винесення справи патріярхату на вулицю…

Під знаком таких крутійств прийшло до драми 25 травня, якої історія нашої Церкви не мала. Наша демонстрація була тверда, зворушлива і вимовна, бо не було на цей час іншої мови до тих чинників, в чиїх руках спочиває можливість привернення правопорядку. Присутність поліції біля вівтаря, /також і в церковній бані, з далековидами в руках/, протести під час церемонії, відповіді мирян «не гідні!», та другі вияви оправданої реакції на грубу несправедливість були доведені лиш до тих меж, щоб не перервати процесу релігійного обряду. Це, що при тому не дійшло до драматичніших актів треба завдячувати передовсім особистій здисциплінованості учасників демонстрації і відчутті міри, бо хоч демонстрація була організована, то сотні учасників її знайшлися в таких умовах, де їхнє поступовання було вислідом лиш їхнього власного рішення і відповідальності.

Про важність свячень не нам, мирянам, слід видавати рішення, але з огляду на такий перебіг свячень та на протести під час церемонії в опінії багатьох відповідальних людей і широкого загалу мирянства – вони не були важні.

Після широкої активности в квітні і травні цього року, зв’язаної із номінаціями і свяченями, Крайова Управа скликала Раду Мирян до Ню Йорку 19 червня 1971 року для обдумання, обговорення і опрацьовання напрямних праці мирянських організацій – специфічно Відділів Товариства. Матеріялом обміну думок були змістовні доповіді на Раді, які виголосили др. Р. Осінчук, др. В. Маркусь, др. З. Ґіль, проф. М. Лабунька, пані Е. Піддубчишин, та інж. С. Процик. Із залі, заповненої вщерть біля 850 учасниками, зібрано ряд суґестій і внесків до актуальних справ, на підставі яких має базуватися праця Товариства на найближчий рік. Вони, зредаговані у формі резолюцій З’їзду Мирян, поміщені на наступній сторінці.