(На маргінесі інтерв’ю Антоніо Франко)
Розвиток подій у цілому світі, а на сході Европи зокрема, проходить шаленим темпом. Повне банкрутство войовничого комунізму створило нові проблеми. Разом з тим впали комуністичні ідеології Карла Маркса, Енгельса й інших, які не витримали тиску життя. Ще залишились ніби комуністичні країни як Китай, Північна Корея, Куба і ще деякі, але чи справді вони є комуністичними за згаданими теоретиками, чи тільки по назві, щоб бути протилежністю до капіталістичного світу? На жаль, до цих гльобальних перемін, які міняють соціяльно-політичну і духовну структуру спільнот, дослівно ніхто не був приготований. І тому сьогодні не повинно бути дивним, що народи середньої і східньої Европи є в хаосі безпорадні.
В такій ситуації безпорадности повертаються до минулого, до тих твердих вартостей, що були колись, бо вони дають надію… Безперечно, існують і такі, що готові були б повернути до недавнього минулого, бо здасться їм, що це було краще, як сучасне, бо була ковбаса і сало. Але забулось те, що був постійний страх і що можна було тільки говорити про ковбасу і сало… без жодних перспектив. Забувся цей безмежний страх, що вбивав у ЛЮДИНИ ІНІЦІАТИВУ і робив з неї дуже послушного робота.
На жаль, доводиться повторити і підкреслити, що до цих всіх перемін не були приготовані ні політичний вільний світ, ні речники Христової Церкви. Від останніх, себто від церковних центрів, а в першу чергу від Апостольської Столиці, як справді добре зорганізованого і творчого християнського центру, можна було сподіватись більшої готовости і дії, не в площині володіння, але ширині духовних вартостей Христової Церкви.
Слід відзначити, що цих духовних вартостей потребували не тільки поодинокі люди, але навіть та урядова Російська Православна Церква, бо ж вона не була і сьогодні не є справжньою Христовою Церквою у сенсі її вчення. Говорячи про Церкву, як Божу інституцію, слід мати на увазі, що в її основі вчення не було володіння, але служіння. Ісус Христос прийшов не для того, щоб володіти, але щоб послужити для людства. В цьому напрямі був зроблений добрий початок Папою Іваном XXIII. Тут маємо на увазі ним започаткований Вселенський Собор Ватиканський II. Він зробив добрі кроки для того Господнього бажання — «щоб усі були одно». Після довгих століть Католицька і Православна Церкви прожили у клятві, а за Папи Івана XXIII клятва була знята, нав’язано діялог, як добрий почин. Вселенський Собор Ватиканський II проходив у напрямі «щоб усі були одно» і прийняв ухвали, визнав свої помилки і визначив інший шлях, шлях до примирення, практикування Христового вчення.
На жаль, постанови й ухвали Вселенського Собору Ватиканського II скоро забулись, і знову повернено колесо історії до старих центристських форм володіння. І коли ми сьогодні дивимось на Апостольську Столицю, не можна не турбуватись. Сучасна ситуація Апостольської Столиці є застрашаючою, на наших очах вона втрачає свою первісну й основну функцію бути центром Христової Церкви і нести світло правди і любови.
Замість християнських критеріїв визначальними стали політичні. Чи справді цього не бачать її керівники римських курій? Це виразно помітно у всіх сферах ватиканської діяльности. Християнські прикмети стали тільки прикриттям — вивіскою, за якою виконуються політичні пляни. Нічого не є злого з політикою, якщо б вона справді не ставала причиною різних маніпуляцій і все чиїмсь коштом. Клясичним прикладом у цьому відношенні може бути Українська Католицька Церква. Наша УКЦерква вже від довшого часу стала жертвою відомої т.зв. «остполітік». На жаль, ця «остполітік» була в минулому, і вона продовжується в наш час. В цьому беруть верх не християнські, але суто політичні вартості. Не будемо тут наводити чимало разючих фактів з минулого, але варто хоч побіжно назвати факти, що вже мали місце, коли вже комуністично-російський імперіялізм розпадався і воскресали до життя, крім офіційної Російської Православної Церкви, інші конфесії, а першою серед них Українська Греко-католицька Церква, що перебувала у катакомбах.
Пригадуємо, як створена Чотиричленна Комісія намагалась ділити «ведмедя», якими були добра, а в першу чергу споруди Української Греко-католицької Церкви, що були її власністю до 1946 p., до т.зв. «собору возз’єднання». На жаль, серед цієї комісії були члени Російської Православної Церкви, ієрархи якої в 1946 р. допомагали ліквідувати УГКЦеркву. Знаємо, чим закінчилась праця сумної слави Чотиричленної Комісії. Треба тільки подякувати Владиці Володимирові Стернюкові, який спромігся на відважний крок і запротестував проти плянів Ватикан-Москва і залишив наради комісії. Очевидно на цьому потерпіли послушні виконавці ватиканських плянів — митрополит Стефан Сулик і секретар Східньої Конгрегації Владика Мирослав Марусин. Ні більше ні менше, обидва згадані владики впали жертвою таки ватиканської політики. Можливо, Ватикан їх за це чимось нагородить, але вірні УГКЦеркви їх позицію прийняли дуже болючо і досьогодні цього не забули.
ЦІ рядки можуть комусь видаватись антиватиканськими, що не є вірно, бо ми тільки намагаємось підкреслити, що нашій Церкві діялась і діється кривда, ми тільки обстоюємо та вимагаємо справедливости. Це, що пройшла наша УКЦерква за свою приналежність до Апостольської Столиці, їй належиться не тільки справедливість, але і наявно видима нагорода. На жаль, наша УКЦерква цього не зазнала, але, навпаки, її постійно кривдиться, а навіть обмежується у її діяльності. Здасться, що це є прямо неймовірним, щоб Апостольська Столиця під сучасну пору могла обмежувати діяльність нашої УГКЦеркви у географічному значенні. Попробуємо це питання трохи удокументувати.
Ось що писав у своєму «Зверненні до греко-католиків в Україні й на поселеннях» Патріярх Мирослав-Іван:
«Від тою часу (розумій Синоду, що відбувся в травні 1992 р.) пройшло вже майже вісім місяців, і ми сподіваємось, що рішення Синоду, які Ви разом з нашими єпископами схвалили, будуть апробовані найвищою церковною владою, та, на жаль, воно так не сталося! Чому ж так довго треба нам ждати на апробату, адже ж в тих рішеннях просилось про те, що нам, згідно з правом, належиться». (Цей документ був надрукований в журналі «Патріярхат» за квітень 1993 p.).
В іншому документі Патріярха Мирослава-Івана, що був надрукований у журналі «Патріярхат» за червень 1993 р. на четвертій сторінці, читаємо:
«Сьогодні, в умовах незалежної Української Держави, нам не треба нікому доказувати, що наша рідна земля є нашою територією. Не тільки Галичина й Підкарпаття, але й Східня Україна та взагалі всі терени колишнього СРСР, де мешкають українці греко-католики, є нашою територією».
Тоді ми ще точно не знали, чому про це пише Патріярх Мирослав-Іван. Нам здавалось, що тут ішлось про питання нашої Церкви на Закарпатті, яку, знову ж не з християнських мотивів, пробує Ватикан відірвати від матірного пня — України й підпорядкувати Східній Конгрегації.
Для ясности цілої проблеми слід знову навести деякі документи, щоб зрозуміти, чому Патріярх Мирослав-Іван писав, що нам не потрібно доказувати, що є нашою територією. Як подає «Юкреїніян Віклі» за 18 липня 1993 p., кореспондентка Марта Коломиєць з пресової Конференції, що відбулась 16 липня 1993 р. в Києві, перед посвяченням площі під будову патріяршого собору, що відбулось 18 липня 1993 p., о. д-р Іван Дацько сказав, що Синод створив чотири нові єпархії до вже існуючих єпархій Львівської, Івано-Франківської і Мукачівської. Новими епаріями є: Тернопіль, Коломия-Чернівці, Зборів і Самбір-Дрогобич.
Після цього наша редакція одержала офіційний документ під назвою «Нові єпархії та ординарії призначено для Української Греко-католицької Церкви». Документ датований: «Львів, 13 липня 1993 року, 13 година». Наведений документ друкуємо на іншому місці.
Ні на пресовій конференції у Києві, ні у згаданому документі не згадується про будь-які обмеження, але виглядає, що такі обмеження фактично існують. Нас трохи дивує, що в цих документах згадується, що це згідно з рішеням-ухвалами Синоду єпископів, що відбувся минулого 1992 року у другій половині травня. Ми пробували заглянути до рішень Синоду і в документі під назвою «Священний Синод Єпископів Української Греко-католицької Церкви, 16-31 травня 1992 p., постанови і рішення», який був надрукований в журналі «Патріярхат» за вересень 1992 р. на четвертій сторінці, у точці 12-ій читаємо: «Синод рішив, що Блаженніший Верховний Архиєпископ предложить Апостольській Столиці проект про нове опреділення єпархій та про створення нових єпархій: Львівська Архиепархія, Івано-Франківська Епархія, Мукачівська Епархія, Тернопільська Епархія, Коломийсько-Чернівецька Епархія, Самбірсько-Дрогобицька Епархія, Чернігівсько-Вишгородська Епархія».
З повище наведених документів випливає, що рішення Синоду з травня 1992 року було іншим, як подасться в комунікаті про затверджені єпархії Апостольською Столицею. Перед нами стоїть питання, хто пробує подавати півправди? З якою метою це робиться? Це одне питання, а друге — яким правом Ватикан може обмежувати УГКЦеркву на її власній території, чи це справді його компетенція? Чи існує політичний плян-домовлення з Московською патріярхією, щоб УГКЦерква не висувалась поза річку Збруч? Чи Ватикан, висилаючи своїх єпископів в Україну, навіть більше, як потрібно, у згіднював з Патріярхом Мирославом-Іваном і урядом української держави? Чи такою мас бути християнська справедливість?
До цього слід додати, що Ватикан намагається на нашій території Мукачівську єпархію, що на Закарпатті, взяти під своє крило. І, як про це говорить у інтерв’ю Антоніо Франко, як експерт цієї справи, робиться це з любови до УГКЦеркви. Шкода, що експерт цих справ, Апостольський Нунцій, не догледів у цьому комплексі політичних ходів українських сусідів, мадярів, словаків, чехів і грошовитих покровителів Закарпатської Католицької Церкви в США — Пітсбурзької митрополії. До речі, колись одну Греко-католицьку Церкву в США у свій час поділив на Закарпатців і Українську Католицьку Церкву не хто інший, тільки Ватикан. Чи за цим зразком бажає Ватикан сьогодні ділити УГКЦеркву на Закарпатті? Це не природньо і є проти всіх людських і Божих законів. Ватикан може собі браги тих під своє «тепле» політичне крило, які собі цього бажають, але не відривати Церкви дочерньої від Церкви-матері.
Повернімось ще до останнього комунікату у справі постанов Першого Синоду УКЦеркви, що відбувся на своїх прадідних землях в Україні. На останньому Синоді минулого року було обрано, згідно з документом, який ми вже цитували, там же подано:
«1. Синод вибрав членів Постійного Синоду: Софрон Дмитерко, Михайло Гринчишин, Іван Мартиняк, Іван Марітич. Заступники членів Постійного Синоду: Михайло Сабрига, Василь Лостен, Михайло Кучмяк, Филимон Курчаба».
В документі з 13 липня 1993 р. подано той же самий склад за винятком Владики Івана Маргітича. На його місце поставлено Филимона Курчабу, який був у заступниках, а на заступника взято Владику Юліяна Вороновського. На жаль, в офіційному документі не говориться про жодні зміни. І цікаво б знати, хто ці зміни робив?
Також варто звернути увагу на факт, що не є визнана Чернігівсько-Вишгородська епархія, але також нічого не говориться про Луцьк. Знаємо, що Києво-Галицький Митрополит був також єпископом Луцька. Про це єпископство нічого не згадується. Мабуть, це єпископство виходить поза політичні межі вимог Московської патріярхії. З другої сторони, можна сказати, що зроблено велику «ласку» і з великої «любови» до нашої Церкви Ватикану, бо утворено нову єпархію, якої навіть Синод нашої Церкви не просив, себто Зборівську, що у Тернопільській області.
Не знаємо, чому зайшли такі зміни і хто їх робив. Редакція пробувала одержати ближчі пояснення у деяких наших владик, але вони не були спроможні задовільніші наших запитань.
Із з’ясування о. д-ра Івана Дацька на пресовій конференції у Києві, про яку згадано вгорі, випливало, що визнання патріярхату Помісної УКЦеркви дуже близько і на основі того кореспондентка Марта Коломиєць у заголовку подала, що Українська Греко-католицька Церква зближається до патріярхату. Біда в тому, що чомусь ми не стараємось говорити правду. Отець Дацько не називає, що змінилось на ватіканському подвір’ї у справі визнання патріярхату Помісної УКЦеркви. Різниця є та, що до воскресіння нашої УКЦеркви з катакомб нам все говорили, що не можна визнані патріярхату, бо немає території. Слід тут ще пригадані спільного листа, що його вислали наші владики після каменноугольного ІV Синоду УКЦеркви у 1969 році на чолі з їх Блаженством Йосифом до Пани Павла VІ, щоб він підніс нашу Помісну УКЦеркву до гідности патріярхату,на який прийшла відповідь через майже два роки, себто 7 липня 1971 року. Пана Павло VІ між іншим писав:
«Недовго після цього, ми коли зважили перед Господом опінії отців-кардиналів, хоч у душі схильні були прийняти Твоє прохання, прийшли однак до висновку, знову з жалем, що — принаймні у теперішньому часі — неможливо здійснити створення Українського патріярхату.
Бо існують канонічні, історичні, духовні й душпастирські причини, які у сучасному укладі справ не дозволяю і ь нам задоволити мольби і прохання католицької ієрархії українців».
Пригадуємо також, що Пана Іван-Павло II під час похоронів Патріарха Йосифа, коли він приїхав, перед від’їздом у Канаду вертолетом до Св. Софії, щоб востаннє сказати «прощай» Покійному, то до Блаженнішого Мирослава-Івана сказав такі знаменні слова: «Покійний боровся за справедливу справу». Ці ж самі знаменні слова повторив під час авдієнції Блаженнішого Мирослава-Івана з Владикою Мирославом Марусиним, яких папа Іван-Павло II запросив на обід, це було 9 жовтня 1984 р. у сороковий день смерти Патріярха Йосифа після заупокійної Служби Божої, до слів — «Покійний боровся за справедливу справу», додав: «Його треба цінні й, бо він мужньо ставав в обороні прав своєї Церкви». Без сумніву, це були багатомовні ствердження Папи Івана-Павла ІІ, але справа стояла незмінною. Коли наша Церква воскресла із катакомб і з’явилась територія УКЦеркви, Папа Іван-Павло II у присутності 28 наших єпископів, що були на Синоді у Римі, сказав: «Я вже не бачу жодної перешкоди до проголошення Патріярхату». Але з того часу нічого в цьому питанні не змінилось, і не видно, як наша Церква зблизилась до цього визнання. Зрештою о. І. Дацько дуже добре знає, що в цій справі сказав Апостольський Нунцій Антоніо Франко, бо був його перекладачем, де він сказав:
«Я не можу знати, які є основні пункти, над якими застановляється та які вивчає Святіший Отець, але напевно є основні проблеми, які папа попросив вивчати чи у Львові, чи у Римі. їх вирішення треба робити спокійно з усіх зглядів. Увінчання цієї помісної Церкви короною Патріархату вимагає певного часу, і ми повинні мати достатньо терпеливості!. Що ж до добра, духовної о добра цієї Церкви, мусимо пам’ятати, що Верховний Архиєпископ має всі права та прерогативи Патріярха. Щоб прийшов день того коронування, ми повинні молитись, а ті, кому дане завдання, над цим працювати…».
Дозволимо собі тут навести відповідь під час інтерв’ю Патріярха Мирослава-Івана, яке він дав німецькому журналові «Дер Крістліхе Остен», що з’явилось за місяць лютий 1993 р. На питаня: «Чи маєте якийсь знак (сигнал) з Риму, що Українська Церква буде піднесена до Патріярхату?». На що Блаженніший Мирослав-Іван відповів: «Ще ні. Ми сподіваємось, що Патріярхат за рік до двох буде визнаний».
Якщо це взяти до уваги, що вище сказане, то можна з певністю сказати, що воно не має жодного відношення з будь-яким церковним правом, це є від початку до кінця політичне крутійство. Апостольська Столиця не пробувала скористатись з постанов Вселенського Собору Ватиканського II і загналась у лабіринт політичних маніпуляцій, у яких вже сама загубилась. Слова Апостольського Нунція в інтерв’ю у цій справі прозвучали стереотипом. Нам говорити про терпеливість виглядає несерйозно. Нунцій Франко не знає або не бажає знати, що було вчора, коли нам повторює ту саму казку, що ми її слухаємо порад двадцять років, і коли вже сам Папа Іван-Павло ІІ сказав, що вже не бачить жодних перешкод.
Апостольський Нунцій правильно підкреслив, що Верховний Архиєпископ має всі права та прерогативи Патріярха, але, на жаль, ватіканські чинники не беруть цього до уваги і володіють нашою Церквою поза відомом глави тієї ж Церкви. Можемо тут назвати справу назначування владик нашої Церкви поза ухвалами Синоду й без відома Блаженнішого Мирослава-Івана. Справа Торонтської єпархії — це також наслідки ватиканських чинників. Обмеження нашої Церкви на її рідних землях не має жодного оправдання, це прямо скандал. Це справді суто політичні вияви Апостольської Столиці, які не приносять їй доброї слави. Ми дальше обстоюємо і будемо обстоювати тверді християнські основи, сперті на незаперечній правді і любові Христової Церкви. Пробуймо всі ставити в центрі нашого релігійного життя не прикметники, які нас роз’єднують, але Христову Церкву і неухильно змагаймо до того «щоб усі були одно».
Микола Галів