Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Архиєпископ Ігор ІСІЧЕНКО

Світло Слова і словесний кукіль

Колись при нашій першій зустрічі Патріярх Мстислав вразив мене, цілковитого неофіта в клерикальному середовищі, прислів’ям: «У владики два язики: один – Бога хвалить, другий – людей дурить». Чого-чого, а такого прислів’я від священнослужителя я ніяк не сподівався почути. Принаймні тоді, в травні 1991 року, сповнений ідеалістичних уявлень про Церкву, нещадно зруйнованих у наступні десятиріччя… Думаю, 93-літній старець не тільки ділився гіркими спостереженнями над ієрархічним оточенням в Україні і пригадував перевиданий 1985 року його коштом збірник прислів’їв та приказок Матвія Номиса. Він давав нам, харківським інтелектуалам, захопленим ідеєю духовного відродження народу на ґрунті церковної традиції, взірець тверезого ставлення до цієї традиції, забарвлюючи свої слова суто полтавською самоіронією, сполученою з застережним врахуванням оцінки Церкви ззовні. Вчив бути відповідальними й критичними у сприйнятті слова, навіть коли воно виходить з уст визнаного авторитета.

kI6PVq_5b4c81c70e6d98_45843121-tmb-720x411xfill

Церква народжена Словом і через Слово. Її духовне життя, її суспільна місія оприявнюється через слово мовлене. І благодатне віяння Святого Духа, через яке Слово стає Тілом (Ів. 1, 14), запліднює мову Церкви остільки, оскільки вона підпорядкована ширенню доброї новини, Євангелія. Але сам же Христос дарує нам притчу про кукіль – бур’ян, посіяний «людиною-ворогом» серед пшениці (Мт. 13, 24 – 30). Господареві доводиться з ним миритися аж до жнив, щоб не толочити збіжжя, коли ж пшениця буде зжата, він зможе відділити кукіль від пшениці й спалити його.

Словесний кукіль – неминуча даність нашого забрудненого гріхом світу. На жаль, його годі позбутися й у церковному житті. В релігійному сегменті соціяльних мереж, як і в друкованій публіцистиці, можна знайти і нещирість, і обман, і образи опонентів, і брутальні погрози на їхню адресу. Автори полемічних памфлетів XVI – XVII століть змагаються у дошукуванні якомога саркастичніших епітетів на адресу один одного. «Ва- шими душами диявол владѣєт; …єсте волки; …єсте проклята; …єсте мучители; …єсте поганця и язычници» – це пише смиренний афонський монах, українець, про єпископів Київської митрополії. А потім зі сльозами зворушення він, напевне, читатиме в своїй келії: «Хто ж скаже братові: Нікчема! – той підпаде Верховному Судові. А хто скаже: Дурень! – той підпаде під вогонь пекельний» (Мт. 5, 22). Та й у наші часи апологети споріднених юрисдикцій полюбляють вправлятися в саркастичній дотепності, коли доводять власний канонічний статус, не гребуючи приниженням гідности ближнього. Для особи з утопійно-наївним поглядом на Церкву – земну Церкву! – подібний словесний кукіль може стати духовною катастрофою.

Свого часу мені запам’ятався епізод із оповідання Бориса Антоненка-Давидовича «Обрáза». Персонаж цього твору втратив віру, коли в дитинстві відкрив, що його кумир, отець Парфентій, справляє природні потреби так, як кожна звичайна людина. Небожитель упав із штучно спорудженого для нього в уяві героя п’єдесталу – і це обернулося духовною катастрофою для оповідача.

Можна знайти безліч причин відсахнутися від Церкви, наслухавшись просторікувань якого-небудь схиігумена з кримінальним минулим або почитавши пропагандистські тексти за підписом чергового «візантійського вселенського патріярхату». Адже, виявляється, людина в сані може бути брутальною, несправедливою, нестримною в словах.

Рятують від духовних катастроф дві важливі речі. Перша з них – тверезий, раціональний погляд на земну Церкву, в якій служать звичайні люди, кожна з яких має не лише чесноти, але й власні вади. Друга ж – пам’ять про трансцендентну, понадчасову природу Церкви, оприявнювану в чудесному сходженні на апостолів благодати Святого Духа (Ді. 2, 1 – 13).

Комунікування за допомогою слова, культура живого слова, писемна словесність – все це існувало задовго до приходу Христа й виникнення Церкви. Книга Буття інтерпретує появу мови як реалізацію креативного дару – «Божого образу» (Бут. 1, 27), що його несуть у собі праотці. Бог передає ініціятиву найменування довкілля людині: «Як саме чоловік назве кожне живе сотворіння, щоб воно так і звалось» (Бут. 2, 19).

Адам виявляє себе до певної міри співтворцем довкілля: Бог творить світ Словом, Адам же пов’язує кожну істоту й річ із відповідною назвою. Хоча згодом самовпевнена переоцінка свого креативного потенціялу Адамовими нащадками спричиняє трагедію порізнення при будові Вавилонської вежі – також через слово, яке втратило свою комунікативну значущість, стало джерелом розбрату (Бут. 11, 1 – 9).

У кондаку свята П’ятдесятниці чудово розкривається суспільна місія служіння слова, делегована Церкві: «Коли Ти, Всевишній, зійшов і мови змішав, то поділив між собою народи. Коли ж вогненні язики Ти роздавав, то до з’єднання всіх призвав». Ця місія почала реалізуватися вже у день зіслання Святого Духа: малоосвічений рибалка Симон-Петро раптом відкриває в собі дар проповідника й захоплює тисячі випадкових слухачів своїм словом, однаково відкритим і переконливим для прочан із різних країн діяспори, де послуговувалися відмінними мовами (Ді. 2, 7 – 11). Благодатне діяння Святого Духа по-новому осяяло дар слова, звільнило його від куколю марнослів’я і повернуло йому первісну силу та прозорість.

Із цим і вирушила Церква до різних народів. Дослухаючись до їхнього мовлення, Церква шукала зрозумілі й змістовні форми сповіщення Євангелія, а водночас трансформувала місцеві говірки, розробляла наддіялектну версію книжної мови, коли ж бракувало відповідної графічної системи – винаходила письмо. Так сталося, скажімо, у Вірменії, країні стародавньої цивілізації, де з наверненням на християнство протягом 405 – 406 років розробляється Месропом Маштоцом звукове письмо і з перекладом Біблії та богослужбових книг виробляється загальнонародна книжна мова. А потім, у середині ІХ століття, солунські греки Костянтин-Кирило й Методій, долаючи зверхнє ставлення до «варварів», дослухатимуться до говірок балканських слов’ян, жителів Моравії, вивчатимуть у Корсуні руську книгу, аби на ґрунті власної книжної культури з її багатим словником і розвиненою граматикою виробити прийнятну для різних етнічних груп книжну мову, що її згодом називатимуть «церковнослов’янська».

Ще й досі подекуди можна почути заяви, нібито лише ця мова надається для молитви й відправи богослужінь сучасними слов’янськими народами, власні мови яких надто примітивні для передачі складних богословських істин. Недовчені адепти церковнослов’янської мови не уявляють, що точнісінько таку саму формалістичну систему спротиву довелося долати самим солунським просвітителям, аби захистити свій винахід.

Адже опоненти Кирила й Методія твердили: тільки трьома мовами – грецькою, латинською і гебрайською – можна звершувати богослужіння, бо цими мовами було написано на хресті «Ісус Назарянин, цар Юдейський». І вже у ІХ столітті подібні по- гляди було засуджено як «тримовну єресь», а Папа Адріян ІІ благословив використання нововинайденої мови в слов’янських країнах.

Напевне, наші предки мали якусь систему письма до прийняття християнства. Можливо, і християнські місіонери, проповідуючи на руських землях, уже експериментували з пристосуванням грецької чи латинської абеток до тамтешніх говірок.

В усякому разі, у «Житії Костянтина Філософа» звертає на себе увагу повідомлення про те, що під час перебування в Корсуні (Херсонесі) Костянтин-Кирило «обрѣте … Єваньгѣльє и Псалтырь, русьскы писмены писано, и чьловека обрѣтъ, глаголюща тою бесѣдою». Однак окремі гіпотетичні пам’ятки не могли сформувати власного письменства: воно потребувало певної мережі поширення і збереження писаних текстів, навчальних осередків, більш-менш масового середовища читачів.

Відсутність власного письменства почасти компенсувалася розвиненою усною народною творчістю й культурою живого слова, необхідною для діяльности княжої держави з важливою роллю вічового права. Князь мусив заручитися підтримкою віча – такого собі середньовічного Майдану, приймаючи будь-яке важливе рішення, що зачіпало народні інтереси.

Отже, він мав добре володіти даром слова – і містка, афористична мова князя-язичника Святослава Ігорьовича, передана «Повістю временних літ», добре це ілюструє. Крім того, в Києві та інших великих містах (Чернігові, Переяславі, Галичі), де поряд оселялися вихідці з різних племен зі своїми діялектами, неминуче формувалася певна наддіялектна мова на кшталт античного κοινὴ – спрощеної версії класичної греки, використовуваної в якості мови міжнародного спілкування в елліністичному світі.

Але треба було приходу Церкви, аби на цьому підґрунті почала формуватися власна писемна культура.

Попри безсумнівну присутність на Русі християнських місіонерів задовго до 988 року, їхніх поодиноких зусиль було замало для впровадження письменства в масову культуру.

Аж ось із наданням князем Володимиром Великим християнству державного статусу починає складатися Київська митрополія як мережа єпархій, парафіяльних громад і монастирів. Не пізніше 1037 року при Софії Київській вже організується митрополичий осідок із неодмінними книгозбірнею, скрипторієм (майстернею, де переписували книжки), школою для майбутніх священників.

Протягом ХІ століття засновуються єпископські кафедри в Чернігові, Переяславі, Білгороді (під Києвом), Юр’єві, Володимирі-Волинському, Турові, а також поза етнічно українськими землями: в Полоцьку, Смоленську, Новгороді, Ростові. Сотні й сотні нових парафій та монастирів потребували книг – принаймні Євангелія, Апостола, Служебника, Часослова, а також збірника змінюваних богослужбових текстів, якщо не повного комплекту книг тижневого й річного кола (Октоїха, службових Міней, Тріодей, Ірмологіону). І хоч про масову освіту тоді не мовилося, однак же кожна церква повинна була мати принаймні одного священника й дяка, котрі уміли б читати та знали церковні наспіви.

Якоюсь мірою ми можемо порівняти це з пережитою на межі другого й третього тисячоліть інформаційною революцією. Феномен писаного слова за два-три покоління утверджується в свідомості наших предків, оскільки в наш побут увірвався комп’ютер із електронними мережами. З’явилися надійніші за людську пам’ять засоби фіксування та поширення інформації. Щоправда, спочатку вони ототожнювалися лише з християнською релігійною культурою та церковнослов’янською мовою. Але швидко приходить розуміння того, що на письмі можна зафіксувати й розповіді, незвідні до суто конфесійних тем. Необхідність цього гостро відчувалася в законодавстві, дипломатії, адміністративному устрої, ділових стосунках. Церковнослов’янська мова ж не могла забезпечити весь широкий спектр позаконфесійних потреб руських користувачів. Та й у звичайному парафіяльному побуті проповідь або навчання вірних вимагали простішої та зрозумілішої мови.

Це стимулює виникнення на периферії церковної писемности текстів, у яких принесена з Візантії книжна мова позбувається незрозумілих слів, складних, скопійованих із греки, синтаксичних зворотів, вбираючи у себе місцеві народні слова. Так починається творення руської книжної мови, котра поступово еволюціонуватиме, зближуючись із мовною практикою русинів, аж поки у XVIII – ХІХ століттях остаточно не трансформується в українську літературну мову. Та й сама церковнослов’янська мова, втрачаючи низку південнослов’янських рис і слідів залежностей від греки, виробить українську версію («ізвод»), який називали «слов’яноруською» або просто «слов’янською» мовою.

На відміну від неї руську книжну мову називали або «руською», або ж «прóстою».

Церковний клир і причет (насамперед дяки) аж до ХІХ століття лишаються головними носіями української книжної культури з її мовами (а з XIV століття до слов’яноруської та прóстої долучаться ще латина і польська мови). Мало хто з освічених українців прийшов до книги, оминувши дяківську школу. Це вже згодом, під впливом саркастичного Просвітительства, в суспільній свідомості утвердиться карикатурний образ завжди п’яного й деспотичного дячка. Натомість реальний дяк, тобто церковний читець, одержуючи сяку-таку винагороду від батьків, виконував при парафії обов’язки вчителя: показував хлопчикам літери, навчав об’єднувати їх у склади й слова, а потім вводив у світ Часослова і Псалтиря. У час же, вільний від богослужінь і навчання, бувало, що брався й за перо, розважаючи аудиторію бурлескними віршами, травестіями, на ґрунті яких згодом з’явиться «Енеїда» Івана Котляревського. Бо хоч ми й називаємо творців барокової карнавальної культури «мандрованими дяками», свій час вони переважно проводили не в подорожах від міста до міста, а в монотонній і часто важкій парафіяльній праці.

Священникам, а тим більше єпископам, бракувало часу на викладання в елементарній школі. Але до їхньої компетенції входило творення надзвичайно важливого текстового простору, в якому богословські істини перекладалися мовою, зрозумілою для загалу, – простору живого слова, проповіді. Сповіщення Євангелія вимагало володіння народною мовою, вміння зіставляти запозичений у греків термінологічний апарат із категоріями мислення пересічного русина, сформованими історичною пам’яттю етносу та його власним життєвим досвідом. Вимагало винахідливости й мовного чуття.

Ще за часів Ярослава Мудрого, десь між 1037 і 1050 роками, священник Іларіон із Берестового виявляє дивовижну винахідливість, роз’яснюючи стосунки Старого й Нового Завітів (його словами – закону і благодати) через порівняння рабині й вільної, місяця й сонця: «Отиде бо свѣтъ луны, солнцю въсіавъшу, тако и законъ, благодѣти явльшися, и студеньство нощьноє погыбе, солнечьнѣи теплотѣ землю съгрѣвши». А що може бути виразнішим для землеробів, якими була абсолютна більшість русинів у ХІ столітті, за зміну нічної студені сонячним теплом?

Київські ж проповідники XVII століття, попри кпини недоброзичливців з «Kazania ruskiego», вже цілком переходять на народну мову, пересипаючи її церковнослов’янськими цитатами зі Святого Письма та іншомовними запозиченнями там, де бракувало словесних відповідників богословським поняттям. «Видів Яков патріярха старозаконний драбину високую барзо, котрая стояла на землі, верх її дотикався неба, а през тую драбину ангели зступовали з неба на землю і вступовали з землі до неба», – так отець Йоаникій Ґалятовський (помер 1688 р.) починає проповідь на Вознесіння Господнє, впроваджуючи слухачів у богословську парадигму провіденційного сенсу видіння патріярха Якова (Бут. 28, 12). Хіба не відчуваємо ми й нині цю мову за нашу, рідну, хоч і дещо архаїчну?

Почаївські василіяни дають взірець тлумачень катехизмових істин народною мовою в «Народовіщанії» (1756 р.). Першим публічним виступом галицьких «будителів» стала 12 лютого 1835 року проповідь Маркіяна Шашкевича українською мовою у Львівській духовній семінарії. Подільський священник Василь Гречулевич (1791 – 1870 рр.) публікує в Санкт-Петербурзі «Проповѣди на малороссійском языке..» (1849 р.), схвально зустрінуті й згодом перевидані (1857 р.). І це лише кілька окремих епізодів із широкої картини входження живої народної мови в навчальне служіння Церкви.

Епохою Реформації датуються перші спроби перекладу Святого Письма живими народними мовами – німецькою, англійською, польською. Ну і, зрозуміло ж, «руською».

Пам’ятками цієї епохи стали переклади Василя Тяпинського, Валентина Негалевського, Крехівський Апостол і, насамперед, Пересопницьке Євангеліє, яке зі здобуттям незалежности перетворилося на один із найважливіших державних символів. Романтики ХІХ століття перехоплюють цю традицію.

Починає перекладати Євангеліє отець Маркіян Шашкевич, здійснює поетичну інтерпретацію кількох псалмів Тарас Шевченко. Вихованець Харківського університету Пилип Морачевський (1806 – 1879 рр.) підготував переклад Євангелія, котрий у ХХ столітті став важливою підоймою для переходу православних богослужінь на українську мову.

І, нарешті, Пантелеймон Куліш 1860 року започатковує перший повний переклад канонічних книг Біблії українською мовою, завершений за допомогою Івана Пулюя й Івана Нечуя-Левицького.

Переклад Біблії для кожної з мов світу був важливим етапом у розширенні її виражальних можливостей, засвоєнні нових лексичних шарів, пошуку образних і ритмомелодійних відповідників для відтворення поетичного світу Святого Письма. Але чи не головнішим було те, що мовна тканина національного єства за посередництвом об’явленого Слова приймає в себе благодатний подих Святого Духа, через котрий Слово і стає Тілом. Відбувається щось подібне до першого теплого весняного дощу, котрий спадає на закоцюблу протягом безсніжної зими землю.

Мова, осяяна добрим світлом Біблії, сміливішає, міцнішає, впевненіше виходить поза межі визначених для неї доти побутової чи розважальної сфер. Недарма імперський уряд Росії і за царя, і за комуністичного режиму так суворо забороняв публікацію та ввезення з-за кордону українських перекладів Святого Письма.

Відповіддю на слово Боже стає слово молитви. Взірці молитви дає Святе Письмо через Ісуса Христа, архангела Гавриїла, Матір Божу, царя Давида. За цими взірцями розгортається і в Київській митрополії власна гимнографічна творчість. Довгий час узвичаєна, але все ж чужа, церковнослов’янська мова молитви обмежує її безпосереднє призначення: реалізувати в символічному світі слова нерозривний зв’язок двох світів – Неба і землі, видимого й невидимого. Загадковий морок церковних фраз відчужує від мовця й слухача сакральний простір, закріплює семантичну дистанцію між повсякденною реальністю з її мовленнєвою практикою та світом «божественного», пов’язаного з духовним життям. Спробуй здогадайся, що означає заклик диякона «Прóсти» або чому Богородиця називається «Приснодѣвою». Подолання цієї дистанції за допомогою перекладу літургійних і молитвословних текстів українською мовою – це процес, який мобілізує інтелектуальні середовища, а водночас оновлює, динамізує, освітлює духовне життя.

Цей процес триває вже понад століття й не припиниться, доки мова житиме й продовжуватиме еволюціонувати. Збагачуючи молитовний досвід, він розширює змістові виміри національного словника, спрямовує нас до глибинних сенсів слова. Слово «подяка» починає грати новими, не поміченими досі барвами, коли ми відкриваємо в ній аналог грецькому «ευχαριστία». Дар вдячности, вивершуваний євхаристійною жертвою Богові, просвітлює наші стосунки з оточенням, із нашими ближніми, з досвідом попередніх поколінь, надає цим стосункам глибшого сенсу. Прощаючись із учнями, Христос напучує їх: «Уже і ви чисті – словом, яким промовляв я до вас» (Ів. 15, 3).

Слово Євангелія очищує не тільки душі вірних – воно змінює своєю присутністю вербальний простір, трансформує його, стає символом вічности серед минущого шумовиння. Що загрозливішими стають релятивістичні настрої, що наполегливіше ставляться під сумнів вічні істини, то більшої ваги набуває слово, здатне зберігати автентичні сенси й пробуджувати світ від дурманного чаду «постправди» непохитністю настанови: «Хай буде ваше слово: Так, так; Ні, ні» (Мт. 5, 37).

Саме глибинні сенси правди й любови завжди просвітлюватимуть слово Церкви. Їхня наявність засвідчує автентичність цього слова, його плідність у духовному житті нації. Виявити ці сенси насправді нескладно: наша створена Богом душа, присутній у єстві кожного з нас образ Творця завжди будуть суголосні з цим словом.

Треба тільки навчитися слухати своє християнське сумління, і воно допоможе розрізнити словесний кукіль і те істинне слово, в якому відбивається непроминуще сяйво воплоченого Слова, що прийшло спасти світ. Через це слово ми неодмінно повернемо собі життєву впевненість і обнадійливий погляд у прийдешнє. Знаючи, що кукіль рано чи пізно спалиться незгасним вогнем (Мр. 9, 43).

архиєпископ Ігор Ісіченко

Всечесні отці! Дорогі брати і сестри!

Коли книжники і фарисеї зажадали від Ісуса ознаки на доказ правдивости його слів, Спаситель відповів їм; «Рід лукавий і перелюбний шукає ознаки — та ознаки йому не дадуть, окрім ознаки пророка Йони (Мт. 12:39). Ознаки пророка Йони — триденного перебування в пітьмі смерти… Три жахливі дні і ночі ув’язнений власною слабодуховістю пророк Йона мав до роздуму про страшні наслідки втечі від Божого провидіння (Йона 1-2). Три нескінчені доби сповнилися непрониклого мороку, перетворилися на суцільну ніч. Ніч людини, полишеної сам на сам із муками власного сумління, зі своїм гріхом. Ніч розлуки з Богом.

Переживаючи нині зустріч із воскреслим Христом, перемогу любови над ненавистю, світла над темрявою, пам’ятаймо про суворий досвід пророка Йони. Людство вже пізнало його науку, коли пережило страшні дні, котрі ділять воскресіння з жертовною смертю на хресті. Однак, з якою легковажною самовпевненістю нехтуємо плодами цього досвіду, знов і знов кидаючись слідом за пророком Йоною зі спасительного ковчегу Христової Церкви у вир гріховного мороку! Добровільно прирікаємо себе на смерть, замикаю­чись у нетрях власного егоїзму, оточуючи себе стіною ворожнечі й підозріливости, відштовхуючи інших образливим словом і насупленим поглядом. Відсторонюємося від людей і забуваємо, що немає інших шляхів наближення до Бога поза любов’ю до ближнього.

Церква Христова поєднала в єдине містичне тіло всіх, хто прийшов на поклик любови, омив у спасительній купелі хрещення скверну гріхів і прийняв благодатний дар Святого Духа. Ми є надто різні. І ніхто з нас не має права вимагати від іншого самопожертви, судити його людські вади, узалежнювати свою братню любов від ставлення до нас самих. Власне в тім і полягають випробування цього світу, щоб попри всі перешкоди виплекати в собі досконалу любов, яка «довготерпить, … милосердствує, не заздрить,… не шукає тільки свого, не рветься до гніву, … все зносить, вірить у все, сподівається усього, все терпить» (1 Кор. 13: 4-6). Лише тією всепереможною любов’ю ми здатні розірвати тенета самозакоханости, вийти поза запону Йониної в’язниці й піднестися до таїнственного спілкування з Богом.

Чисту християнську любов, щирість, взаємну довіру, внутрішню дисципліну маємо зробити головними засадами життя в громадах, покликаних поєднати нас у спільнім пориві до вдосконалення, а вже через плоди дії в нас, грішних, благодаті Святого Духа явити Христову правду світові. Любови, прощення, доброти чекас від нас і довколишній світ. Світ часто ворожий, непримиренний, де цинічні політики намагаються перетворити Святу Церкву на іграшку в своїх руках, де й досі в храмах господарюють крамарі, а православних священно­служителів не допускають до шкіл, на радіо й телевізію. Христос прийшов кликати до покаяння саме цей світ, і ми до нього, попри всі перешкоди, звертаємо свій заклик.

Найперше молімося, щоб світло Христового воскресіня явило правдив) путь для тих, кого сліпі проводирі намагаються зіштовхнути на шлях розбрату й ворожнечі, щоб на їхніх кістках збудувати Вавилон оновленої радянської імперії. Молимося й благаємо Переможця смерти Христа, аби дав нам, визволеним із пітьми, гріха Ного смертними муками й славним воскресінням, тієї сили слова, яку здобув визволений з неволі Иона пророк, коли спонукав до покути й навернення жителів Ніневії.

Хай же радісно лунає над світом незгасна звістка про воскресіння, запалюючи серця щастям, любов’ю та непереможною надією на звільнення від кайданів гріха й на поєднання в Тім, Кого знов і знов вітаємо й славимо.

Христос воскрес! —
Воістину воскрес!

Харків, Свято-Дмитрівська церква
+ Ігор
єпископ Харківський і Полтавський

Патріярх Йосиф Сліпий і драма ідентичности Київської Церкви

Священиче й богословське формування Йосифа Сліпого припадає на міжвоєнні часи, коли Греко-Католицька Церква остаточно ідентифікувала себе як церква українська. Після виходу з заслання і переїзду до Риму патріярх Йосиф Сліпий ферментує довкола себе українські католицькі єпархії в єдину структуру, центр якого згодом повертається в Україну. Українським православним церквам на батьківщині й у діяспорі забракло усвідомлення своєї ідентичности для здійснення аналогічного доцентрового руху.

Є в біографії патріярха-сповідника дві дати, символічність котрих розкривається всім його життям. 1917 року він прийняв ієрейські свячення, а 1939 р. став єпископом. Цими двома вирішальними кроками в своєму житті Йосиф Сліпий ніби відповідає на два найбільш грізні виклики ХХ сторіччя, сторіччя небачених доти за своїми вимірами переслідувань християн і кровопролитних воєн незнаної жорстокости.

Священиче служіння Йосиф Сліпий обрав після довгих вагань між покликаннями науковця й душпастиря. Вирішальну роль, як знаємо, відіграла в цьому виборі зустріч з митрополитом Андреєм Шептицьким – і його порада, і особистий приклад святителя-інтелектуала. Це був дуже вдалий вибір. В особі Йосифа Сліпого напрочуд вдало поєдналися глибока жертовна віра та системний академічний підхід до апостольської місії Церкви. І хоч зазвичай при згадці про нього виринають у свідомості мужньо пережиті сповідником віри 18 років совєтських таборів, не меншою заслугою митрополита перед Богом і власним народом є очолена ним віднова УГКЦ. Адже саме завдяки ній порізнені єпархії та монаші спільноти діяспори перетворилися на динамічну силу, що зінтеґрувалася в Києво-Галицьку митрополію, заявила про свої права на патріяршу гідність і сміливо повернулася в Україну, очоливши вихід нації з вульгарно-атеїстичного заповідника.

Слід пам’ятати, що роки формування Йосифа Сліпого припадають на період розбрату в клирі ГКЦ. Український фермент у її клирі щойно утверджувався, в той час, як потужно діяли латинізаційні тенденції, а прагнення до опору асиміляційним процесам парадоксально обернулося поширенням москвофільства. Брак власних вищих богословських шкіл обумовлював неминучість здобуття найбільш здібними клириками ГКЦ освіти в римськокатолицьких університетах, де так важко було врятуватися від комплексів меншовартости. А пошук альтернативи спокусі латинізації загрожував узалежненням від обрядової практики Московської Церкви, слідом за чим насувалася небезпека культурної експансії імперської Росії, яка завжди передувала експансії мілітарній. Не секрет, що на початок Першої світової війни, під час навчання Йосифа Сліпого в семінарії, в греко-католицькому клирі домінували москвофільські настрої. Самоідентифікація ГКЦ як Церкви української припадає вже на міжвоєнні часи й завдячує собою як суспільно-політичному контекстові, так і мудрій позиції митрополита Андрея Шептицького.

Досвід Наддніпрянської України навряд чи міг додати конструктивні ідеї для виходу з цієї кризи ідентичности. На початок ХХ ст. київська помісна традиція в підросійській Україні майже цілком асимілювалася в одноманітності державного синодального православ’я. Хіба що на рівні парафіяльних громад зберігалися релікти могилянської доби на кшталт печатання гробів, розгрішальної молитви при сповіді, шлюбної присяги молодих. Повісті священичого сина Івана Нечуя-Левицького «Хмари» та «Старосвітські батюшки і матушки» виразно відображають драму втрати ідентичности з приходом у клир нової цинічної ґенерації чиновників у рясах.

Національна революція 1917- 1921 рр. , здавалося б, дала шанс на звільнення українського православ’я від тягарів підневільного минулого. Але інертність єпископату, бунтівна нестриманість реформаторів, масовий антиклерикалізм політично активних верств, зрештою, російська окупація й запровадження режиму войовничого атеїзму унеможливили якісну віднову поділеної на кілька ворожих одна щодо одної гілок Київської православної митрополії. Цілеспрямований пошук власної віровизнаннєвої ідентичности розпочався лише в самопроголошених УГПЦ в Канаді та УПЦ в США, та ще в українському патріотичному сеґменті Автокефальної Православної Церкви в Польщі. Але слабкість богословського підґрунтя, взаємна відчуженість, надмірна політизація мирянських середовищ, вірус міжконфесійного протистояння значною мірою нейтралізували позитивні інтенції цих середовищ. Короткотривале церковне відродження в Україні 1942-1943 рр. не змогло змінити загальної ситуації. А масовий вихід українського православного клиру й десятків тисяч мирян на Захід у 1943-1944 рр. вніс ще більший хаос у між’юрисдикційні стосунки.

Ґрунтовна богословська освіта Йосифа Сліпого, здобута в колеґії «Канізіянум» в австрійському Інсбруку, в римському університеті «Анджелікум» і Григоріянському університеті, поставила його в число чільних католицьких інтелектуалів Галичини. Професор, а невдовзі й ректор Львівської духовної семінарії, він очолює новостворену Львівську богословську академію від її заснування до закриття (1929-1944), редаґує журнал «Богословія», стає головою Богословського наукового товариства. Так закладається надійний академічний фундамент під виростання Львівсько-Галицької греко-католицької митрополії в УГКЦ, свідому своєї загальноукраїнської помісности. Долаються залишки москвофільства, а напружені українсько-польські стосунки в Другій Речі Посполитій стимулюють критичну оцінку латинізаційних впливів.

Совєтська окупація Галичини, арешт і ув’язнення, спроба ліквідувати УГКЦ перервали природні процеси еволюції церковної доктрини й еклезіяльних структур, але не зупинили духовного й інтелектуального пошуку Йосифа Сліпого. Адже ж не тільки з ініціятиви МДБ він так інтенсивно працює в засланні над історією Церкви. Щойно опинившись на свободі, 71-річний митрополит стає невтомним організатором процесів, котрі сферментували порізнені українські католицькі єпархії, що вже почали були потерпати від кризи покликань, в єдину структуру – Українську Католицьку Церкву на чолі з верховним архиєпископом. Утворюється діяльний центр у Римі з кафедральним собором Святої Софії. Проводяться синоди єпископів. Проходить шерег апостольських візитацій країн поселення. І всюди митрополит Йосиф нагадує про спільну київську, українську традицію, підтримуючи свідомість помісної тотожности Церкви. Не буде перебільшенням сказати, що саме в ці часи греко-католицька спільнота в діяспорі переживає осягнення власної етноконфесійної ідентичности. До того ж, у ці роки за підсумками Другого Ватиканського собору здійснюється переклад богослужбових текстів українською мовою, що вимагало водночас ретельного вивчення власної літургійної спадщини.

Знаряддям формування українського клиру, готового до місії і в країнах поселення, і на рідних землях, став Український католицький університет св. Климента папи (1963), філії якого з’явилися в Буенос-Айресі, Вашинґтоні, Чікаґо, Монреалі, Лондоні. Об’єктом особливої турботи владики були отці Студити, найбільш традиціоналістичне монаше згромадження УКЦ, для якого владикою було придбано дім над озером Альбано. Завдяки цим ініціятивам згодом із римського середовища митрополита прийдуть в Україну владика Борис Ґудзяк, о. Михайло Димид, д-р Михайло Петрович, митрополит Любомир Гузар й ієромонах Рафаїл Турконяк, автор четвертого повного перекладу Святого Письма українською мовою, низка інших священнослужителів і мирян, без участи яких відродження УГКЦ могло б мати цілком інший характер. Адже катакомбна Церква живилися спогадами про передвоєнну добу й розуміла духовне відродження як повернення до оповитого ностальгічними спогадами давнього стану речей. При цьому часто мірилом автентичности УГКЦ ставала її протиставленість московському православ’ю, з яким не раз ототожнювалися звичайні атрибути східного обряду. А священики й парафіяльні громади, котрі переходили з-під юрисдикції РПЦ, спрощено уявляли собі повернення до УГКЦ як елементарну зміну підпорядкування без істотних внутрішніх змін.

Рух за визнання патріяршого титулу за верховним архиєпископом УКЦ відобразив загальнонаціональну перспективу служіння митрополита. Адже йшлося не лише про статус предстоятеля УГКЦ, а й про повернення до задуму митрополитів Петра Могили та Йосифа Велямина Рутського про єдиний Київський патріярхат. Боротьба довкола патріярхального руху відобразила вразливі аспекти внутрішньоцерковних стосунків, але згодом дістала несподівано успішний розвиток помісної доктрини, викликавши наслідування в УАПЦ та УПЦ-КП, які 1990 та 1992 рр. також піднесли своїх предстоятелів у патріярший ступінь.

Легше, однак, виявилося перейняти ініціятиву титулування предстоятеля, ніж опанувати досвід відродження власної церковної ідентичности. Православним конфесіям в Україні забракло вантажу, з яким поверталася в Україну УГКЦ. Попри декларації патріярха Мстислава, українські православні спільноти діяспори відмовилися визнати власну єдність з відроджуваною УАПЦ в Україні. Зрештою, ані в Канаді, ні в США так і не виникло солідних академічного рівня православних українських інституцій, здатних до концептуального осягнення київської традиції. Юрисдикційна строкатість діяспори леґітимізувала, а часом і стимулювала внутрішньоправославні поділи в Україні. Матеріяльна допомога часом спрямовувалася не за призначенням і руйнувала стосунки в церковному середовищі. Певною мірою брак чіткої стратегії церковного відродження компенсувався в УАПЦ відновою й популяризацією традицій, збережених УГКЦ в Галичині. Але наростання антикатолицьких настроїв у сполученні з комплексами меншовартости духовенства, сформованого в московських семінаріях, обумовило поступову втрату первісних імпульсів і свідоме чи несвідоме наслідування РПЦ. Дійшло до того, що після чергового розколу головним ідеологом УАПЦ став корінний москвич Іоан Модзалевський, цілком чужий помісному досвідові Київської Церкви, з ініціятиви котрого було навіть прийнято документ із осудом етнофілетизму – течії, яка, власне кажучи, й випродукувала УАПЦ. УПЦ-КП ж від початку керується засадою продовження на українському ґрунті традицій Московського Патріярхату.

Драма української церковної ідентичности триває, і пошук її розв’язання в механічній зміні релігійними громадами своєї юрисдикції лише демонструє примітивний рівень вітчизняної політологічної та релігієзнавчої думки. У цій ситуації досвід митрополита Йосифа Сліпого як церковного лідера, що зумів синтезувати духовний і богословський пошук, зінтеґрувати порізнені спільноти довкола ідеї Помісної Церкви з патріяршим устроєм, поєднаної з римським апостольським престолом і свідомої власної обрядової ідентичности, є надзвичайно важливим для всієї християнської спільноти України.

Архиєпископ Ігор Ісіченко, проф., д-р філологічних наук, Харків