Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський

Ми з особливою радістю вітаємо Патріярха Мирослава-Івана з днем його народження і якраз у місяці червні, коли відзначаємо і вшановуємо День Батька. Вітаємо, як Главу — Батька нашої Помісної Української Католицької Церкви. 24 червня 1998 р. Патріярхові Мирославі-Іванові сповниться рівно 84 років багатотрудивого його життя для Церкви і народу. Блаженніший Мирослав, після смерти Патріярха Йосифа, уже 14-ий рік сидить на Києво-Галицькій Митрополії Помісної Української Католицької Церкви.

Боже Провидіння бажало, щоби після світлої смерти Патріярха Йосифа, Блаженніший Мирослав продовжав творити історію нашої У КЦеркви, спершу у діяспорі, а вже ось восьмий рік в Україні, охоплюючи і діяспору. Це справді був і ще дальше залишився не легкий час. Україна перебула майже три чверті століття під комуністичним пануванням, а західна Україна пів століття. На протязі того часу знищувались всі прояви Української Церкви. Наша Українська Католицька Церква, була змушена піти у катакомби, бо вона була поставлена поза букву закону. Одиноко офіційною і пануючою режимовою Церквою була Російська Православна Церква. Вона одинока визначувала ніби, християнські шляхи, а на справді діяла за вказівками і наказами комуністичних вождів. Христова Церква, що постала на основі найбільшої Божої Заповіді — Любові, не вміщалась і не вміщається у російське православ’я, яке ісповідувало імперські ідеї так за царату, як і опісля за комуни і не відмовилась від цих імперських ідей у наш час, себто після розпаду комуністичної імперії, якою був СССР. Отже в Україні не було іншої крім Російської Православної Церкви і підпільної Української Католицької Церкви.

Таке було поле після розпаду комуністичної імперії на якому прийшлось відновлювати і розвивати життя Української Католицької Церкви. До речі, ще навіть у самому процесі розпаду комуністичної імперії, представники Московської Патріярхії, визначували, бути нашій УКЦеркві чи не бути! Вони виключали існування Української Католицької Церкви східнього обряду, але погоджувались на українську римо-католицьку Церкву. Але Божа воля була іншою. Не питаючись московської православної Церкви УКЦерква вийшла з підпілля й офіційно відродилась.

Слід не забувати, що Блаженнішому Мирославові прийшлось відроджувати і розвивати УКЦеркву у особливо складній ситуації. Треба було поєднувати й узгоджувати з священиками, що вийшли з підпілля, священиками, що повернули на родинне лоно з російської православної Церкви і третім сегментом – священиками, що приїхали з різних сторін діяспори. Це справді були дуже складні обставини. Все це вдержати і спільно діяти не приходилось легко. Ідеального стану цеї ситуації, ще по сьогодні не вдалося опанувати, але завдяки Блаженнішого Мирослава вдалося чи мало чого узгіднити, злагіднити, поєднати, хоч ще і сьогодні чути різні скреготи. Час зробив своє. За сім, чи вісім років трудно все переставити на такі рейки, якби нам цього бажалось. Треба було вислухати думки й інших сторін. Все ж таки слід відмітити, що Блаженнішому вдалось багато зробити, щоби ці гострі напруження злагіднити. Дати оцінку цієї ситуації зараз не можна, для цього треба певної перспективи часу, який дасть можливість проаналізувати всі аспекти і на базі аналізи дати найбільш правильну оцінку.

Попри ці складні обставини Патріярх Мирослав-Іван виявився справді миротворчою добросердечною людиною. Якщо навіть дуже поверховно проглянути життєвий шлях Блаженнішого Мирослава, то від його студентських часів, богословських студій у Львові, згодом в Іннсбруку і у Римі, то всюди побачимо, його посвяту, відданість служити для Христової Церкви й українського народу. У Блаженнішого Мирослава не зауважувалось, навіть проблесків, бажання робити у Церкві кар’єру. Все ж таки Блаженніший вийшов на найвищий ієрархічний щабель у нашій Церкві, то треба підкреслити, що це було справді Боже Провидіння, не дія Святого Духа. У своїй відданій праці Блаженніший Мирослав знаходив зрозуміння до всіх, навіть дуже драстичних, питань. На жаль, не всі дорадники Блаженнішого Мирослава були на висоті, і не всі вони були віддані праці у Божому Винограднику. Зрозуміло, що не все міг доглянути сам Глава, Блаженніший Мирослав і тому не все виходило так, як собі бажав Блаженніший Мирослав. Очевидно всі недоліки і недотягнення приписувались Главі Церкви Блаженнішому Мирославові. Слід підкреслити, що Блаженніший Мирослав належить до того типу людей, що вміє співжити і співпрацювати навіть з прикрими і підступними людьми. У своїй добросердечності, сильній вірі і християнській любові Блаженнішому Мирославові вдалось долати багато труднощів у нашій УКЦеркві.

З нагоди народин Патріярха Мирослава-Івана і Дня Батька вітаємо його, як Главу — Батька нашої Церкви, бажаємо багато кріпкого здоров’я, прожити ще довгі, довгі роки життя та обильних успіхів у душпастирській праці на славу Божу, добро Помісної УКЦеркви й українського народу.

Преосвященні Владики, Всесвітліші Отці,
Преподобні Сестри, Дорогі в Христі Браття і Сестри!

1. Сьогодні, згідно з літургійним уставом, наша Церква святкує празник Благовіщення Пресвятої Богородиці і пам’ять торжественного в’їзду Христа в Єрусалим перед своїми страстями і воскресінням, яке свято український народ зве Квітною або Вербною Неділею.

Свято Благовіщення таке важне в Церкві, що навіть як випаде у Велику П’ятницю, цей же устав приписує священикам служити, вірним узяти участь Божественній Літургії. Спитаймо себе, дорогі Браття і Сестри, чому це свято — пам’ять Благовіщення Пресвятої Богородиці — таке важне? І відповідь коротка і ясна, бо з хвилиною, коли Пречиста Діва Марія у Назареті сказала архангелу Гавриїлу «так» словами: «Ось я раба Господня: нехай зо мною станеться по слову твоєму» (Лк. І, 38) почалося діло нашого спасіння. Марія зачала у своєму лоні Богочоловіка і з цією хвилиною стала Богоматір’ю. Христос-Спаситель прийде на світ у Вифлеємі, виростатиме у Назареті, а на тридцятому році свого життя розпічне свою працю серед народу. Покличе апостолів, проповідуватиме царство небесне, доповнить заповіді Божі заповідями любови Бога і ближнього, закликатиме до покаяння, чинитиме чуда, оздоровлятиме недужих і воскресить умерлих. І вчора ми святкували пам’ять воскресіння Лазаря, а після цього чуда наш Спаситель тріюмфально в’їжджає в Єрусалим, де народ, який прибув до Єрусалиму на свято Пасхи, пальмовими гіллями вітає Ісуса окликами «Осанна! Благословен, хто йде в ім’я Господнє, цар Ізраїлів!» (Ів. 12, 13). Христос знає, що цей тріюмфальний в’їзд в Єрусалим — це початок його страсного тижня, бо після Тайни Вечері в четвер, під час якої він установить Таїнство Пресвятої Євхаристії, почнуться його страсті, його хресна дорога, бичування, оплювання і замість «осанна!» цей же сам народ кричатиме: «Геть із ним! Розпни його!.. Нема у нас царя, крім кесаря!» (Ів. 19, 15). Та Христос має сповнити волю Отця. Він має відкупити ввесь людський рід, і щоб це осягнути, він помре ганебною смертю на хресті, але третього дня воскресне, яким воскресінням він доказує, що смертю смерть подолав, і що завжди перемагає добро над злом, правда над кривдою, і що Бог справжній і єдиний володар всієї вселенної.

Ось думки, які стоять перед нашими очима в цю Квітну Неділю, у свято Благовіщення, тиждень перед празником празників Христової Пасхи.

2. Та сьогоднішній день має для нас ще особливе значення, бо представляємо всій Українській Церкві і Народові двох єпископів, Владику Івана Хому — Апокризіярія-Прокуратора Глави Української Греко-католицької Церкви при Римському Апосто­льському Престолі й Владику Любомира Гузара — Екзарха Київського і Вишгородського, які перед дев`ятьнадцятьома роками, саме у Лазареву Суботу, 2 квітня 1977 року, разом з покійним Владикою Стефаном Чмілем одержали єпископську хіротонію з рук святої пам’яти Патріярха Йосифа Сліпого.

Подібно як Пресвята Богородиця сказала «так» Божому промислові в день її Благовіщення, так і наші Владики Іван і Любомир сказали Богові «так», коли відчули Христове покликання і стали священиками його Церкви. З такою ж відданістю Божій волі вони служили Церкві, й коли покійний Блаженніший Йосиф у своїй журбі за долю Церкви і Народу, які стояли у 1977 році під загрозою повного знищення, покликав їх до архиєрейського служіння, прийняли вони цей тягар і хрест з упованням на Божу поміч і в дусі послуху, як це зробила Пресвята Богородиця у день її Благовіщення.

Не місце тепер вичислювати всіх подій і переживань, які доводилося переходити цим двом Владикам і нам упродовж тих дев’ятнадцятьох років. Фактом є, що Христос-Богочоловік, бачачи недолю нашої Церкви і народу, показав поновно свою силу. Правда перемогла, Церква і народ стали вільними, і Святіший Отець Папа Іван-Павло ІI, за нашими усильними змаганнями, публічно визнав архиєрейську гідність Владик Івана і Любомира, йде назустріч нашим проханням і спільно з нами надає їм нові, важкі обов’язки дальшого служіння Українській Греко-католицькій Церкві. За це глибоке розуміння потреб нашої Церкви ми висловлюємо Святішому Отцеві Папі Іванові-Павлові II нашу щиру вдячність.

3. З поверненням релігійної свободи в Україні повертаються поступово і права нашої Церкви. Від підписання Берестейської Унії в 1596 році Київські і Галицькі митрополити мали при Римському Апостольському Престолі своїх апокризіяріїв-прокураторів, себто представників, які дбали про це, щоб справи нашої Церкви були відповідно представлені в столиці християнського світу, у Римі. 1637 року папа Урбан VІІІ дарує українському народові двір-будинок у Римі при площі Мадона деї Монті 3, найстарший пам’ятник Української Церкви поза межами нашої батьківщини, в якому проживають і діють апокризіярії-прокуратори Київської і Галицької митрополії.

Тепер ми відновляємо це право, і таким апокризіярієм-прокуратором стає Владика Іван Хома, завданням якого буде пильно дбати про незалежний розвиток справ нашої Церкви при Апостольській Столиці в Римі.

4. П’ять років уже минуло, коли Глава Української Греко-католицької Церкви повернувся до свого престолу у Львові, після насильної довголітньої відсутности. Ще живо стоїть перед нашими очима ця Квітна Неділя перед п’ятьома роками, коли спільно з нашими архиєреями і священиками ми вперше служили Архиєрейську Святу Літургію перед многотисячною масою народу.

За той час чимало пороблено праці. Відновлено працю над духовною і моральною обновою народу, поставлено відповідні інфраструктури, скликали ми Синоди, перенесли тлінні останки Патріярха Йосифа, відновлено діяльність наших духовних семінарій і Богословської Академії, в особливий спосіб дбаємо про освіту, Церква взялася за катехитичну працю, здійснення її соціяльної науки, приступилося до цілого ряду діл любови й милосердя. Одначе основне завдання Церкви — це праця душпастирська, відновленої євангелізації для спасіння душ. І в скорому часі стало ясним, що багато наших вірних проживає поза межами Галичини, Закарпаття і Буковини, а розсіяні вони по всій центральній, північній, східній і південній Україні, не говорячи вже про наші поселення в Білорусі, Прибалтійських країнах, Росії й Казахстані. Синод Єпископів Української Греко-католицької Церкви неодноразово повторяв Святішому Отцеві Папі Іванові-Павлові ІІ, що з душпастирських рацій слід відновити ієрархічну структуру нашої Церкви у Східній Україні, де мимо важких обставин сьогодення під сучасну пору існують біля 80 греко-католицьких громад і працює 34 священиків і 12 монахинь. Вірних нелегко підрахувати саме із-за тих важких обставин, одначе вважаємо, що не буде перебільшенням, коли скажемо, що їх може бути бодай шістьсот тисяч. З тих же душпастирських причин ми просили Святішого Отця, щоб затвердив за нами звичайну судовласть-юрисдикцію над територією всієї України, а ми вже минулого року назначили Візитатора для Східньої України для кращого обслуговування тих же вірних. І знову знайшли ми зрозуміння Римського Архиєрея. Святіший Отець визнав за нами юрисдикцію по всій Україні.

Створення Київського і Вишгородського Екзархату і номінація Екзарха в особі Владики Любомира Гузара — це здійснення цієї судовласти- юрисдикції та черговий крок закріплення нашої Церкви по всій Україні. Є це і здійсненням задумів Слуги Божого Митрополита Андрея, які він розпочав у своїй праці для з’єднання Церков. Прикладом для Вас, Владико Любомире, нехай стане Митрополит Андрей і наш Святитель і Попередник, покійний Патріярх Йосиф, який ще в 1939 році став Екзархом Великої України.

Вчора на Великій Вечірні ми співали: «Днесь благодать Святого Духа нас зібрала», і сьогодні, під дією благодаті того же Святого Духа, ми представляємо Владик Івана і Любомира всьому світу. Вчора і сьогодні ми раділи чудом Христовим — воскресінням Лазаря і тріюмфальним в’їздом нашого Спасителя у Єрусалим. Гряде Страсна Седьмиця, прийде і Страсна П’ятниця, та неодмінно ми знаємо, що наступить Христове воскресіня — перемоги Божої, перемоги добра над злом.

Таким буде і ваше єпископське служіння, Дорогі Владики Іване й Любомире! Ви вже давно сказали «так» Богові в день Ваших священичих і архиєрейських свячень, саме у Лазареву суботу. Сьогодні ми представляємо Вас Божому Народові, так як Христос себе представив у всій скромності, але і в славі у день його в’їзду в Єрусалим. Надходить час щоденної, трудної і клопітливої праці архиєрейського служіння, на якій зазнаєте багато труднощів, перепон та терпінь. Одначе нехай стоїть перед Вами повсякчасно свідомість Христового Воскресіння, що завжди і остаточно перемагає правда, справедливість і добро.

6. З цієї радісної нагоди вважаємо нашим обов’язком згадати архиєрея Стефана Чміля, який того самого дня, у тих самих обставинах з рук святої нам’яти Патріярха Йосифа отримав разом з Владиками Іваном і Любомиром єпископську хіротонію. Відійшов він від нас передчасно у вічність ще у січні 1978 року. Напевно, сьогодні він радіє з нами з небесних висот і вимолює для Вас, Владики Іване і Любомире, Божих благодатей враз із Вашим святителем Патріярхом Йосифом.
7. На Вас, Преосвященні Владики Іване і Любомире, з великими надіями глядить увесь Український Божий Люд. Тепер від Вас як членів Синоду Єпископів Української Греко-католицької Церкви очікується щирої і відданої праці на основі Вашого досвіду і незвичайної підготовки до поручених Вам завдань. Будьте вірними послідовниками Слуги Божого Митрополита Андрея і Патріярха Йосифа, з якими так нерозлучно зв’язане Ваше життя і Ваша праця. Здійснім спільно їхні наміри. Нехай Дух Святий просвітить Вашу апостольську працю і пам’ятаймо завжди слова Христові, що «хто більший, нехай буде немов найменший, а наставник — як слуга» (Лк. 22, 26-27), що «Син чоловічий прийшов не щоб йому служили, але щоб служити і дати своє життя як викуп за багатьох» (Мт. 20, 28).

Нехай благодать Святого Духа, що зібрала нас усіх тут, буде з усіма нами по віки віків. Амінь.

Звернення Патріярха Мирослава-Івана

Десь недавно появилася вістка в наших часописах, що в Україні річно вмирає 45,000 людей, більше, як родиться. Очевидно, це не дуже потішаюча вістка для держави, яка після 400-річної перерви неволі щойно підноситься з колін. Виникає питання, нащо здалася свобідна Україна, коли люди вимирають? Дивне це явище, але загляньмо в причини, що його створили.

Головною причиною цього сумного явища є загальний брак моралі серед нашого народу, а головно нашої молоді. Люди мають негайно готову відповідь на це, кажучи, що той брак моралі — це спадщина, що її залишив нам комунізм, хоч і сам він ще не цілком забрався з України. Причиною того, здається, є й наше розуміння демократії, що всі партії чи організації мають однакове право на існування у нашій державі. То самозрозуміло, але є питання, яке право на свобідне існування мають ті партії, які за своїми гаслами й своєю працею стараються ту нашу державу угробити або не дозволити їй спокійно зажити на своїй рідній землі? Бачимо, що вже навіть російський уряд бачить у комунізмі небезпеку, бо його заборонив і бореться проти тих людей, що йому сприяють.

То правда, що моральний упадок був спричинений комунізмом, бо він проповідував гасло: «Бога нема й християнської моралі також немає, людина походить сама від себе, тому може жити, як їй подобається. Як Бога нема, то й Христова Церква, що її заложив Син Божий, і її навчання — це опіюм народу, отже її не треба слухати. Тому, чоловіче, жий, як тобі подобається, лише підчинися комуністичній владі, й усе буде в порядку». З такими правилами людина, якій багато добра з комунізмом не було, кинулась до пияцтва, щоб забути за своє поневолення й своє горе. Подібно як за панщини люди пили, бо пан замість грошей чи в натурі, тобто плодами землі, коло якої наші селяни працювали, платив їм горілкою, бо гонив самогон. І що ж бідний селянин мав робити? Не міг виливати свою заплату за працю на землю, тож той самогон із досади й розпачу випивав і так поволі перетворювався у п’яницю. Звичка запиватись і тим способом проганяти чи забувати свою гірку долю залишилась у нас і зараз.

Зайняті своєю гіркою долею і способом її позбуватися, наші батьки не дуже то звертають увагу на те, що їхні діти роблять. А серед нашої молоді, що повинна бути надією і майбутністю нашого народу, поширилась зараз страшна хвороба, глибока, неморальна пошесть. Диявол, що завжди старається знищити людство, а то принаймні йому шкодити, ширить між нашою молоддю порнографічну літературу. Вже від наймолодших він починає цю отруту поширювати. Як знаємо, разом із розвитком дитини розвивається її статевий гін і їй багато не треба, щоб його пізнавати й заспокоювати. Ті порнографічні часописи, книжки, комікси відкривають перед очима розвиваючоїся дитини новий їй незнаний світ, який дражнить її статеві почування і дає певного роду задоволення, хоч вона й не знає, до чого воно йде.

Порнографічна література не лише освідомлює, але також вчить її, як той гін, що в ній будиться, заспокоювати. І так за поученням порнографії дитина засвоює собі найперше онанізм. З нього родиться гомосексуалізм, лесбіянізм, бо дитина шукає собі партнера, щоб тим «добром», що його при помочі літератури пізнала, поділитися. Ця пошесть поширюється серед нашої молоді вже в народніх школах і нищить не тільки організм дитини, бо статевий гін щораз то більшого заспокоєння вимагає, який виснажує організм дитини, а також і її ум. Й дитина на очах нидіє, наче б якась хвороба заволоділа її тілом. Її ум уже не цікавиться нічим іншим, бо має зайняття заспокоювати свій власний гін, а то й гін свого партнера, що його собі вибрала.

З часом порнографічна література вчить несвідомих дітей, що більше й цікавіше заспокоєння статевого гону можна знайти в спілкуваннях хлопців з дівчатами, й уже у вищих клясах школи починається любов, «свобідна любов» і її практикування повністю. Очевидно, така вільна любов має свої наслідки, тобто дівчина заходить у тяжу, і тепер із того «надмірного» щастя повної любови приходить час за неї платити, тобто журба: що скажуть батьки, а то й приятелі й приятельки, які досі так дружно в усьому допомагали, тепер її уникають. А головно її «улюблений», який був таким уважливим для неї, так завжди старався їй подобатись, приносив різні речі, тепер почав від неї сторонитись. Ось так закінчилось дівоче щастя, й настала мука: що робити? Добрі товаришки, які на собі перейшли те все, мають раду й на те. А саме радять дівчині зігнання плоду, щоб тим способом звільнитися від лайки й побоїв батьків, від насмішок подруг, глузування хлопців, які перед тим були такими уважливими, тепер стали її ворогами; бо її свобідна любов показала, чим таке вільне, грішне кохання кінчається. Природа не дає зі собою жартувати; хто з вогнем грається, мусить бути певним, що попечеться.

Говорив мені лікар, який приїхав був, здається, з Чехо-Словаччини, що провіряв справу абортів в Україні, казав, що біля 2,000,000 такого зігнання плоду є в нас. Пригадую собі, як люди в США, дізнавшись про кількість півтора чи 2,000,000 абортів, були тою вісткою застрашені. Але в США є 280,000,000, а в нас лише 52,000,000, що є величезна різниця. Проте звертаюся до вас, батьки. Господь, даючи вам діти, рівночасно дає обов’язок не тільки дбати про їхнє тіло, але й про їхні душі, які є набагато цінніші від тіла. На що звертає увагу Св. Письмо, кажучи: «Яка користь людині, як світ цілий здобуде, а занапастить власну душу? Що може людина дати взамін за свою душу? Син Чоловічий прийде в славі Отця свого з ангелами своїми й тоді віддасть кожному згідно з його ділами» (Мт. 16, 26 с.). Подумайте, батьки, що вашій дитині буде з того, як ви подбаєте, щоб вона в золоті ходила, мала всього, чого її серце забажає, коли через ваш недогляд вона втратить свою безсмертну душу й на цілу вічність дістанеться до пекла? Так, дорогі батьки, Христос звернеться до ваших дітей, які заради вашого недогляду грішили, такими словами: «Ідіть від мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його» (Мт. 25, 41). А щоб ви могли з власної практики переконатися, що значить кара вогню, спробуйте лише кілька хвилин подержати палець над полум’ям палаючої свічки; та то є вогонь, що палить лише на поверхні тіла й то лише одну коротку хвилину. Тоді, що за біль прошиватиме тіла ваших дітей, коли той пекельний вогонь палитиме кожний молекул та кожний атом їхнього тіла?! І то не на хвилину, а протягом довгої вічности, яка ніколи не скінчиться, але триватиме вічно! Там, у пеклі, вони не матимуть жодного відпочинку, жодної полегші, але постійно відчуватимуть той самий страшний, прошиваючий біль. Там не буде ні сну, ні можливости якоїсь полегші, як тут, на землі, де організм борониться проти надмірного болю втратою свідомости чи навіть смертю. Пам’ятайте, що в пеклі немає смерти, бо ті, що там будуть, вже повмирали, не можуть навіть думати, що смерть може прийти й визволити їх від страждання. Те, на що вони собі заслужили, будуть мусіти переносити цілу вічність.

Деякі матері оправдують себе, що піддаються абортам і дозволяють своїм дітям так робити, тому що вони негодні виживити своїх дітей. Очевидно, це не є жодне оправдання, бо звідкіля вони знають, що Господь дасть їм досить харчів, щоб прожили, коли вони не слухають Його заповідей у такій важливій справі? Господь потішає всіх, що журяться харчами чи одежею, кажучи: «Не турбуйтесь, промовляючи: що будемо їсти, що пити й у що зодягнемося? Про те все побиваються погани. Отець же ваш Небесний знає, що вам усе це потрібне. Шукайте перше Царства Божого та Його справедливости, а все те вам додасться» (Мт. 6, 31 сс.).

Інші жінки оправдують себе, що мають право робити зі своїм тілом, що їм лише завгодно. Погляньмо в Св. Письмо, чи воно правда? Там кажеться: «Хіба ж не знаєте, що ваше тіло — храм Святого Духа, який живе у вас? Його маєте від Бога, тож уже не належите до самих себе. Ви бо куплені високою ціною! То ж прославляйте Бога у вашому тілі!» (Кр. 6, 19 с). За збещення того храму Божого слідує важка Божа кара: «Хіба не знаєте, що ви — храм Божий і що Дух Божий у вас перебуває? Коли хтось зруйнує храм Божий, того Бог зруйнує, бо храм Божий святий, а ним є ви» (1 Кр. З, 16 с).

У Старому Заповіті Господь карав людей за гомосексуалізм сірчаним вогнем, як говориться в Книзі Буття про міста Содом і Гомору, де люди були гомосексуалісти: «Господь зіслав на Содом та Гомору дощ із сірки й вогню Господнього 3 неба і винищив ті міста й усю долину та й усіх мешканців цих міст із тим, що росло на землі» (Бут. 19, 24 с). Господь завжди карав людей за їхні гріхи, як, наприклад, потопом, де кажеться, що «Всяке сотворіння, що рухається на землі, загинуло: птаство, скот, звірі, всі плазуни, що повзають на землі, і всі люди» (Бут. 7, 21 сс).

Так, дорогі в Христі, Господь карає усякий гріх; може не зараз, але нічого не дарує. Тому не радійте, що вас за ваші гріхи, а головно за недогляд над вашими дітьми, ще не покарав, одного будьте певні, що кара прийде; як не на цьому світі, то на другому, після смерти. Ви за них відповідаєте, й хто згіршить їх або не догляне, щоб вони не попали в гріхи, то кара прийде, й то страшна кара, як заповідає Спаситель: «А хто згіршить одного з тих малих, що вірують у мене, такому було б ліпше, якби млинове жорно повішено йому на шию і був він утоплений у глибині моря. Горе світові від спокус. Воно й треба, щоб прийшли спокуси, однак горе тій людині, через яку спокуси приходять!» (Мт. 18, 6 с). Пророк Ісая напоминає людям, щоб підкорились заповідям Божим і не грішили, кажучи: «Як схочете бути слухняними, то їстимете від благ країни. А як затнетеся й бунтуватиметесь, то меч пожере вас, бо уста Господні так горять» (Іс. 1, 19 с).

То правда, що Господь Бог добрий і дуже милосердний, як запевняє у пророка Єзекеїла: «Життям моїм клянусь — слово Господа Бога — я не бажаю смерти грішника; бажаю, щоб він відвернувся від своєї поведінки й жив. Відверніться, відверніться від нашої лихої поведінки! Чому б вам умирати, доме Ізраїля?» (Єз. 33, 11). Господь Бог карає людей і зараз, хоч, може, ми того не розуміємо. Хочу вам на те звернути увагу, а саме на таку невилічиму хворобу як «ейдс» (Аідес). Вона переслідує зараз наркоманів і гомосексуалістів, від неї зараз вилікуватись не можна, а, здається, лікарі не знайдуть ліку на неї. Ті, що нею заражені, звичайно скоро умирають. Це, дорогі, є кара за переступлення заповідей Божих. Господь упоминає людей, що за гріхи прийде відплата, словами: «До мене належить відплата, я відплачу!» І ще: «Господь судитиме народ свій. Страшно впасти в руки Бога живого!» (Євр. 10, 30 с).

Кардинал Любачівський до становища Церкви в Україні

У злуці із папським престолом Греко-католицька Церква в Україні після саморозвалу Радянського Союзу починає нове життя. Численні громади, які під час комуністичної диктатури насильно були підпорядковані Російській Православній Церкві, сьогодні знову повертаються і стають приналежними до Греко-католицької Церкви. Про відбудову і стан цієї Церкви у Львові у середу відбулась пресова конференція Католицької Пресової Агенції із главою Української Католицької Церкви кардиналом Мирославом-Іваном Любачівським. 78-річний Верховний Архиєпископ Львова на початку 1991 року повернувся із римського екзилю до Львова.

КПА: Ваша Еміненціє, Кардинале, німецькі католики через свою організацію «Реновабіс» хочуть своєю допомогою відбудувати Церкву у Східній Европі. Як ви дивитеся на цю ініціятиву?

Любачівський: Німці вже нам багато допомогли, приміром, через організацію «Церква в потребі». Також і тепер ми одержуємо гроші на нашу Духовну Семінарію, яка вже сьогодні досягла суми біля 10 мільйонів німецьких марок. Ми є вдячні за цю допомогу та сподіємось також і в майбутньому дальше одержувати допомогу.

КПА: Чи маєте якусь програму щодо відбудови Греко-католицької Церкви?

Любачівський: Найважніше тепер є — ми потребуємо священиків. В міжчасі вже студіюють у наших провізоричних семінаріях понад 350 богословів. Я вже висвятив 81 священика і цього року висвячу 100 богословів на священиків. Робимо все, що є можливо. Для прикладу — ми одержали від уряду різні церкви, які перед тим належали полякам. Ми не маємо грошей на побудову нових церков.

КПА: Чи це не погіршить ваших відносин з Римо-католицькою Церквою, залишеними їх польськими вірними? Вони дальше домагаються цих церков для себе?

Любачівський: Вони мусять розуміти, Польща має 350,000 греко-католицьких вірних на їхній території. Вони забрали 248 церков і не повернули. Поляків в Україні нараховується між 25 до 30 тисяч вірних і мають 79 церков.

КПА: Чи не вважаєте, що це може привести до якогось непорозуміння між двома Церквами?

Любачівський: Дійсно, це є тяжко. Ми втратили багато наших церков, яких нам не повернено. Ми трактуємо поляків так само, як вони поводяться з нашими вірними в Польщі.

КПА: Які маєте відносини з державою?

Любачівський: Держава до нас прихильна. Ми не маємо труднощів, зворотньо ми одержали наші церкви.

КПА: Під час богослужень в греко-католицьких церквах можна бачити багато старших людей, але завважується мало молоді. Яке є відношення молоді до Церкви?

Любачівський: Це не є добре. Вони часто йдуть до церкви зі своїми батьками, але їх віра не є особливо сильна, зокрема серед студіюючої молоді. Це є ще залишки комуністичного виховання. Зате набагато краще представляється справа серед малих дітей.

КПА: У Греко-католицькій Церкві є сьогодні багато священиків, які перед тим були православними. Ви маєте також священиків, що були у катакомбній підпільній Церкві. А є ще мала група священиків, що під час комуністичного режиму проживала поза кордонами. Яка є тепер можливість поєднати ці три групи?

Любачівський: Ми пробуємо всіх трактувати однаково. Правда, багатьом підпільним священикам є тяжко приймати колишніх православних священиків, але однаково трактуємо одних і других.

КПА: Як розглядаєте ці поодинокі групи у проводі Церкви? Знаємо, що там у проводі є також священики, що прибули з закордону!

Любачівський: Це є тільки одиниці. У проводі працюють священики із підпілля, але є вже і такі, що студіювали в російських православних семінаріях-академіях в Москві, Ст.Петербургу, Одесі. Це наші люди, що там студіювали, коли в той самий час росіянам не можна було студіювати в греко-католицьких семінаріях, бо вони були заборонені.

КПА: Українська Католицька Церква бажає визнання Ватиканом українського патріярхату. Чому?

Любачівський: Наші люди тут не знають, хто це є Верховний Архиєпископ. Але вони добре розуміють слово «патріярх». Всі Східні Церкви, що мають свої патріярхати, більше вшановують своїх патріярхів. Тому і ми хочемо і стараємось за визнання патріярхату.

КПА: Чи маєте якийсь сигнал з Риму, що Українська Католицька Церква буде піднесена до патріярхату?

Любачівський: Ще ні. Ми надіємось, що Патріярхат на протязі одного-двох років буде признаний.

КПА: У Москві йде велика боротьба за владу. Маєте страх, що може знову прийти до попереднього режиму?

Любачівський: Ми, українці, маємо свою армію. Правда, вона не є такою сильною, як російська. Ми маємо 450-тисячну армію. Ми розпоряджаємо також і ракетами. Ми бажаємо миру. Ми не бажаємо воювати, але в разі нападу на нас ми будемо себе обороняти.

КПА: Які бачите можливості співпраці України з Росією?

Любачівський: Ситуація є напружена. Росія здержала нам доставу бензини й інших потрібних матеріялів. Ми маємо пшеницю й інші харчові продукти. Цього потребує Росія. Але ми не є цілковито залежні від Росії. Ми вже договорились з Іраном, який буде достачати нам, вже цього літа, бензину. А із сусіднього Азербайджану будемо одержувати газ.

КПА: Розчислюєте на війну між Росією і Україною?

Любачівський: Я вважаю, що така війна не є можливою. Російський народ є також розсудливий. Вони бачать тепер війну у Боснії й Герцеговині. Тут для неї буде тяжче. Тоді, коли ми є більше розсудливі.

КПА: Український парлямент складається в більшості з старих комуністів. Думаєте, що цей парлямент працює добре?

Любачівський: Наш парлямент, у великій мірі, працює так, як це було за комуністичного режиму, тому що у ньому немає правдивих демократів. Правда, наш президент Леонід Кравчук є досвідченою людиною. Він знає, як має поводитись із людьми. У більшості самі із 12 мільйонів росіян, що проживають в Україні, хочуть тут залишитись.

КПА: В Україні пробуджується новий національний впливовий рух, остаточно кожний може свою державу відбудовувати. Чи є можливість співпраці в мирний спосіб із іншими меншинами?

Любачівський: Ніхто нікому не перешкоджає тут жити. Маємо досить харчів, можна провадити торгівлю. Ми не можемо стерпіти того, коли хтось не шанує нашої держави. Ми маємо труднощі із сторони Росії, бо вони хочуть знову нашу країну собі підпорядкувати.

КПА: Які треба прийняти політичні заходи, щоб вийти з цієї критичної ситуації?

Любачівський: Це є тяжко. Ми вже почали впроваджувати приватизацію. Це розвивається поволі, але певно. Нарешті починаємо підноситись із колін.

 

Інтерв’ю перевів у Львові Андреас Отто
у місяці лютому 1993 р.
для журнала «Дер Хрістліхе Остен».

У чудовому весняному місяці, коли земля і дерева вкриваються оксамитною зеленню, в травні, відзначаємо День Матері, а зараз же, у наступному місяці червні відзначаємо День Батька. В цей день відзначаємо особливо важливу особу в кожного з нас в житті, батька, що був, є і залишиться остоєю, оборонцем і сторожем родини. За його плечима ми були безпечні, ми були певні, що нам нічого злого не станеться. Ми виростали з сильною вірою і переконанні, що при батьківській любові й охороні та материнській любовній теплоті, безмежній дбайливості та незрівняній посвяті наше життя пройде затишно. Так було, за що нам належить скласти доземний поклін і щиру подяку нашому батькові та виявити нашу безмежну вдячність.

Відзначаючи День Батька, ми все повинні мати на увазі, особливо також Небесного Батька, Триєдиного Господа Бога, що все від Нього походить, все нам дає і Він всім управляє. Віддаючи пошану, вдячність своєму земному батькові, згадуємо Батька батьків, Всевишнього Господа Бога. При цьому також слід нам згадати і пом’янути Главу-Батька нашої Помісної Української Католицької Церкви, Паріярха Києво-Галицького, Блаженнішого Мирослава-Івана Кардинала Любачівського. До речі, вітаючи Блаженнішого Патріярха Мирослава-Івана з Днем Батька, рівночасно маємо цю особливу приємність і нагоду привітати Блаженнішого Мирослава з днем його народин. Патріярх Мирослав народився 24 червня 1914 року в містечку Долина, що на Західній Україні. 24 червня 1993 року Блаженнішому Патріярхові сповниться рівно 79 років життя, яке він віддав і присвятив служінню у Божому Винограднику для спасіння людських душ, добра, росту і розвитку УКЦеркви. 21 вересня 1993 року промине рівно §5 років з дня його свячень. Це вагомий проміжок часу в людському житті, який Блаженніший Мирослав присвятив святій Христовій Церкві, а в останньому десятилітті його життя в його руках лежить керма нашого, українського Церковного Корабля, яка пов’язана з великою відповідальністю.

Хай нам буде вільно з цих небуденних нагод Дня Батька, дня народження і довголітнього служіння Христовій Церкві Блаженнішого Патріярха Мирослава-Івана скласти наші привітання та побажання. Вітаючи Блаженнішого Мирослава-Івана, просимо Всевишнього Господа Бога і Пречисту Діву Марію, щоб нагородили Блаженнішого Мирослава кріпким здоров’ям і довгим життям, щоб міг дальше успішно продовжувати

Патріярх Мирослав-Іван розпочаті пляни й ідеї своїх великих попередників і справно держати керму нашого українського Церковного Корабля серед бурхливих хвиль вселенськости різних напрямів. Щоб наш Глава-Батько Помісної УКЦеркви вивів нашу УКЦеркву на тверді основи Христового вчення і нашого національного визначення й утвердження, щоб у кінці-кінців наша Помісна УКЦерква перестала бути іграшкою політичних маніпуляцій. Молім Всевишнього Господа Бога, щоб зійшла Божа ласка на нашу Церкву й на український народ. Наша УКЦерква, яка була немов мертва, воскресла до нового творчого християнського життя. Всевишній Господь і Пречиста Діва Марія вислухали наших щирих молитов і прилучили незлічені жертви нашого народу за віру у Бога і свою Церкву до грона небесних святих, бо ж вони загинули, як ісповідники віри.

Просім також Всевишнього Господа Бога, щоб дав силу і допоміг Патріярхові Мирославові воздвигнути запланований патріярший собор у престольному княжому городі Києві — на Львівській площі. Напевно цю благородну ідею — плян воздвигнення патріяршого собору в Києві — піддержить ввесь Божий Люд нашої Помісної УКЦеркви. До речі, цю ідею вже давно підносив і дальше піддержує Стемфордський єпископ, Владика Василь Лостен у розмові з редактором журнала «Патріярхат». Тішимось, що ця ідея-плян буде здійснюватись. Це будуть сліди нашої незаперечної присутности у городі Хрестителя України — св. рівноапостольного Володимира Великого — у Києві.

За Божими благословеннями і ласками та стараннями Патріярха Мирослава-Івана перенесено тлінні останки св.п. Патріярха Йосифа з Св. Софії у Римі на рідні землі до катедрального собору св. Юра у Львові.

Ми були безпосередніми свідками, як півтора мільйона вірних, православні, католики молитовно зустріли домовину з тлінними останками Патріярха Йосифа, а зустрічали його також і невіруючі, але всі без винятку зустрічали як великого Сина України — Патріярха. Здавалось, що це сон, нездійснимий сон, а це ж була незаперечна дійсність. По довгих стражданнях, після смерти Патріярх Йосиф повернувся на свою прадідну землю, а перед смертю він закликав: «… моліться, як дотепер, за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси, безіменного і ще невідомого. Прийде час, коли Всемогучий Господь пошле його нашій Церкві і об’явить його ім’я. Але наш Патріярхат ми вже маємо» (Із «Завіщання» Патріярха Йосифа).

Ваше Блаженство, Блаженніший Патріярше Мирославе-Іване, Ви для нас, мирян, після смерти св. п. Патріярха Йосифа, стали його законним переємником — Патріярхом. З того часу скоро буде десять років, Ви, Ваше Блаженство, стали для нас і залишились нашим Патріярхом Помісної УКЦеркви. Цей стан визнало багато наших священиків, але також приєднались і поминають Вас, Ваше Блаженство, у св. Літургіях «Патріярхом» наші Владики у діяспорі й в Україні. Існують ще кілька владик, які не поминають, бо гадають, що ще не має Помісна УКЦерква свого патріярха. Нам пригадується Томина неділя, серед наших владик є також Томи… Тому нашим побажанням і проханням до Вас, Блаженніший Патріярше Мирославе-Іване, щоб Ви об’явились для невірних Томів, як той вже іменний Патріярх Києво-Галицький Помісної Української Католицької Церкви. Майже одне десятиліття є достатньо часу, щоб було можна переконатись у незаперечній правді, яку заповідував св. п. Патріярх Йосиф: «… наш Патріярхат ми вже маємо…». Тому ще і ще раз просимо Вас, Ваше Блаженство, щоб Ви своїм підписом під документами Помісної УКЦеркви об’явились — Патріярхом Києво-Галицьким Помісної Української Греко-католицької Церкви. Ще і ще раз бажаємо Вам, Ваше Блаженство, кріпкого здоров’я, багато сил і прожити ще довгі роки на Славу Божу та для добра, росту і розвитку нашої Христової Церкви й українського народу. Щасти Вам Боже! На многі літа, Патріярше!

М. Г.

Патріярхи, Кардинали і Єпископи! Шановні учасники — Отці Синоду!

Вітаю Вас від імени Владик, 1,100 священиків, 300 монахів, 400 монахинь і 5 мільйонів вірних в Україні. Ось недавно тому Мовчазна і Багатостраждальна Українська Греко-католицька Церква сьогодні промовляє до Вас. Слава Христу Богу нашому, бо справді ми є свідками Христа, який нас визволив.

Є це великим даром Святого Духа, що взагалі відбувається оцей надзвичайний Синод після стількох переломових подій, які відбулися, починаючи від 1989 року на нашому європейському континенті. Вже сам факт, що я можу промовляти до Вас не як владика-ізгой, а як повноцінний Ординарій свого престолу, заслуговує на окрему нашу подяку Господу Богу, що зглянувся над Церквою в Україні, яка завдяки Божій благодаті і християнській солідарності віруючих вільного світу пережила стільки десятиліть гонінь, переслідувань, тюрем, катакомбного життя, мучеництва та ісповідництва.

Говорю рівно ж від імени всіх українців, які після трьох століть життя в кайданах нарешті сьогодні радіють свободою і незалежністю. Ми є справді довгострадним народом. Коли сьогодні говорити про упадок комунізму, ми бачимо сумні наслідки цієї жахливої системи людського знищення, яка виявила особливу злість супроти моєї батьківщини України. Мій попередник, ісповідник віри Йосиф Сліпий вживав фразу: «Гори трупів і ріки крови». Справді в цьому столітті майже 14 мільйонів українців загинуло в діях, яких можна лише назвати напередосмисленим етноцидом. Понад 7 мільйонів селян згинуло в штучних голодах в 1921-22 і 1932-33 роках. В тому самому часі на Східній Україні ліквідоване ціле покоління української інтелігенції. В Західній Україні вже перша совєтська окупація в 1939-41 роках принесла навалу масових розстрілів. Після жорстокої німецької окупації совєти вернулись, пристосовуючи свою машину смерти із хірургічною точністю, посилаючись на мниме співробітництво з ворогом. В цьому часі власне Українська Греко-католицька Церква стала головним об’єктом антирелігійної кампанії Сталіна, яка завершилась офіційною ліквідацією нашої Церкви в 1946 році. Заарештовано усіх 10 владик, понад 1,400 священиків та 800 монахів і монахинь. Мабуть втратяться для історії імена безлічі ісповідників і мучеників, що віддали своє життя за віру, та ми вшануємо їх мученичим вінцем.

Ті, що вціліли, жили в постійному страху, водночас терплячи невимовні духовні та матеріяльні браки із поважними психологічними та моральними наслідками. Сьогодні велика частина людей колишнього Совєтського Союзу, а в тім же і моєї батьківщини-України позбавлена основних моральних вартостей. Підупала чесність, правдомовність, роботящість, захитано християнську родину і поняття материнства, запанували лож, злодійство, спекуляція, чорний ринок і родинна криза. Розтерзаний народ відчуває потребу в якійсь надприродній силі і глядить на християнство, а особливо на Католицьку Церкву, як на світильник правди, справедливости, любови і кращого духовного і матеріяльного майбуття.

Одначе наша Церква є обезсилена. У нашому воскресінні ми носимо ще рани розп’ятого Христа. Довгі десятиліття репресій позбавили її кращих синів і дочок, а головно нормального розвитку і життя. Народ відзискав частину своїх храмів. Сьогодні їх маємо 2,176, коли ж перед 1945 роком ми мали 4,445. Отже, наші будівельні потреби ще великі. Семінарії і манастирі наповнилися молодими покликаннями, та недостає належних фахових сил для проведення духовної і наукової формації. До речі, Львівська Архиєпархія мусіла нинішнього року відіслати додому 120 кандидатів у семінаристи через брак приміщень. В семінаріях книгозбірні є такими мізерними, що тяжко їх назвати бібліотеками. Усе, що ми мали, або знищено, або розкрадено. Далі, ще не всюди належно поставлені інфраструктури всіх царин церковного життя, та й більшість духовенства, що вийшли з підпілля, не легко звикають працювати в нормальних умовах. Щойно укладаються навчальні програми для існуючого духовенства. Програма друкування релігійного матеріялу посувається поволі.

Наші вірні, зранені надужиттям системи, приходять до нас, шукаючи кращого майбутнього для себе і своїх дітей. Однак, наявне число священиків ледве вдоволяє великі потреби Церкви. Наші священики обслуговують три, а то й більше парафій. В короткому часі вдалось підготувати малу групу катехитів. Ці групи разом із деякими згромадженнями сестер несуть важливий тягар релігійного навчання для дітей.

Тому Церква не може себе лише обмежувати до молитовного та літургічного життя і голошення Божого слова без конкретних ініціятив. Вона повинна застосувати широку учбову й соціяльну харитативну діяльність любови і милосердя, здійснюючи соціяльну науку Церкви в дусі останньої Папської енцикліки «Центенсімус Аннус». Тут особливо потрібно посилити наші фахові сили. Та важко є уявити собі дальший позитивний розвиток без належної матеріяльної та моральної допомоги західнього католицького світу.

Сьогодні вірні Греко-католицької Церкви розпорошені в Україні та в інших республіках бувшого Радянського Союзу. Існують громади греко-католиків не лише в областях Західньої чи Закарпатської України, чи в Буковині, але в центральних і східніх землях, в Криму, в Росії, Білорусії, Латвії, Литві, в Естонії і Казахстані. Доки не будуть створені належні їм єпископства, треба, щоб Глава Української Греко-католицької Церкви мав над ними персональну юрисдикцію.

Рівнож ділюся з Вами надіями та моліннями наших вірних, щоб врешті був визнаний Святішим Отцем і всією Вселенською Церквою Патріярхат Києво-Галицький і всієї Руси-України. Це було б виявом доброзичливости Апостольської столиці до українського народу. Тим самим Католицька Церква наглядно дасть зрозуміти, що вона бажає розвитку поодиноких Церков і сприяє плеканню всіх їх властивостей для кращого духовного і матеріяльного майбутнього повіреного їй народу. Без сумніву, Мовчазна й Багатостраждальна Українська Церква заслуговує цього визнання заради добра всього Тіла Христового. Св. Павло пише: «Як страждає один член, страждають з ним усі члени; і як один член у славі, радіють з ним усі члени» (1 Кр. 12, 26).

Що стосується міжконфесійних відносин, на Заході часто невірно представляють ситуацію, головно з питань відзискання храмів чи церковних дібр; а на загал існує мир і злагода та терпимість, і Українська Греко-католицька Церква завжди закликає до мирної розв’язки різних наболілих питань. Проблеми співвідношення між греко-католиками і православними загально відомі. Взаємне недовір’я і страх, підсилені безпідставними звинуваченями і нерозважними твердженнями, тільки ускладнюють питання. Загостреність політичного чи національного елементу, брак відчуття релігійного плюралізму серед одного народу, мовляв, ця країна має бути лише православною чи католицькою, і т.п. стоять на перешкоді розвитку справжнього екуменізму.

У цій дійсності конче потрібно, щоб люди Божі керувалися виключно добром Церкви і шуканням єдности. В тому дусі ми зробили окремий заклик до духовенства і вірних молитися за єдність Церкви. А два тижні тому представники всіх конфесій України зустрілися на першому міжрелігійному форумі у Києві та постановили насвітлювати ті елементи, що об’єднують, бо далеко більше нас єднає, ніж роз’єднує.

В 1987 році я простягнув руку прощення до Московського Патріярха. Я й надалі буду стояти із простертими руками до наших православних братів.

Вітаю Вас, тут присутніх, в дусі любови Господа нашого Ісуса Христа і закликаю Вас стреміти разом з нами до спільної мети, щоб Церква була одна і неподілена, як це було на землях моєї батьківщини, коли Великий Князь Володимир прийняв християнську віру, яка, за словами нашого Папи Івана-Павла II, була «православною у вірі та католицькою в любові».

Як Глава Української Греко-католицької Церкви, висловлюю перед Вами, дорогі православні брати, біль нашого роз’єднання; нашим задушевним бажанням є відновити повну харитативну спільність і єдність з тими Церквами, з якими ділимо ту саму літургічну, патріотичну і богословську спадщину. Бо це є бажанням Господа нашого Ісуса Христа, «… щоб усі були одно» (Ів. 17, 21).

Сьогодні український народ відчуває окреме Боже благословення. Багато з Вас пригадує собі почування надії та визволення, які пережили деякі народи Европи по закінченні Другої світової війни. Ці самі почуття нуртують нині серед українського й інших народів Східньої Европи. Як син українського народу, ділюся з Вами радістю моїх земляків з нагоди проголошення незалежности і державности України. Моїм гарячим бажанням є, щоб Апостольська Столиця в числі перших визнала Українську Державу.

Як Глава Української Греко-католицької Церкви прохаю надальше Ваших молитов і підтримку у ці переломові часи.

Цього 1991 року нам особливо ще більше радісно і ще більше приємно вітати Вас, Ваше Блаженство, з днем Вашого народження, 24 червня 1914 р. вже на рідних землях. Це вперше за багато років вітаємо Вас, Ваше Блаженство, як голову Української Католицької Церкви — Патріярха на Києво-Галицькому престолі у Львові. Це особлива радість після сорок з чимось років заперечення існування нашої помісної УКЦеркви бути безпосереднім свідком її воскресіння та очолювати як її глава.

Нам приємно і мило привітати Вас, Ваше Блаженство, що Ви гідно і достойно ідете слідами Ваших великих попередників — Слуги Божого Митрополита Андрея і св.п. Патріярха Йосифа. Ми радіємо, коли чуємо і читаємо Ваші цінні слова, коли Ви, Ваше Блаженство, звертаєтесь і просите Святішого Отця Івана-Павла II, щоб визнав Патріярхат Помісної Української Католицької Церкви. Ми були б раді, якщо б Ви, Ваше Блаженство, разом з усім єпископським збором, при повній піддержці священиків і мирян, донесли до свідомости Апостольської Столиці, що вже найвищий час, бо вже немає тих всіх перепон, які були колись, щоб визнати Патріярхат Помісної Української Католицької Церкви, яка є одною з найбільших Церков східнього обряду, а майже одинока ще не має офіційно визнаного патріяршого устрою. Ми якось відчуваємо, що у Апостольській Столиці пробують про це забувати, пробують це якось відсувати на задній плян і т.д. Не ми приймали ухвали Вселенського Собору Ватиканського Другого, де про це виразно сказано, отже, не добре, коли не виконується своїх власних ухвал і законів. Наша УКЦерква повинна бути трактована однаково на рівні з іншими Церквами.

Ваше Блаженство, Ви, як глава нашої помісної УКЦеркви, будучи на Києво-Галицькому престолі, найкраще і безпосередньо бачите потреби і слабості нашої Церкви, владик, священиків і мирян. На протязі сорок з чимось років нищення надбань християнської культури на наших землях не залишились без значення. Це дається дуже відчувати, тому для цього потрібна об’єднана праця всіх чинників, що складаються на концепцію Христової Церкви, як це визначив Вселенський Собор Ватиканський II, себто мирян, священиків і владик. Ваше Блаженство, просимо Вас, щоб складовий чинник Христової Церкви — миряни не були призабуті, не були недобачені, іншими словами не були в жодному разі відсунені, поминені і зведені до пасивного чинника в Церкві, бо миряни — це не символічна, але практична реальна і основна база Христової Церкви. Просимо Вас, Ваше Блаженство, взяти до уваги наше гаряче прохання, а на цьому скористає тільки Церква.

Ваше Блаженство, прийміть наші найщиріші молитви і побажання. Бажаємо Вам, Ваше Блаженство, багато кріпких сил, прожити довге життя, витривалости у Вашій так вагомій, відповідальній і тяжкій праці та успіхів у здійсненні Ваших плянів для добра нашої Помісної УКЦеркви, на славу Божу і добро українського народу. Дай Боже, щоб наша воскресла Українська Католицька Церква під Вашою кермою росла, розвивалась і могутніла. І ще раз бажаємо Вам, Ваше Блаженство, многих і благих літ і водночас просимо Вашого патріяршого благословення.

Редакція