Богдан Климовський

Ділимося сумною вісткою, що 31 березня 1991 р. помер у Монтреалі — Канада довголітній член Редколегії журналу «Патріярхат», автор багатьох статтей, провідний член Українського Патріярхального Світового Об’єднання (УПСО), колишній довголітній голова Патріярхального Т-ва у Монтреалі, громадський діяч мгр Богдан Климовський. Докладніша згадка про покійного буде у наступному числі.

Св.п. мгр Богдан Климовський народився 27 квітня 1910 р. в Тернополі, Західня Україна, а після тяжкої недуги упокоївся в Бозі 31 березня 1991 р. в Джуїш Госпіталь у Монтреалі. Перша Панахида відбулась 3 квітня ц.р. у похоронному заведенні «Алфред Деляйре», яку відправив о. мітрат Ярослав Гайманович в присутності досить численної громади. Друга Панахида відбулася 4 квітня в тому самому приміщенні, що й попереднього дня, яку відправили о. мітрат декан Іван Гаврилюк в сослуженні о. Володимира Возняка. Співав церковний хор при парафії Успення Божої Матері на Роземонті під диригентурою пані Марійки Чолій. Після Панахиди о. мітрат Іван Гаврилюк виголосив проповідь, в якій підкреслив, що св. п. Богдан Климовський є заслужений громадський діяч, а особливо в Раді за Патріярхат Української Католицької Церкви в діяспорі. Остання Панахида відправилася вранці 5 квітня в тому самому похоронному заведенні, після Панахиди тлінні останки перевезено до церкви Успення Божої Матері на Роземонті, якої покійний був парафіянином. Після надгробних молитов, що їх відправили о. мітрат декан Іван Гаврилюк в сослуженні о. Володимира Возняка, та прощального слова, яке виголосив о. мітрат Іван Гаврилюк, в якому знову підкреслив великі заслуги покійного на громадській ниві та в Раді за Патріярхат Української Католицької Церкви. Крім цього покійний співав у церковному хорі та в хорі «Україна» при УНО (Українське Національне Об’єднаня) та інших організацій. Після останнього цілування євангелії труну з тлінними останками перевезено на цвинтар «Кот де Нейж» (український сектор), де є похоронена дружина покійного, і останню Панахиду відслужив та запечатав гріб о. мітрат Ярослав Гайманович. Прощальне слово від Ради Українських Організацій за Патріярхат виголосив Методій Кінах. Він коротенько перейшов св.п. Богдана Климовського туземний шлях та знову відмітив великі заслуги покійного в Раді за Патріярхат, що її він був довгі роки головою, він був членом редакційної колегії журнала «Патріярхат» і членом УПСО. Покійний був активним членом Організації УНО.

Під час Панахид у похоронному заведені замість квітів на свіжу могилу зібрано $770.00, які Рада за Патріярхат перешле на вдержання надбань, що їх придбав св.п. Патріярх Йосиф .

Збіркою від Ради Українських Організацій за Патріярхат зайнялися п-во Маріяна і Осип Цяпа

Методій Кінах

31 березня 1991 року, на 81 році життя, у Монтреалі упокоївся у Бозі видатний і провідний член зорганізованого мирянського руху, член управи Українського Патріярхального Світового Об’єднання (УПСО), член редколегії журнала «Патріярхат», автор багатьох статтей і праць, церковний і громадський діяч мгр Богдан Климовський. Шкода, що мені не судилось мого щирого друга Богдана безпосередньо відпровадити на місце вічного спочинку, на вічну путь — перед престіл Всевишнього Господа Бога і сказати востаннє — прощай! В цей час я складав доземний поклін батьківщині — Україні і рівночасно вітав поворот на Україну Патріярха Мирослава-Івана на Києво-Галицький престіл у Львові.

Хай мені буде вільно невиголошені слова над могилою Покійного Богдана висловити на сторінках журнала «Патріярхат», долею якого він все турбувався і був його постійним дописувачем-співробітником. Покійний Богдан належав до особливо цікавих і багатокольоритних осіб у нашому зорганізованому мирянському русі і релігійно-церковному житті. Хоч між нами була значна різниця віку, але ми були дуже близькі з собою, у повному розумінні цього слова — друзі. Нас єднала спільна праця на мирянському полі й турботи та труднощі нашої Помісної УКЦеркви. Найбільше нас єднала співпраця у журналі «Патріярхат». Богдан все писав статті із знанням справи. Володів пером вправно. Його статті не раз були помітні своєю гостротою, хоч сам був дуже чутливою людиною, а іноді й містиком. Він був людиною сильної і непохитної віри і все вірив у Боже провидіння. Його до кінця життя не покидала думка бути священнослужителем. Покійний Богдан дуже переживав, що він не міг сповняти тієї функції у Божому Винограднику. Це не були тільки його побожні бажання, але для цього він докладав чимало зусиль…

Покійний Богдан був довголітнім провідним членом і головою Ради за Патріярхат УКЦеркви в Монтреалі й з цього становища запросив мене з словом про св.п. Патріярха Йосифа до Монтреалю. З приводу цієї нагоди ми проговорили майже цілу ніч так, що часу на спання майже не залишилось. Більше говорив Богдан, а я слухав. Це вже було після втрати його милої дружини Зеновії. З розмови випливало, що це була для нього велика втрата. Не поминув він і долі свого сина Іринея-Бориса, інженера металюргії. Це немов була його всеохопна сповідь, у якій Богдан кольоритно розказав про свій життєвий шлях. В його розповіді домінувало його бажання служити у Божому Винограднику, служити своїй Церкві й українському народові.

Покійний Богдан народився 27 листопада 1910 року у сім’ї Дмитра і Анни Климовських у Тернополі. У родині Климовських було восьмеро дітей, з того шість хлопців і дві дівчинки. Богдан був третьою дитиною, а його батько Дмитро був будівельним майстром, мав нахил до музики і був диригентом церковного і світського хорів. Дід покійного походив з козацького роду, який прийшов із східніх земель і поселився у Львові. Після закінчення гімназії у Тернополі в 1929 р. Богдан поступив до новіціяту оо. Василіян у Крехові біля Жовкви. Свої студії почав з риторики, а згодом перейшов на студії філософії. Деякий час учителював у Василіянському Інституті в Бучачі, де вчив латину. З 1936 р. до 1939 р. студіював богословію. На жаль, початок Другої світової війни ускладнив його дальші богословські студії і тим самим не прийшло до його душпастирських свячень. Це був дуже скомплікований час життя покійного Богдана.

У воєнні роки давав лекції німецької мови у Кракові та різних таборах українських робітників у Німеччині. Знаючи добре німецьку мову, він одержав офіційне становище представництво українських робітників в Берліні, Кілі, Шверіні, Ессені і Бохумі. Але хтось на нього зробив брехливий донос, і він був арештований гестапом. Завдяки добрим зв’язкам Богданові вдалось вирватись із Гестапівського пекла.

У післявоєнні роки перебував у таборі Корінгем під Кілем, де вчив латинської мови на матуральних курсах. Богдан був одружений з Зеновією Ратич, і вони мали одинокого сина Іринея-Бориса. З Німеччини переселився до Англії, де працював у фабриці тяжкої індустрії, а далі переїхав до Канади і поселився на стало у Монтреалі, де довгий час працював звичайним робітником. Згодом закінчив повний парамедичний курс і працював як дипломований медично-лябораторний технік у різних шпиталях Монтреалю.

Крім того, що покійний Богдан працював, заробляючи на щоденний хліб, він займався багатьма іншими питаннями українського культурного життя. Тут варто тільки згадати складання словника української літературної мови, над яким працював довгі, довгі роки. До речі, тут варто згадати такий заголовок, як «Мова про мову», яким сьогодні користується Школа Українознавства, яка у щод. «Свобода» видає неперіодично сторінку під назвою «Мова про мову». Вперше такого означення вжив покійний Богдану журналі «Патріярхат». Треба підкреслити, що покійний був великий любитель української літературної мови і справді він писав гарною українською мовою. Покійний Богдан розказував мені про цілу низку його видавничих плянів. На жаль, не все йому вдалось здійснити. Він залишив цікаву розвідку, яка була друкована у журналі «Патріярхат», «Життя після життя».

Він мав всі завдатки стати добрим науковим дослідником, але не так складались його обставини. Ось ця думка — стати справжнім робітником, себто душпастирем у Божому Винограднику, його не покидала майже до самого кінця життя. Зі своєї сторони виявив максимум подивугідних зусиль, він робив додаткові студії у Римі, з цією ціллю жив деякий час у Австралії, але не вийшло… Були люди, які хоч не тільки християни, але трохи більше, не вміли прощати… Покійний Богдан ніколи не жалувався, не нарікав, в нього залишалась непохитна віра — належав і був всеодержимий.

Богдан займався не тільки дослідами над різними філософсько-богословськими проблемами, але також посідав гарний голос — бас і з насолодою співав у церковному хорі, а також належав до хору «Україна». В телефонічній розмові сказав мені: «Миколо, я добре почуваюсь, думка працює, але відчуваю втому. Співаю в хорі, бо в співі відчуваю особливу насолоду і душевне відпруження. Гратулюю тобі за особливу працю у журналі і як тільки трохи прийду до сил, ти знаєш, дорогий мій друже, я тебе не забуду і тобі допоможу». Ці останні слова він вимовляв у душевному болі і плачі.

Вістка про його смерть мене болюче вразила, бо справді відійшла мила, шляхетна, працьовита і віддана, глибоко віруюча людина, яка жила ідеєю Української Церкви, ідеєю патріярхату, яка полонила його ум і зусилля. Хоч ми свідомі, що кожна людина мусить померти, бо такий є Закон Божий, але незалежно від цього ми відчуваємо відхід кожної людини, а ще більший біль, коли від нас відходить нам доброзичлива, мила і багатотрудива людина, а таким був покійний мгр Богдан Климовський. Хоч покійній Богдан відійшов у Божі засвіти, щоб стати перед Всевишнім престолом, але він буде жити своїми працями у журналі «Патріярхат» довгі, довгі роки. Прощай, Богдане, хай пам’ять про тебе йде з роду в рід.

Твій Микола,
що вислухав Твою сповідь

ПІДСУМКИ І ВИСНОВКИ

У цьому нарисі я намагався підійти до поняття «ЦЕРКВА» не тільки,як до священного поняття, але й, понад усе,як до святої і одночасно найреальнішої ідеї. Бо ЦЕРКВА визначає Божу Установу. А Божою Установою вона є у дослівному значенні слова. Себто: сам Бог є і її Основником, і повсякчасним її Вседержителем, а не в якомусь фігуральному розумінні, як от: «Церква є Божою Установою, бо її ціль служити Богові, спрямовувати людей до Бога і Богові честь віддавати»… Щось таке люди собі творили на свій спосіб споконвічно. І як вислід цього це «щось» було завжди типовим людським продуктом, з усіми людськими недосконалостями, з людськими пересудами, уявленнями, вигадками, а то й часто з єхидно продуманим обманом.

Отже, спершись на цій безсумнівній правді, що Церква є унікальною цього роду Установою і преемінентно Божою Установою, я намагався проаналізувати внутрішній зміст цієї святої ідеї.

Ця Божественна ідея могла бути реалізована тут, на цій землі, тільки із співучастю у цьому Божому Ділі — людей. Людський чинник у Церкві, як такій, не тільки є суттєвим і необхідним, а для нас, людей, він єдино видимий і той, що підпадає виключно під наше дослідження. Коли б історією Церкви розцінювати саму істоту Церкви, то наш погляд на Церкву був би радше забарвлений негативно, дуже скептично, а то й у найвищому ступені контроверсійно. І справа мусіла б залишитись такою, коли б ми тільки бачили в Церкві виключно людську сторону, а переочували б єдино вирішне і воістину Боже начало і Божу повсякчасну дію у Церкві.

А проте оте людське у Церкві треба мати на особливій увазі, скільки разів ми думаємо чи говоримо про Церкву. Що оце, людське, є не тільки недосконалим (та й досконалим воно ніколи не буде), але й ще воно у найбільшій мірі паралізує Боже начало, то цей факт повинен би правити за істину людського життя. Але, з другої сторони, і Боже Провидіння не мало іншої альтернативи, як саме послуговуватися такими людьми у Своєму Божому пляні спасіння людського роду.

Це, однак, аж ніяк не визначає, що ті, які з ласки Божого Провидіння керують Церквою, вели б її і поводились як звичайні смертельники поводяться. Тобто: «раз дана мені власть, то її по своєму розумінні, по своїм силам і своїй спроможності виконую…» Ні! У цьому випадку є звичайна людська помилка і гріх. Ця власть, якого б ступеня вона й не була, вона походить від Бога. І її треба не по-людському, а обов’язково по-Божому розуміти. Бог послуговується людьми, як Своїм інструментом.

Цей інструмент (треба розуміти: раціональний) може бути добрим і дуже кепським. І вся відповідальність за діло тяжить тоді на цьому інструменті. І чим більше цього «людського» у цьому інструменті, тим гірше. Цей інструмент у руках Божих мусів би бути в першу чергу не так блискучий з інтелектуальної точки зору (хоча це, без сумніву, дуже добра якість і прикмета), як радше бути всією душею відданим Божій Справі і одночасно бути свідомим, що ця власть йому дана від Бога — для докладно Богом визначеної цілі (а не для його вигоди).

Отже, тенденція до святости свого покликання мусіла б таки пробиватися з цієї людини.

Власне кажучи, Церква від самих початків свого існування розрізняла дуже чітко це людське в Церкві. Вона у першу чергу з незвичайною дбайливістю зберігала це Боже, отже: автентичне Боже слово, Боже Об’явлення і Божі доручення і покликалася завжди на них. Із свого боку Провід Церкви оголошував соборно час від часу правди віри, як істинні Правди Божі. Та й переконання усієї Церкви було непохитне щодо непомильности цих проголошених правд.

З другого боку, коли йшлося виключно про людську сторону, то у вірній передачі цього Божого ніхто не міг сумніватися, і непомильність із людської сторони ніхто не міг заквестіонувати. Бо Церква у справах артикулів віри була завжди посереднім речником Бога. Але ж у всіх інших справах це людське у представниках Церкви залишало, ох, скільки ж то до побажання. І зовсім слушно. Бо носії великих гідностей і високих урядів можуть трактувати ці свої особистості відзначення аж занадто по-людському. Між іншим, це явище таки зачасто повторялося і повторяється, коли йдеться про Церкву.

З віками назрівала, отже, конечність усвідомити собі і здефініювати знову саму істоту Церкви. Щойно цей останній Вселенський Другий Ватиканський Собор знайшов, можливо, найбільше зрозуміле визначення Церкви, окресливши її як Божу Спільноту назвою: «Божий Народ» або «Божий Люд». Це правда, у цій Божій Спільноті є і мусять бути різні носії життєтворних функцій цієї спільноти, і є зовсім рядові, але не менше конечні члени цієї Божої Спільноти. Але врешті перестало існувати те обмеження Церкви виключно до ієрархії, а мільйони мільйонів всіх інших, зовсім досі не браних до уваги, бо вони, мовляв, «стадо» чи, як офіційно їх на Заході називано, «ляїки».

Знайдено нарешті нове окреслення Церкви, але навряд чи загал розлогої тепер ієрархії по цілому світі усвідомив собі ясно, що ці колишні «ляїки» можуть бути трактовані як повноцінні члени Церкви. Абстрагуючи від того чи іншого наставлення актуального якогось ієрарха, таки Церква проголосила Божу правду і то в якнайторжественнішій формі. Становище, отже, тепер зовсім ясне. Не ієрархія — це Церква, а повнота її — «Божий Люд» — це Христова Церква. Як не дивно, всі факти історії стверджують, що якби не це «стадо», Церква не могла б встоятися 2,000 років, а те, що ще стоїть перед Церквою, не мало б запоруки, що її дав наш Господь Ісус Христос: «Я з вами аж до кінця віків».

* * *

Висловлені думки є тільки вступом до того, що я назвав у цій статті «Висновки». Ці практичні висновки із досі поданих і безсумнівних правд я задумую занотувати у цій же самій серії і в цьому самому відділі нашого журналу, очевидно, як Бог дасть мені ще сил і життя.

III

Як священна спільнота. Церква буде нам, людям і її вірним, може, найбільше зрозумілою, коли ми її назвемо найстаршою і разом сакральною назвою: «Божий Люд» або «Божий Народ». Властиво, ця назва відносилася у Старому Завіті виключно до жидівського народу з акцентом на «вибраний народ». У Старому Завіті «Ізраїль» і «Божий Люд» покривалися із собою і визначали одне й те ж саме. Церква у свою чергу стала «Новозавітнім Божим Людом» і «Новим Ізраїлем». Це зовсім не таке собі звичайне запозичення чи успадкування по первісних носіях цієї назви. Це передбачений Божий плян. Євангелист Матей записав такі слова Христові: «Кажу бо вам, багато хто прийдуть від сходу і від заходу, і засядуть у Царстві Небесному з Авраамом, Ісааком і Яковом» (Мт. 8. 11).

В Апостольських посланнях і діях є багато тих місць, де ця назва дуже домінантно виступає. Наприклад, у першому посланні св. ап. Петра (2:10) пишеться: «Колись ви не народ, а тепер ви — народ Божий; колись не помилувані, а тепер ви помилувані».

«Бо ви храм Бога Живого»,— каже ап. Павло до Коринтян (II Кор. 6:16), «як Бог це прорік: «Поселюсь серед них і ходитиму з ними, і буду їм Богом, а вони будуть народом Моїм».

До Галатів цей сам апостол пише: «Ви всі сини Божі через віру у Христа Ісуса» (Гал. 3:26). Хоч у церковній традиції така назва увесь час існувала, то офіційно цю назву, як синонім Церкви, увів щойно Другий Ватиканський Собор. При цьому найбільшої уваги гідне те, що практичне розуміння цього народу (так, народу!) цілих повних 19 століть обмежувалось виключно до церковної ієрархії у протиставленні до «ляїків», чи як у нас це охрещено, «вірних». Щойно цей останній Вселенський Собор визнав за всіма членами Христової Церкви — без ніяких вирізнень — назву «Божий Люд» чи «Божий Народ», як однозначне розуміння з Церквою Христовою. Відтепер уже якнайбільше торжественно й офіційно проголошено, і то «по всі часи аж до кінця віків», що така категорія «ляїків», що їх функція у Церкві була б тільки платити податки, будувати церкви, поносити всі можливі тягарі, а дуже часто приймати на себе всі удари з усіх сторін, ну, і насамперед утримувати клер, а виконавши всі ці повинності, німо й безголосно слухатися всіх наказів згори, перестала вже врешті існувати.

Що ці колишні «ляїки», як це свідчить уся історія Церкви, були таки ключевою підвалиною і захистом Церкви Христової, то про це не могло бути ніколи ніякого сумніву. Але ж, коли вже введено і поширено якось тепер цю більше привабливу назву «Божий Народ», то чи це визначає «народ» так, як його розуміють політики, отже: низи, безіменні низи спільноти? За декретом Церкви виникає зовсім протилежне розуміння цієї назви.

Ці, колись безголосі й безіменні, разом із священним їх проводом творять «Божий Люд» або «Божий Народ». «Божий Народ» — це тотальність всіх, що у Христа хрестилися і в Христа зодягнулися, без уваги на те, які б це уряди в цій спільноті, в цій Божій спільноті, хтось не носив би або й яким сірим і непомітним хтось був би у ній. Це ціла Церква, не фракція її, і, зовсім певно, не якісь тільки упривілейовані в ній провідники. Так говорить уже св. ап. Петро (І Соб. пос. 2:4 — 11).

«Приступіть до Нього, до каменя живого, якого люди відкинули, але Бог вибрав каменя дорогого. Та й самі ви, мов живе каміння, будуйтесь, як той дім духовний, на святе священство, щоб приносити жертви духовні, приємні Богові, через Ісуса Христа…» «… Об нього (об той камінь) спотикаються вони, бо не вірують у слово… Ви ж рід вибраний, царське священство, народ святий, люд, прибраний на те, щоб возвіщати діла великі Того, хто вас покликав з темряви у своє світло. Ви, колись не народ, тепер вже народ Божий, колись непомилувані, тепер же помилувані». А св. ап. Павло теж нічого іншого не говорить, як саме цю правду: «Кожному з нас дана благодать у міру Христових дарів» (Єф. 4:7).

«… І Він настановив одних апостолами, інших пророками, ще інших євангелистами, пастирями і вчителями для вдосконалення святих на діло служби, на будування Тіла Христа, поки ми всі не дійдемо до єдности у вірі та до повного пізнання Божого Сина…» ( Єф. 4:10).

У ділі до людського спасіння не йдеться про те, хто сіяв, хто садив, а хто підливав, а радше про те, від кого ця сила і зросту, і плоду. І Бог не творить одних всевладними, а других тільки манекенами, якими б то мали оперувати ці Божі вибранці і упривілейовані. Це тим більше, що ця Божественна Установа, Церква, і це діло спасіння, що коштувало Ісусові Христові несказаних мук, крови і смерти, заіснували напевно не в ім’я певної касти людей, а для спасіння всіх, що увірували в Господа нашого Ісуса Христа, і тих, що в Христа хрестилися і в Христа зодягнулися. Це зовсім певне: Господь ніколи не мав у своєму пляні якісь несправедливості, що їх і люди могли б доглянути. Усіх Бог покликав в однаковій мірі до свого Божественного пляну спасіння. Він, що є несказанна людськими словами Любов, Доброта і Справедливість, ніколи не наміряв якихось нерівностей у звершуванні свого пляну.

Кожний у цій святій Спільноті має своє властиве місце і має свої завдання. І свідомість цих індивідуальних завдань та й таки індивідуальний вклад кожного з’єднує цей Божий Народ у Божу Спільноту Господа нашого Ісуса Христа, який є будівничим і повсякчасним її консерватором.

(Далі буде)

Боже, що силен єси
Синів Авраама з каміння звести,
Нам «патріярха» при Патріярху,
о, осіни!
Дай патріяршу душу йому,
Дай благорозум’я,
Дай сили народу,
Подай і снаги його полюбити.
Дай йому знання і спам’ятання,
Що Церква Твоя,
Не Курії Римської і не кустодіїв.
Той бо, хто ницих торговців
Із храму святого гнати бичами хотів,
сам жеребком цих же міняйлів
Офірою впав…
Зглянься, о Боже, на люд Твій в одчаї,
На Церкву — славу і хвалу Твою, на ріки крови,
На гори тих праведних трупів.
А тих, хто по ниx хотів би топтати,
Ти, Вселаскавий, відсторони.