Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Богдан Крив'як

Отець Іриней Назарко

В усій своїй багатогранній – душпастирсько-виховний, церковно-ідеологічній, національно-культурній та науково-публіцистичній – праці о. Іриней Назарко залишив помітний слід. Він був одним із тих, хто в міжвоєнний період займався вихованням дітей та молоді на рідних землях, а після Другої світової війни, вимушений емігрувати, продовжував свою працю серед українців в діяспорі.

Народився Іван Назарко 7 липня 1905 року в Тернополі. У 1922 році став навиком Крехівського Василіянського манастиря. Тут закінчує гімназійні студії та продовжує вивчати філософію та богословію. У 1930 році складає довічні чернечі обіти, приймаючи ім’я Іриней. Висвячений на священика 30 листопада 1930 року владикою Йосафатом Коциловським. Після свячень продовжує свої богословські та педагогічні студії в університетах Відня та Інсбрука.

Здобувши грунтовну освіту, о. Назарко повертається до Львова і з 1932 до 1944 року перебуває в манастирі св. Онуфрія, працюючи тут для блага Церкви та чину. В цей період о. Іриней найбільше уваги приділяє християнському вихованню молоді . Він був одним із організаторів та головою Марійських дружин в Галичині. засновником та редактором Марійських видань «Наш Приятель», «Вісник Марійського Товариства» та «Бібліотека Нашого Приятеля». Завдяки його наполегливості, громадській активності та організаторському хисту Марійські товариства густою сіткою вкрили галицькі землі. Отець Іриней був не тільки хорошим душпастирем, але й мав хист оригінального і талановитого проповідника, був умілим редактором та хорошим публіцистом. Свої статті та наукові дослідження, присвячені історії та розвиткові Марійських дружин, проблемам християнського виховання молоді, друкував у «Віснику Марійських Товариств». Тут варто відзначити такі його публікації:

«Сучасність і Марійські дружини», «Методи еліти в Марійських організаціях», «Людина й програма», «Наша участь в Міжнародному з’їзді оо. провідників Марійських дружин в Інсбурці».

«Перший курс оо. провідників середньошкільних Марійських дружин у Польщі», «Головні перепони в розвитку Марійських дружин Пань» та багато інших, в яких він окреслив стан, перспективи розвитку, завдання мету Марійських товариств. Окрім цього, набутий досвід праці серед молоді він пропагував у різних статтях і проповідницьких творах, які друкувалися в багатьох галицьких католицьких виданнях: «Нова Зоря», « Правда», «Бескид» та інших. В цей період вийшли друком видання: «Молодь і її сучасний стан в різних краях Европи» (1932 р.) та «Католицька виховна ідея» (1938 р.).

У 1941 році о. Іринея Назарка призначено ігуменом Львівського Святоонуфріївського манастиря. Душпастирська-адміністративна діяльність не перешкоджає йому і надалі активно працювати серед молоді. Але воєнні обставини не дали можливості реалізувати його далекосяжні пляни.

З наближенням лінії фронту до Галичини він, як і багато інших галицьких церковно­громадських діячів, емігрує на Захід, де у 1944-1946 роках опікується українськими емігрантами-скитальцями, приділяючи багато уваги їх релігійному та національному вихованню.

У 1946 році о. Іриней переїжджає до Канади, де у 1946-1948 роках виконує обов’язки редактора василіянського журналу « Світло», намагаючись на чужині продовжити славні традиції галицької релігійної періодики. Залучивши до співпраці нових співробітників, о. Назарко зумів розширити тематику журналу, розпочав друкувати українські католицькі повісті та оповідання. Одночасно поглиблює наукові студії в університетах Оттави й Монтреалі і здобуває у 1950 році докторат з філософії. Крім цього, він активно займається педагогічною праце ю, викладаючи у 1950-1953 роках історію Української Церкви в Оттавському та Монтреальському університетах.

У 1953 році переїжджає до Вічного Міста, де стає дорадником управи Чину, працює в «Записках Чину св. Василія Великого» (виконує обов’язки редактора II секції відновленого василіянського наукового видання). Конгрегація для Східних Церков, враховуючи його душпастирський досвід та знання психології молоді, у 1955 році призначає о. Іринея Назарка ректором Української Папської Колегії св. Йосафата в Римі. І знову, працюючи з молоддю, виховуючи її в українському дусі, цю посаду він посідав 11 років. Старанням отця-ректора Іринея наша Церква в діяспорі поповнилася не лише хорошими душпастирями, вихованими на славних традиціях попередників, але й українськими патріотами.

До Канади він повернувся у 1966 році і продовжував там до самої смерти (20 квітня 1976 року) свою місійну, реколекційну і публіцистичну діяльність.

Серед книг з його публіцистичної спадщини варто відзначити такі: «Методика василіянських місій», «Христос Цар», «Марія й ти», науково-історичні твори «Святий Володимир Великий», «Папа Інокентій ХІ і Україна», біографічний нарис «Київські і Галицькі митрополити», «Клим Смолятич і його послання», аскетичний твір «Ми Божі діти». Його статті та наукові розвідки з української історії, літератури та культури розкидані по різних українських виданнях діяспори. У своїх творах о. Назарко порушував проблеми взаємодії релігії і культури, духовности і суспільного життя нації, належав до тих католицьких публіцистів, естетичні засади творчости яких спиралися на християнську філософію.

Отець Іриней Назарко брав активну участь у роботі численних релігійних, наукових та громадських організацій. За свою науково­публіцистичну діяльність у 1956 році обраний членом Наукового Товариства ім. Шевченка, Українського Богословського Наукового Товариства, Української Вільної Академії Наук та Українського Історичного Товариства.

За смертю о. Іринея Назарка Василіянський Чин, наша Церква і українська наука втратила визначного релігійного і громадського діяча, дослідника, науковця і публіциста.

Богдан Крив’як

Радіо «Воскресіння» – 10 років в ефірі

Мирослав Павлюк, на посаду директора Радіо «Воскресіння» призначений єпископом­помічником Глави УГКЦ владикою Любомиром Гузаром у січні 1997 року. Народився 14 листопада 1964 року, працював випусковим редактором, заступником директора. У якості ведучого, провів понад 1000 радіопрограм. Одружений, має сина і доньку.

Кор. Перш за все, пане Мирославе, прийміть наші вітання із десятою річницею виходу в ефір Радіо «Воскресіння».

Павлюк М. Я дякую Вам за привітання. Наш ювілей – це дуже скромний відрізок часу. Всього лише десять років праці у порівнянні, для прикладу, з майже столітньою діяльністю Радіо Ватикан, не вартував би особливої уваги, але ці роки були надзвичайно важливими не лише для нашої невеликої редакції. Для України, для нашої Церкви, для українського народу останнє десятиріччя – ціла епоха. І я вдячний всім, хто у ці складні роки був поруч з нами. Хочу подякувати за самовіддану працю своїм попередникам на посаді директора – о. Андрію Онуферкові та о. Михайлові Димиду. Величезну працю для Радіо «Воскресіння» зробив Блаженійший Мирослав Іван Кардинал Любачівський, який заклав основу для золотого фонду нашої фонотеки. Це сотні звернень до слухачів та сотні проповідей, записаних ним особисто на нашій студії. Якщо ж говорити про текстові матеріяли, що були прочитані нашим диктором, то їх більше тисячі. Ми пишаємося таким нашим автором і диктором.

Кор. Ваш ювілей на часі майже збігся із новосіллям. Так що вітаємо ще і з цим також. До речі, чи Блаженіший бачив ваш новий студійний комплекс?

Павлюк М. З огляду на стан здоров’я в останні роки ми записували главу Церкви у митрополичних палатах. Пригадую, що один із останніх таких записів ми робили взимку цього року, хоча це комусь може здатися несподіванкою, оскільки Блаженіший давно не з’являвся на людях. Але з нашою допомогою, він вітав вірних з Різдвяними святами. А щодо нового приміщення, то обряд посвячення здійснив владика Любомир Гузар у серпні 1998 року, в останній день роботи собору, у співслужінні з владиками Юліяном Гбуром та Юліяном Вороновським. Тепер ми зовсім близькі до св. Юра-будинок, у який ми поселилися, розташований біля підніжжя гори, на якій височіє наш собор. Користуючись нагодою, якщо ще комусь невідомо, хочу принагідно назвати нову адресу редакції – вул. Озаркевича, 4. Ми чекаємо листів від наших слухачів.

Кор. Пане Мирославе, якщо ви згадали про слухачів, то прошу розповісти, що ви знаєте про свою авдиторію. Адже Радіо «Воскресіння» називають наймасовішим релігійним засобом масової інформації на Україні, чи не так?

Павлюк М. Справді, за оцінками спеціялістів Держтелерадіо, сьогодні авдиторія Радіо «Воскресіння» складає біля 7 мільйонів постійних слухачів. Я навмисне не вдаюся до посилань на такий критерій, як «потенційний слухач», який полюбляють вживати «кишенькові» радіостанції – за цим способом у число слухачів зараховують все населення, що проживає в зоні покриття передавача, включаючи немовлят та глухих. Тільки завдяки присутності на Третій програмі Національного Радіо, нас транслює понад 50 передавачів, а на Першій програмі їх 103, у всіх областях України. Тому потенційних слухачів було б 50 мільйонів, але така цифра є безглуздою. Отож, і доводиться вдаватися до складніших способів дослідження авдиторії. Та як би там не було, ми в ефірі щодня 30 хвилин і це дуже багато. Навіть на десятому році існування ми одержуємо листи від людей, що вперше нас почули і висловлюють свою радість, що існує така християнська програма, яка їм сподобалася. Але це все я говорив про кількість слухачів, а що ж за цим криється? Судячи з листів – наш основний слухач, це людина середнього віку, що живе по інший бік Дніпра, шукає свою дорогу до Бога, інколи боїться переступити поріг Церкви, хоча є охрещеною, прагне знайти причину своїх нещасть, не чує у побуті української мови. Для мене самого є загадкою, чому Радіо «Воскресіння» є таким популярним на Сході України… Однак такий «портрет слухача», звичайно ж є певною умовністю, бо ми одержуємо листи як від дітей, так і від людей старших, від студентів, педагогів, лікарів, військових, колгоспників. Частенько є листи, зворотньою адресою яких є тюрма. Якщо у нас просять молитовника чи книжки Нового Завіту – намагаємося одразу ж вислати у посилці духовну літературу.

Кор. Кілька років тому в бюлетені АРІ ви опублікували статтю Радіо «Воскресіння» – унікальне явище в українському ефірі». Чи, на Ваш погляд, пане Мирославе, сьогодні ви можете стверджувати цю тезу знову?

Павлюк М. А ви посудіть самі! Восени 1991 року наша програма стала транслюватися Львівським державним Радіо, а весною наступного року – з центральної апаратної Українського Радіо у Києві, на Хрещатику, 26 – на цілу Україну. Ми були першими, кого Держтелерадіо впустило у свій ефірний простір! Це був безпрецедентний на той час випадок. І хто цю монополію порушив? Радіо «Воскресіння», що було засноване Українською греко-католицькою Церквою. Спочатку ми ще самі, мабуть, не усвідомили, якої сили є Радіо «Воскресіння» як засіб масової інформації. І уявіть, що цей засіб, був і залишається в руках нашої Церкви. А що тоді творилося, пригадуєте? Саме ми на весь голос запропонували суспільству, в якому вирували міжконфесійні суперечки, формулу якщо не братолюбства, то толерантности. Тому Держтелерадіо і наважилося піти на співпрацю з нами, і це було політично виважене рішення. Звісна річ, з того часу багато чого змінилося. За кількістю релігійних радіопрограм в українському ефірі – радіо чи телевізійному – перевагу мають протестанти. Точніше сказати, мали б, коли б не наш щоденний вихід в ефір. Наприклад, їх телепрограми постачаються із США, у нас дублюються українською та російською мовами і транслюються загальнонаціональними каналами. Щоправда, в останній рік­другий канал УТ-1 почав готувати власні програми із залученням православних священиків. Та все ж, на цей момент вирішальним фактором в інформаційному просторі є гроші, а не ідеологія . Навіть львівські радіостанції охочіше транслюють протестантів, бо ті платять. Але хіба на Львівщині більшість складають протестанти? Комерційні інтереси стоять вище ідеології. В результаті – ніхто не вийшов за межі бідности. Карл Маркс навчив нас, що матеріяльне буття визначає свідомість. А чи багато з нас наважується діяти всупереч Марксу, який сам, до речі, завжди жебракував перед Енгельсом і чиї діти були голодними? Не можемо повірити, що таки свідомість визначає буття, і навіть матеріяльний стан – також. З цієї причини, мабуть, найгірше справи з ефірним часом у нас ідуть саме у Львові, а не в Луганську чи в Донецьку. І справа не в тому, що ми обмежені в коштах, просто стоїмо на таких засадах, що наші програми завдяки якості та інформаційній насичености є вкладом (також і таким, що має фінансовий вираз) у рейтинг популярности тої чи іншої радіостанції. Виробництво добротної радіопрограми – це не дармівщина. Тому чому ми повинні платити? Тільки тому, що законодавство України забороняє Церкві користуватися власними передавачами і Радіо «Воскресінні» в нас приречене працювати лише в режимі продакшн-студії? Але ми були першими. І ми звучали кожного дня. І це поки що є вирішальним щодо кількости авдиторії. Кожна наша програма – це як щоденна молитва за кращу долю українського народу. До того ж – ми професійне радіо. У нас представлені всі жанри сучасної радіожурналістики – репортажі, інтерв’ю, інсценізації літературних творів, новини тощо. Ми закликаємо людей прийти до Церкви, а не заміняємо потребу брати участь у літургії слуханням передач.

Кор. Яким ви бачите майбутнє Радіо «Воскресіння»?

Павлюк М. Спочатку гляньмо, що маємо на цей час. Україна зараз переживає телевізійний бум. Тому на радіо, як на засіб мас­медія, у нас дивляться як на щось безперспективне. Захід це вже давно пережив, і радіомовлення там займає належне місце. Різниця полягає в тому, що Захід був багатшим. Телебачення не може бути дешевим. Дешеве телебачення – це абсурд. У нас телебачення дешеве. Мова йде не про надсучасне цифрове технічне обладнання, та й навіщо воно, коли пересічний українець не в стані придбати собі нового телевізора. Просто ніхто не вкладає гроші в інтелектуальний продукт – на телебаченні обмаль якісного літературного матеріялу. Всі захоплюються «малюнком». Ось і виходить, що операторська та режисерська робота псується бездарними текстами. Я б дуже радів, коли б у цей час в Україні була вдала релігійна телепередача, яка б систематично виходила і при цьому не була зробленою в Сполучених Штатах. Щодо перспектив Радіо «Воскресіння» на найближчий час – розвиток нашої інформаційної служби, доступ до наших програм в мережі інтернет, пошук нових партнерів-радіостанцій, збільшення числа наших слухачів. А загалом, наш розвиток залежить від розвитку структур УГКЦ в Україні, і ще – ми дуже залежні від суспільно-політичної ситуації у державі. Як, зрештою, і всі інші.

Розмову вів Богдан Крив’як

Зустріч у Москві

З ініціативи Московського Патріярхату 21-23 червня 1994 р. в Свято-Данилівському манастирі у Москві відбулася міжконфесійна конференція «Християнська віра і людська ворожнеча». В ній взяли участь представники всіх конфесій, які офіційно були визнані за часів існування радянського суспільства. Крім цього, на конференцію були запрошені науковці, громадські діячі та представники християнських об’єднань з європейського та американського континентів. Хоч за часів Радянського Союзу Українська Греко-католицька Церква була забороненою, вважалася неіснуючою, останнім часом у Москві почали рахуватися з реаліями, з тим, що УГКЦ була, с і буде, а тому потрібно іти на діялог, на співпрацю при вирішенні конфліктів.

Від нашої Церкви на цю конференцію був запрошений Блаженніший Мирослав-Іван Кардинал Любачівський. Оскільки Блаженніший мав уже запрограмовану поїздку у Рим, він делегував у Москву владику Михаїла Колтуна та священика-редемпториста о. Михайла Волошина.

Днями кореспондент «Мети»* зустрівся з владикою Зборівським Михайлом і попросив його розповісти про роботу цієї конференції.

— В останні роки на території колишнього Союзу виникає чимало кровопролитних конфліктів, в яких беруть участь і християни. Власне, для того, щоб і Церква могла подати свій голос при вирішенні цих проблем, і була скликана ця міжконфесійна конференція.

Під час її роботи з доповідями виступили митрополит Смоленський і Калінінградський Кирил, Апостольський адміністратор для католиків латинського обряду в Росії Тадеуш Кондрусевич, голова Союзу Євангельських Християн-Баптистів Росії П. Коновальчик та ряд інших учасників.

Після доповіді Митрополита Кирила я взяв слово, щоб засвідчити, що Українська Греко-католицька Церква, яку тривалий час переслідували, вийшла з підпілля і відновлює свою діяльність Це була хороша нагода перед такою авдиторією сказати правду про нашу Церкву. На жаль, впродовж довгих років інформацію про УГКЦ можна було почерпнути, здебільшого, лише з чужих джерел. А вона не завжди була правдивою та об’єктивною.

Другий мій виступ був за круглим столом, в комісіях, коли ми опрацьовували причини конфліктів, які мають місце в країнах Співдружности. Там я вже в більшій мірі зміг розкрити стан нашої Церкви і причини цих конфліктів. У своєму виступі я акцентував увагу на тому, що в період існування Союзу Православна Церква була інструментом радянської влади для нищення цілої нашої Церкви, а не лише храмів. А зараз храми стають причиною конфліктів.

Я привіз із собою у Москву перекладені на російську мову деякі документи: статистичні дані, витяги із газети «Вісті з Риму» про те, що напередодні великого ювілею тисячоліття хрещення Руси-України Глава УГКЦ Блаженніший Мирослав-Іван примирився з Римо-католицькою Церквою Польщі та простягнув братську руку для примирення і з Московським Патріярхатом. Серед документів було і «Пастирське Звернення Блаженнішого Мирослава-Івана Кардинала Любачівського про єдність святих Церков», перекладене на російську мову. Коли вийшло «Пастирське звернення», то Московська Патріярхія його від нас не отримала. Вони вже іншими шляхами отримали українськомовний текст і намагалися його перекладати. Я мав приблизно 35 примірників цього документу. Після свого виступу я сказав, що залишаю їх на столі, а хто захоче, то може собі взяти для ознайомлення. На диво, всі зацікавилися цими матеріялами, і мені навіть було незручно, що всім не вистачило. В якійсь мірі допоміг мені ігумен манастиря, який відксерив ще 50 примірників.

Зразу ж після свого виступу я відчув, що ряд представників різних конфесій зацікавилися мною як представником УГКЦ. До мене підходили з різними запитаннями, цікавилися станом Церкви, стосунками з іншими конфесіями, сьогоднішніми проблемами і т.д. Наша делегація підняла питання про те, щоб надати можливість всім бажаючим познайомитися з історією, життям та діяльністю УГКЦ. Виступаючи, ми намагалися, щоб учасники конференції могли отримати правдиву і точну інформацію про нашу Церкву. Певну інформацію про життя, стан і відносини намагалися подавати в кола Московської Патріярхії і в приватних розмовах. Сьогодні в деяких колах Московської Патріярхії (я не можу сказати, що в усій РПЦ) відчувається зацікавленість до УГКЦ. Вони добре усвідомлюють, що за радянських часів Православна Церква була знаряддям нищення. Але, мабуть, не хочуть на цьому акцентувати, а хочуть шляхом мирного діялогу вирішувати всі проблеми, які виникають сьогодні.

Конференція закінчила свою роботу. Від імени всіх учасників було випущено «Звернення» та «Підсумковий документ». Одноголосно було прийняте рішення про утворення робочої групи з 20 осіб, представників різних Церков і конфесій. Наша Церква входить в Католицькі Церкви, і її, мабуть, буде представляти Апостольський адміністратор для римо-католицької Росії Тадеуш Кондрусевич. У нас є постійні контакти з Римом, тому я в цьому не бачу ніякої проблеми. При вирішенні певних питань ми будемо співпрацювати, будемо консультуватись і разом їх вирішувати.

Найближчим часом буде випущена брошура, в якій будуть надруковані доповіді, виступи в комісіях, «Звернення», «Підсумковий документ» та інші матеріяли цієї конференції.

Після повернення я доповідав Блаженнішому про нашу поїздку в Москву і наголосив на тому, що ми дуже мало подаємо про себе інформації в світ, в сфери інших конфесій, а також мало отримуємо інформації про позиції, якісь аспекти діяльности тої чи іншої Церкви, особливо якщо це стосується нас.

Ось ще один приклад, який підтверджує мої слова. Коли на зустрічі Глав Церков з Леонідом Кравчуком зайшла мова про регабілітацію УГКЦ, то я зрозумів, що присутні на зустрічі або не знають, або вже забули, що на нашому Синоді було проголошено неважність собору 1946 року. Думаю, що й наші вірні не всі знають, що був уневажнений собор 1946 року. А все це тому, що мало акцентувалося на цьому, мало було інформації. Ми повинні говорити про себе. Тоді це буде голос Церкви.

Записав Богдан Крив’як

* «Мета» — двотижневик Львівської Архиєпархії УГКЦ, 27 липня 1994 р.