Богдан Титла

Виставка Візантії величиною і засягом поставлена так, що лише такий великий і престижевий музей як Метрополітальний в Ню Йорку має спроможність до того взятись. Як згадується в пресі, для розміщення понад 350 експонатів виставка вимагала кілька-акрового музейного простору. Від малої величини монет з зображенням Христа до монументальних і великих розміром мозаїк, які зберігаються у сховищах церкви Св. Софії в Інстамбулі. Вироби із слонової кости, біжутерія і шовки, складні вироби зі срібла і золота, все це віковічні скарби тої багатої і глибоко побожної доби якій на ім’я «Візантія».

Особливим експонатом на виставці являється мозаїка диякона Степана. На прес-конференції, яка відбулась на передодні виставки, організатори інформували, що та мозаїка привезена з України і чудом оминула акту найбільшого в історії вандалізму через героїчний почин кількох українських патріотів. Це одна із чотирьох мозаїк, які колись прикрашували нутро Свято-Михайлівського Золотоверхого Собору в Києві і який совєтський уряд зарядив на знищення в 1934 році.

Пані Гелен Евене, одна із організаторів виставки заявила, що збереження мозаїки диякона Степана це тріюмф релігії над урядом сатани. Відомо, що деякі українські науковці відважно і явно виступали проти знищення собору і їм вдалось зберігти кілька мозаїк, які, як сказала Гелен Евене, «мають величезне емоційне значення». Ця українська мозаїка, як і багато інших експонатів, ніколи не залишали країн свого походження, тому вважається, що виставка «Слава Византії» є найбільшою і найважнішою історичною виставкою в історії Метрополітального Музею, а великих подібних виставок було тут багато.

Експонати походять із 24 держав і виставка підготовлювалась понад чотири роки. Розуміється організатори відбули ряд подорожей, при тому чотири поїздки на Україну. У подорожах на Україну брала участь Оленка Певна, яку Метрополітальний Музей заанґажував як наукового дорадника і знавця Візантії слов’янських народів і яка у великий мірі причинилась до того, що всі інформації про княжу Русь й експонати, які репрезентують цю нашу добу, є вірними і не змішані зі старшим братом, як це звичайно бувало в минулому.

Як уважно поставився ввесь світ до виставки «Візантії» свідчить факт, що організатори виставки відбули подорож до монастиря Св. Катерини на горі Сінай з наміром придбати для виставки бодай одну ікону. Відомо, що на горі Сінай зберігаються найцінніші в світі ікони візантійської доби. Знаючи про дбайливість монахів ніколи не відступати від неоцінених ікон, організатори просили випожичити три ікони, але монахи після довшої розмови були так захоплені засягом й історичного значіння виставки, що випожичили аж десять ікон. Ці ікони ще ніколи не були бачені у світі поза горою Сінай.

Виставка «Слава Візантії» тепер в прогресі і триватиме до 6 липня 1997.

Богдан Титла

(В першу річницю смерти)

Святослав Гординський — центральна постать мистецького життя нашої доби. Його талант багатогранний. Він художник-мистець, непересічний мистецтвознавець, якісний критик і оригінальний творець церковно-візантійського мистецтва. Цьому мистецькому жанрові він присвятив більшу частину свого життя. Між українськими мистцями це певний феномен, він не влаштовував особистих виставок і тим самим не був залежним від продажі своїх праць. Він був іконописцем і свідомо віддався творчості в цій ділянці.

Ділянка нашого церковного мистецтва в діяспорі — це окремий розділ нашої культури. В часи комуністичного режиму на Україні цей жанр зовсім зліквідувався, зате в діяспорі зродилось сильне бажання повернутись до візантійського стилю. Будуються численні нові храми у всіх, закутках землі, де тільки заіснували більші українські громади.

Серед доволі численних українських мистців, які виконували поліхромії церков, на чільному місці стояв Святослав Гординський. Він основно вивчив тематику, кольорит і композицію українських візантійських ікон і малював за тою традицією, вносячи незначні нові елементи, якими надавав своїм творам деякого осучаснення.

Святослав Гординський був майстром рисунку. У нього монументальний характер композиції. Він глибоко відчував ритм ліній та площин і всі його поліхромії церков є згідні із обрядовими вимогами й історичними традиціями.

З приїздом нових мистецьких сил головно до США, вплинуло корисно на розвиток церковного мистецтва. Всі ці мистці за малим винятком підійшли до цього жанру із свідомим бажанням творити монументальне мистецтво, а це означає відхід від реалізму і впровадження двовимірної візантики з її багатобарвистою і чистою кольоровою ґамою. Роздумуючи над тим, чому якраз візантика стала домінантною в нашому церковному мистецтві, Гординський прийшов до висновку, що наша вишивка, кераміка й писанки все живі в народі, а ікона все користувалася великою пошаною в народі, тому візантійський стиль став природньо близьким і зрозумілим. Гординський писав: «Так, як притаманний нашій Церкві хоровий спів, який витворює своєю мелодією певну атмосферу піднесення, наші церкви вимагали подібної чуттєвої атмосфери, де б мелодії барв і ліній створювали піднесений настрій».

Повних поліхромій церков у США, Европі і Австралії, а також іконостасів і окремих ікон припускається, що Гординський виконав біля 50. Це свідчить про його подивугідну працездатність і витривалість. При тому він ніколи не відривав себе від загально культурно-мистецького життя. Слідкував за проявами мистецького життя на Україні і діяспорі.

Всі його церковні праці мають монументальний характер. Вже з першого погляду ікони Гординського є багаті кольоритом і зближені до наших барвистих ікон Галичини з ХVI століття. Поодинокі постаті, як і багатофігурні композиції мають старанний рисунок і свобідну неперетяжену композицію. Попри вірну традиційність, ікони Гординського мають своєрідну свіжість, і відчувається, що їх виконав професіоналіст великої культури.

Найбільшим твором Гординського є собор св. Софії в Римі, хоча деяких праць він там не виконував (іконостас малював ієромонах Мокрицький). Він запроектував загальну поліхромію церкви з її мозаїками, які він виконав вперше від часів княжої доби і вміло пов’язав їх із мозаїками св. Софії в Києві.

Як мистецтвознавець і критик Гординський багато писав на загально-мистецькі теми, рецензії з виставок і редагування монографій, але піонерську ролю відіграв Гординський, коли написав книжку (видання СУК Провидіння, 1973 р.) про українську ікону, заповнюючи велику прогалину в історії нашого мистецтва, бо порівняльно про великий матеріял наших ікон не було окремого видання. Гординський обмежив текст до мінімуму, але в цікавій і сприятливій формі добре накреслив перспективи розвитку ікони в Україні. Він написав усі тексти річево з виразним підтвердженням своїх висновків. Хоча видання було скромним початком у зусиллях, то треба зробити, щоб спростувати тенденційну неправду про походження української ікони — це був дуже важливий початок. Книгу також видано англійською мовою.

Конгреси Мирян ціхують добором знаменних доповідей, повних, вдумливих аналіз. Незабутньою, сказав би, перлиною була м.ін. доповідь у 1987 р. о. Вернарда Панчука, ЧСВВ, на Конгресі в Римі. Цього літа такою перлиною була відчитана доповідь на Конгресі Мирян у Львові неприсутнього з поважних причин о. Архимандрита Любомира Гузаря, Студита, й опублікована в нашому журналі за листопад.

Читаючи ще й ще раз, так бажається, щоб кожний з нас не тільки її прочитав, але й глибоко застановився над змістом виложених думок. Потрібно нам в покірній молитві знайти своє місце, чим я можу причинитися до духовного росту свого народу. Кожному з нас Господь Бог дав таланти, котрих не можна загреблювати, треба їх відживляти і помножувати. Очевидно, почнемо від себе самих, працюймо над собою, не задовольняймось знанням з давних-давен, зі шкільної лавки. В крамницях, в церквах є багато духовної літератури з різних ділянок, але, на жаль, в українській мові не знаходжу великого вахляра.

Якщо хтось думає, що з визнанням Апостольським Престолом Патріярха ту Української Католицької Церкви всі проблеми будуть розв’язаними, — той дуже помиляється! Ми вже маємо Постійний Синод, Патріяршу Курію, а Верховний Архиєпископ посідає ту саму владу, що й Патріярх. Це ми мусимо все пам’ятати, це є суттєве. Титул «Патріярх» є тільки більшою почестю, що нам належиться!

В заключенні ставлю питання: коли ми усучаснимо статут нашого Товариства, чи не варто звернути більшої уваги на духовну сторінку нашої діяльности? Будьмо справжніми апостолами Христа, бо миряни, кожний з нас, є покликаний стати «новою людиною», брати участь у Христовій священичій, пророчій і царській службі та виконувати свою частку місії цілого християнського суспільства в Божій і людській установі, котрою є Церква. Миряни є покликані силою святих Тайн Хрещення і Миропомазання. Тоді щойно побачимо овочі нашої праці, що мусимо умалити себе, щоб Господь Бог діяв у нас, через нас і для нас! Не забуваймо — Україна потребує Бога!

При нагоді прагну висловити вдячність ред. Миколі Галіву за знаменитий добір матеріялу, за його цінні статті, а маестрові Богданові Титлі за чудове мистецьке оформлення нашого журналу! Спасибі Вам.

З пошаною і привітом

Юрій Малаховський