Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Борис Ґудзяк

КРИЗА Й РЕФОРМА: Київська митрополія, Царгородський патріярхат і генеза Берестейської унії*

«Криза й реформа» пояснює й переосмислює одну із найбільш контроверсійних подій церковної історії східних слов’ян — Берестейську унію (1596), якою більшість українсько-білоруських ієрархів визнали верховенство папи римського, залишаючись вірними слов’янсько-візантійській літургічній традиції та етосу. Автор аналізує процес духовно-культурних реформ у Київській митрополії в світлі її традиційних рухів — протестантського й католицько-реформаторського. Він показує, яким чином внутрішні проблеми руського суспільства, укладені наслідками подорожі патріярха царгородського Єремії II до Москви у 1588-1589 pp. (створення ним Московського патріярхату, а також започаткування далекосяжних реформ у Київській митрополії), спричинилися до того, що руські ієрархи вирішили вийти з-під юрисдикції Царгородського патріярхату. У книзі всесторонньо описуються церковні структури в східнослов’янських землях від часів Хрещення до кінця XVI ст., аналізуються міжконфесійні відносини у Польщі й Литві до і під час Реформації, дається оригінальний та детальний аналіз взаємин східних слов’ян із грецьким православним світом під османським пануванням після падіння Царгорода (1453). Показано також, як впливали віра, культура та політика на рішення, що їх приймали світські та церковні лідери в Україні та Білорусі незадовго до укладення унії. Усе це — а ще проникливий погляд на звичаї ренесансної доби, психологічні портрети відомих діячів, характеристики проводирів Церкви, полемістів, опис місць, що мали відношення до унії та картографічний матеріял — робить «Кризу й реформу» цікавою книгою як для фахівців із східноєвропейської культурно-релігійної історії, так і для всіх, хто хоче зрозуміти сьогоднішню релігійну ситуацію в Східній Европі.

Борис Ґудзяк одержав ступінь доктора в галузі слов’янської і візантійської культурно-церковної історії у Гарвардському Університеті 1992 року. Він є віцеректором Львівської Богословської Академії і директором Інституту Історії Церкви при цій академії, співредактором журналу з церквовної історії «Ковчег». Під редакцією Б. Ґудзяка вийшло з друку та готується до публікації шість збірників матеріялів конференцій з питань Берестейської унії.

Львів — 1999

  • Переклад з англійського видання: Borys A. Gudziak, Crisis and Reform: The Kyivan Metropolitanate, the Patriarchate of Constantinople, and the Genesis of the Union of Brest, Cambridge (Mass.): Harvard Ukrainian Research Institute, Harvard Series in Ukrainian Studies, 1998. – 489 pp.

Вітаємо о. Диякона Бориса Ґудзяка з священичими свяченнями

На жаль редакція журнала «Патріярхат» не може скористатись із запрошення і прибути до Львова на священичі свячення д-ра Бориса Ґудзяка, які відбудуться 26 листопада 1998 р. у соборі св. Юра. Свячення довершить Владика Любомир Гузар. Радіємо цією подією, бо це буде чималий здобуток для УКЦеркви. Кандидатові свячень о. Дияконові Борисові Ґудзяку бажаємо багато Божих ласк, кріпкого здоров’я та успіхів у служенні у Божому Винограднику на славу Божу, добро УКЦеркви й українського народу.

Редакція

Розмова з д-ром Борисом Ґудзяком

У ході свого нещодавного візиту до Львова дружина Президента Сполучених Штатів п. Гілларі Клінтон відвідала катедральний греко-католицький Собор св. Юра. До супроводу було запрошено д-ра Бориса Ґудзяка — директора Інституту Історії Церкви Львівської Богословської Академії.

Метою візиту було ознайомити Г. Клінтон з основними аспектами змін в житті українського суспільства, зокрема, в житті релігійному, — говорить Борис. — Г. Клінтон сама висловила бажання відвідати храм св. Юра, ознайомитись з його символікою, тим, чим він є в українській історії та сучасності, а також те, яку роль відіграє Греко-католицька Церква в духовному житті України.

Ми докладали усіх зусиль, аби цей візит був змістовним та насиченим інформацією про історію та місію Церкви, від часів її зародження до 20-го століття, про смутний час репресій та катакомб. Серед заплянованого було сходження до крипти та знайомство з виставкою Інституту Історії Церкви, що складалась з життєписів і художніх портретів учасників греко-католицького підпілля. Було обговорено також сучасну місію та стан Церкви в Україні.

Яке враження справила ця зустріч на високу гостю?

Хочу зазначити, що Г. Клінтон була щиро зацікавлена, уважно слухала, ставила різні питання, а до того ж зуміла налагодити вільний і дружній контакт та створити ауру доброзичливості в ході самої зустрічі, яка вочевидь її зворушила. Було видно, що вона щось пережила під час цього.

На вашу думку, чи матиме цей візит якийсь вплив на настрої в американському суспільстві й якими можуть бути реальні перспективи?

Думаю, що поміж чималих труднощів, які огорнули сьогодні українське суспільство, американська сторона зауважила і певний поступ, зміни на краще. Адже тут вже знають, чого хочуть і працюють над досягненням цього. В тому контексті йдеться про широкомасштабну допомогу нашій державі. Львів, зокрема, однозначно заслуговує на те, аби йому допомагали в пляні розвитку, налагодження інфраструктури, системи водопостачання тощо.

Окрім того, такий візит сприятиме налагодженню ряду нових контактів у різних сферах, зокрема, збагачення та обміну духовним досвідом.

Окресліть, будь-ласка, діяльність самого Інституту Історії Церкви Львівської Богословської Академії.

Інститут постав задля студій богословських та історичних наук, адже галузь церковної історії є дещо специфічна й вимагає окремого, може навіть ширшого підходу, аніж інші галузі. Дуже важливо, аби вся багатовікова історія нашої Церкви, все те, що довелося їй пережити, було зафіксоване і збережене заради майбутнього, заради певних історич­них висновків. Маємо вже певні напрацювання — документів, фотографій та портретів.

Щодо актуальних проблем, то вони залишаються такими ж, як і в багатьох наукових інституціях України: питання кадрів, спеціялістів із широким світоглядом, які змогли б відповідати на ряд історичних питань, виходячи із потреб сучасності та проблеми матеріяльного забезпечення. Ми сподіваємось, що українське суспільство, зокрема, підприємці — люди, що провадять успішну бізнесову діяльність і можуть бути спонсорами та меценатами, зрозуміють, наскільки важливим є те, аби в державі існували такі інституції. До того ж, нам багато допомагає українська діяспора, що для нас дуже і дуже важливо.

Сьогодні в Інституті Історії Церкви Львівської Богословської Академії працює більше тридцяти осіб. Більшість з них — молоді, активні люди, які прагнуть до пошуку нових ідей та вирішень духовних проблем сучасності. Це ентузіясти, які вірять в те, що роблять. І хотілось би побажати їм постійного зростання та успіхів.

Приєднуючись до цих побажань, я дякую Вам за інтерв’ю, п. Борисе.

Олена Артемчук

«Україна була і залишається матрицею мого життя»

Владика Борис Ґудзяк – особлива постать в українському сьогоденні: він цікавий провідним світським ЗМІ, він активний громадянин країни, в якій не народився, але якою жив від народження, він увійшов в історію як ректор, який вивів Український католицький університет на революційно новий рівень… 4 червня відбудеться інтронізація владики Бориса на митрополичий престол Філадельфійської митрополії, відкриється нова сторінка його особистої історії. Що надихає владику на цей новий етап праці? Які думки характеризують вже пройдений шлях? Яким є його погляд на Україну з відстані історичної та географічної? Про все це – у нашій розмові з ним.

– Владико, у одному з інтерв’ю світлої пам’яті Блаженнішого Любомира запитали про його перші враження від України. Не знаю, чи вас питали про таке, але ж цікаво дізнатися…

– Славної пам’яті Блаженніший Любомир народився у Львові. Він повертався до країни свого дитинства, яку пам’ятав, тому його перші враження мали певне закорінення в пам’яті. Вони були позначені певною ностальгією за тим, що було. Я ж приїхав до України в 1978 році уперше, без упереджень. І тоді мене, 18-річного юнака, вразив уже той факт – наскрізь позитивний, що Україна існує! Це не країна з книжок, легенд, казок, розповідей батьків та інших дорослих. Якась ефемерна. Ні! Вона реальна. У ній звучить українська мова, можна побачити золотоверхий Київ (зараз, на жаль, досить прихований новобудовами), помолитися у Святому Юрі у Львові, зустрітися з родиною. Очевидно, запам’ятав комуністичні лозунги і всюди присутній нагляд за нашою групою, яка була під опікою «Інтуриста». Але це все було другорядне. Україна, про яку мені змалечку розказувала мама, виявилася наскрізь реальною. І це вразило та надихало.

В Америці ми майже не мали родини, і зустріч із родичами, особливо з боку батька – це був особливий особистий момент. Як і спілкування з Катериною Зарицькою, яка відсиділа 25 років, її сином Богданом Сорокою та його дружиною Любою, що частувала нас смачними суницями. З таких побутових і дуже конкретних спогадів склалися мої перші враження про Україну.

Радянський Союз видавався мені якимось «дерев’яним», але оскільки візит тривав лише два тижні, годі було знудитися, бо кожен день був насичений новизною та знайомствами.

– Америка, Італія, Україна, в якій ви прожили майже чверть століття… Кожна з цих країн щось вам дала, якось на вас вплинула. Як саме?

– Кожна країна давала щось своє. В Італії я зустрівся з різними виявами вселенськості Церкви Христової, навчився готувати пасту карбонару і здобув глобальних друзів, зв’язки з якими проніс через усе доросле життя. У Франції навчився починати життя спочатку, опановувати нову мову, полюбив нових людей, яких дало життя. Америка – країна мого народження, вона завжди була зі мною, країна свободи, відкритості на культури, мігрантів, країна, яка винагороджувала за чесну працю. Як і Україна, яка пов’язана з усім, що передає мама з молоком, рідний дім, своя Церква.

Неможливо сказати, що Україна на мене вплинула, бо впливає щось зовнішнє, а Україна такою не була і не стане. Вона була і залишається матрицею мого життя. І цей вимір не затирається. В Україні тривала академічна підготовка дозволила причинитися до великого духовно-інтелектуального проекту Митрополита Андрея і Патріарха Йосифа –Українського католицького університету. І це триватиме.

– Коли на початку 1990-их в Україну приїхало чимало діаспорного духовенства, виникали конфлікти з колишнім підпільним духовенством, було нерозуміння через зростання в кардинально різних середовищах. Вас це оминуло, бо ви приїхали сюди геть молодим. Що допомогло влитися у середовище? Що ви переосмислювали в якісь моменти з удару ментальностей? У чомусь себе «ламали»?

– Мабуть, кілька моментів вплинули на моє безболісне вливання в українські реалії. По-перше, мій ентузіазм щодо всього українського – історії, культури, церковного життя, мови, людей, зокрема дівчат (Сміється). Адже я вдруге приїхав, будучи докторантом Гарвардського університету. Захоплювався пробудженням України і цілим процесом, який завершився незалежністю в 1991-ому. Я мав привілей бути його свідком і учасником. Взагалі намагаюся не зосереджуватися на негативах, які неодмінно присутні в усіх контекстах, а шукати те, що є живе і життєдайне, конструктивно і творчо з ним працювати. В кожному контексті можна конфліктувати і нарікати. Це особистий вибір, особиста дисципліна.

Якщо ж говорити про діаспорне і підпільне духовенство, то, на мою думку, зіткнення могло бути складнішим, боліснішим. А навпаки – вони навчилися доповнювати одні одних. Діаспорного духовенства не було аж так багато. Ті, що не могли влитися в українське життя чи не могли спокійно плисти проти його течії, просто поверталися в країни свого поселення. Цього питання я б не драматизував. Думаю, всі зробили свій вклад, причому вагомий. Історія всіх розсудить, а може, вже розсудила.

– Юдейський народ після виходу із землі свого рабства блукав пустелею 40 років. Як, за вашими спостереженнями, змінилася Україна за останні 30 років своїх блукань?

– Україна – колосальна. Я не належу до когорти розчарованих після Помаранчевої революції чи Революції Гідності. Навпаки, вважаю, що паломництво від страху тоталітаризму геноцидальної системи до правдивої Богом даної гідності не може бути коротким. Воно виміряється не роками, а поколіннями.

В Україні змінилося майже все. Ще ніколи не було стільки українських книг, фільмів, культурних явищ. Українці ще ніколи не були такими вільними, щоб подорожувати і досвідом різних країн та культур збагачувати Україну. 30 років тому УГКЦ в Україні мала 300 священиків, сьогодні – близько трьох тисяч. Кількість університетів зросла в більш ніж десять разів. Кількість автомобілів, мабуть, у двадцять разів. Прагматично і банально, але розмаїття товарів на полицях просто приголомшило б радянського обивателя кінця 1980-их. Очевидно, наявність нових поколінь, які не знають, що таке Радянський Союз, є найбільшим гарантом того, що Україна не повернеться до «совка», хоча його рецидиви ще тривають.

Є різні глобальні впливи. Очевидно, не всі позитивні. Комерціалізація життя, індивідуалізм, який доводить до самотності, постмодерна деконструкція позитивних традиційних констант – з усім цим доводиться стикатися Україні. Українці сьогодні можуть і мусять вибирати. Ця свобода вимагає відповідальності, а до них українці все ще доростають, дорослішають. І я дивлюся на ці процеси з надією.

В українцях 1990-их я бачив багато страху, непевності щодо себе, почуття меншовартості, надмірну обережність у міжособистісних стосунках, стриманість у висловлюванні щирої думки. Але за тим усім, однак, залишалася здатність до глибокої дружби, в якій проявлялася щира взаємна жертовність. Також була спроможність тішитися дрібними здобутками і простими речами. Сьогодні українці щораз більше перенасичені, часом знуджені добробутом.

За ці роки, особливо коли я працював зі студентами, помічав, як українці скидали із себе радянську людину. Змінювалися старші покоління, з’являлися нові. Змінювалися під впливом свободи, відкритості кордонів, можливостей і терапії травм минулого, яка відбувалася через пізнання історичної правди, відродження духовного життя і просто практичні побутові зміни.

– Відчуваєте себе сполучною ланкою між Україною та поселеннями?

– Мабуть, відчуваю себе і сполучною ланкою, і представником обох світів. Оскільки десятиліттями перебуваю в постійному русі та подорожах, моя тотожність не визначається географією. Тож, будучи поза Україною, не почуваюся поза українським контекстом і, будучи в Україні, зберігаю людей та скарби інших країн, у яких жив.

– Період, коли ви жили у Франції, це така собі нагода дещо з віддалі подивитися і на Україну, і на УГКЦ, змінити ракурс? Що ви побачили доброго з тої відстані, над якими проблемами радили б працювати негайно?

– УГКЦ по-особливому служила суспільству в часи президентства Януковича і Майдану. Апогею свого статусу морального авторитета вона досягла в 2014 році. Опісля, мені видається, почали проявлятися певні рефлекси належності: наша Церква терпіла в радянський час, була активна на Майдані, і їй щось за це належиться. Принаймні таке наставлення часом спостерігаю. Це відчуття навряд чи є до кінця позитивним духовним явищем. Заслуги минулого не виправдовують майбутнього. Його треба постійно творити в послуху до Божого слова.

– Ви брали участь в обох українських революціях, як єпископ теж мусите глибше занурюватися в розуміння політичних процесів, які вирують в Україні та світі, бо вас питають про вашу позицію. Але переважно українське духовенство тему політики оминає, може, щоб не зробити хибного кроку, а може, вважає цю тему такою, що не стосується духовних осіб, бо Царство Боже не від цього світу?

– У вашому питанні вже є відповідь (Сміється). Треба, щоб і вовк був ситий, і коза ціла. Важливо, щоб Церква і християни свідчили про Євангеліє в соціальних питаннях, і це включає політичні процеси. Але клир і церковне керівництво не може нав’язувати партійну позицію чи вболівати за певну політичну кандидатуру. Ми покликані говорити про принципи, втілювати їх, свідчити в усіх сферах людського життя.

– А наскільки важливо не тільки єпископам, а й парафіяльним священикам стежити за тим, що відбувається в світі? Наскільки вони мають впливати на вірних щодо розуміння ними того, хто є хто у політиці? Де межі, які критерії?

– Папа Іван Павло ІІ казав, що душпастир повинен мати Святе Письмо в одній руці, а газету в другій. Ісус Христос воплотився в часі та просторі. Час та простір є місцем нашого спасіння, і ми мусимо їх всебічно розуміти. Очевидно, Євангеліє переважає над газетою, однак важливо розуміти світ, у якому ми живемо, намагатися виходити за кордони своєї «вежі зі слонової кістки», зі свого «окопу», зі своєї «бульбашки», дивитися ширше і глибше. Клир має для цього безліч інструментів, апробованих століттями.

– У західноєвропейських країнах схожі стосунки між духовенством та політиками чи навпаки? І якщо так, то що на це впливає?

– У кожній країні стосунки між духовенством та політиками, відносини між Церквою і державою мають свої особливості. Годі узагальнювати. Є не лише географічна відмінність, але й хронологічні зміни. В кожній країні ці стосунки змінюються. Наприклад, у Бельгії Католицька Церква має офіційний статус, але в цій країні високий рівень антиклерикалізму. Не менше антицерковного ставлення у Голландії, де Церква не має жодної державної підтримки. США характеризує радикальне відділення Церкви від держави, однак не релігії від суспільства. Є багато країн, у яких християн переслідують, наприклад, в Індії, не кажучи вже про Китай чи інші комуністичні країни.

– Чи навчають у семінаріях основ політології, скажімо, чи вистачає критичного мислення загалом?

– Залежить у котрій. Ці питання потребують глибшого і уважного опрацювання. Критичного мисленням не бракує щодо зовнішнього. Мабуть, треба його посилити у відношенні до свого, стосовно самого себе. Не мовиться про якесь «самогноблення», радше про пильну увагу до моментів і місць, де ми можемо вдосконалювати, поглиблювати духовне, церковне життя, будучи вдячними за благодаті, які вже маємо. – Чи не вважаєте, що духовенство мало б узяти на себе роль просвітителів, як це було в міжвоєнні часи? – Багато що змінилося. Грамотність серед населення майже стовідсоткова, є багато освітніх і культурних інституцій, які відкриті для українців, тому Церква не мусить робити того, що робила в 20–30-их роках минулого століття. Однак наголошувати на цінностях і світогляді Церква має завжди, і сьогодні потреба такої праці нічим не менша, аніж сто років тому.

– Які форми і методи праці духовенства та мирян для добра суспільства, на вашу думку, зараз особливо актуальні, а які відверто недооцінені, хоча мають потенціал?

– Є вічно актуальні речі: серед нас завжди були, є і будуть убогі. Бути близько до бідних – це заповідь Христова, яку Він передавав своїм прикладом. Захищати життя від зачаття до природної смерті. Нові виклики, які стають щораз гострішими, – питання біоетики і штучного інтелекту. Дехто з аналітиків вважає, що небезпека штучного інтелекту перевищує загрозу від ядерної зброї. Існують виклики і завдання Церкви, які є константами, а інші зникають і з’являються. Тому нічого нового, окрім як бути чутливими до знаків часу та глибоко і уважно слухати, у методиці Церкви немає.

– Який потенціал бачите у митрополії, управління якою приймаєте?

– Духовний потенціал є всюди, де ми намагаємося жити з Богом. Очевидно, є різні труднощі – розсіяння, міграція, асиміляція чергових поколінь нашої Церкви, предки яких приїхали ще наприкінці позаминулого століття. Але Божий дух, наша віра і церковне життя є актуальними завжди і в усіх обставинах.

Мученицький шлях нашої Церкви показав, що не існує обставин, у яких не можна духовно жити, тому я переконаний, що наша Церква не у винятковий спосіб, а саме тому, що є Божою Церквою і відкрита на силу Духа Святого, має бути донором. Ми не бідненькі вигнанці, позбавлені Божої любові. Від синдрому «мене ніхто не любить, ніхто не приголубить» треба рішуче відійти. Він некорисний і неправдивий.

Я їду до Філадельфії, почуваючи Боже покликання допомагати братам і сестрам мужньо свідчити про своє життя у Христі. Годі зараз сказати, якими будуть плоди, однак я спокійно і твердо переконаний, що наша Філадельфійська митрополія може і має зробити внесок у життя Америки, життя складного суспільства XXI століття, у новітню культуру, яка визначається цифровими вимірами, але в ній живе людина, яка, як завжди, прагне любові, гідності, шукає відповіді на питання, які ми вповні знаходимо лише у Господі. Сьогодні ґрунт плідний – людина щораз більше усвідомлює свою самотність і те, що віртуальний ерзац не може заповнити її серце. Він може заманити, обманути, але остаточно ми прагнемо зустрічі віч-на-віч, розмови від серця до серця, правдивого дотику Божого цілющого пальця. Зцілювати Божою силою, промовляти Божими словами і плекати правдиві стосунки від душі до душі є нашим покликанням, яке я приймаю з певністю, що з нами Господь!

Підготували: Мар`яна Карапінка, Ліда Мідик

Новий Інститут Історії Церкви

(З приводу його інавгурації)

У Львові у вересні 1992 р. постав за старанням нашого молодого історика д-ра Бориса Ґудзяка, родом з Америки, Інститут Історії Церкви. Чи на нашому історіографічному науковому, доволі велелюдному полі не конечний додаток? У Львові в тому ж часі постав при Львівськім державнім університеті теж Інститут історичних досліджень (Франко сердився на нашу історіографію…). По Другій світовій війні у нас зарясніло істориками, історичними публікаціями, конгресами, конференціями, видавництвами, товариствами та інституціями. Ні! Не буде за багато ще один інститут більше, бо завдання усіх тих зусиль у нашій історіографії є велетенські, широкі, чимало в ній білих або «чорних» плям, які вимагають невідкладного дослідження і мозольної праці багатьох рук. Тому привітати треба новий Інститут Історії Церкви. На нашім науковім полі не буде його «за багато», бо за довго ми мали в нашій історії зв’язані руки, ноги і замкнені уста.

Приємно теж, що наша Католицька Церква в останнім п’ятдесятлітті з гаком, користаючи з ватиканських та інших європейських архівів, розгорнула своїми молодими силами велику дослідницьку роботу. Велика при тому, шкода, що стільки наших «випускників» священиків з Риму не могли потім продовжувати свою дослідницьку наукову роботу, бо Церква кидала їх на душпастирську працю, і вони в ній для науки «згубилися», зникли. Але Рим, зокрема централя Василіянського Чину в ньому, на історіографічному полі дав науковців та чимало вартісних видань з історії нашої Церкви. Д-р Борис Ґудзяк почав свої студії в Римі в Колегії Св. Софії. Майже пророчими (хоч в контексті терпкими!) були слова проф. М. Грушевського в 1909 році по його екскурсії до Риму, коли він описав у «Літературно-науковому Віснику» свої спостереження з життя наших студентів «руської колегії при П’яцца дель Монті і в церкві свв. Сергія і Вакха: «А як би подбати, щоб при сій колегії давано місце людям з науковими інтересами (на жаль і стид, їх так страшенно мало серед галицького духовенства, навіть в порівнянні з православним духовенством Росії!), могла би тут зав’язатися й певна учена традиція на взір деяких голосних в історії європейської культури духовних конгрегацій католицьких…». Так писав Грушевський в 1909 році і так сталося в Римі згодом з чималим числом студентів богословії, які більше чи менше посвятилися студіям нашої історії і видаванням своїх дисертацій на основі матеріялів ватиканських архівів. Новий Інститут в додатку є, як каже його Статут, «першим кроком до відновлення Греко-католицької Богословської Академії у Львові».

Інститут має і нові цілі, свої власні. Перша, і так поставлена вона в Статуті, — це студія підпілля УГКЦ 1946-1989 років. За два роки нашої державности і волі таки мало ще зроблено, а живих свідків того активного підпілля є не багато і ті вмирають. їхні свідоцтва будуть ще найціннішим матеріялом для історика, бо при писані документи годі було мріяти в тих нелюдських часах. Те збирання усних матеріялів чи не найбільше вже конечне, не вільно його відкладати і треба вже його починати серед своїх, чужих і ворогів навіть. (Минулого року, в жовтні, здається, помер горезвісний «історик» Клим Дмитрук — правдиве прізвище Гальський, майор КҐБ, в якого «творах» так часто фігурувало і моє прізвище, майже як «ес-еса», горлоріза, і коли я перед знайомими в Україні виявив охоту з ним побачитися, мені сказали, що живе в Києві, і це можливо, але нім я зібрався до Києва — і досі ще не встиг зібратися,… він помер. А є більше таких і з ними спокійно, вони ж науковці, кандидати історичних наук, треба говорити, бо знають вони чимало справ, подій і ситуацій, мають архівні матеріяли). В додатку Інститут ставить собі широкі і теж нові цілі. Між ними такі оригінальні: історична основа сучасних релігійних процесів на Україні, історія нашої візантійської церковної традиції (так хибно зрозумілої між нашими публіцистами, істориками чи зокрема священиками, які у «візантівізмі» добачають тільки бруд і воші…). Цікавою теж ціллю Інституту в його майбутній праці, згідно з новими методами історіографії, є «Жива історія Церкви» або «Прозопографія (історія осіб) і мартирологія церковних діячів». Цілі нові, позитивні і сподіватись треба гарних овочів тієї енергійної праці молодих науковців, які вже встигли згуртуватись біля нового Інституту, враз із деякими «сеньйорами» на історіографічному полі. Це видно з їхнього журналу «Ковчег», який вже появився і від нього дише свіжістю та динамізмом!

В дні 23 серпня 1993 р. о годині 19-тій у Палаці Урочистих Подій при вулиці Коперника 15 у Львові відбулась інавгурація цього нового Інституту. Подія зібрала чимало запрошених гостей і зацікавлених. Сприятливою нагодою до цього був Другий Міжнародній Конгрес Україністів, який саме в тому часі відбувався у Львові. Велика частина учасників Конгресу взяла участь в інавгурації. Відкрив цей вечір інавгурації академік Ярослав Ісаєвич — голова цього ж Конгресу україністів, який у своєму слові звернув увагу на те, що Інститут є справді новістю у нашій українській науці. В тому дусі говорив теж у своїм вступнім слові основник Інституту д-р Ґудзяк, не лякаючись вказати на позитиви метод історіографічних досліджень, які сьогодні не є поверховним описом історичних фактів на основі документів, але ідуть вглиб досліду внутрішніх процесів нашого життя з минулого, відкриваючи нові фактори того життя, ферменти, психіку (живемо у добі психології!) і зародки розвитку людства, народів, родини чи й індивідуальностей. Нова історіографія не може бути більше «конвеншіон гісторі», не можна трактувати теж історії як безконечні досліди у висновках і оцінках, наче б не існувало справді об’єктивної історії. Інавгураційна доповідь була інтриґуючо цікавою і сміливою. Молодим це вільно, і вони є готові боронити своїх думок і позицій!

У дальшій програмі цього інавгураційного вечора був ряд виступів різних запрошених до цього присутніх професорів (чи не за велике число, але такий вже стиль в Україні, інший від західнього).

Проф. Вакарчук — ректор Львівського державного університету, проф. Григорій Грабович, директор УНІ в Гарварді, проф. Єжи Клочовський з католицького університету в Люблині, проф. Мирослав Лабунька від УВУ в Мюнхені, проф. Леонід Рудницький від НТШ, проф. Софія Сеник, ЧСВВ, з Папського Орієнтального Інституту, проф. Франк Сисин зальбертського університету, кандидат історичних наук Наталія Яковенко АН з Києва, проф. Ігор Шевченко — Гарвард. Окреме слово до науковців мав при кінці православний преосвященний владика Ігор з харківського університету з незвичайною прямою думкою про завдання нашої історіографії сьогодні.

Від Греко-католицької Церкви був присутній владика Юліян Вороновський, студит. Усі промовці висловили своє вдоволення й дружню радість з появи нового наукового Інституту, складаючи свої і своїх інституцій побажання і вислови готовости співпраці. Одна помітна думка й увага була майже в усіх зі сильним підкресленням і вимогою до праць нового Інституту, і це вимагає окремого, бодай короткого коментаря. Це підкреслення і вимога — об’єктивність.

Питання об’єктивности, чи простіше, дійсної правди для кожного історика є небезпечною кладкою над бистрою і глибокою рікою, і ріка та — то пристрасті, себелюбство, шовінізм чи й сантиментальність та подібні їм внутрішні почування поза здоровою і логічною думкою.

Можемо до цього дати споріднений гріх до необ’єктивности — тенденційність, яка теж веде людину стежками поза правду. Для історика все це є грізні вороги й небезпечні кручі. Дехто твердить, що ніхто досі не написав історії свого народу об’єктивно (значить — у цілому світі!). Тенденційним є кожний з нас у своїм мисленні, часто у світогляді, бо якусь дозу самолюбства має кожний з нас. Історики не є суперлюдьми, і їм це часто трапляється. Окремо то відноситься до істориків Церкви. Усіх! На жаль! Відомий історик папів Людвик фон Пастор писав: «Глибока різниця між істориками ліберальними й католицькими полягає в тому, що перші бачать в Церкві історичне явище, тоді коли вона є інституцією Божою, як теж і з людською «фасадою» (лицева сторона будинку).

До Божої інституції маємо мати, річ ясна, респект і пошану в оцінках, критиці й описах її діяльности, як до рідної матері чи батька, але клопіт є з тією лицевою сторінкою, з людським елементом (Нашим! Бо ми, люди, його творимо!), який, власне, буває таким, як ми, люди, буваємо. Яким бути історикові? Не легко. Це проблема. А в нашій національній історіографії? Наші історичні злидні, несправедливості наших ворогів і лихоліття перемагають нашу логічність, правдолюбіє і крізь сльози не легко є бачити виразні контури минулого і себе серед них. Тому стільки перебільшень, переменшень, замовчувань, погорди до документів. Це тортури наших істориків, які вони переживають або які їм задають критики-публіцисти.

Щось для прикладу. Недавно появилась у Львові коротка історія нашої Греко-католицької Церкви (як різно дивимося на цю дивовижну назву нашої Церкви!) і в ній написано: «Наша Греко-католицька Церква вийшла з катакомб «оновленою» (Курсив мій!). Важко зрозуміти, що вона по Першій світовій війні постарілася, а по другій і 50-літтю важкого поневолення ще й під впливом російського православія, відновилась… Як? Чи дійсно ми вийшли оновлені?

То питання історичного об’єктивізму, біля якого переходили досі вже три покоління модерних наших істориків з різними вислідами і труднощами. Найважче воно таки на міжнародньому науковому полі, де про нас блукає така різна «правда», перед якою наші історики часто й безрадні. Наш молодий Інститут матиме можливість ступити і на міжнародне поле зі змаганням за історичну об’єктивність. Сподіємось від наших молодих істориків справжного об’єктивізму, очікуємо його зокрема в церковній історіографії, в якій у нас стільки тенденційности різних напрямків. А церковна історіографія повинна бути зразком у шуканні об’єктивности.

Тому стільки голосів було в інавгураційних словах у наших щирих науковців. Багатомовною може бути думка папи Павла УІ на другій сесії II Ватиканського Собору: «Рим не потребує боронитися, замикаючись у мовчанку, перед увагами, які походять від шанобливих голосів, зокрема коли є голоси приятелів і братів. Повинні ми прийняти критику зі смиренністю, рефлексією і вдячністю». Перед нашим Інститутом близька перша поважна і тверда, може, проба сил цю об’єктивність в історичних дослідах показати. То буде 400-ліття відновлення нашої єдности з Римом у 1595 році. Правди не треба лякатись, коли вона приходить до нас з любов’ю. Побажати б треба, щоб новий наш Інститут був для нас світлом у пошуках історичної правди, яка нас визволить від не одного історичного лиха.

Образ сили духу

В Україні зроблено ще один крок у справі правдивого висвітлення історії і відновлення справедливости. У Львові створено Інститут історії Церкви. Ініціятором і засновником його є американський вчений, доктор філософії Борис Ґудзяк, який має за мету дослідити історію підпільного життя Української Греко-католицької Церкви (1946-1989 pp.). Новостворений Інститут береться дослідити такі питання: як, завдяки чому вдалося вистояти Церкві, що незаконно й насильно була позбавлена права на легальне існування і майже півстоліття переслідувалась і нищилась, як вдалось зберегти не лише віру й вірність їй, а й плекати нові покоління священиків і ченців.

Минуло півроку напруженої праці Інституту, завдяки якій вдалося полагодити питання приміщення (яке ласкаво надали отці-студити в своєму манастирі), його капітального ремонту та технічного оснащення, формування штату кваліфікованих працівників, який тепер нараховує 19 осіб. 7 травня цього року відбулися установчі збори, на яких було остаточно затверджено статут, оформлено його для реєстрації, обрано Раду Інституту, дирекцію та ухвалено плян роботи на поточний рік.

Одночасно з організаційною роботою йшла кропітка праця по виявленню осіб, причетних до підпільного життя Церкви: священиків, котрі не зламали присяги та підпільно сповняли свої душпастирські обов’язки (як на волі, так і в тюрмах), членів їх родин, монахів і монахинь, які навіть після вигнання із своїх обителей, далі залишились вірними своєму чину і залучали до себе нових членів. Інститут не обходить увагою мирян, які не зреклися своєї віри і задовольняли свої духовні потреби таки через греко-католицьких священиків. Коло таких осіб щораз розширюється. Створюється картотека, на основі якої за спеціяльно розробленою методикою, що базується на підвалинах такої молодої та прогресивної історичної дисципліни, як жива (усна) історія, беруться спогади у людей, які перейшли через підпілля. У своїх розповідях вони розкривають нам високі зразки відданости й вірности, терпеливости і мужности. Але пам’ять людей значно розширила рамки досліджень, адже корені незхитности і незнищености нашої Церкви сягають багато літ назад, і це яскраво відображається у живих свідченнях.

Виявлені і висвітлені образи достойних наших отців, сестер і мирян можуть служити благодатними прикладами, які здатні зміцнити нашу християнську віру та допомогти очиститись від усього того, що перешкоджає формуванню гармонійного духовного світу людини.

Крім науково-дослідної роботи Інститут дбає також про пасторальну діяльність на ниві належного вшанування ветеранів підпілля Церкви. їм надається різностороння допомога й підтримка. До цієї справи залучилася християнська молодь з організації «Українська Молодь Христові» та з Українського Греко-католицького ліцею.

Інститут Історії Церкви щойно створився, але його пляни та ідеї благородні і чисті. Отож, Благословення Господнє на його діяльність.

Лідія Купчик
Львів

Не дзеркальна відповідь

Ще зовсім недавно українці гарячково думали над тим, яку гідну відповідь варто дати полякам на чергову ескалацію конфлікту щодо «Волинського питання», щодо героїв УПА: чи нищити пам’ятники польським воякам на українській території у відповідь на розбиття наших пам’ятників на польській землі? Чи приймати «дзеркальні» закони? Реагувати – зле, не реагувати – теж недобре… Свій варіант виходу з цього замкненого кола нещодавно запропонував Український католицький університет і представив його як програму-дослідження «Жертви українсько-польського протистояння 1939 – 1947 років». Її презентація відбулася 26 квітня 2018 року в Києві.

На нашу думку, варто ознайомитися із суттю цього проекту, адже він є не просто черговим академічним дослідженням, його фундаменти – духовні, сконцентровані на пам’яті про конкретну людину.

Доктор Ігор Скочиляс, проректор із наукової роботи УКУ:

– Чому ми розпочинаємо цей проект саме тепер, чому саме тепер говоримо про жертви і чому цей проект розпочинається саме в Українському католицькому університеті? Очевидно, існує суспільний запит на проблематику зцілення ран минулого, зростає національний егоїзм у Європі, особливо в країнах Центрально-Східної Європи. І доробок Єжи Гедройця, який складною діалогічною співпрацею налагоджувався впродовж кількох десятків років, буквально тане на наших очах.

Чому саме жертви? Бо це надзвичайно важливий моральний виклик, моральний імператив, і для нас дуже важливо, що кожна жертва цього братовбивчого протистояння має бути названа поіменно. Всі жертви мають бути ідентифіковані й пораховані! І очевидно, що за кожну невинно убієнну жертву має бути промовлена молитва! Іншими словами, наш проект переакцентовує увагу від політики до молитви, від убивць до жертв. І це надзвичайно важливо, це важливо з християнської, моральної перспективи.

Чому саме в УКУ? Думаю, відповідь дуже проста: ми є майданчиком, який провадив, провадить і провадитиме діалог примирення, порозуміння. Ми розпочинали ці ініціативи (примирення.Ред.) на Личаківському цвинтарі, ми мали такі ініціативи, як «Ковчег», різні академічні ініціативи. Ми є членами консорціуму в українських і польських університетах. Очевидно, що ми й надалі хочемо залишатися тим майданчиком діалогу примирення та порозуміння. Також ми є відкритою академічною спільнотою і хочемо застосуванням критичного наукового академічного підходу перевести модальність інтелектуального протистояння, політики пам’яті, інструменталізації політики пам’яті в академічне русло, щоб ми нарешті назвали число жертв, назвали поіменно жертв цього протистояння.

Ми потребуємо правди про минуле. Хочемо відкрити фундаментальні дослідження, що є продовженням нашої ширшої програми, яку реалізовує Центр українськопольсько-словацького пограниччя. Маємо дослідницьку програму «Образ сили духу» Інституту історії Церкви УКУ, який вже кілька десятиліть провадить дослідження щодо доль репресованого духовенства. Також маємо програму «Українське ХХ століття», де провадимо критичні академічні дослідження. Тож дуже органічно, що саме в стінах УКУ розпочинається цей проект.

Успіх задуму залежатиме не так від адміністрації, організації чи логістики, великих або малих ідей, як від органічної праці дослідників, заангажованих у проект.

Ідея проекту «Жертви українсько-польського протистояння 1939 – 1947 років» – вийти за межі зачарованого кола, спіралі, коли українсько-польська дискусія (історична, публічна, інтелектуальна, гостроемоційно-політична) загострюється. Наш проект – це модель, яку ми пропонуємо іншим середовищам: українським, польським, ширшого міжнародного виміру, щоб ми вийшли з цього кола і почали говорити про дуже практичні речі – де відбулася подія, хто загинув. Цей проект не є телеологічним, він не закроєний під те, щоби зменшити або збільшити кількість жертв з одного або з другого боку. Ми не знаємо остаточного результату цього наукового критичного задуму. Час по

каже, які цифри ми зможемо оприлюднити. Але якщо оприлюднимо цифри, це будуть тверді факти, на які можна буде опертися. Хочемо, спираючись на авторитет учасників проекту, на авторитет нашого університету, щоб ці результати стали складовою ширшого міжнародного дискурсу навколо складних питань історичної пам’яті подій Другої світової війни. Проект має торувати шлях до того, щоби зцілювати рани, торувати шлях у майбутнє, хоча б у академічному середовищі. Хоч ми свідомі того, що це середовище має мінімальні впливи на політику загалом чи політику пам’яті в Україні і в Польщі.

Проект цей академічний, археографічний, історично-дослідницький. Тобто його метою не є дослідження ані самих поховань, ані вшанування. Програма обмежується встановленням імен жертв.

Доктор Ігор Галагіда, керівник проекту, професор Ґданського університету (Польща):

– Проект дуже важливий. Чому? Бо польсько-український історичний діалог опинився в глухому куті. Це не звинувачення у чийсь бік, це пряма констатація факту. Тому вважаємо, що цей проект допоможе вивести діалог на дещо інший рівень, увесь наратив, оповідь перенесе із убивць на жертв, які повинні бути в основі зацікавлення дослідників.

Програма розписана на довший час, продумана на кілька років. Географічно обіймає території, де спільно проживали поляки та українці: Волинь, Галичину, а також ті землі, на яких жили українці і які сьогодні входять до складу Польщі. Хронологічно проект охоплює період від 1939 до 1947 року. Перша дата проста, її не треба аргументувати. Натомість 1947 рік – це акція «Вісла», кінцевий, останній момент того польсько-українського протистояння. Ми хочемо фіксувати, ідентифікувати всі жертви цього конфлікту, хоча на першому етапі більше зосереджуватимемося на українських жертвах, тому що в Україні цій проблематиці дотепер не присвячено багато уваги. Досліджень у цьому напрямку досі майже нема. Результати наших праць будемо, звичайно, оприлюднювати. Хочемо ті поіменні списки ідентифікованих жертв видати кількома книгами. Перша книга, перший том, з’явиться восени цього року. Він буде присвячений мешканцям Люблінського дистрикту – жертвам, які загинули на території окупаційного Люблінського дистрикту. Якщо все піде добре, то ще за рік видамо том про жертви Краківського дистрикту. Якщо ж мовиться про Волинь і Галичину, то тут треба докласти набагато більше праці, тому на результат цих досліджень треба трішки зачекати.

Крім того, хочемо навчати, зокрема молодих людей, студентів, аспірантів, нової методології. Тому плануємо раз або двічі на рік проводити відкриті семінари, воркшопи, дискутувати і показувати проблематику, чому вона є такою важливою. Сподіваємося, що завдяки нашій праці, дослідженням через чотири-п’ять років матимемо (напевне неповний, бо всіх жертв не ідентифікуємо, про це треба відразу сказати) список людей, які стали жертвами протистояння. І цим урятуємо їхні імена від забуття.

Ми відкриті на співпрацю з іншими, але поки спиратимемось на свої сили, хочемо самі взятися за цю працю. Дослідженням займатиметься невеликий гурт істориків – шестеро осіб: двоє працює над Галичиною, двоє над Волинню і двоє над територіями, які сьогодні в Польщі, тобто Холмщина, Посяння і Лемківщина. Створений макет електронної бази, в яку вводять віднайдені прізвища з документів. Ця база допомагає не тільки фіксувати поодинокі прізвища, а й швидко встановлювати інформацію про конкретний населений пункт.

Владика Борис Ґудзяк, президент УКУ:

– В центрі уваги цього проекту є людина. Будь-хто із тих, що працюють зі студентською аудиторією, з молодими людьми, моніторять процеси в суспільстві, стикається з тим, наскільки історична пам’ять дуже часто є приблизною або помилковою; наскільки молоде покоління, яке не знало життя Радянського Союзу (це й люди до 40 років, які не вчилися в радянських університетах), не знає, що це був період тоталітаризму. Я вже не кажу про часи Другої світової війни. Ці десятиліття, а якщо конкретно – час від початку війни до завершення певних «гарячих» воєнних пертурбацій, дуже часто лишаються в шкільних підручниках, в соціальному дискурсі на рівні статистик: там тисячі, там сотні тисяч, там мільйони жертв. Але кожна з цих жертв була особою! І хоча непросто, та після десятиліть ми доходимо до розуміння того, що нам треба від статистики дійти до людини. Кожна особа – це таїнство. В УКУ буквально кілька тижнів після проголошення незалежності України формулювався перший історичний проект, про який професор Ігор Скочиляс уже згадував, – «Образ сили духу». Це усна історія підпілля УГКЦ, побудована на особистих інтерв’ю. Властиво, УКУ тоді ще не було, університет збудований на цьому проекті. Проект про мучеників – одна з основ ідентичності цього університету, в якому принаймні перші 10 років кожен-кожнісінький студент мав інтерв’ю із ветераном церковних катакомб. У цьому університеті є переконання, що зустріч з історією людини дуже важлива для формування свідомості майбутнього.

В цьому проекті будуть порушені теми, які не є нерозкритими. Але це буде зроблене за методологією, що шукає кожну людину, шукає її ім’я, встановлює її родинні зв’язки. Цей проект пропонує свою новизну. Зараз ректор університету отець-доктор Богдан Прах перебуває в розлогому турне у Північній Америці, де представляє свою книжку про священиків Перемишльської єпархії. У виданні приблизно 900 священиків і ще 1000 осіб, наближених до них, представлені просопографічним способом. Тобто увага – на «просопон» (із грецької – «особа»). Представляючи їхні долі, ця книжка виходить задовго після відходу всіх основних учасників, але ми бачимо, наскільки вона збуджує, прояснює різні питання і наскільки на такий підхід є загальний соціальний попит в Україні, Польщі, а також у інших країнах, континентах.

Жертви ці не повинні лишитися анонімними – ми повинні їх пізнати!

Поділюся особистим. Служу єпископом у Франції. Терен непростий, ми розсіяні по цій великій країні, і мені з цим тяжко. Але коли думаю про ту статистику жертв, то кажу собі: «Чекай, та ти міг бути десь там! ». Ми знаємо про кріпака Шевченка. А якби мали імена, бодай якісь короткі нариси про інших осіб доби кріпацтва в Україні, наскільки повнішим було б наше розуміння цієї історії!

Проект «Жертви українсько-польського протистояння 1939 – 1947 років» працює на переконанні, що ще не пізно реконструювати особову мозаїку вказаного періоду із особливою увагою до конкретної людини. З увагою, яка визнає таїнство цієї людини і яка переходить на молитву. Яка жертви не лише статистичні, а жертви особисті переводить у вимір пам’яті перед Богом. Така пам’ять перед Богом, така увага до особи, такий академічний підхід, ми вважаємо, є доброю основою для будування майбутнього. Мовиться про таке майбутнє в нашому суспільстві, де визнані рани можуть зцілюватися, бо рани передаються від одного покоління до другого, якщо вони незцілені… Також окреслений підхід буде добрим для кращого сусідського співжиття українців та поляків.

Загалом увага до цих жертв показує нам жахіття війни, ненависті, насилля. Надіємося, що виконання нашої програми буде конкретним вкладом у дотримання та налагодження відповідно свободи, миру, злагоди і співпраці громадян нашої країни з громадянами нашої країни-сусідки. Від правди нема чого втікати. Факти вперті, і їх не слід заперечувати чи приховувати. Факти переконують якщо не відразу, то з часом. Факти треба встановлювати, і в проекті саме про це мовиться.

Олег Розигарєв, доцент Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки (Луцьк):

– У нашому проекті плануємо максимально залучити різного роду матеріали. Насамперед архівні джерела, опубліковані джерела та матеріали усної історії. Збираємося працювати з документами українського підпілля, польського підпілля, німецької окупаційної адміністрації.

Серед опублікованих документів варто назвати багатотомний «Літопис УПА», документи Армії Крайової, тощо. Плануємо працювати зі спогадами очевидців, учасників цих подій. Тому будуть проведені експедиції, хоча розуміємо, що людей, які пам’ятають ці події, залишилося небагато. Та все ж варто використати елемент усної історії. Такий комплексний підхід дозволить максимально верифікувати поіменні списки жертв, максимально їх уточнити. Адже наш підхід базується на зіставленні багатьох видів джерел, за допомоги яких можна буде взаємно перевіряти інформацію, щоби в підсумку мати максимально точні дані. До цього й прагнутимемо.

Ліда Мідик

«Сьогодні слід передусім проповідувати слуханням і прикладом»

Одним із трендів є протиставляти Церкву та масову культуру, мовляв, щось є елітарне, а щось – для масового споживача. Агностики ж кажуть, що сама Церква, яка налічує мільярд членів, є масовою, а їхній світогляд, навпаки, пропонує альтернативу. У будь-якому разі зв’язок Церкви і культури, чи радше Церков і культур, цікавий. Про нього, про проповідь поколінню X, феномен велелюдних хресних ходів у сучасній Україні та інші жести і прояви релігійності «Патріярхат» розпитав владику Бориса Ґудзяка, єпископа Паризької єпархії святого Володимира Великого і президента Українського католицького університету.

– Кажуть, що в сучасному світі Церква втратила домінантність і є просто одним із гравців на ринку ідей. Чи відчуваєте ви, що це так? Яку частину ринку «тримає» Церква?

– Великим спасенням для Церкви є, коли вона може позбуватися ілюзії домінантності чи ринкової конкуренції, тому що це абсолютно протилежне стилю нашого Спасителя. Адже Він не запанував ні владно, ні комерційно.

Важливе інше: аби Церква зберігала свою таїнственність, свою здатність свідчити. Ісус закликав своїх послідовників бути «дріжджами і сіллю». У добрій хлібині кількість дріжджів є мінімальною і, як правило, вистачає лише малої кількості солі, щоби надати страві смаку. Коли наш Господь проповідував, Він не раз промовляв до тисяч. Ми знаємо, що при примноженні хлібів було п’ять тисяч чоловіків, не рахуючи жінок і дітей. Для цього Христос збирав народ на схилах пагорбів, у амфітеатральних умовах з доброю акустикою. Зараз це називають ефективними комунікативними навичками. Але той, хто навіть побіжно знайомий з Євангелієм і Страстями Господніми, знає, що з тих тисяч, що слухали, згодом викрикували «Осанна! », стелили квіти і галузки при Його в’їзді до Єрусалима, буквально через кілька днів залишилося дуже мало, майже нікого. Цей натовп не супроводжував Його до кінця в Його пасхальній дорозі.

У перших століттях Церкви християн теж було небагато. Ми бачили, як у радянський час Церква була видимо знищена. Греко-Католицька Церква в Україні, яка налічувала майже 3000 священиків перед Другою світовою війною, під час виходу з підпілля мала заледве 300, і то більшість похилого віку. Якщо взяти довоєнне число вірних – приблизно 4 мільйони, то в 1980-их роках лише до 40 тисяч вірних, тобто один відсоток мали регулярний контакт із підпільною Церквою. Малі цифри, правда? Але ця Церква залишилася «сіллю і дріжджами». Вона не пішла на компроміс із лукавою ідеологією та брутальною системою, тому була здатна давати нове життя та піднімати дух цілого народу.

Ще один, сучасніший приклад – рік тому ми бачили, як авторитет немічного сліпого Патріарха-емерита викликав пошану цілої країни, яка була присутня на його похороні у Львові та в Києві або спостерігала через засоби масової інформації. Ціла країна – політики та бізнесмени, митці і гіпстери, сильні світу цього і люди на маргінесах Церкви і суспільства – хотіли попрощатися з Патріархом Любомиром Гузаром. Чому? Що в ньому таке було? Він же просто хотів “бути людиною”.

З огляду на це нам слід зосереджуватися передусім не на цифрах і ознаках сили чи влади, а на автентичності. Бо жодна культурна течія не скасовує правдивої любові, взаємної поваги, слухання. Сьогодні ми можемо слухати й чути одне одного, можемо виявляти терпеливість, яку нам показує Господь, можемо

в черговий раз намагатися жити за Євангелієм. Здається, Честертон говорив, що проблема із християнством не в тому, що воно не вдалося, а в тому, що ніхто ще не дуже пробував бути християнином.

Церква молода, і висновок про наш час ми зможемо зробити через 20 тисяч років. Тому я б не спішив формулювати клепсидру Церкви в Україні.

– Але чи є Церква справжнім агентом змін на ринку ідей?

– Все сказане не означає, що не виринає легітимне питання ефективної комунікації Церкви та її більшої чи меншої здатності поширювати свідчення про Христа. Звичайно, є над чим задуматися. Ми живемо в час радикальної детрадиціоналізації, коли майже всі категорії, котрі сприймалися століттями чи тисячоліттями, хитають або заперечують. Сьогодні в Європі немає однієї спільної антропології, тобто ми не можемо погодитися щодо того, ким є людина. Традиційне християнське бачення людини – творіння Бога на Його образ і подобу, з душею, тілом і духом – не є загальноприйнятим. Є багато сумнівів до вимірів нашого життя – чи є воно вічним, а чи закінчується могилою? А це все обумовлює на свідомому чи підсвідомому рівні наш побут і стосунки, наші цілі й пріоритети. Сьогодні Церкві важливо знаходити поставу, категорії та мову для того, щоби висловлювати віковічні істини і представляти їх у сучасний спосіб для сучасних людей.

Пострадянська людина має здорову природну алергію до загроз і насилля. І хоча молодь майже нічого про радянський час не знає, певні травми тоталітаризму є транспоколіннєвими. Досвід минулих поколінь, яких система заганяла в кут, викликає також серед молодих підозру до систем загалом і до широких наративів, які обіймають дійсність. Людина боїться, що обійми можуть її задушити. Водночас у своїй самотності мріє про ці обійми. Прагне бути в Домі Отця. Як їй допомогти зрозуміти, що в Церкві вона є вдома і що ця будівля не обмежує її волю, а навпаки – допомагає зрозуміти, ким вона є і в чому полягає її воля. Це сучасний виклик для Церкви.

Є багато способів «підвищення конкурентоспроможності».

Важливо, щоби дух свободи, яка реалізується у відповідальності, був у церковних духовних закладах, щоби семінаристи довіряли своїм настоятелям (а це на жаль не так), а вони, своєю чергою, викликали довіру. Важливо, щоби в родинах батьки могли ставати для дітей моделлю Божого батьківства, бо завершився час автоматичного визнання авторитетів. Можливо, навпаки, ми живемо в час автоматичного заперечення авторитетів і передання. Християнський духовний досвід годі спонтанно створити тут і тепер. Традиція в принципі—здорова і необхідна. Наше життя передається, воно саме по собі є traditio, і в час, коли всяка традиція скептично сприймається, цей аспект Церкви важко пояснити. Але це не означає, що він не потрібен.

– Різні дослідження показують зростання народної релігійності в Україні, і підтвердженням цього є масові прощі та хресні ходи. Хтось каже, що це нове Середньовіччя. Як думаєте, з чим це пов’язане і про що свідчить?

– Хоча у ХХ столітті насильницьким методом в Україні намагалися нищити церковне життя, перекреслювати віру людей, відбулася дуже потужна десакралізація та секуляризація, певний консерватизм комунізму все ж таки стримував детрадиціоналізацію культури, і вона наче заморозилася. Процеси, що в той час вирували на Заході, до неї приходили пізніше, а тому з іншою силою нанизувалися вже на інший досвід наступного покоління. Водночас церковне, духовне, релігійне стало суворо забороненим плодом, який завжди приваблює. Звичайно, той факт, що наше суспільство переживає різні негаразди, також може бути чинником, адже ми пам’ятаємо народну приказку: як тривога, то до Бога.

Це такий соціо- чи культурологічний погляд, одна з гіпотез, але вона зовсім не вичерпна, бо не показує глибини людського досвіду й переживань.

Для мене кожен вияв духовного пошуку є потенційно виявом природної потреби людини, і оцінювати мотивації особи чи соціальної групи, яка бере участь у релігійному житті в даній країні, непросто. Нема якогось одного чинника. Спільні прощі, масові літургійні зустрічі свідчать про те, що люди потребують солідарності, спільного духовного досвіду і шукають їх. Шукають Бога, відповіді на свої питання, які матеріальний, суто раціональний підхід до життя не дає і не може дати.

Важливо помічати усі можливі аспекти релігійного пошуку і сакральної експресії. Отримавши сьогодні (27 квітня.Авт.) нагоду зустрітися з кількома сотнями молодих людей у рамках регіональної зустрічі Тезе у Львові, я був вражений увагою, участю в дискусії, духовною свідомістю наскрізь сучасних людей. Це дивує з перспективи атеїзованого суспільства, хоча вірити в Бога і бажати ділитися цією вірою з іншими цілком нормально.

– Чи повинна Церква пристосовуватися до змін у культурі, чи сама її змінювати?

– Церква є культуротворчою, хоча її вплив на культуру, зважаючи на час та обставини, різний. Християнство – це релігія втілення. Це не якась ідеологія, низка моральних правил чи філософських ідей, а жива зустріч з Богом в історії, яка відбувається в житті особи і спільноти на матриці культури. При цій живій зустрічі матриця розвивається, змінюється. Тому співвідношення і взаємовпливи Церкви та культури є неминучими. Церква свідомо ставиться до культури і свідомо її творить, розуміючи, що людина не може діяти, спілкуватися, жити без своєї культури.

– Якби виникла потреба описати сучасну культуру чужопланетянам чи людям, які житимуть через мільйон років, як би ви це зробили?

– У світі багато культур – сотні, якщо не тисячі. І всі вони мають унікальні характеристики. Особливість сучасної культури – це технології, які творять своєрідний знаменник у глобальному контексті, хоча й не нівелюється особливість місцевих культур – елітних чи масових. Вплив сучасної комунікації і технологій глобалізує спілкування і витягає периферію перед очі загалу, тож певний тренд стає швидко відомим і доступним на всій периферії.

– Ви бачили, як Церква промовляла до бейбібумерів та хіпі, самі промовляєте до покоління X. Як варто говорити із представниками різних субкультур і поколінь, аби не втрачати новизни звістки?

– Сьогодні слід передусім проповідувати слуханням і прикладом, увагою до іншого, яка з пошаною ставиться до таїнства кожної людини. Передача віри нині вимагає діалогу, зустрічі, діл, які промовлятимуть чіткіше, аніж слова. Єрархічність структур замінюється мережевою матрицею. І Церква тут абсолютно «на своїй території», адже, з одного боку, має єрархічний вимір, а з другого – великий мережевий досвід упродовж двох тисячоліть: чи в ранньому християнстві, чи в своїй місійності у другому тисячолітті, чи в підпільному житті у Радянському Союзі.

Увага до таїнства органічно пов’язана з радістю та гумором. Якщо Церкві, її членам притаманні мир, радість, гумор і служіння, це буде найкращою проповіддю.

– Часто чуємо про загрози для Церкви від сучасної культури. А які ж можливості вона дає?

– Завдяки сучасним комунікаціям можна переступати через колосальні бар’єри, передавати не лише ідеї, а й звук, образ, відчуття. Наприклад, цікаво спостерігати, як священики нашої Церкви на різних континентах дивляться, як служать у соборі в Києві (завдяки, наприклад, «Живому ТБ»), як вони уважно аналізують, обговорюють різні літургійні жести. Важливі статті чи відео передаються миттєво і стають відомими одночасно в різних куточках. Ми отримуємо чудовий фундамент для спільної одночасної дискусії.

Особа, яка шукає відповідь на певне духовне питання, може поставити Google будь-яке запитання і неодмінно знайде відповідь. Наше завдання в тому, щоб забезпечити достатню кількість якісних пропозицій та відповідей на ці запитання.

– А чи достатньо їх?

– Церковних пропозицій щораз більше. Багато парафій мають свої веб-сайти, де є стрим богослужінь, багато душпастирів і свідомих мирян активні у соцмережах. Це можна, звичайно, професіоналізувати, але, можливо, не завжди варто, адже одним із трендів сучасних комунікацій є певний «аматорський підхід», під який навіть професіонали намагаються мімікрувати.

– Навесні увесь світ був свідком скандалу у Facebook, який з необережності чи з інших причин зробив особисті дані сотень тисяч користувачів відкритими для досліджень та маніпуляцій. У соцмережах ми самі ділимося особистою інформацією, і поняття «для друзів» стало доволі розмитим. Де межа нашої відкритості?

– У СРСР секретні служби хотіли б мати інформацію, щоби тримати людину «на гачку», а ми зараз цією інформацією добровільно ділимося та ще й дивуємося, що хтось шукає способів нас піймати. На жаль, у світі є лукавство і бажання використовувати іншого. І віртуальний світ має ті ж вади. Ми на цьому прикладі яскраво побачили, що наша емоційна спонтанність реєструється і залишається постійною складовою мета-даних, які стають інструментом для маніпуляції. Для мене цікавим є особистий аспект – Google «нічого не забуває». В таких обставинах дуже важко прощати, адже образ, символ чи доказ провини є постійно доступним. І хоча це стосується насамперед публічних осіб, воно змінює й нашу щоденну поставу, хоча непомітно, багато хто «гуглить» особу, щойно з нею познайомившись.

– Ми часто говоримо про Церкву та культуру, але чи має Церква свою корпоративну культуру? Що таке культура Церкви як організації?

– Немає однієї монолітної церковної культури. У посттридентійському католицизмі була колосальна уніфікація і глобалізація певних норм, стандартів і стилів. Ми побачили і позитиви, і негативи такої монолітності. Наприклад, це призвело до латинізації Східних Церков. Нині, зокрема після Другого Ватиканського Собору, в Католицькій Церкві є розуміння скарбу культур, мов і відмінних досвідів. Папа Франциск пропонує звернути увагу на підходи самого Ісуса Христа, які були безпосередніми та позначені сходженням до нас, до нашого болю, гріха, смерті. Підхід Христа був особистий, наративно-образний, із промовистими жестами, ніжний, не клерикальний, з великою увагою до маргіналізованих: бідних, жінок, хворих, грішників. Тому Папа говорить про Церкву як про польовий шпиталь, запрошуючи її членів часом забруднити руки, заохочуючи пастирів «мати запах своїх овець». Це є концепція заангажованої небайдужої Церкви. Думаю, такою була Церква, яку формував наш Спаситель, і такою вона має бути в майбутньому.

– Чи не є популярність Папи Франциска також продуктом масової культури, яка любить ікони і жести?

– Без сумніву, сучасна культура уможливила глобальний феномен Папи Івана Павла ІІ і Папи Франциска. Обидва мали дар харизматичної комунікації, говорили про Христа, були близько до людського болю, подорожували, любили людей. Багато людей це бачили і бачать. У кожного свій дар, творити фейкові іміджі – не вихід для Церкви. Ми ж не знаємо, наскільки тиха молитва пустельників змінює світ, її не знімають та, мабуть, і не треба. Ефективність, дохідливість різних духовних підходів ми побачимо краще з перспективи вічності.

– Стосовно Папи Франциска: його Twitter надзвичайно популярний, але чи можемо ми вмістити вчення Церкви у дві сотні символів?

– Звичайно, короткі та миттєві комунікаційні підходи мають обмеження. Вони не провадять людину на глибину, бо отримати тривалі глибокі відчуття через миттєвий імпульс неможливо. Духовне життя —не магія чи лотерея, коли ми отримуємо щось за ніщо. Духовні цінності коштують і то дорого. Вони передбачають жертву. Однак миттєві комунікаційні варто використовувати, щоби промовляти до більшої кількості людей, пам’ятаючи, однак, про обмеження.

Розмовляла Мар’яна Карапінка

Дух-свобода-примирення

У Вроцлаві в рамках 20-річчя Міжнародного євхаристійного конгресу відбулася зустріч з єпископом єпархії Cвятого Володимира Великого у Франції, президентом Українського католицького університету владикою Борисом Ґудзяком. У ній взяли участь представники різних конфесій: католики, православні і протестанти, представники влади та уряду Вроцлава і молодь. Владика Борис виступив перед присутніми із доповіддю на тему «Дух — Свобода — Примирення», у якій говорив про історію польсько-українcького примирення, а також запропонував обрати Івана Павла ІІ та Любомира Гузара заступниками в утвердженні українсько-польського порозуміння. Подаємо повний текст промови владики Бориса Ґудзяка.

Дорогами історії

Передусім хочу привітати вельмишановне зібрання з нинішнім ювілеєм – двадцятиліттям Євхаристійного конгресу, який був проведений тут, у Вроцлаві, з участю святої пам’яті Івана Павла ІІ. Світло Євхаристії і світла постать св. Івана Павла ІІ надають особливого блиску усім цим торжествам, отож я підійшов до цієї кафедри, сповнений двома почуттями водночас.

По-перше, я відчуваю велику вдячність організаторам цих ювілейних урочистостей за запрошення взяти в них участь. Це для мене справді висока честь і велика радість, адже дає мені можливість вчергове доторкнутися до величі Людини і Бога.

Саме тут, у Вроцлаві, прозвучали проникливі слова Папи, які відразу увійшли до скарбниці маґістеріуму: «Церква живе Євхаристією, черпає з неї духовну енергію для виконування своєї місії. Вона дає силу зростати, вона єднає. Євхаристія – це серце Церкви! Дійсно, це велике, найбільше Таїнство Церкви. Церква відправляє Євхаристію, а одночасно Євхаристія творить Церкву».

По-друге, я вдячний Богові за цю нагоду скласти шану великому ПапіПаломнику, якому мало було започаткувати преображення його власного народу, оскільки від Бога йому було дано змінити обличчя всієї землі. Не применшуючи ролі Польщі у житті Кароля Войтили і святого Папи у житті польського народу, хочу пригадати слова кардинала Казаролі, який якось сказав: «Польща була надто тісна для великої особистості кардинала Войтили». Тому весь світ зараз вдячний вам за Папу.

Я кажу ці слова не як слуга Церкви, якому начебто пристало це сказати, а як свідок і очевидець тих благословенних подій, які сталися колись в Україні. Шістнадцять років тому, тобто 23 червня 2001 року, розпочалося п’ятиденне паломництво святого Івана Павла ІІ до двох українських міст – Києва та Львова. Мені, в той час ректору Львівської богословської академії, випала честь на чолі нашої спільноти привітати Його Святість на території майбутнього Українського католицького університету. Саме в той день Папа благословив наріжний камінь цього університету, який сьогодні є в Україні важливим промотором суспільних трансформацій. До речі, для багатьох фото з цих подій у порівнянні з теперішнім станом є символом гігантського стрибка, який здійснила Україна (іноді цього непомітно, але треба уважно придивитися до фото). Папа благословляв пустир, на якому стояла жалюгідна напівруїна того, що мало стати театром радянської армії у Львові, зараз на цьому місці стоїть новий кампус Католицького університету з центральним приміщенням університетської церкви. Там збирається волонтерська організація студентів УКУ, що допомагає пораненим, переселеним та іншим зачепленим несправедливою агресією проти України. Зміна фізична і зміна символічна.

Проте сьогодні ми не помилимося, коли скажемо, що тоді святий Іван Павло ІІ благословив наріжний камінь усієї нової України, яка з тих пір у болях і муках, але невпинно пробуджується до життя. Адже Помаранчева революція на київському Майдані сталася лише через три з половиною роки після паломництва Папи. В серцях людей ще резонували його слова, що, «покладаючись на любов, з Божою допомогою можна перетворити світ». І той Майдан справді став для його учасників школою солідарної любові і Революцією духа. Під час Революції Гідності 2013–2014 не раз лунали євангельські слова, які так любив повторювати святий Папа – Не бійтеся!

Якщо б мене запитали, якою є зараз Україна, я б сказав, що це країнапаломниця, що йде від землі страху до землі гідності і свободи. Перші кроки вона зробила з Іваном Павлом ІІ. Літургія та зустріч з молоддю у Львові у червні 2001 зібрала до двох мільйонів прочан. Папа навчив нас збиратися разом.

Ту нову Україну святий Папа бачив навіть краще, ніж самі українці, яким завжди заважають химери політичних баталій. Ось що він сказав про сяйво Божої слави, яке, за легендою, бачив Апостол Андрій над Київськими горами: «Але видіння, яке мав апостол, не стосується тільки вашого минулого; воно спрямоване також і в майбутність країни. Здається мені, що очима серця насправді бачу, як по цій вашій благословенній землі поширюється нове світло».

Свобода і страх

Кожен, хто сьогодні зануриться у духовну спадщину св. Папи Івана Павла ІІ, відразу помічає, наскільки змінився час. Надія, свідком і речником якої був цей святий Папа, тепер значною мірою розвіялася, і я не можу позбутися відчуття, що сьогодні ми взиваємо до цієї надії, перебуваючи посеред моря непевності і страху.

Одна з найголовніших відмінностей полягає в тому, як люди, що перебувають у полоні страху, реагують на небезпеку. Воістину справедливою була б формула: «Скажи мені, як ти рятуєшся від небезпеки, і я скажу, хто ти».

На початку понтифікату св. Івана Павла ІІ більшість людей сприймала його знаменитий заклик «Не бійтеся! » невіддільно з тим завданням, яке йшло відразу після цих слів, а саме: «…прийняти Христа й піддатися Його владі». А прийняти Христа тоді означало прийняти надію. І що важливо: лише в цьому випадку люди стають речниками свободи, яка, за Іваном Павлом ІІ, «підпорядкована правді і знаходить сповнення у доброті». Цим духом звільнення заради правди й добра були сповнені всі роки антикомуністичного піднесення – оті anni mirabiles, завдяки яким Європа зазнала справді дивовижного преображення.

Саме ця епоха відкинула феномен насильницької революції, віддаючи перевагу акціям ненасильницького спротиву і громадянської непокори в період боротьби з негідною владою. Для народів Європи демократія означала взаємну довіру та взаємовигідну співпрацю. Дух тієї доби у міжнаціональних стосунках можна проілюструвати словами Івана Павла ІІ, за якими стоїть Христова заповідь любові: «Ніколи один народ не може розвиватись коштом іншого, не може розвиватися ціною іншого, ціною його узалежнення, завоювання, поневолення, ціною його визиску і смерти».

Витерши кривавий піт зі свого чола, народи запрагнули бути кращими, добрішими, духовнішими.

Проте, на жаль, знамениті слова Еклезіаста можна прочитати і в зворотний спосіб: «Є час збирати каміння і є час його розкидати». Минуло лише кілька десятків літ, як люди справді почали розкидати каміння з тієї будівлі «спільної Європи», яку ще донедавна натхненно споруджували. Зневага до міжнародного ладу, так відверто продемонстрована кремлівським режимом, стала раптом заразною. Фраза «Не бійтеся! » несподівано набула радикально іншого підтексту: «Не бійтеся перевернути шахову дошку!».

Довіра між народами почала стрімко вивітрюватись, а національний егоїзм почав сприйматись як найнадійніший щит, з допомогою якого можна захистити національні інтереси. З’явилась ілюзія, що безпеку можна віднайти поміж хаосу агресивних напівправд і в хащах взаємних протиріч. Здається, увесь потужний пласт новітньої європейської культури співпраці почав відшаровуватися й відпадати, неначе засохла кірка. Люди наче скидають із себе донедавню програму цивілізованої суспільної поведінки, яка перестала їх задовільняти, та повертаються до давньої, антагоністичної, яку, здавалося, вже давно відкинули.

Сам факт цього регресу на тлі героїчного понтифікату св. Івана Павла ІІ є приголомшливим, оскільки Іван Павло ІІ стверджував: «Віра у Христа не штовхає нас до нетерпимости». Здавалося, що цей шлях зустрічних антагонізмів дискредитований назавжди, навіки припечатаний повоєнною присягою: Never again!

Двадцять років тому тут, у Вроцлаві, прозвучали високі слова: «Так, справжня свобода вимагає порядку. Але про який порядок тут ідеться? Ідеться передовсім про моральний порядок, порядок у сфері цінностей, порядок правди і добра. У ситуації пустки в області цінностей, коли у моральній сфері панує хаос та сум’яття – свобода вмирає, людина з вільної робиться рабом – рабом інстинктів, пристрасті і псевдоцінностей».

Що ж, святий Папа мав рацію, бо сьогодні щораз упевненіше почуваються ті, що вміло грають на інстинктах та упередженнях, а відтак відбирають у людей їхню автентичну свободу. На жаль, сьогодні у різних країнах і контекстах політики часто грають на нашому древньому інстинктові страху, який провокує лише три реакції, що дісталися нам від пращурів, – Тікай! Нападай! Замри! І в цій матриці інстинктів існують цілі середовища. Звичайно ж, ми навчилися обрамлювати поведінку, базовану на інстинктах, в раціональні аргументи, але якщо придивитися ближче, то часто наша реакція не надто відрізняється від реакції ящірки.

Який вихід? Подивитися глибше. В суть. В те, як бачить людину Бог. Він наділив не лише інстинктами, але свободою. Дав Свій Образ і Подобу. Це може виглядати на гарну філософську теорію, але при застосуванні до нашого життя перемінює його. Якщо жити гідністю улюблених дітей Божих, усе стає на свої місця.

− Свобода – важка ноша, а тому завжди існуватиме спокуса обмежити її – в надії тим самим гарантувати безпеку. Культури, власне, й різняться по тому, як вони справляються з гріховністю, яка супроводжує свободу. Тому Іван Павло ІІ, закликаючи до свободи, говорив водночас про «ризик свободи» (Ecclesia in Europa, 2003). Бо завжди існуватиме ризик досягти доброї і правильної мети, вдаючись до негідних засобів. Щоб отримати свободу, треба позбутися страху

− Іван Павло ІІ: «Щоб близьке уже нове тисячоліття побачило новий розквіт людського духу на ґрунті автентичної культури свободи, чоловіки і жінки мають навчитися долати страх» (с. 13).

− Забезпечити повноцінний розвиток духу можна лише тоді, коли здолати страх. А це можливо лише в умовах свободи, поєднаною з відповідальністю. Свобода є необхідною, але не достатньою умовою людського розвитку. Щоб людина могла зростати у свободі, вона має щодня робити моральний вибір на користь добра, оскільки, за Іваном Павлом ІІ, «людина – це суб’єкт моралі».

Однак це не позбування страху заради свободи «від», а радше свободи «для»

− Ще донедавна чимало людей вважало, що в добу науки, модерності та демократії Бог не потрібен. Однак тріщини, які пішли сьогодні у твердині лібералізму, засвідчили, що демократія без Бога як ціннісної, принципової її основи неминуче занепадає. Тому цінності і принципи, а не ідеології, є вічними, і до них треба повертатись, якщо ідеології заходять у глухий кут.

Примирення

Тиждень тому у Львові і Києві відбулися похоронні служби та заходи, українські греко-католики, римо-католики, православні різних гілок, юдеї та мусульмани, невіруючі та неукраїнці хоронили Блаженнішого Любомира Гузара, кардинала Католицької Церкви, главу (2001– 2011) Української Греко-Католицької Церкви. Якщо ви не мали змоги дивитися онлайн, гляньте у записі на перебіг цього торжественного похорону, на черги сотень тисяч людей, які вдень і вночі приходили віддати шану сліпому старцеві, який своїм життям нас усіх об’єднав. В час, коли Янукович стяжав владу, намагаючись стати українським Путіним, і за ним слідували українські еліти, владика Любомир владу віддав. Його зречення стало шоком, одкровенням і уроком. Журналісти проводжали його з пресконференції оваціями, стоячи. До речі, і під час похорону лунали у Львові і в Києві ті довгі та щирі оплески.

Згадую це не тому, що все ще перебуваю під враженням від похорону свого Наставника і духовного Батька, але ще й тому, що його роль у примиренні була ключовою, а червень–липень є тими місяцями, коли українсько-польські рани болять і фантомні болі знову дають про себе знати.

Саме Любомир Гузар під час візиту до України святого Папи Івана Павла ІІ у присутності мільйонного зібрання вірних, коли були беатифіковані наші мученики ХХ століття, сказав: «Може видатись дивним, незрозумілим і невластивим, що власне в цей момент, коли Українська Греко-Католицька Церква зазнає такої великої слави, ми також визнаємо, що в минулій історії нашої Церкви були також темні та духовно трагічні миті. Так сталося, що деякі сини і дочки Української Греко-Католицької Церкви чинили зло – на жаль, свідоме і добровільне – своїм ближнім з власного народу та інших народів. У Твоїй присутності, Святіший Отче, і від імені Української Греко-Католицької Церкви хочу за всіх них попросити прощення в Бога, Творця і Отця нас усіх, а також у тих, кого ми, сини і дочки цієї Церкви, в якийсь спосіб скривдили. Щоб на нас не тяжіло страшне минуле і не отруювало наше життя, охоче пробачаємо тим, хто в якийсь спосіб скривдив нас. Ми переконані, що в дусі взаємного прощення можемо спокійно приступити до спільної з Тобою відправи Євхаристії з усвідомленнями, що таким чином зі щирою і міцною надією вступаємо в нове і краще тисячоліття». Даймо собі відповідь на питання, чи хочемо надалі боротись між собою, чи шукати порозуміння, в тому числі встановлення фактів з нашої драматичної історії, та примирення між поляками і українцями, в дусі: «Не питаймо, що Господь зробив для мене, а радше, що я зробив для Ісуса Христа». Станьмо в дусі правди і запитаймо: «Чи є ми насправді учнями Христа?».

Ці слова він повторив через три роки під час зустрічі з молоддю в Лігниці: «…перед вами, дорога молоде, хочу заявити, що ми просимо вашого пробачення і ми готові пробачити все те, що було нам скоєно».

Ці висловлювання були співзвучні зі словами з повчання Івана Павла ІІ, виголошеного під час його прощі до України: «Нехай пробачення надане і отримане розіллється, як добродійний бальзам, у кожному серці». У Львові понтифік сказав: «Нехай завдяки очищенню історичної пам’яті всі будуть готові поставити вище те, що єднає, а не те, що розділяє, щоб разом будувати майбутнє, оперте на взаємоповазі, на братерській спільності й співпраці, на автентичній солідарності».

Саме Блаженніший Любомир разом із кардиналом Мар’яном Яворським розпочали традицію спільної молитви за Січових стрільців та Львівських орлят, котрі у 1918 році гинули в боях по обидва боки барикад. Цвинтар, який десятиліттями ділив, став об’єднувати.

На плечі цих титанів зуміли стати теперішній глава УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук та голова Конференції єпископів Польщі Юзеф Міхалік, що в спільній декларації до 70 роковин Волинської трагедії зазначили «Як глава Греко-Католицької Церкви хочу повторити ці слова й сьогодні та попросити пробачення у братів-поляків за злочини, скоєні в 1943 році. В ім’я правди вважаємо, що прощення і прохання про вибачення вимагає позиція тих поляків, які чинили зло українцям і відповідали насиллям на насилля. Як голова Єпископату Польщі прошу у братів-українців пробачення».

Бачимо, що основні слова прощення і примирення між нашими Церквами і народами сказано, зараз перед нами завдання не забувати цих слів, а віддано і послідовно втілювати їх у життя. Зараз, коли через зовнішні і внутрішні обставини стосунки між деякими українськими і польськими колами доволі напружені і не бракує взаємних звинувачень та гострих заяв, маємо постійно повертатися до цих слів і брати приклад з цих людей, що Любили Мир.

Іван Павло ІІ, котрий українсько-польське поєднання трактував як один із найбільших викликів свого понтифікату, напередодні 60-ої річниці Волинської трагедії у посланні до кардиналів Юзефа Ґлемпа, Мар’яна Яворського та Любомира Гузара, вкотре писав, що «якщо Бог пробачив нам у Христі, то треба, щоб вірячи вміли пробачати один одному взаємно нанесені кривди і просити про вибачення власних помилок».

Так, є багато незагоєних ран і гарячих голів, що готові кидатися в бій, є зовнішні обставини, але є основа, фундамент, який не дасть нам захитатися і скотитися дорогою взаємних звинувачень і непрощення – Господь уже нам пробачив.

Під час похоронних служб УГКЦ проголосила Любомира Гузара молільником за мир в Україні, пропоную також так неофіційно проголосити його разом зі святим Папою Іваном Павлом ІІ нашим заступником в утвердженні українсько-польського порозуміння.

Слова сказані, жести відчитані, треба просто діяти.

Владика Борис Ґудзяк

З’явилось перше число збірника «Ковчег»

Заходами Інституту історичних досліджень Львівського Державного Університету ім. Івана Франка та Інституту Історії Церкви з’явилось перше число збірника статтей з церковної тематики під назвою «Ковчег». Редакторами збірника є молоді науковці: Ярослав Грицак і Борис Ґудзяк. Тому, що статті були написані на інших мовах, то їх перекладом займалась Галина Киван. Літературною редакцією займавсь Ігор Гринда. Упорядниками були: Ліліяна Гентош, Тарас Романюк і Олег Турій. Спонзорами видання є інж. Дам’ян, Аріяна, Петро Кордуби та Марія Кордуба-Райковська, які це здійснили у пам’ять батьків о. Петра-Омеляна Кордуби і Софії Кордуби з Калинських, які загинули на засланні у Сибірі. Варто підкреслити, що названі спонзори зробили велике і благородне діло.

На зміст збірника «Ковчег», який начисляє 190 сторінок, склалось п’ять статтей з релігійно-церковної тематики та редакційної статті, показника імен і короткої помітки про авторів. Без найменшого сумніву, це не просто зібрані статті, але підібрані статті з певною цілеспрямованістю, які дають виразний образ кінця ХVI і ХVIІ ст. нашої Української Католицької Церкви. Відомо ж, що наша УКЦерква наближається до чотиристалітнього ювілею Берестейської Унії, що сповниться у наступному 1996 році. Збірник «Ковчег», який з’явився у Львові в 1993 p., є тією дуже актуальною ластівкою, що сповіщає ювілейну дату.

Це справді особлива нагода подивитись на історичні події Київської Церкви з перспективи 400 років. Як редактори у вступній статті написали, що з борту корабля можна краще глянути на пройдене плесо і побачити виразні обрії нашої Церкви та її вплив на розвиток нашого суспільно-національного життя. Редактори підкреслюють, що цим збірником започатковують періодичну появу матеріялів статтей на історичні теми Української Церкви. Треба сказати, що ця нива в Україні стояла довгі, довгі роки не опрацьовувана і тим самим є занедбаною. Появою «Ковчега» зроблено добрий почин, який належить тільки привітати, побажати редакторам витривалости, терпеливости, наснаги до безперебійної та успішної праці. Звичайно на цьому місці можна б поставити крапку. Все відмічено, названо і висловлено найкращі побажання. Але з цього читач не одержав би навіть уявної картини, чим є перше число збірника «Ковчег». Тому дозволимо собі хоч побіжно сказати чи назвати й обговорити кожну з поміщених статтей, бо справді їх тематика й рівень на це заслуговують.

Збірник «Ковчег» відкривається статтею молодого науковця доктора філософії Гарвардського Університету, який є директором Інституту Історії Церкви у Львові Бориса Ґудзяка на тему «Історія відокремлення: Київська Митрополія, Царгородський Патріярхат і генеза Берестейської Унії».

Тема особливо на часі, бо стоїмо на порозі відзначення 400-річчя Берестейської Унії. Автор статті розгорнув широке полотно подій того часу на церковному горизонті, що стали причиною до Берестейської Унії. До речі, унія силою самих обставин стала зворотним пунктом в історії Київської Церкви. Автор статті зробив добру спробу, безпристрасно, аналітично розглянув у всій ширині й глибині факти, що спричинили Берестейську Унію. На підставі аналізи цих фактів можна відповісти, чи справді унія була конечною і чи справді вона була трагедією для Київської Церкви. Чи трагедія Київської Церкви не сталась до Берестейської Унії, бо здається, вона, себто Київська Церква, не мала іншої альтернативи. Ні, автор статті не дає відповіді на ці питання, але такі питання випливають мимоволі на тлі розвиненої, в історичній площині, ситуації Київської Церкви.

Звичайно, до аналізи Берестейської Унії не можна підходити тільки з історичних подій, що в той час відбувались в Україні, належить дивитись ширше, що в той час і дещо раніше перед тим діялось у Царгородському Патріярхаті, як формувались церковні питання на півночі в Москві і, що в той же самий час відбувалось на заході, а зокрема у нашого сусіда Польщі. Звичайно, автор Б. Ґудзяк так і розглядає ці питання.

Він накреслив середньовічне тло на церковному полі, підкреслив важливе питання, а саме упадок Царгороду, який під окупацією ісляму не був спроможний самостійно діяти і розвивати незалежну церковну політику. Відмітив, що успішна спроба Фльорентійської Унії не дала сподіваних наслідків. Москва вже у той час виразно виявила свої, не для поєднання, але сепаратні пляни. На жаль, після Фльорентійської Унії падіння Візантійської імперії (1453 р.) утворився зовсім інший, непередбачений розклад сил.

В тій ситуації Царгородська Церква перестала бути маяком для православного сходу. Внутрішня боротьба за чолові місця в Церкві, вислугування і підкупство в окупантів-турків не скріплювали Царгородського Патріярхату. Все це й багато іншого, як наводить автор у своїй статті, не залишалось без впливу на Київську Церкву. В той же самий час Москва дуже добре слідкувала за подіями, що відбувались у православній Церкві у Царгороді. До речі, царгородські патріярхи часто мінялись. Ось для прикладу, як подає автор, Кирило Лукаріс був патріярхом 6 разів, а ті, що його замінювали, мінялись по три і більше разів. Все це підривало авторитет Церкви.

Автор згадує патріярха Єремію, який хоч володів певними атрибутами, але не міг вивести патріярхату з його критичного становища. Той же Єремія улітку 1588 р. прибув до Москви, щоб тут одержати деякі пільги, але його пляни не так легко були здійснені, бо Москва задержала його під арештом шість місяців, аж поки він не сповнив волі Москви, призначивши одного з місцевих єпископів своїм екзархом з правами наглядати за всіма ієрархами з митрополитом включно. Друге його потягнення, яке внесло певний фермент, коли патріярх Єремія, поминаючи церковний уклад, надав права братствам контролювати поведінку ієрархів і духовенства.

Як тільки патріярх Єремія покинув Україну, єпископ Гедеон Балабан зразу натякнув римо-католицькому архиєпископові Львова Дмитрові Соліковському, що готовий визнати примат папи, щоб тільки звільнитись від патріярхів. Після того на одному з синодів, що відбувались кожного року, єпископи Балабан і Терлецький з єп. Леонтієм Пінським Пелчинським та єп. Холмським Діонізієм Збируським підписали деклярацію про готовість до унії, яку було вручено польському королеві, на яку через два роки прийшла відповідь. Цей факт говорить, яке зацікавлення було по римо-католицькій, а точніше польській стороні.

Мабуть, найкраще подати текст листа, який підписали владики: Патій, Терлецький, Копистенський, Балабан і Збируський, що був спрямований до короля Зигмунда III, що в ньому оскаржувалось східніх патрярхів:

«Перш за все: побачили ми, єпископи, у старших наших їх милостях патріярхах великі недоладності і недбалість у ставленні до Церков Божих і до священного закону та поневолення їх самих, і як з чотирьох патріярхів стало вісім (раніше ніколи не бувало їх так багато, тільки чотири) і яке вони у столицях своїх життя ведуть, і як один під одним підкопуються, і як столиці соборні Церкви Божої занедбали; коли ж приїжджають до нас, не проводять жодних диспутів з іновірцями, ні не дають пояснень до писання Божого, навіть якщо хтось і просить, не хочуть їх давати, дбаючи тільки про свою користь більше, ніж про спасіння, і, нахапавши скарбів, скільки можливо, один одного там, у землі поганській, купують і тільки цим заповнюють своє життя (не згадуючи про інші їхні неподобства). Саме через це ми, не бажаючи далі перебувати в такій непорядності та під таким їхнім пастирством, одностайно погодившись, але під умовою, якщо його королівська милість господар наш християнський і помазанець Божий зволить захотіти під одним пастирством хвалу Божу поширити і нас до таких свобід разом з нашими єпископами і церквами, з манастирями і всім духовенством так, як і їх милості духовні римські, заучити і зберігати,— хочемо з допомогою Божою приступити до об’єднання віри і того пастиря одного, головного, якому самим нашим Спасителем це довірено, найсвятішого папу римського, нашим пастирем признати; тільки просимо, аби господар, його милість, нас з єпископами нашими привілеєм його королівської милости запевнити, і ті артикули, нижче описані, затвердити та закріпити на вічні часи зволив».

Тут тільки зроблено натяки на факти і події, що мали місце 400 років тому. На жаль, ці факти і події дуже часто в нас подавались як пів правди, а також у площині сантиментів і ресантиментів до самих прикметників «православний», «католик», поминаючи при цьому основну суть Церкви — спасіння. Автор статті Б. Ґудзяк подав багатий історичний матеріял, який дає сучасному читачеві нагоду подивитись на ці події відкритими очима і зробити свої особисті заключення.

Українська Церква в ХVIІ столітті

На цю тему у збірнику є стаття сестри Софії Сеник, ЧСВВ, яка є професором, доктором слов’янської церковної історії Папського Орієнтального Інституту в Римі, а також є автором багатьох статтей на англійській мові з історії Церкви. Ми вже з попередньої статті Б. Ґудзяка знаємо, які фактично були мотиви, може не всі були названі, що привели до Берестейської Унії, а сестра Софія Сеник наводить факти, які подавались, як причини вже після Берестейської Унії, що привели до неї, а вони були протилежні від правди. З статті Ґудзяка знаємо, що ідея унії Руської Церкви з Римом виринула не в Римі і не при дворі польського короля чи серед єзуїтів, як твердять деякі дослідники. Ця ідея вперше належить київським владикам, яка виринула на тлі нездорової ситуації, що утворилась у царгородському патріярхаті.

Варто мати на увазі незаперечний факт, що Берестейську Унію підготовили київські владики. Вони це робили з власної ініціятиви і дійшли до соборного рішення, що стверджує на основі документів автор статті С. Сеник. Лист, що був доручений Іпатієм Потієм і Кирилом Терлецьким папі, підписали всі владики. Поділ, що стався у Київській Митрополії після Унії, не був ніким передбачений і, до речі, його сприймали, як тимчасове і переходове явище. Обидві сторони, себто уніяти і неуніяти, вірили, що Київську Митрополію треба залишити непорушною. На жаль, дійсність виявилась іншою.

С. Сеник робить окремий наголос на ролю братств. Факт, що Патріярх Єремія наділив братства великими правами, чим поставив у незручне положення українську ієрархію. До речі, це можна також зарахувати однією з причин унії. В той час владики діяли самітно, не інформуючи про те мирян.

Перші десятиріччя після Берестейської Унії проходили під кутом, хто продовжує віковічну традицію Руської Церкви? Також як одна, так і друга сторони намагались переконати владу, щоб тільки їх визнавала. Цю ситуацію влада прекрасно розігравала.

Авторка статті назвала митрополитів та їх діяльність після Берестейської Унії: Іпатія Потія, Йосифа-Вельямина Рутського, який перевів реформу чернецтва. В статті наголошено, що прилучення вірних до унії залежало від пастирських зусиль кожного єпископа. Згодом ситуація ускладнилась, коли у 1629 році Єрусалимський Патріярх Теофан ІІІ, повертаючись з Москви, таємно висвятив сім православних єпископів з митрополитом на чолі для всіх єпархій, де вже були уніятські єпископи. Таким митрополитом був висвячений Йов Борецький. Це дуже ускладнило ситуацію. Треба було вести боротьбу за місця.

В тому часі висувались такі імена, як Йосафат Кунцевич і Мелетій Смотрицький. Йосафат Куцевич, який не посідав високої богословської освіти, але своїми неперевершеними проповідями та прикладним життям полонив слухачів, які приєднувались до унії. Заговірники і противники Йосафата сподівались, що убивством Йосафата Кунцевича буде покладений край уніятству. Дійсність виявилась іншою, бо ж самі убивники, які признались до злочинів, були засуджені і після засуду всі приєднались до уніятів за винятком одного. (Цього факту Софія Сеник не згадує), Мелетія Смотрицького, який був бездоганним полемістом і оборонцем православ’я, якого вважають духовним надхненником убивства Кунцевича, перейшов до уніятської Церкви і залишив відомий твір «Тренос».

Окрему увагу присвячено періодові діяльности Митрополита Петра Могили, який зайняв визначне і провідне місце у православній Церкві. В історичному процесі С. Сеник згадує повстання Хмельницького, яке поставило собі за ціль боротись не за національні права, але за православну віру. Переяслав Хмельницького допоміг Москві взяти повністю у свої обійми Українську Православну Церкву. Авторка розгорнула широке поле тих подій і джерельно показала, як Москва перфідно проковтнула Київську Церкву і в той самий час вогнем і мечем знищувала уніятську Церкву. Як бачимо, унія, яка поставала й оформилась у Київській Митрополії, з неї не залишилось майже нічого. У цьому нищівному процесі відограла чималу ролю козаччина.

На жаль, наша історія, а чи точніше історики, не дали в тому відношенні правдивих фактів. Це також одна з білих плям. Також наша історія не дала відповіді, чому українське православ’я у трьох єпархіях: Львівській, Перемишльській і Луцькій, яке мало повну піддержку козацтва і задержалось найдовше, бо аж до 1700 року і в кінці перейшло на сторону уніятської Церкви? С. Сеник відмічує, що владики згаданих єпархій побачили, що зробила Москва з Київською Митрополією, і вона почала простягати руки по їх єпархії та їм наказувати, що їм робити, вирішили стати по стороні унії з Римом. Крім цього, авторка розглянула питання внутрішнього життя поодиноких єпархій: пастирські проблеми, рівень духовенства, релігійну літературу того часу і чернече життя. Стаття дбайливо опрацьована і сперта на джерельних матеріялах. Греко-католицька Церква і національне відродження у Галичині 1772-1918 pp.

На цю тему у збірнику є стаття Івана-Павла Химки, який є професором історії в Альбертському Університеті — Канада, автор багатьох праць з історії України. Автор розглянув повищі питання у різних аспектах, підкреслюючи, що вплив Австро-угорської монархії на розвиток уніятської Церкви був значний. Відмітив, що слово «уніят» мало значення католик нижчого рангу, тоді коли греко-католик мало майже те саме значення, що і римо-католик. Тому що поляки, а зокрема польська шляхта, це дуже використовувала Марія-Тереса, щоб з одної сторони навести порядок у монархії, а з другої приборкати польську шляхту, жертвою якої все ставала уніятська Церква, у липні 1774 р. видала декрет, що забороняв уживання назви «уніят», замінивши його терміном «греко-католик». Цісар Йосиф II доклав заходів, щоб покращати економічний стан парафіяльного духовенства. Габсбурґи пішли далі і відкрили навчальні заклади, греко-католицькі семінарії.

З дбайливо опрацьваної статті Химки виразно випливає, як багато Габсбурґи допомогли українському народові не тільки на церковному і освітньому полі, але й в українському національно-політичному житті. Коли порівняти ці ж самі сфери життя українського народу, що перебував у той же час під російською займанщиною, то побачимо, які є діаметральні протилежності. Росія всіма засобами нівелювала все культурне, релігійне і національне життя України до російського. Подавляюча більшість росіян сприймала, і дальше ще сприймає, із здивуванням, що Україна є якась окрема незалежна нація, вона ж є тільки «югом» Росії. Для них Україна — це одна з провінцій Росії. Так вони були і є дальше виховувані. Відмінно відбувались події у другій частині українських земель, що перебували під Австрією. Тут не раз можна було почути такі твердження, що «Україна» — це вигадка Австрії, а згодом це перекинули на Німеччину. Навіть у такому сенсі писав талановитий письменник Солженіцин.

Можна сказати, що всі три статті творять своєрідну тематичну цілість і дають багатий матеріял для розгляду й аналізи подій часу Берестейської Унії і після неї.

Митрополит Андрей Шептицький

Автором цієї статті є поляк, професор історії на Варшавському Університеті, автор багатьох статтей на українсько-польські теми д-р Ришард Тожецький. Слід підкреслити, що Р. Тожецький є одним з небагатьох поляків, який дивиться на українсько-польські відносини відкритими очима й аналізує їх об’єктивно. В такому дусі і такому тоні є написана названа стаття. Первісно ця стаття з’явилась польською мовою в журналі «Знак» за 1988 р. Це не є дослівний переклад польської статті, бо сам автор доповнив її у цих місцях, де тодішня цензура залишила свої сліди.

Автор статті подав широку і загально охопну картину життя і творчости Слуги Божого Мирополита Андрея Шептицького. Автор категорично опрокидає старі заяложені, нічим не доведені ендецькі твердження про те, що, мовляв, Митрополит Андрей Шептицький був зрадником польського народу. Знаємо, що навіть такий авторитет польської Церкви, як Примас Польщі кардинал Степан Вишинський мав подібні до ендеків погляди, бо на основі цього двічі припинив беатифікаційний процес Слуги Божого Андрея, про що пише у своїй праці «Подорож ілюзій» Курт Левін.

Нам не відомий факт, який згадує у своїй статті Тожецький, що Митрополит перед смертю «закликав УПА до припинення боротьби». Також згадує, що у похоронах Андрея Шептицького «… взяли участь віруючі всіх конфесій Галичини, представники радянської влади» (стор. 118). До речі, навколо участи в похоронах Слуги Божого Андрея ходять різні версії. Пишуть, що сам Н. Хрущов брав участь, що був від Сталіна вінок і т.д. На жаль, ніхто не подає джерела, на основі чого це спирається. Трохи дивно, що на це не звернули уваги редактори. Знаємо, що св. п. Патріярх Йосиф заперечив участь у похоронах офіційних чинників — Хрущова чи вінок від Сталіна. Властиво, що є правдою? Сьогодні в Україні можна вияснити цю справу. В цілому стаття Тожецького багато інформативна і написана об’єктивно та всесторонньо.

Українська Греко-католицька Церква в катакомбах (1946-1989)

Це кінцева стаття у збірнику, автором якої є професор політичних наук Карлтонського Університету в Оттаві — Канада — д-р Богдан Боцюрків.

Автор статті є одним з небагатьох дослідників Церкви в Україні періоду після Другої світової війни. Автор дбайливо слідкував і точно реєстрував усі події катакомбної УКЦеркви в Радянському Союзі. Стаття Боцюркова є вислідом довголітньої, дбайливої і відданої праці, нотуючи факти УКЦеркви.

На вступі автор підкреслює, що сталінські репресії проти Греко-католицької Церкви також поширились на території, заселені українцями в Польщі і тодішній Чехо-Словаччині. Автор висунув цікаву думку, а саме: «Парадоксально, але кампанія «воз’єднання» не зустріла серйозного спротиву підпільного українського руху опору. Спротив розпочався аж після Львівського «собору». В серпні 1946 р. націоналістичне підпілля видало ультиматум до «возз’єднаного» духовенства з вимогою прилюдно зректися свого «відступництва».

В статті трапилась неточність, на яку належить звернути увагу. На сторінці 136 є написано: «… 23 грудня 1963 р. папа Павло VІ проголосив висланого з СРСР митрополита Йосифа Сліпого верховним архиєпископом львівським для українців…». Неточність є в самому вислові «проголосив», бо це має посмак особистого визначення чи вивищення, а треба було сказати «привернув» або «визнав» титул Верховного архиєпископства, який в минулому мала Києво-Галицька Митрополія. До речі, коли Блаженніший Митрополит приїхав з заслання до Риму, він попросив відповідні ватиканські чинники, щоб вони переглянули історичні документи і чи часом Києво-Галицькій Митрополії не прислуговує право на титул «верховного архиєпископства». Стверджено, що такий титул Києво-Галицька Митрополія мала, і на основі цього було привернено титул для Києво-Галицької Митрополії «верховне архиєпископство» і тим самим кожночасний владика, що посідає Києво-Галицький престіл, автоматично має цей титул. Отже, це не було особисте вивищення, але привернення інституційного титулу. Звертаємо на це увагу, бо серед багатьох це питання трактують, як особистий привілей для св. п. Патріярха Йосифа. Стаття Б. Боцюркова дає багатий і добре опрацьований матеріял нашої Церкви з повоєнного періоду.

Можна б мати завваження щодо правопису збірника, який є зрусифікований, але це питання мовників. Редакторам Збірника «Ковчег» ґратулюємо за проведену працю і бажаємо дальших успіхів.

Микола Галів