Чорнобиль

Чорнобиль… Чорнобиль… Вже шість літ пройшло,
Як пекло відкрило на землю вікно,
Як хмари закрили сонце вгорі,
Як земля заясніла в огні,
А ворог організував паради на тлі заграв
І ними пекло закривав.
Великдень. Заквітчана прийшла весна,
А в Чорнобилі смерть збирала жнива.
А як Пречиста тримала мертве Христа Тіло,
Так народ ховав життя, що передчасно зотліло
І відійшло, де болю нема,
Де вічна весна.
Ті, що осталися, в одчаю
Зносили руки до небес:
Господи, а Ти ж воскрес!
І зглянувся Господь на розпач і благання,
На кров, руїну і страждання
І зіслав ласку нам усім,
Що Україна воскресла
Так, як воскрес і Він.

Ольга Гриньків

П’ять літ проминуло, як сонце зайшло,
Чорнобиля хмари закрили його.
П’ять літ і короткі, і довгі, й страшні,
Бо тисячні могили, як кошмарі,
Різьблять землю чорними гробами.
Люди живуть. Не живуть, животіють.
Про краще завтра лише снять і мріють,
А дійсність сумна, як страшна примара
І як на небі грізна, чорна хмара
Зависла над бідним народом.

Весна. Все будиться до життя нового,
Зелень шукає сонця золотого,
А людського життя весна марніє,
Бо воно не розвивається, а тліє
На попелищі текучої медом і молоком землі.

Господи, Ти страсний четвер пережив.
В п’ятницю на Голготі жертву завершив,
Аж від терпінь затряслася земля…
В неділю воскресла Правда Свята.

Ти, Господи, сказав: візьми свій хрест і йди за мною.
ми, Ісусе, пішли за Тобою,
Аж земля болями і кров’ю просякла.
На гроби вже місця нема…
Молимось: даруй і нам ласку Воскресного Дня.

Ольга Гриньків

Нещодавно (в половині жовтня 1988 р.) італійське державне радіо-телебачення РАЇ передало одногодинну програму про страждання мешканців Чорнобиля з уваги на друге непередбачене й несподіване рішення влади змести Чорнобиль з лиця землі. Крім цього, 21 жовтня 1988 року популярна римська газета «Ля Републіка» під заголовком «Друга смерть Чорнобиля» продовжує інформувати про людські страждання внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС у квітні 1986 року. Еціо Мауро, московський кореспондент газети і наочний свідок болючих переживань чорнобильського населення, звітує, між іншим: «Два з половиною роки після катастрофи вирішено покласти в могилу Чорнобиль. Знищити, розвалити все: будинки, житла, вулиці, все присипати навезеним піском, зацементувати. Український письменник Олексендер Левада замкнув на ключ свою дачу, потім зняв капелюх, став навколішки на чорній чорнобильській траві. «Оця хата тепер мертва у трупному місті, — сказав він. — І я хочу її попрощати так, як на моїй батьківщині прощають померлих».

Як відомо, після катастрофи Чорнобиль спорожнився; завмерло в ньому будь-яке життя, він став монументом-пам’яткою, прикладом того, до чого може довести безконтрольна легковажність нестриманої нуклеарної продукції. Але тепер урядові машини змітають з лиця землі й те, що залишилось від Чорнобиля: зостанеться тільки величезна сіра надгробна плита серед ніжної української землі. «Землі поетів», — як люблять називати Україну ті італійці, що її бачили.

«Дивлячись, як робітники агентства «Комбінат» (всі у зеленому форменному одягу) завалюють, розтрощують на шматки житла, вулиці, маєш враження, — пише італійський кореспондент, — що оглядаєш якусь страхітливу божевільну подію. А як «зелені» робітники вже розтрощили десяту з черги хату, 15 осіб стали в черзі перед тимчасовим осідком повновладного агентства «Комбінат», якому доручено знищення Чорнобиля. Мешканці просять, щоб негайно стримати руйнування. «Маємо петицію з тисячами підписів», — кажуть вони. «Якщо не стримаєтесь, повідомимо Горбачова. Він не знає, що ви змітаєте Чорнобиль з лиця землі».

«В суспільстві, де відомості дуже скупі, а громадяни не мають слова у вирішеннях, — закінчує італійський кореспондент, — на протязі двох з половиною років народ почав себе колективно заспокоювати й вірити, що все ж таки Чорнобиль відживиться й селяни почали повертатись. Йшли вони вночі, дехто йшов із своєю собакою, дехто вів корову. Вони обминали загорожені міліцією дороги, вибирали лісові стежки, йшли вздовж річок. Вони вертались до своєї хати в Чорнобилі, бо їм надокучило жити там, де їх переселено після катастрофи. Розпорошені в українських лісах, під покровом ночі, йшли 80-літні жінки, 90-літні чоловіки, вертались додому, до радіяції, час-до-часу зриваючи траву і нюхаючи її, щоб зрозуміти, чи змінилось щонебудь. «Все так, як перед тим, — сказала одна з жінок, 64-літня Тетяна Карнева, і додала: «Вода, молоко, пасовище, шелест звірят біля хати вночі: так, як перед тим. Тут можна жити нормально, але хтось не дозволяє». Тетяна повернулась у квітні 1988 року. Вона була перша. Згодом, один по другому, люди почали вертатись, повідкривали хати, стайні, почали господарювати. «Там, де нас вивезли, я далі жити не могла», — розповідає 80-літня Марія Рудник. «Мене примістили разом з двома іншими сім’ями, — додає Анна Гробоватна. — Я не могла більше витримати. Я мріяла про мою піч у Чорнобилі. Я повідомила начальника колгоспу про мої заміри, — сказала вона. — Ми купили корову й повернулись». А інша мешканка Чорнобиля, Лукерія Макальчук, заявляє, що хоче щоб вдома умерти. І ось таким чином, з подібними історіями, сотні родин встигли повернутись до Чорнобиля.

І раптом, несподівано, після двох з половиною років, не питаючи населення, вирішено знищити Чорнобиль. «Цей наказ, — пише італійська преса, — упав на простодушні, спонтанні й уперті форми життя наче друга радіяція».

Віра поспішно включила телевізор. Приходив час вечірніх новин. На телевізійному екрані блиснуло червоним полум’ям, а вслід за тим прозвучав серйозний голос диктора:     «Велика катастрофа сталася в СССР!..»

— Горить Київ! Горить столиця УССР!.. Вибух атомових реакторів!

— Страшний вогонь палить Чорнобиль — місто нуклеарних споруд! Гинуть люди, вітер розносить смертельну радіяцію! Тривога обняла всю Европу, ввесь західний світ!

Голос не вмовкає, раз-у-раз голосить світові страшну трагедію України… Раз-у-раз, чергуючись, появляються на екрані освічені сонцем чудові краєвиди сіл, міст, містечок, то знов могутні спалахи нових вогнів, нових густих клубів диму понад яскраво жевріючим містом.

Віра дерев’яніє. Жах сковує все її тіло.

— Горить Україна!.. Горить прекрасний Київ, столиця і серце її чудової, дорогої країни!.. Гинуть люди, гинуть діти — будучність і надія волі… Що ж далі?.. Господи, за які і чиї гріхи так довго караєш нас?..

— А що ж вони?— Ті, що по волі чи неволі спричинили аж таку загладу України?.. Та й нишком радіють… Яке місце призначив Ти їм, Боже!.. Чому не горить Москва? Чому не гинуть вони, відвічні вороги мого народу?.. Чому ми, і ми, і ми, і доки? Як довго ще, Господи, як довго ще?..

Вже далеко по півночі. Віра кидається з боку на бік, і сон не приходить. В голові топчуться страшні думки. Мотаються,розтискають голову. Невгаваючі дзвони, шуми наповняють вуха і поволі змучену, оглухлу голову перемагає сон.

Сірів ранок. Світ ще спав. Спав твердим, надранковим сном старий Львів. Віра йшла знайомими вулицями й дивувалася — стільки літ пройшло і ніщо не змінилося. Все, як було колись, як ще молоденькою ходила цими вулицями…

Щось наче тягнуло її в сторону старого Єзуїтського Городу. Ішла, іноді проминала то тут, то там пусту лавку, на якій, бувало, присідала, щоб відпочити трошки, заки дійти до храму св. Юра, на Богослуження. Не любила їзди трамваєм в неділю до церкви. І тепер, як і колись, йшла поспішно, розглядаючи не змінені літами старі місця.

Здалека, від сторони катедри св. Юра, пробивалось світло. Віра підходила щораз вище і ближче до храму, з якого крізь кольорові вітражі вікон просвічувало яскраве світло.

Ось вона вже під старими вхідними воротами, по боках яких стіни обліплені різними оголошеннями та клепсидрами. Проходить повикручувані кам’яні плитки замкового подвір’я, спинається по сходах ганку до головного входу у храм. В голові блиснуло питання: а хто ж відкриє мені двері?.. І як у відповідь — раптово — великі дубові двері почали відкриватися, і Віра вступила у святиню.

Дивна, незвичайна тиша окутує церкву, і Віра пробує йти, як може, навшпиньках, щоб не порушити ходою тиші. Її притягає яскраве, аж біле, світло, ген спереду, у стіп головного престола, перед яким у візку сиділа постать, вся в білому, із ще білішою головою і такою ж білою довгою бородою.

Біла голова піднеслася, і голубі очі глянули на Віру ласкаво і з сумом. Віра впізнала дорогого Святця…

— Отче Андрею!.. Князю наш дорогий! Чому Ви тут? Ви ж померли вже так давно!..

— Так, доню… помер я вже давно. Давно б спочинути, та серце моє тут… Тут зосталося. Живе і не може померти… І заставляє мене у довгу мандрівку, поміж двома світами, бо не здійснив я моїх довголітніх мрій і надій з’єднати вас, моїх дітей, у одне… Переміг мене темний князь цього світу, і я не осягнув повної радости і спочинку на тому світі…

— Поглянь, он там!.. Там він лютує і глумиться над моїм народом. Віками поневолював, нищив, та не подолав. Тепер вогнем палить святу землю моїх предків…

І глянула Віра за рукою Святця і побачила степи розлогі, золотопшеничні поля, що горіли червоним вогнем і мертво застигали.

Хилилися горді тополі, непорушно стояли могутні, безлисті дуби, завмерли кріслаті липи — оселі співучих солов’їв і бджілок.

Сходяче сонце обливало кривавим промінням мертві села, містечка, хутори. Білі хатки ніби спали твердим сном. Похилені головки соняшників, пов’ялі мальви за тинами білих хат, а ген далі горіли міста, горів Чорнобиль… Розривалися великі кам’яні споруди і викидали із свого нутра смерть… Смертоносний вогонь і хмари зеленобурого диму сягали по Київ — серце України — і несли загладу…

А з лісів, понад селами і хуторами скиглили сичі, вили голодні вовки і не наважувалися підходити до мертвих селищ і… собі конали…

І повелась рука Святого в інший бік, і Віра побачила Дніпро. В його води, на хвилях Прип’яті вливалася смерть…

І пінився, стогнав люттю і болем старий Дід-Славута, а на його гривах гойдалися білі, окаті головешки, скалили зуби і заливалися страшним, морозним реготом: «Ха-ха-ха! — Аж тепер тобі кінець! — Де твоя сила, де слава?! Тепер ти мій, мій — бодай на сто років! Ха-ха-ха!» — Мішався з глухим стогоном Дніпра регіт білої смерти…

І повелася знову рука Святця у ще інший бік. І Віра побачила під конвоєм довгі валки виснажених постатей. Останками сил волокли змучені ноги і горбилися під вагою лопат і рискалів. їх виводили з тюрем і з-поза дротяних загород, саджали у великі автомашини і везли виповняти прогалини в колонах, по тих, що не поверталися вже… Вони йшли закопувати і прикривати своїми трупами білу смерть…

У Віри холола кров, згиналися коліна, і вона, схлипуючи, благала:

— Досить! Не можу глядіти вже більше! Господи, чому? За що? І як довго ще?!

— Як довго ще?! — Ще раз понісся глухий стогін і скарга хвилями Дніпра… — Як довго ще?!

— Ще,ще-е! — Поки любов візьме верх над темним князем цього світу! — Прозвучав відгомоном дивний голос — велично, могутньо…

Важко упала рука білого старця. Хилилася голова, а вуста скривилися і викидали із серця важкі слова докору:           «А там гризуться, діляться… навипередки одні одним будують храми Богові… золотять копули, щоб величніше, щоб дивувати світ… — Кам’яні, холодні храми Божі… як кам’яні й холодні їхні серця… І руйнують правдиві святині – братню любов і згоду…».

Поволі піднеслася біла голова святого, в заплилі сльозами очі звернулися на Розп’яття Христа над престолом, і до вух Віри донеслося тихе, болюче благання:

— «Христе Боже! — Як воля Твоя, — відверни вже цю чашу страждання від мого народу і дозволь забрати звідсіля моє серце!..

Погасло світло, і зник білий Князь у візку… Віра йшла знов пустими алеями Єзуїтського парку. Шелестіли під ногами золоті листки каштанів і кольоровими метеликами сідали на пусті лавки і на підкошені травники.

Втікала непевна темна ніч, а ранок ще був сірий… Сірий, наш листопадовий ранок… як і наша сіра доля…

Гантер, 1986