ЧСВВ

Друкуємо другу частину матеріялу автора Протоархимандрита о. Атанасія Великого про становище Василіянського Чина до змагань нашої Церкви за патріярхат. Цей матеріял був приготовлений в час, коли відбувався II Ватиканський Собор, і був призначений для внутрішньої інформації членів Чина СвВВ. Друкуємо його без скорочень і ортографічних справлень з ціллю ознайомлення зацікавлених читачів із основними заложеннями Василіянського Чина в сучасній церковній політиці.

Православним українцям належало б тут сказати їхнє вагоме слово. Що можна протиставити цій об’єктивній обставині, як тільки суб’єктивний погляд одиниць чи груп? Цієї обставини не можна анулювати такими ж суб’єктивними поглядами одиниць укр. православної діяспори.

г/ Обставини національні. –  Тому що період займанщин в укр. історії проминув безповоротно, укр. людина силою природних вимог життя народу переставляється на думання соборницьке, всеукраїнське. Тому, навіть плянуючи створення укр, католицького патріярхату, думка лине мимовільно в Київ, хоча там зараз немає ні одної католицької парафії. Політика займанщин та розчленувань укр. національної території була в тому, щоб творити нові юрисдикції та так закріплювати, і церковно, політичні займанщини. Тому ми маємо митрополії і Литовську і Галицьку в XIV ст.; відповідно до політичної гегемонії Литви чи Польщі; тому маємо ліквідацію митрополії Київської на користь Московського патріярхату, відповідно до політичної гегемонії Москви на українських корінних землях; тому, відповідно до Австрийської займанщини маємо відновлення Митрополії Галицької в XIX ст. Тридцять кілька літ Апост. Престол в Римі боровся з австрійськими цісарями такого маштабу як Марія Тереса, Йосиф II та Франц І, щоб не допустити до розчленування Київської Митрополії, що занепадала під ударами Московщини з таких же самих окупаційних рацій. В аргументації Апостольського Престолу з тієї нагоди був виразно оборонюваний принцип одности церковного найвищого проводу в одній нації та в одній помісній Церкві; і тому й в буллі ерекції Галицької митрополії з 1807 р. були застережені первісні права Києва до укр. Церкви; тому і Галицька Митрополія була обмежена тільки до Австрійської Імперії /навіть з виключенням Закарпаття, як приналежного до Королівства Мадярщини/, і як явище територіяльне в майбутності могло бути згармонізоване з київським церковним центром. – Тому евентуальне патріярхальне завершення католицького Галича чи Львова /що, як таке, є дефінітивне та стале/, слушно могло б викликати застереження зо сторони політичних та національних українських рацій державного порядку. Встановлювати церковну інституцію такої ваги на периферіях укр. національної території, якою є сьогодні Галичина та город Львів, чи як дуплікат до Києва, потребувало б виразного слова укр. політичного та національного проводу, і то вчасного та зобов’язуючого в майбутньому. Патріярхати – це справи тривкі на тисячоліття, що формують, об’єднюють і національні спільноти та утверджують і державні організми. І тому й державницька укр. думка повинна бути взята на згляд, якщо справді така патріярхальна інституція на укр. землі мала б бути не титулом, але оперативною силою. Перед такими раціями треба щоб нераз поступились і сентименти і хвилеві потреби, а вже головно діяспори.

ґ/ Обставини укр. церковної мартирології. – До проблеми часу треба тут причислити і обставину нашої церковної мартирології, що її наводиться на користь ерекції укр. патріярхату, як сприяючу для установлення укр. патріярхату вже за наших днів. – 3 огляду на різну інтерпретацію, цю обставину треба зачислити до суб’єктивних. В історії Церкви мартирологію та ісповідь віри кладуть між справи християнської повинности, між справи віри й совісти; в українській сучасній громаді в діяспорі схильні радше дивитися на це під кутом заслуги, гонору, премії-нагороди. Звідси багато жалів та болів для української людини в західньому світі та нарікання на брак зрозуміння. Виходячи з такої концепції заслуги-нагороди, укр. діяспора уважає укр. мартирологію в батьківщині доброю нагодою для створення укр. патріярхату. Найперше, приявність в Римі та на Соборі Митрополита-Страдника, його моральний авторитет і заслуги ісповідника віри, по цій концепції, треба нагородити патріяршою гідністю. Очевидно, поминувши вище наведені об’єктивні обставини, це один з великих атутів для досягнення патріярхального титулу для особи. Навпаки, ті що ставлять ісповідництво та мартирологію в площину християнської повинности, віри та совісті, уважають звання ісповідника віри чимось більшим, як притокою до нагороди; йому ж і неможна додати чогось і через патріярхальний титул, головно коли предвиджується, що він залишиться тільки звичайним титулом. Титул ісповідника віри є чимось абсолютним, неповторним, ненаслідним та є справжнім визначенням людини та її чину. Далі, наводиться аргумент, що укр. Церква в батьківщині, як Церква-Мучениця, повинна б дістати своє вселенське признання саме через оснування патріярхату. Очевидно, і це один з важливих атутів на шляху до здійснення укр. заповітньої патріярхальної мрії. Укр. Церква за цілу свою історію справді таки здобула собі незаперечні та історичні заслуги перед цілою Вселенською Церквою, і в минулому і в сучасному. Очевидно, в своїм сучаснім лихоліттю вона потребує і отої людської солідарности та моральної піддержки зо сторони цілого християнства. Укр. патріярхат може бути одним з проявів цієї дійової моральної піддержки, але не може стати премією мартирології, що має свою абсолютну вартість саму в собі, і для укр. Церкви і для Церкви Христової взагалі. У цьому корениться загальна шана та оте старохристиянськеї «кров мучеників – посів християнства». Це рівнож не виключає конкретної, дійової допомоги цілої Церкви та всього християнського світа, щоб могла вона постати з руїн та далі жити і діяти. У цьому ж патріярхат – це тільки один з аспектів справи.

д/ Обставини української діяспори – Тут рівнож маємо до діла з обставинами суб’єктивними тобто заложеними на односторонній оцінці одиниць чи груп. Тут можна розрізнити дві групи таких оцінок: одна політичного, а друга церковного характеру. – Політична оцінка укр. патріярхату основаного під сучасну хвилю розглядає його інструментальність у визвольно-політичній дії, для скріплення еміграції, для піднесення укр. справи на міжнароднім форумі та для послаблення окупанта укр. землі. Тому навіть говориться про тимчасовість такої інституції, його еміграційність, його «містоблюстительський» характер. Очевидно, за сучасних міжнародніх обставин не приходиться й видвигати цю обставину, говорячи про «політичне та церковне добивання Москви»; церковний та духовний світ є тим чим є: синами своїх народів, громадянами своїх держав, учасниками їх політичних та навіть економічних інтересів; вони речники такої психічної ситуації, яка сьогодні панує на нашій планеті. Чи ця ситуація сьогодні така, що сприяла б політичному поваленню Москви, не місце тут говорити.

Інша обставина, це церковно-еміграційні потреби укр. Церкви в діяспорі: скріплення її структури, підготовка до відродження Церкви в Україні, захорона перед денаціоналізацією, вимагають патріярхальної власті. Очевидно, все це моменти великої ваги в укр. інтерпретації справи. Навпаки, цій обставині противостоять такі замітки об’єктивного порядку: а/світова, понадтериторіяльна патріярхальна дія противиться самій внутрішній природі патріярхального устрою, і така дія невизнана навіть за старинними східніми патріярхами; церковно-канонічно досіль діє принцип територіяльности; годі вимагати щоб щось подібного можна було дати новим патріярхам; б/ериговання еміграційного патріярхату обнижувало б патріярхальну інституцію взагалі, і перші що спротивились би такій установі були б не хто інший, як східні патріярхи; а соборові аннали колись покажуть на документах, скільки та яких голосів піднеслось саме в наші часи для докладнішого визначення територіяльности патріярхальної установи, сьогодні діючої в Церкві; постанова Собору по створенню нових патріярхатів не виключає, але навпаки включає розглядання таких резерв; не брати цього на згляд, значить залишатися в межах суб’єктивної інтерпретації; в/ сучасна тенденція в католицькій Церкві, що виразно проявилась на Соборі та на його діяніях, це децентралізація, яку примінюється і до діяній Римської Курії, віддаючи багато компетенцій краєвим єпископським конференціям, синодам, саме із-за кращого та компетентнішого подбання про благо душ та взагалі про душпастирські потреби; це факт понад-територіяльний, загальний, і тому: об’єктивний; укр. дія по створенню еміграційного патріярхального центра, з великими понад краєвими компетенціями, стоїть діяметрально противно до сучасних загально-церковних тенденцій, а тому являється в тому контексті нереальна, суб’єктивна, припізнена й так оцінюється сьогоднішними церковними кругами, що є ведучими в сьогоднішньому житті Церкви; г/ ствердивши на Соборі принцип колегіяльної співпраці, сучасна структура укр. Церкви в діяспорі є вповні вистарчаючою для душпастирських і церковних цілей, а то й питомо національних; спільна, компетентна, свобідна консультація й співдія нашого церковного проводу на еміграції відповідає фактичному станові справи /широка діяспора/, відчутим церковним потребам /колєгіяльна співдія/ та вимогам нашої церковної спільноти в діяспорі /одність, різнородність та практична, невідкладна дія/.

Ось це ті об’єктивні та суб’єктивні обставини нашого часу, в яких черговий раз поставлено питання створення укр. патріярхату. Обставини складні та й такі, що не дозволяють на творення одного і однозначного погляду на справу не тільки в чужих кругах, але й серед укр. загалу. Та тому, що ці обставини не заторкають справи, укр. патріярхату самої в собі, але тільки що до часу її здійснення, не без хісна буде сказати ще декілька слів на тему методи й тактики, щоб у свій час досягти нашої мети без дальших перебоїв. Говоримо про це, бо віримо що над цею справою треба працювати та фактично над нею будуть трудитися як не ми, то наслідники наші.

IV. – Проблеми методи й тактики. – Хоча це справа не легка встановити для кожної справи відповідну методу й тактику та вдержатися в ній помимо сповидних невдач, у нас у справі патріярхату в діяспорі діють дві методи; не знаємо чи були колись у цій справі якісь ширші консультації чи зговорення відповідальних церковних чи громадських чинників; факт існування зараз двох метод акції показував би, що або таких консультацій про методу й тактику не було, або вони були безрезультатні; справа ж методи – це не справа авторитету, влади чи якоїсь інспірації; метода й тактика – це вислід довгих і нелегких зіставлень знання, досвіду, експериментів своїх і чужих, тактичного зондування та обсліджування терену й осіб, що входять різними титулами в дану акцію, як її об’єкти чи суб’єкти. Добра тактика виключає всяке імпровізування, сентиментальні, емоційні елементи: їх не можна обчислити й предвидіти, та ними контролювати, і тому такі моменти у добрій методі стоять збоку, щобільше їх контролюють, беруть під контролю, щоб через невмисний їх засяг у справу так і не пошкодити її, та не обернути внівець може цілі роки зусиль та старань. Які отже методи й тактика діють сьогодні в цій справі патріархату? Хоч для об’єктивного спостерігача так і приходить спокуса сказати, що взагалі жодної тактики він у цій справі не спостерігає, то однак треба таки відмітити таких декілька підходів до справи, віднотовуючи їх прояви, а залишаючи їх оцінку читачеві.

/Закінчення в наступному номері/