д-р Борис Ґудзяк

26 листопада 1998 в Соборі Святого Юра під час Архиєрейської Святої Літургії відбулося ієрейське рукоположення віце-ректора Львівської Богословської Академії Бориса Ґудзяка. Святу Тайну Священства уділив Єпископ-Ординарій Івано-Франківський Владика Софрон Мудрий.

Отець Борис Ґудзяк народився у Сиракузах (США) в україномовній родині, закінчив Сиракузький університет з подвійним дипломом філософа та біолога. Згодом поступив до Українського Католицького Університету у Римі, де перебував під батьківською опікою Патріярха Йосифа Сліпого. Борис Ґудзяк став його учнем, який перейнявся мрією Патріярха про відновлення в Україні, зокрема, у Львові, Богословської Академії, закладеної Митрополитом Андреєм Шептицьким.

В 1992 році отець-диякон захищає докторську дисертацію в Гарвардському Університеті: «Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський Патріярхат і ґенеза Берестейської унії» і цього ж року переїжджає на постійне проживання до Львова. У вересні 1992 року д-р Борис Ґудзяк створює Інститут Історії Церкви, що став першим кроком до відновлення Львівської Богословської Академії. У 1995 році стає віцеректором Академії.

«До священства я готуюсь вже двадцять років, — говорить отець. — Я ніколи не сумнівався, що прийде час на ієрейські свячення, але мене завжди непокоїло питання для кого, і хто мене кличе до тих свячень. Спілкування зі студентами і викладачами Богословської Академії, дружба з ними, знайомство з їхніми духовними потребами стало приводом до цього остаточного рішення».

Відділ інформації та зовнішній зв’язків Львівської Богословської Академії.

Сердечно вітаю перш за все всесвітлішого о. д-ра Михайла Димида, ректора, і д-ра Бориса Ґудзяка, віце-ректора і директора Інституту Історії. Я добре знаю, з якою компетенцією і самовідданістю вони працюють для цієї академії. Результати, які осягнулись у такому короткому часі показують, скільки можна зробити, коли є сильне внутрішнє переконання.

Вітаю також з великим признанням увесь навчальний та адміністративний персонал: нам добре відомо з яким запалом вони працюють, в обставинах не завжди легких.

Особливо хочу сердечно вітати Вас — студентів Академії. На Вас припав привілей показати — через їхню науку і переосмислення — як такий доволі амбітний Проект, коли він підтриманий певністю, що працюється на службі Церкви і суспільства, може знову дати розквіт навіть там, де всі думали, що вже тільки пустиня. Ви є авангардом цього відродження.

Це, що Академія має намір здійснити підхоплює давній і далекосяжний задум: це задум, якого бажав великий митрополит Андрей Шептицький. Про нього писав Святіший Отець в Апостольському листі з нагоди Чотиристаліття Берестейської Унії: «[митрополит Андрей] крім визначної особистої підготовки і духовної шляхетності, мав також блискучі організаторські дари, засновуючи школи й Академії, підтримуючи богословські студії й світські науки, а також видання, сакральне мистецтво, і зберігання пам’яті».

Нам добре відомо, скільки Ваша країна завдячує якраз цій далекосяжній праці митрополита Шептицького; не тільки Церква, але й усе суспільство. Історія Вашої землі в особливо промовистий спосіб показує плідне співвідношення, яке поєднує культуру з Євангелією, так що прекрасний обмін і благословенна нерозривність зв’язує ці два аспекти єдиного життя українського народу.

Інтуїція, яка становить сам центр цього спів­відношення, полягає в переконанні, що богословська культура не обмежується до підготовлення добрих пастирів, не замикається за стінами священної забудови, але стає випромінюванням, у світлі якого осягає зрілості культура цілої нації. Без ефективного діялогу між вірою і культурою Церква лишається замкненою у власному гетто і тоді вона вже не здібна євангелізувати, але ледве затримує при собі тих, що вже в ній знаходяться. Тоді навіть у цивільному суспільстві забракне джерела необхідної сили відживити ці установи, які мають служити людині, які є в дійсності основним сенсом кожної соціяльної структури.

Не можемо забувати, що Євангеліє принесло народові й альфавіт: проповідь Євангелії стала причиною розширення його культурних обріїв. Яке значення це має для сьогоднішнього дня?

Ваша Батьківщина нині переживає нелегкий момент, обтяжений всякими труднощами, але й богата на надії й очікування. Людина, яка зі своєї природи прагне свободи навіть у своїх пошуках правди і добра, останніми десятиліттями жила під тягарем придушування: обмежуючи зліт людини вгору до Божої безмежності, ставлячи прерізні перешкоди, система намагалася придусити людину до поверхні землі, — примусити її забути, що існує небо, що існує сонце, що існує любов більша від усякого людського горя.

На щастя, цей намір виключити Бога зі свідомості людини не вдався у цілості, але певне є, що наніс тяжкі шкоди для ума, для серця і для душі синів і дочок української землі.

Нині треба виліковувати людину з тих ран, треба повернути їй смак і бажання літати, треба повернути їй довіру до того величного покликання, до якого її призиває Бог. Щоб це зробити. Церква не може заниматися виключно здоровими, — тими, які змогли знайти якусь відповідь, хоч би й тоді, коли навіть ставити собі питання було небезпечно.

Церква мусить заниматися всіма чоловіками й жінками Вашої землі. Вони мають право почути слово щире, свобідне і пламенне, яке зможе розбудити в них віру, яка ніколи до кінця не була в них викреслена.

Культура є інструментом, який розбуджує цей голос: так було для ваших предків, так воно є і нині. Ясно, це мусить бути культура повна віри і, одночасно, приваблива й доступна для нинішнього чоловіка й жінки, з їхніми деколи дуже елементарними проблемами виживання і праці, проблемами забезпечення і використання вільного часу.

Я мушу подякувати цій Академії задля того, шо вона якраз і посвятилася відповісти на це питання. Сили не були численні, а матеріяльні засоби дуже обмежені: однак тут доповнилось запалом і переконанням, що нас зрушує сила Святого Духа. Вже нині цією Академією може пишатися Ваша Церква, а тим більше й в майбутньому, коли вона й далі розвинеться і скріпиться, також із допомогою, яку Апостольський Престіл неминуче їй призначить.

Ця Академія є доказом, що Ваша Церква є переконана у великій істині: що християнська спільнота, яка відроджується, занимається, очевидно, будовою храмів — бо це ж і найперший її обов’язок; але одночасно вона будує школи й університети, де будуть подаватися глибокі причини, щоб відвідувати ті храми з глибокою й добре закоріненою вірою, яка може встоятись і в запереченнях, і в дебатах, бо вона добре вишколена: вишколена у глибокому сприниманні Істини, яка дарується нам Богом, вишколена в тому обгрунтуванні й поглибленні, які людський розум має чинити супроти віри, яку принимаємо, і якою живемо. І Ви, разом з іншими Церквами, забажали, щоб цей задум митрополита Андрея Шептицького став дійсністю.

Це служіння не буде виключно для кандидатів до священства, але для всіх, що хочуть обосновувати «причини тої надії, яка є у них». Вона не буде центром дослідження далеким від роду людського: вона житиме якнайбільш можливо в самому серці міста, щоб збирати в собі всіх прохожих, які зусиллям і відвагою ставлять собі фундаментальні питання про сенс життя. Ваша Академія вже є, і буде щораз більше, храмом наукових досліджень, одушевлених вірою. Чи було б занадто амбітно думати, що вона могла б становити ядро майбутнього Католицького Університету, тим більше «католицьким», оскільки вона відкрита екуменічному братерству усіх віруючих у Христа?

Ось, це є побажання, яке я нині хочу Вам висловити, і яке я додаю до глибокої вдячности Апостольського Престолу супроти всіх, які посвятили своє життя для того, щоб це діло процвітало й зросло, їхньою нагородою буде певність Апостола: «Бог любить того, який дає з радістю».

Ad multos annos! На многая літа!

В рамках програми Другого Міжнароднього Конгресу Україністів, що проходив у Львові від 21 по 27 серпня 1993 року, у вечірні години 23 серпня в палаці Потоцьких відбулася інавгурація Інституту історії Церкви. Цей заздалегідь заповіджений урочистий акт зібрав у палаці численну авдиторію високотитулованих представників українознавчої науки майже з цілого світу, включаючи також визначних діячів діяспори та України. Урочистості розпочалися надхненним словом-інвокацією ректора УКУ в Римі о. д-ра Івана Музички, який віднедавна знову перебуває у Львові.

Інавгураційну доповідь виголосив директор Інституту д-р Борис Ґудзяк. Потім виступали з короткими оказійними промовами такі визначні особистості світової науки як проф. Григорій Грабович (Гарвардський Університет), проф. Леонід Рудницький (Ласаль Університет), проф. сестра Софія Сеник (Папський орієнтальний інститут), проф. Френк Сисин (Альбертський Університет), проф. Мирослав Лабунька (УВУ), а від вчених істориків з України — академік Ярослав Ісаєвич (Львів) та канд. істор. наук Наталія Яковенко (Київ). Проте з найбільшою увагою були вислухані слова професора католицького університету в Любліні (Польща) Єжи Клочовського та Харківсько-Полтавського єп. УАПЦ Ігоря Ісіченка, позаяк їх промови виходили поза межі загально прийнятих у таких випадках куртуазійних слів. Проф. Єжи Клочовський є відомим у світі істориком релігій та релігійних проблем, а водночас є також віце-президентом європейської Асоціяції Інституцій та організацій, які займаються церковною проблематикою. Отже, як високо реномований фахівець та посадова особа, вітаючи в особі директора д-ра Б. Ґудзяка новостворений інститут, подав у своїй вітальній мові кілька, можна би сказати, директивних порад програмного та методологічного характеру. Крім того, він висловив сподівання, що цей український Інститут скоро знайдеться в колі Европейської Асоціяції релігієзнавчих інститутів як рівний серед рівних, не дивлячись на свій молодий вік. Як віце-президент Асоціяції проф. Клочовський пообіцяв всіляко сприяти новоствореному Інститутові в налагодженні зв’язків і співпраці з вищезгаданою Асоціяцією. Розуміється, що такі побажання і щирі обіцянки проф. віце-президента були з вдячністю сприйняті директором Інституту.

Надзвичайно приємне враження справило на присутніх змістовне слово Владики УАПЦ Ігоря. Треба сказати, що на терені Львова або й цілої Галичини це вперше були висловлені такі слова братньої любови і надії на конструктивну і пожиточну співпрацю між нашими Церквами; висловлені щиро, без облуди представником та ще й ієрархом братньої Церкви. Дотепер всяка подібна оказія використовувалася для того, аби привселюдно задеклярувати свою православну «козацькість», а греко-католиків безапеляційно засудити як «поляків» і зрадників української національної ідеї. Зрештою, виступ у такому поєднавчому тоні владики УАПЦ присутні дуже просто собі розтлумачили. Недавно висвячений Владика Ігор є науковець. Він доцент української філології Харківського університету. А це багато значить. На додаток він походить зі Східньої України і внаслідок цього не обтяжений «козацьким» квазіпатріотизмом і ненавистю до УГКЦ, характерною для галицьких неоправославних прозелітів. Тому-то його постава і тон його короткої промови були прийняті гарячими оплесками численної авдиторії. Від себе можемо тільки додати: допоможи йому Боже втриматися на цій плятформі всеукраїнського міжцерковного порозуміння і співпраці «нині, присно і во віки віків». Простягнену руку до поєднання і співпраці зі сторони представників мирянських організацій УГКЦ достойний владика завжди найде. Треба сподіватися, що зі сторони церковних властей і духовенства — також.

І окремо кілька слів про структуру та завдання новоствореної організації. Отже, Інститут історії Церкви деклярується як громадська організація, що постала у Львові у вересні 1992 р. По своїй програмі Інститут буде займатися дослідженням церковної історії на Україні в контексті візантійської спадщини в порівнянні з історичними процесами, які відбувалися в Европі в минулому. Крім того, Інститут уже приступив до дослідження та наукового опрацювання історії підпільного діяння УГКЦ на підставі документів і свідчень живих свідків.

Праця Інституту буде грунтуватися на екуменічних засадах з критичним підходом до оцінки конкретних фактів та подій, використовуючи для того сучасну наукову методологію. Вартий уваги той факт, що Інститут має намір тісно співпрацювати зі своїм ровесником — Інститутом історичних досліджень, що постав у жовтні 1992 року як окремий підрозділ Львівського університету. Цей університетський інститут має широку програму досліджень, частина якої в певному сенсі співпадає з предметом зацікавлень Інституту Історії Церкви. Можна сподіватися, що молоді історики обох Інститутів, не задогматизовані шаблонами марксистсько-ленінської історіографічної методології, зможуть плідно і на високому фаховому рівні співпрацювати для добра української історичної науки. їхнім спільним друкованим органом буде наразі альманах, а пізніше періодик із символічною назвою «Ківотос» («Ковчег»), перше число якого має побачити світ таки цими днями. Побажаємо «Ковчегу» щасливого плавання по нині розбурханому пристрастями, а в дальнішому, дай Боже, аби в спокійному українському житейському морі. Молоді «капітани» д-р Борис Ґудзяк з Інституту Історії Церкви та д-р Ярослав Грицак з Інституту Історичних досліджень напевно зуміють завжди напинати вітрила «Ковчега» під подуви попутного вітру нинішніх загальноєвропейських наукових віянь. І на закінчення скажемо їм по-галицькому: «Щасливої дороги!».

Іван Гречко
Голова Клюбу української греко-католицької інтелігенції у Львові

Розпад Радянського Союзу ознаменував початок доби нових політичних, культурних, соціяльних та економічних можливостей. Драматичні зміни у Східній Европі ствердили розрив із догмами й реаліями попередніх десятиліть. Для історика кінець певного історичного періоду є початком нових можливостей, що ставить перед ним завдання розкрити певні вже окреслені періоди минулого. Серед проблем радянського періоду, що привертають сьогодні увагу дослідників, — історія підпілля Української Греко-католицької Церкви (УГКЦ). Від 1946 до 1989 року УГКЦ перейшла через етап підпільної діяльности, що з багатьох поглядів досі невідомий у церковній історії. У тоталітарному суспільстві новітньої історії, де систематизовано й узгоджено були контрольовані будь-які спроби релігійного прояву, УГКЦ зуміла зберегти свою структуру, виростити два покоління духовенства і здобула приховану, якщо не відверту підтримку значної частини населення.

Від 1946 року УГКЦ була не лише найбільшою забороненою релігійною спільнотою у світі, а й залишалась єдиною, поширеною в Україні інституцією, яка уникала контролю офіційних радянських установ. Наприкінці 80-х років вона вийшла з підпілля досить сильною, щоб відігравати важливу ролю у релігійному, політичному й культурному житті України. Хоча історія релігійного життя у марксистських тоталітарних системах писатиметься у традиційному аспекті, з використанням письмових документів, які ще зберігаються у не завжди доступних архівах органів безпеки, нині історики мають унікальну скороплинну нагоду збирання усного матеріялу. Усні свідчення у певних проблемах не можуть замінити документів, але вони незамінні при аналізі ментальности, організаційної структури і буднів церковних спільнот, котрі старанно уникали письмових свідчень, які згодом могли б стати звинуваченнями. Протягом ще кількох наступних років можна буде вивчати багатогранне підпільне існування УГКЦ за свідченям трьох поколінь ієрархів, священиків та членів їхніх родин, ченців і черниць, а також мирян, які входили до складу цього стійкого церковного формування, що в той же час змінювалось і розвивалось.

У програму дослідження «Образ сили духу: жива історія підпільного життя Української Греко-католицької Церкви 1946-1989 рр.» входить збирання і критична аналіза усних свідчень про релігійне життя УГКЦ у підпіллі. Під цю пору здійснюю перше систематизоване опитування великої кількости українського греко-католицького духовенства, представників церковних кіл і мирян. Усі вони — представники трьох поколінь: перше — покоління, що досягло зрілости ще до кінця Другої світової війни, друге принесло в підпілля досвід вільного життя Церкви, про яке пам’ятало з дитинства, і третє покоління, яке пов’язало свою долю уже з УГКЦ підпільного періоду. Працюючи в такому напрямі, зосереджую роботу над життєписами типових представників релігійного підпілля, духовними переконаннями та ідейними принципами, що підтримували їх, а також над проблемою збереження і передачі тих духовних цінностей. Сподівалося подати всеохоплюючу картину українського греко-католицького підпілля: не лише драматичну розповідь про добре організовану й мужню опозицію, а й просто опис буденного життя підпілля. Докладне вивченя рутини підпілля допоможе розкрити світ духовного, організаційного та економічного виживання в умовах гноблення, переслідувань і дискримінації.

Хоча життєписи тих єпископів УГКЦ, які залишились живими, до певної міри представлені в офіційних католицьких джерелах, переважно ці біографічні нариси — це церковні «куррікуля віте», недостатньо повні з історичного чи психологічного поглядів. Ще менше відомо про тих ієрархів УГКЦ, котрі не дожили до періоду «перестройки». Беручи до уваги вік багатьох єпископів і цілковиту відсутність записів про значний період їхньої підпільної діяльности, стоїмо перед небезпекою того, що цей багатий особистий і колективний спадок може бути втрачений.

Не зважаючи на випадки відвертої незгоди серед українського католицького єпископату перед війною, усі єпископи одностайно відмовилися від будь-якого компромісу. Жоден із них не погодився зректися своєї вірности Римському Апостольському Престолові. Після їхнього ув’язнення 1946 року неканонічний синод у складі 216 заляканих священиків і двох єпископів, поспішно висвячених із рядів українського католицького духовенства російськими православними ієреями, проголосив ліквідацію УГКЦ і її об’єднання з Російською Православною Церквою. Свідчення лідерів УГКЦ по-новому розкриває подробиці стійкої відмови єпископів іти на компроміси. Аналіза цих свідчень допоможе нам зрозуміти радянську релігійну політику і тактику КДБ у придушенні релігійного інакомислення останніх чотирьох десятиліть, які передували загибелі Радянської імперії. Ще важливішим є те, що ті інтерв’ю подають із року в рік надзвичайно цікаву картину життя і діяльности ієрархів спочатку в ув’язненні, а потім у вигнанні.

Єпископи змушені були піти на величезні поступки, щоб зберегти ідентичність і суть своєї Церкви. З плином часу, коли одне покоління змінювало інше, характер ієрархії радикально змінювався. Нині в Україні з десяти єпископів — представників підпілля шестеро отримали богословську освіту й були рукоположені на священиків у підпільний період. Решта вчилася і була висвячена в підпіллі. Всі теперішні єпископи були хіротонізовані також у підпіллі. За захист і безпеку єпископату і священицтва відповідали єпископи. КДБ, якому були відомі всі священики, висвячені до 1946 року, часто було неспроможне виявити нововисвячених священиків та ієрархів.

Як у цьому контексті єпископи випереджали своїми рішеннями дії КДБ? Якими критеріями керувалися у доборі та призначенні кандидатур на висвячення? Як при цьому вдавалося відфільтровувати можливих агентів КДБ? На які компроміси в обмеженні діяльности єпископів і священиків пішло керівництво УГКЦ для захисту духовенства? Чи були єпископи, яким удавалось провадити свою діяльність у підпіллі обережніше за інших? Якщо так, то чому? Старанне опитування єпископів допоможе пролити світло на розвиток єпископської діяльности, організацію таємних семінарій, керівництво підпільною церковною спільнотою.

Не зважаючи на те, що в кінці 40-х років влада насильно схилила декілька сотень священиків до прийняття ліквідації УГКЦ, якраз священики залишались стержнем таємної спільноти. Ті, що пережили початковий наступ на Церкву, продовжували свою діяльність протягом подальшого ув’язнення і вигнання у різних куточках Радянського Союзу. Майже всі єпископи, арештовані в 1945-46 pp., згодом були знищені чи загинули в ув’язненні (так, Митрополит Йосиф Сліпий був звільнений в 1963 р. для участи в II Ватиканському Соборі без дозволу повернутися до СРСР). Але багато священиків, висвячених до 1946 року, цілковите знищення яких було неможливим, після смерти Сталіна змогло повернутися у Західню Україну. Там церковне життя було відновлене, хоча в дуже зміненій формі. Вивчення цього процесу адаптації і нової консолідації — основа мого дослідження. Через свій нелегальний статус для проведення релігійного життя УГКЦ була змушена пристосовувати певні літургійні, пастирські навіть канонічні норми до складних умов підпілля. Важливим є визначення богословських принципів ідейних цінностей і практичних засад, якими керувалися священики у своїй діяльності і котрі регулювали пристосовану діяльність Церкви. Як було змінено Літургію, чи змінилась форма проповіді, як виховували і приймали нових вірних до спільноти? Відповіді на ці запитання зможуть вичленити основні складові збереженого в підпіллі українського греко-католицизму. Аналіза цього незламного формування дасть нове теоретичне розуміння, а отже, заперечення всемогутньости тоталітарних систем.

Майже нічого не відомо про життя мирян УГКЦ, про життя греко-католицьких родин. Важлива роля тут належала жінкам. Як дружини священиків (їмості) вони відповідали за збереження релігійних традицій перед небезпекою переслідування. У вигнанні, а згодом при поверненні в Україну дружини священиків не могли приховати своєї належности до УГКЦ і разом зі своїми дітьми зазнавали постійного, пляново здійснюваного цькування. І все ж витривалість священичих родин стала одним із наріжних каменів підпільної Церкви. У багатьох випадках їмості допомагали в релігійному вихованні, в організації діяльности парафії, у здійсненні спілкування у підпіллі. їхні свідчення відображають важливу сторону життя церковної спільноти.

Але жінки відігравали поважну ролю не лише у священичих родинах. Серед мирян жінки відповідали за виховання дітей, а отже — за збереження та передання релігійного духу і релігійних традицій. Оскільки загалом у суспільстві існувала повага до жінок (хоча в дечому викривлена), жінки УГКЦ часто мали більшу свободу у сповідуванні своєї віри і захисті прерогатив Церкви. Переважно якраз жінки протистояли різним уповноваженим влади, які перешкоджали проведенню служби. Жінки становили більшість серед парафіян підпільної Церкви. Без сумніву, це явище має багато прикладів у традиціях християнського пієтету. Докладна аналіза його прояву у підпільній Церкві може зробити значний внесок у розуміння ролі і відповідної реакції різної статі в умовах гніту й ув’язнення.

Через відсутність інституцій релігійного виховання уся катехиза здійснювалась приватно, вдома. Тут духовенство і сім’я діяли спільно. Але постійна небезпека розкриття, а також система атеїстичного виховання у школі давала можливість досягнути у кращому разі початкового релігійного формування особистости. Офіційна система освіти була запрограмована на викорінення віри з дитинства. Наскільки ефективним було втручання в юнацьке релігійне сприйняття? (У цьому розумінні цікаво буде перевірити спостереження і гіпотези недавно виданої книжки Роберта Колза «Одухотвореність дітей»). Духовний наставник був змушений іти на компроміси і міг донести до молоді лише частину релігійних традицій. А з часом і самі священики могли здобути освіту лише в підпіллі. І все ж підпільна Церква складалася з відданих їй духовенства і мирян, два покоління яких були виховані в підпіллі. Тут звертаю увагу на освітній мінімум і пріоритети підпільної діяльности УГКЦ, які звідси випливали.

Особливою категорією у підпіллі були чернечі чини, серед яких були три чоловічі і сім жіночих. Їхня структура складалася з невеликих осередків, часто ізольованих один від одного з огляду на конспіративність. І все ж ці осередки й самі чини в міру можливого провадили релігійну діяльність згідно зі своїми законами. Вони залучали нових вірних і продовжували апостольську діяльність як священики, катехити і медсестри. Хоча співжиття двох чи більше неодружених чоловіків або жінок само по собі викликало підозру в антирелігійних органів влади, відомі цікаві випадки поблажливого ставлення до них з боку певних високопоставлених офіційних осіб. Так, деяких черниць від партійних властей захистила дирекція лікарні за їх самовіддану працю. Однак загалом доля чернечих спільнот була така ж складна, як і всіх мирян. Упродовж католицької (та й православної) церковної історії життєздатність Церкви відповідала життєздатності спільнот, що жили за євангельськими обітами. Інтерв’ю з членами чернечих спільнот допоможе нам дати оцінку історії УГКЦ у підпіллі.

Зустріч з тими, хто мужньо протистояв жорстоким переслідуванням, може бути повчальна і захоплююча. Як перекладач західніх кореспондентів, котрі висвітлювали вихід УГКЦ із підпілля, я, автор цих рядків, мав нагоду спостерігати, як проста, але глибока і правдива духовність тих, у кого брали інтерв’ю, зворушила навіть перенасичених «ватиканістів» (журналісти, акредитовані у Ватикані) — релігійно байдужих, але чутливих до релігійної претенсійности чи фальшу. Не зважаючи на мовний і культурний бар’єр, члени підпільної Церкви порозумілися з чужинцями мовою загальнолюдських істин. Але деколи ця простота була далека від романтики. Завдана громадянам України і всього Радянського Союзу соціо-психологічна травма, релігійні та ідеологічні утиски призвели до міжконфесійних конфліктів: екстремальні умови викликають екстремальну реакцію, хоча не у всіх. Чи це справа індивідуальних рис характеру, чи окремої особи, а чи, можливо, існували різні течії у підпільній Церкві, які можна ідентифікувати і систематизувати? Терпеливе дослідження підпільного періоду розкриє розмаїття релігійних течій, культурних прошарків і психологічних явищ.

Зібрані й розшифровані інтерв’ю стануть у пригоді іншим ученим гуманітарних і суспільних наук.

д-р Борис Ґудзяк
Директор Інституту Історії Церкви (Львів)