д-р Леонід Рудницький

Думки мирянина-католика з приводу візити їх Святости
Вселенського Патріярха Дімітріоса І до Української Православної Церкви в США

В історії Української Православної Церкви рік Божий 1990 увійде як переломовий рік, у якому особлива ласка Божа зійшла на український Божий люд. Маємо тут на увазі не тільки події, що запанували на рідних землях, себто відродження українського православ’я, але і теж одну подію, що сталася на американській землі: візитація Його Святости Вселенського Патріярха Дімітріоса І української православної церкви Пречистої Діви Марії в Аллентавні, Пенсильванія, та відслуження ним Молебня в наміренні українського народу.

Про цей історичний момент, що відбувся дня 18 липня 1990 року, обширно звітувала українська й американська преса й тому не слід нам тут писати про цю подію, як таку. Натомість, бажано було б, на нашу думку, коротко застановитися над значенням цієї зустрічі для православ’я взагалі, а для українського православ’я зокрема. При тому слід теж звернути увагу на факт, що у цьому небуденному святі взяло участь чимало українців-католиків на чолі, так би мовити, з владиками Висилієм Лостеном і Робертом Москалем.

Вже цей факт виказує важливість згаданої події і для Української Католицької Церкви. Приявність Владик УКЦ на цих торжествах, їхня участь у Молебні та зустріч Патріярха з священством і вірними була будуючим чинником. Дивитись на цього наслідника святого Апостола Андрія Первозванного, на українських православних і католицьких владик, на священство та мирян обох гілок українського християнства, мимоволі насувалася думка — ми діти однієї матері, Києво-Галицької митрополії, і хоч нас розділюють різні історичні й сучасні обставини, ми все одно творимо одну велику християнську цілість, ми одна частина Христового Тіла.

Для православних українців ця перша візита до Сполучених Штатів Вселенського Патріярха, який є 269-м наслідником св. Андрія, мусіла мати особливе значення. Адже факт, що на протязі свого першого побуту на американській землі Патріярх Дімітріос присвятив так відносно багато свого дорогого часу українцям, дуже багатомовний.

Патріярхові близька Українська Церква, він знає і цінить її геройські терпіння, її завзятість і мужність та відданість Христові, хоч він не має можливости цій Церкві помогти. Але це його благозичливе наставлення до неї надає їй певний статус, певне міжнародне визнання, яке потрібне кожній Церкві, що служить державному народові. Справді, усі присутні православні достойники, церковні і світські, а головно єпископ Всеволод, первоієрарх Української Православної Церкви в Америці, і парох Української Православної Церкви Пречистої Діви Марії в Аллентавні, всч. о. прот. Василь Чекалюк, могли сказати словами псальмопівця: «Цей день, що його створив Господь, возрадуймося і веселімся в ньому» (Пс. 117, 24).

Та не менш важливою була ця візита Вселенського Патріярха для приявних українців-католиків. Крім вже згаданого почуття єдности, панував там теж дух любови до ближнього, цей дух, що випливає із слів Христа: «Любіть один одного братньою любов’ю. Пошаною один одного випереджайте» (Рим. 12, 10) і саме це є нам усім у сучасних часах конечне. «Примирення», як це сказав Папа Іван-Павло ІІ у Римі на зустрічі з єпископами УКЦ 25 червня 1990 p., «є одним з перших завдань Церкви сьогодні, при кінці другого тисячоліття від народження Відкупителя» і він закликав українських владик до екуменічної діяльности, «яка має за мету відновлення єдности християн, які від сторіч розділені на Схід і Захід». Сьогодні, ніде правди діти, український народ переживає ще одну духову кризу. Змагання до одности, до здійснення заповіту «щоб усі були одно» (Ів. 17, 21) не іде прямим, гладким шляхом. Між православними й католиками в Україні є чимало суперечок та спорів, які не свідчать добре про стан християнства на Україні.

А втім, усе сьогодні спонукує нас до єдности, до гармонійного співжиття, до консолідації наших духових і національних сил. Очевидно, тут не слід забувати, що вірні УГКЦ в Україні терпіли (і терплять ще сьогодні) переслідування зі сторони російського православ’я і що їм тому сьогодні не легко дивитися на православ’я взагалі, а на православ’я російського покрою зокрема, лагідними очима прощення та відпущення провин минулого. Не слід забувати теж, що у минулому (і сьогодні) КҐБ мачало свої пальці в церковні справи й ширило (і ширить сьогодні) розбрат між українцями, але саме й тому того роду події у житті української громади, як ця, що відбулася в Аллентавні 18 липня ц.р., є надзвичайно важливі.

Патріярх Дімітріос І — святець. Він гідний наслідник св. ап. Андрія, основоположника Церкви у Візантії, дочкою якої є Українська Православна Церква, — це якось мимоволі відчуває кожна людина, яку він благословить. Отже, він добрий «модель», так би мовити, такого православ’я, якого бажають собі українці. Треба теж підкреслити, що Патріярх Дімітріос завжди настоює на тому, щоб люди та організації творили програми, які є оперті «більше на богословії», а «менш на соціології», так як він це сказав до Світової Ради Церков у серпні 1973 p., що й свідчить про його глибоку духовість.

Не слід теж забувати, що його попередник, Патріярх Атенаґорас, зустрівся з Папою Павлом VI і що ці провідники християнства зняли взаємно із себе клятви, що тяжіли на них довгі століття, а що торкає нас українців, то варто підкреслити, що найбільші мужі Української Католицької Церкви XX століття, Слуга Божий Митрополит Андрей і Блаженніший Патріярх Йосиф цінили Українську Православну Церкву та виступали в її обороні і що теперішній голова УКЦ, Блаженніший Мирослав-Іван не тільки що доброзичливо ставиться до українського православ’я, але він навіть, поступаючи згідно зі словами Христа, простягнув руку миру й пробачення московському Патріярхові і його Церкві.

І врешті, нам треба пам’ятати і цінити факт, що вже згаданий єпископ Української Православної Церкви в Америці, Владика Всеволод, не раз висловив свою доброзичливість українцям-католикам. Отже, немає сумніву, що ми, миряни обох гілок Української Церкви, Католицької і Православної, маємо чимало «моделів», які гідні наслідування і наслідування яких доведе нас до більш благородного християнського життя. Зустріч з людьми, які посвятили своє життя Ісусові, є завжди будуючим чинником в духовому розвитку народу й одиниці. Дай, Боже, щоб візита їх Святости, Вселенського Патріярха Дімітріоса І, до української православної церкви Пречистої Діви Марії в Аллентавні, Пенсильванія, розпочала новий і славний розділ у житті Української Православної Церкви в Америці й причинилася до зросту братньої любови між українцями-християнами не тільки на американ­ському континенті, але й теж на слов’янських землях.

Доповіддю на цю тему відкрито осінній семестр 1987 р. у Філії УКУ в Філядельфії, 10 листопада 1987 p., що її виголосив д-р Григор Лужницький.

Відкриття провів д-р Леонід Рудницкий з коротким уведенням про те, що таке духовість у християнській історіографії на Заході та з’ясував її дві загальні відміни в християнстві. Духовість відноситься до досконалости у вірі й служінню Богові та до засобів, як цю досконалість осягнути. У духовості існує аскетичність, тобто вправи, щоб осягнути досконалість і містику — надприродній стан, в якому людина має ближчий контакт з Богом та при якому нераз діються явища, як, наприклад, привиди, левітація та інші чуда. Відміни християнської духовости сконденсовані в латинській приповідці: «Із Сходу світло, а із Заходу —закон». Західня християнська людина має більш раціональ­ний підхід до духовних справ, а східня — більш чуттєвий.

Л. Рудницький представив доповідачів, д-ра Г. Лужницького і голову Осередку Праці НТШ у Філядельфії д-ра Б. Романенчука, який був співспонзором викладів. Д-р Б. Романенчук розповів присутнім про вклад проф. Г. Лужницького в різні ділянки культури, відмічуючи, що Г. Лужницький був літературним редактором видавця Івана Тиктора на Україні, а пізніше редактором газети «Америка» у Філядельфії. Його головний науковий твір, згідно з Б. Романенчуком, це — «Історія Української Церкви між Сходом і Заходом».

Доповідач Лужницький вказав на походження української духовости і як вона формувалась і розвивалась.

Духовість походить від терміну «дух». Філософічно говорячи, дух — це віддих, подих, знак життя, нероздільний та нематеріяльний компонент дійсности, що робить порядок із матерії. В ідеалістичній філософії, до якої й належить християнська богословська філософія, дух — це нематеріяльна істота, що є обдарована розумом та волею. Дух теж може мати значення збірности так, як наприклад, «дух степів». В матеріялістичній філософії, головний вияв якої сьогодні є марксизм, дух — це стан зорганізованої матерії та поза нею не існує.

Українська духовість має свої початки у передхристиянських часах. Найкраще джерело інформації про цю духовість є фолкльор передхристиянської України. Це тому, що у фолкльорі виявлені засади й вартості місцевих людей.

Цікавий приклад раннього українського фолкльору є переказ про т.зв. «степових баб», що знаходяться по сьогоднішній день на наших землях та які, як гадають археологи, стоять ще від VІ ст. п. Хр. Вони подібні до монгольських баб, тільки що позначені більшою різноманітністю прикрас. У переказі згадано, що ці баби — це колишні постаті людей, сотворених ще перед сонцем. Як було сотворене сонце, деякі з них ставили на висипаних курганах-могилах, щоб їм ближче сонця стояти та так могти хулити його. За такий акт Бог прокляв цих людей закам’янілістю. У пізнішому часі існував переказ, що подорожній в степах зупинився однієї ночі біля баби, щоб переночувати. Побачив він у темряві диво — недалека баба перейшлася із свого кургану до своєї сусідки, під якою він лежав, та спитала її, що тепер роблять люди. Сусідка, мовляв, відповіла, що люди далі носять святу вечерю один до одного та відвідують брат брата на Різдво. Почувши це, прибувша баба зідхнула й сказала: «Виглядає, що будемо ще довго закам’янілі». З цього переказу ясно, що сильна родинність існувала ще на передхристиянській Україні, цю вартість виявлено у звичаях,що їх взагалі нема в наших сусідів — поляків та москалів.

На Україні з часом поширилось християнство, яке синкретизувало вищезгадану та й інші, не суперечні християнству, вартості і ще кілька століть перед кн. Володимиром та піднесло ці вартості на вищий духовний рівень. Українське християнство переживало складні початки, маючи джерела не тільки грецькі, але скитські, Готські та й, можливо, навіть юдео-християнські. Ці різні течії етнічно-духових вартостей, частинно з яких постала українська духовість пізніших століть, треба черпати з фолкльору давніх часів. Одне цілюще джерело, з якого й досі не користалося повністю, є «Печерський Патерик». Він написаний саме у переходових часах між прото- і державним християнством на Україні. У ньому знаходиться багатство інформацій про вартості, які ввійшли в склад української духовости.

Сучасна історична доба, що мала свої початки ще 400 років тому, визначна розповсюдженим виключенням Бога з життя, щоб не чути ваги відповідальности, що її люди з природи своєї супроти нього відчувають. Атеїзм не є сьогодні тільки поняттям, що Бог не існує, а, навпаки, стало активним зусиллям відібрати Богові право існувати, тобто — антитеїзм. І так у світі знаходяться дві форми відхристиянізації — у вільному світі людство добровільно виключає Бога з життя, а в поневолених марксизмом країнах уряд насильно нищить поняття Бога.

Щодо української духовости в теперішніх часах, то ясно, що серед українців на Заході існує збайдужіння до рідної Церкви та звичаїв, які конкретно виявляли духові вартості, а на Україні продовжується агресивне нищення не так Українсь­кої Церкви, як нищення української духовости, без якої українець тратить свідомість свого духового й національного походження. Приклади радянського нищення української духовости видно у святкуванні «дня природи» замість Великодня (разом із писанками), печення пасок з нагоди 1-го травня тощо.

З численних питань, що їх піднесено після викладу, слід згадати про одне: чому за останніх коротких 25-30 років християнство так швидко занепадає? Проф. Г. Лужницький відповів, що смерть Бога була необхідна, щоб людина стала Богом, і з огляду на вибух технологічної та інших «творчостей» в останніх трьох десятиліттях, не дивно, що людям легше останньо відкинути Бога.

Після жвавої дискусії відбулася товариська зустріч.

мгр Адемар Р. Раковський

Нам особливо приємно привітати з шістдесятиріччям нашого члена редакції журнала «Патріярхат» і провідного члена Українського Світового Патріярхального Об’єднання (УПСО) та Українського Патріярхального Товариства в США, відомого науковця, академіка Національної Академії Наук У країни, громадського та політичного діяча проф. д-ра Леоніда Рудницького та побажати Дорогому Ювіляру всіх Божих ласк, прожити у кріпкому здоров’ї довгі довгі творчі роки.

Восьмого вересня 1995 року Леонідові Рудницькому сповнилось рівно шістдесят років життя. Леонід народився у княжому городі Львові 8 вересня 1935 р. у сім’ї відомого учасника визвольних змагань у Львові, сот. УГА і провідного члена УВО, адвоката у Львові Івана Рудницького і Юлії з Лужницьких.

Перед другим приходом більшовиків на західні землі України родина Рудницьких долучилась до великого ісходу з рідних земель, шукаючи свободи, і опинилась у Німеччині. На шістнадцятому році життя Леонідові помер у 1951 році у Німеччині, Гекстері, батько Іван. Цього ж 1951 р. Леонід разом з матір’ю емігрує до США — Філядельфії. Тут закінчує середню освіту, на Ля Саль Каледжі здобуває бакалаврат, а в Пенсильванському Університеті — магістерку. У 1965 році на Українському Вільному Університеті одержує докторат. У 1972 році на Українському Католицькому Університеті габілітується. Додаткові студії пройшов на Вільному Берлінському Університеті. Своєю пильністю, працьовитістю і здібністю Леонід здобув собі добре знання, яке промощувало йому шлях у житті.

У 1964 р. Леонід одружився з Іриною Евнич. Подружжя Леоніда й Ірини Рудницьких Господь нагородив двома дочками — Катериною і Ларисою та сином Миколою. До речі, наш Ювіляр Леонід став дідом внуків Олександра й Діяни.

Крім професійної праці як професор германістики і слов’янських мов, і літератур на Ля Саль Університеті Леонід займався активною громадсько-церковною і політичною працею, а останні роки він є директором Програми Центрально- і Східньоевропейских Студій на цьому ж Ля Саль Університеті у Філядельфії. На Пенсильванському Університеті у Філядельфії читає курс української мови і літератури. Поруч з тим є професором на Українському Вільному Університеті в Мюнхені й Католицькому Університеті у Римі та виконує обов’язки директора УКУ у Філядельфії.

Леонід Рудницький має низку написаних праць: наукових та публіцистичних розвідок. Тут можна назвати одну з перших його праць «Іван Франко і німецька література», «Українська література», «Російські, чеські, мадярські і польські драматурги», огляди і статті про українських письменників для Енцикльопедії Світової Літератури двадцятого сторіччя. Крім цього був співредактор і перекладач відомого твору сьогодні вже покійного Олеся Гончара «Собор». Тут належить згадати «Словник синонімів української мови» Андрія Багмета, який зредагував і упорядкував Леонід Рудницький.

У шістдесятих роках, коли з’явився на волі св. п. Патріярх Йосиф, Леонід активно включився у працю зорганізованого мирянського руху. Брав участь у з’їздах, конференціях на релігійно-церковні теми і був дуже близько з Патріярхом Йосифом. У цьому напрямі можна назвати його великий вклад праці у радіо програму «Голос Мирян» у Філядельфії, якої він був довгі, довгі роки редактором (1971-1992), а також редактором радіо програми «Голос Української Діяспори», що була призначена для України у роках 1984-1992. Це абсорбувало чимало часу, праці й зусиль.

Також слід відмітити, що Леонід Рудницький є дійсним членом Наукового Товариства ім. Шевченка, довголітній член управи НТШ, а з 1989 року по сьогодні є головою НТШ. У 1992 році на з’їзді Головної Ради НТШ, що відбувсь, у Львові, Леоніда обрано президентом Головної Ради Наукових Товариств ім. Шевченка у світі.

Ось ця широка й обильна заангажованість і праця Дорогого Ювіляра, на яку зроблено тільки натяки, послужила для осередку праці НТШ у Філядельфії, 43 Відділу Союзу Українок Америки та Українського Освітньо-культурного Центру, щоб улаштувати окремий вечір для відзначення так багатогранної праці з нагоди шістдесятріччя Леоніда Рудницького. Слід підкреслити, що це був виразний вияв вдячности української зорганізованої громади Ювілярові за його віддану працю, за що Діловому Комітетові належить подяка і признання.

Вечір, що відбувся 16 грудня 1995 р. в Українському Освітньо-культурному Центрі у Філядельфії, приготовив окремий Діловий Комітет, у якому численну участь взяла українська громада у Філядельфії, як також поза, що має також свою вимову. Програмою на спілку вели Альберт Кіпа і Христина Кульчицька. Вечір відкрив дещо на весело під стиль, парафразуючи Франкового Лиса Микиту, голова Ділового Комітету А.Кіпа. Після слідувала доповідь чи радше слово під назвою «НТШ від краю до краю» д-p Лариси Онишкевич. Отець мітрат Іван Біланич провів молитву, привітав Ювіляра і поблагословив їжу, а тост за здоров’я Ювіляра підніс Борис Захарчук. Про працю Л. Рудницького у мирянському русі говорив Юліян Головчак. Довшу доповідь, яка не підходила до змісту вечора, виголосила на тему «Рудницький — знавець Івана Франка» д-р Наталія Пазуняк. Як звичайно, всі такого роду програми не можуть обійтись без музичного вкладу, і тут виступив соліст Ярослав Гнатюк при фортепіяновому супроводі Світлани Гнатюк, який виконав цілу низку українських пісень. Випливало із виконання, що виконавець був мало вимогливий сам до себе. Бракувало того трохи відчуття. Змістовим був виступ Марти Тарнавської, яка говорила на тему: «Рудницький — популяризатор української літератури в англійському світі». Останнім згідно з програмою перед привітами був виступ Дори Горбачевської, яка з почуттям гумору говорила про виступи на радіо програмі «Голос Мирян» проф. Леоніда Рудницького.

Для Ювіляра наспіло багато письмових привітань, які були названі особи й інституції, а були прочитані від посла України у Вашінгтоні Юрія Щербака і посла Української місії до Об’єднаних Націй Анатолія Зленка, ректора УВУ д-ра Мирослава Лабуньки й інших. Згідно з програмою усно вітали від Ля Саль Університету брат Данієль Бирк, а від Каледжу Святої Родини проф. Артур Ґруґан, д-р Юрій Ісаїв і Олесь Опанасюк. Організатори не передбачили безпосередніх усних привітів, але винятково було уділено слово привіту для автора цих рядків, який привітав Ювіляра і його дружину проф. Ірину від журнала «Патріярхат» та канцелярії Наукового Товариства ім. Шевченка в Нью-Йорку. Поруч з тим передав вітання від панства Ярослава й Ірини Падохів, Марії Клячко і Еви Піддубишин. Також поза програмою голова Українського Патріярхального Світового Об’єднан­ня інж. Василь Колодчин і крайової управи Українського Патріярхального Товариства Микола Галів вручили Ювілярові Грамоту за його віддану працю у патріярхальному русі. При цьому кілька слів привіту сказав Василь Колодчин. Зворушливе слово Ювілярові — батькові виголосила в імені родини дочка Катя. На закінчення говорив Ювіляр проф. Леонід Рудницький і висловив подяку всім, що прибули і звеличали цей особливий вечір, а зокрема організаторам, себто Діловому Комітетові, до якого входили: д-р Альберт Кіпа — голова, Людмила Чайківська — заступник, Орися Гевка, Юліян Головчак, Дора Горбачевська, Борис Захарчук, д-р Ярослав Заліпський, Марія Куземська, Христина Кульчицька, Анна Максимович, д-р Наталія Пазуняк і Марта Тарнавська — члени. Приємно було побачити, що українська громада уміє оцінити працівників на громадській ниві для добра громади, українського народу, а сьогодні для незалежної, вільної і соборної української держави. На закінчення ще раз бажаємо Дорогому Леонідові і його милій дружині проф. Ірині багато Божих ласк і прожити ще довгі, довгі творчі роки життя.

Микола Галів